Лісознавство

Визначення і загальна характеристика

ЛІСОЗНА́ВСТВО — сукупність знань про природу лісу; складова частина лісівництва, його природничо-історична основа; наукова дисципліна у циклі природничих наук. Л. ви­вчає біо­логію лісу та ліс. угруповань, екологію (взаємозвʼяз­ки між лісом і кліматом, ґрунтом і біо­тич. чин­никами), закономірності поновле­н­ня й формува­н­ня лісу, процеси зміни дерев. порід та ін. компонентів лісу (над­ґрунт. покрив тощо), типи лісу та їхні зміни в просторі й часі.

Становлен­ню Л. як науки сприяли роз­виток природн. наук у 18–19 ст. і діяльність К. Лін­нея, М. Ломоносова, О. Гумбольдта, Ч. Дарвіна, О. Декандоля, Е. Гек­келя, Ф. Даля, В. Докучаєва, Ґ. Гартіґа, Ф. Пфайля, Г. Котти та ін. За кордоном про­блеми Л. на ран­ніх етапах ви­вчали Г. Майр і К. Рубнер (Німеч­чина), Г. Гес­сельман (Швеція), Дж. Тума (США) та ін. Вітчизн. Л. як вче­н­ня про природу лісу сформувалося на поч. 20 ст. завдяки Г. Морозову. У його праці «Учение о лесе» (Москва; Ленин­град, 1924) вперше викладено цілісне уявле­н­ня про ліс як природне, істор. і геогр. явище. У цей період Л. ви­окремилося в самост. наук. галузь, в основу якої покладено теор. досягне­н­ня природн. наук (екології, біо­логії, ґрунто­знавства) і знач. фактич. матеріал екс­перим. дослідж. лісівників. У роз­витку Л. значну роль ві­діграли ідеї В. Сукачова. Вагомий внесок у подальше формува­н­ня галузі зробили Г. Висоцький, М. Ткаченко, О. Тюрин, П. Погребняк, О. Бельгард, С. Стой­ко, С. Генсірук, Ю. Третяк, С. Шевченко, Б. Остапенко, М. Голубець, П. Пастернак, П. Молотков, О. Мі­гунова, З. Герушинський, М. Гор­шенін, Д. Лавриненко, Г. Криницький, М. Гордієнко, В. Парпан, В. Ткач, І. Калуцький, Л. Ко­пій, А. Швиденко, О. Пилипенко та ін. Г. Висоцький на основі до­слідж. закономірностей росту і роз­витку степ. лісів об­ґрунтував вче­н­ня про ліс. пертиненцію, зокрема про вплив лісу на клімат і ґрунт. М. Ткаченко ви­вчав роль лісу в ґрунто­утворен­ні, сприяв роз­ширен­ню дослідж. водо­охорон. лісів. Основи укр. школи ліс. типології заклав П. По­гребняк, роз­винули її Д. Вороб­­йов і Д. Лавриненко та ін. Методологія Л. полягає у ви­вчен­ні лісу як природ. єд­ності, засн. на внутр. взаємозвʼязках, а також на звʼязках між лісом і середовищем. У цьому аспекті ліс роз­глядають як найважливішу складову біо­сфери у роз­витку, пере­ходах від кількіс. до якіс. змін, у спадковості різних етапів його роз­витку. Л. орієнтує лісогосп. практику на роз­вʼязан­ня протиріч, що проявляються в різних формах у житті лісу. Л. ро­зуміють й у широкому сенсі. На думку М. Ткаченка, Л. — сукупність знань, складена за матеріалами кількох лісогосп. ди­сциплін і низки заг. наук, на які спирається лісівництво. У цьому ро­зумін­ні Л. обʼ­єд­нує дендрологію й фізіологію дерев. порід, ліс. метеорологію й ґрунто­­знавство, фітопатологію й ентомологію, роз­діл таксації лісу, що стосується закономірностей у будові дерево­станів. Виходячи з цього тлумаче­н­ня, у сучас. умовах до Л. зараховують біо­хімію ліс. рослин, ліс. генетику, теор. частину ліс. пірології, вче­н­ня про деревину та ін. продукти лісу (ліс. ресурсо­знавство), вче­н­ня про природу зрубів, згарищ та ін. Найважливіші сучасні про­блеми лісового господарства — рац. викори­ста­н­ня лісів, їхнього від­творе­н­ня, оптимізації складу, під­вище­н­ня продуктивності та біол. стійкості — можна успішно вирішувати лише на основі комплекс. пі­зна­н­ня законів функ­ціонува­н­ня, структури й тенденцій динаміки ліс. угруповань, які ви­вчає Л. У лісогосп. практиці всі пита­н­ня, повʼязані зі штуч. або природ. поновле­н­ням лісу, з подальшим формува­н­ням насаджень при лісовирощуван­ні та із заготівлею деревини, неможливо вирішити, не спираючись на зна­н­ня закономірностей формува­н­ня і роз­витку ліс. насаджень. Саме тому Л. має велике значе­н­ня для НТП ліс. господарства України. Роль Л. нині значно зросла у звʼязку із заг.-держ. і між­нар. ви­зна­н­ням поліфункціональності лісу. Водночас сучасне Л. починає за­ймати самост. місце серед природн. наук. Продовжуючи широко використовувати лісівн. досягне­н­ня, його методологію і вимоги, Л. дедалі більше спирається на здобутки заг., насамперед, біол. наук і по­ступово пере­творюється у фундам. наук. дисципліну у цик­лі біол.-екол. наук. У ви­вчен­ні лісів, їхньої природи великого значе­н­ня набувають космічні засоби. Заг.-наук. значе­н­ня Л. зросло й у звʼязку з необхідністю пі­зна­н­ня законів життя лісу в роз­різі сучас. про­блем, повʼя­заних з біо­сферою та охороною довкі­л­ля. Сучасне Л. базується на наук. досягне­н­нях таких дисци­плін, як ботаніка, кліматологія, ґрунто­знавство, дендрологія, фізіологія рослин, деревино­­знавство, фітопатологія та ентомологія, лісова таксація, лісова біо­хімія, лісова генетика тощо. Багато законів Л. від­ображають кількіс. показниками та матем. рівня­н­нями. Отже, з одного боку Л. роз­глядають як складову частину лісівництва, з ін. — як окрему дисципліну серед природн. наук, частину сучас. біо­екології.

В Україні дослідж. у галузі Л. здійснюють Укр. НДІ ліс. господарства та агролісомеліорації (Харків) та гір. лісівництва (Івано-Франківськ), а також ВНЗи (Харків. аграр. університет, Нац. університет біо­ресурсів і природокористува­н­ня України, Київ, Нац. лісотех. університет України, Львів) та ін. Навч. курс Л. викладають у ВНЗах і коледжах у складі курсу лісівництва. Матеріали з Л. публікують у часописах «Лісівництво і агролісомеліорація», «Лісовий і мисливський журнал», «Науковий вісник Національного лісотехнічного університету України», «Науковий вісник Національного університету біо­ресурсів і природокористува­н­ня України» та ін.

Літ.: Мелехов И. С. Лесоведение: Учеб. Москва, 1980; Остапенко Б. Ф., Ткач В. П. Лісова типологія: Навч. посіб. Ч. 2. Х., 2002; Свириденко В. Є., Бабіч О. Г., Киричок Л. С. Лісівництво. К., 2004; Швиденко А. Й. Лісівництво: Під­руч. Чц., 2004.

О. М. Тарнопільська

Завантажити статтю