Лімбічна система
ЛІМБІ́ЧНА СИСТЕ́МА (від лат. limbus — край, облямівка) — умовна сукупність певних структур головного мозку (кінцевого, проміжного й середнього відділів), повʼязаних між собою фізіологічно (функціонально) завдяки участі в організації емоційно-мотиваційної поведінки, формуванні памʼяті та регуляції вегетативних функцій. Структури лімбічної системи розміщені у вигляді двостороннього кільця на межі з корою півкуль головного мозку й відокремлюють її від стовбура мозку.
Лімбічна система не має чітко окреслених анатомічних меж, до її складу традиційно уналежнюють коркові та підкіркові структури. Коркові структури формують елементи стародавньої і давньої кори, серед яких:
- нюхові цибулина, тракт і трикутник (філогенетично найдавніша складова);
- т. зв. передня продірявлена речовина;
- спинна, зубчаста, парагіпокампальні звивини;
- гіпокамп (ключовий у формуванні довготривалої та короткочасної памʼяті);
- амігдала (мигдалеподібне тіло) — центральна структура для емоцій, зокрема страху, гніву та радості;
- сосочкоподібні тіла;
- поясна звивина;
- медіальна префронтальна кора;
- септальні ядра;
- гіпоталамус (бере участь у вегетативній регуляції та мотиваційній поведінці).
Основне фізіологічне призначення лімбічної системи: формування емоцій (особливо страху, гніву, радості) через амігдалу; організація мотиваційної поведінки (харчової, статевої, соціальної); регуляція довготривалої та короткочасної памʼяті (переважно через гіпокамп); регуляція вегетативних функцій організму (кровообіг, дихання, травлення, виділення, статевий потяг, функціонування внутрішніх органів тощо) через взаємодію з гіпоталамусом; організація процесів саморегуляції поведінки (зокрема інстинктивних) і психічної активності; обробка нюхової інформації (на ранніх етапах еволюції мозку); регуляція циклу бадьорість — сон. Завдяки щільній інтеграції з неокортексом і таламусом, лімбічна система опосередковує складні реакції організму на внутрішні та зовнішні подразники.
Поняття лімбічної системи вивчають у нейробіології, психофізіології та нейропсихології. У науковий обіг його вперше ввів 1952 американський нейрофізіолог П. Маклін. Він схарактеризував лімбічну систему як сукупність структур головного мозку, що беруть участь в організації поведінки на основі емоцій і мотивів. У своїх подальших дослідженнях П. Маклін поглибив знання про лімбічну систему і запропонував теорію триєдиного мозку (на противагу теорії про дві функціональні півкулі головного мозку), згідно з якою мозок людини складається із 3-х частин:
- рептилоїдний мозок (відповідає за інстинкти самозбереження та продовження роду);
- лімбічний мозок (за емоційні та пізнавальні функції);
- новий мозок, або неокортекс (сприйняття, аналітичне мислення, інтелект, мова, свідомість).
Ця модель відіграла важливу роль у популяризації знань про мозок, однак нині вона видається спрощеною й умовною. Загалом питання будови, призначення, функцій цієї системи лишаються актуальними донині й потребують подальших досліджень. Щоправда, окремі нейробіологи вважають, що термін «лімбічна система» не відображає повною мірою функціональної складності й різноманіття її структур. У 21 ст. дослідники дедалі частіше пропонують натомість використовувати поняття «афективних мереж мозку», асоційоване безпосередньо лише з емоційно-мотиваційною поведінкою.
Рекомендована література
Завантажити статтю
