ЛІТЕРАТУРОЗНА́ВСТВО — комплекс наукових дисциплін, предметом дослідже­н­ня яких є художня література як вид мистецтва. Див. також Академічне літературо­знавство. Термін за­проваджено германістом Е. Ельстером у книзі «Prinzipien der Literaturwissenschaft» («Принципи літературо­знавства», Галле, 1897). В Україні поня­т­тя вживають від середини 1920-х рр. Серед літературо­знавчих дисциплін ви­окремлюють основні (критика літературна, історія літератури, теорія літератури) і допоміжні (архео­графія, евристика, бібліо­графія, текс­тологія, методика викла­да­н­ня). Архео­графи та евристи ви­вчають зна­йдені текс­ти, бібліо­графи їх обліковують, текс­тологи встановлюють остаточну волю автора у роботі над текс­тами, методисти шукають науково об­ґрунтовані способи донесе­н­ня наслідків тієї роботи до читача. Це початковий етап наукового літературо­знавства, де три основні складники мають чітко означені зав­да­н­ня: 

  • літературну критику цікавлять твори сучасного літературного процесу; 
  • історія літератури зосереджується на традиціях у його роз­витку (зародже­н­ня, функціонува­н­ня, стагнація, зміна художніх напрямів і стилів, жит­тєвий шлях письмен­ника); 
  • теорія літератури ви­значає специфічні моделі літературної творчості (поетика художнього мисле­н­ня письмен­ника, композиція, жанрові та стильові особливості твору, мовна характеристика персонажів і мотивів, під­текст звʼязків творчості з реальною дійсністю). 

Найдавніші літературо­знавчі зна­н­ня зароджувалися на Сході (естетична теорія прекрасного і вче­н­ня про соціально-виховне значе­н­ня мистецтва — в Китаї, вче­н­ня філософів про психологію сприйня­т­тя художніх творів та прихований зміст у них — в Індії, 9–3 ст. до н. е.) та країнах європейської античності (8 ст. до н. е. — 1 ст. н. е.). В античній Греції та Римі уявле­н­ня про теорію літератури збігалося з поня­т­тям «поетика», яке повʼязували з на­звою першого в європейському літературо­знавстві наукового текс­ту Аристотеля «Περὶ ποιητικῆς» («Поетика», 4 ст. до н. е.). Зокрема, сформовано вче­н­ня про головні літературо­знавчі дисципліни (теорія літератури, стилістика, поетика), роз­винуто за­пропонований Платоном поділ творчості на три роди (епос, лірику, драму), показано звʼязки між ними як складниками літературного процесу і по­дано загальні естетичні зна­н­ня про літературний твір як завершену цілісну систему. «Поетика» Аристотеля та окремі судже­н­ня про літературну творчість його вчителя Платона (наслідувальний характер та її гносеологічна природа) стали основою європейського літературо­знавства, що еволюціонувало в ренесансну (15–16 ст.), барокову (17–18 ст.), класицистичну (рубіж 18–19 ст.) та пізніші літературні епохи (романтичну, реалістичну, модерністську та постмодерністську). Кожна з них додавала до наукового мисле­н­ня літературо­знавців нові домінанти, тому воно спри­ймається не як догма, а як живий організм, здатний реагувати на особливості художньої літератури в її історично-естетичному роз­витку.

В Україні літературо­знавство зароджувалося в уснопоетичних і художніх формах (фольклорні «слова про слова» та «пісні про пісні», художні міркува­н­ня автора поеми «Слово про похід Ігорів», у яких на­звано два способи літературної оповіді). У ренесансну та барокову епохи ви­значальні риси наукового літературо­знавства виявлялися в тогочасних поетиках професора Києво-Могилянської академії. Таких поетик (створюваних панівними у науці того часу латинською мовою) існує в Україні бл. 20. Українською і російською мовами пере­кладено найві­доміші — трактат «De arte poetica» («Поетика», Могилів, 1705) Ф. Прокоповича, теоретична праця про літературу барокової доби «Hortus poēticus» («Сад поетичний», К., 1736–37) М. Довгалевського. Ренесансні, барокові та класицистичні поетики прийнято називати неокласичними, що стали основою неокласичної (поетологічної) школи в літературо­знавстві. Старим у ній залишилося домінува­н­ня аналітичного матеріалу про твори пере­важно античної літератури, але автори нових поетик пропонували для роз­гляду також деякі художні текс­ти нового часу, що під­тверджувало наявність у європейських літературах сучасного літературного процесу. Методологія аналізу різних його явищ залишалася не­змін­ною (ви­значе­н­ня родів, видів, жанрів творчості), але звертали увагу і на про­блему дифузії — пошире­н­ня ознак одного роду чи виду на інший; завдяки цьому утверджувалася універсальність закономірностей у художній творчості. Також старою в нових поетиках залишалася Аристотелева концепція творчості як наслідува­н­ня життя; концепція Платона щодо мистецтва як наслідува­н­ня ідей життя залишалася не­прийнятною в авторів нових поетик, і реабілітація його від­булася у вчених пізнішої історичної школи літературо­знавства. Автори ренесансних і барокових поетик зробили перші кроки до філософського ро­зумі­н­ня феномену літературної творчості; вони зʼясовували природу поезії як обовʼязкові риси мистецтва та ролі в ній художнього вимислу, що був не абстрактним, а наснаженим релігійно-етичним і національно-естетичним почу­т­тями. Можливість творе­н­ня літературних творів не лише давніми (староєврейською, грецькою, латинською), а й новими мовами доводили італійці Данте і Т. Тассо, француз Ж. дю Белле.

В Україні перші кроки в цьому напрямку робили лексико­графи й літератори Л. Зизаній («Лексис», Вільно, 1596), Т. Ставровецький («Євангеліє учителноє», Рохманів, 1619; «Перло много­цѣн­ное», Чг., 1646), П. Беринда («Лексіконъ славенорос­скій…», К., 1627). Виняткове значе­н­ня для літературо­знавчого ро­зумі­н­ня творчості мали роботи ренесансних філософів англійця Ф. Бе­кона, француза Р. Декарта, італійця Дж. Віко. Їхні по­гляди на життя загалом (обʼєктивність у трактуван­ні, ви­значе­н­ня сумніву як двигуна думки, роль у ній інтуїції як «здорового глузду») стимулювали значний по­ступ і в роз­витку науки про літературу. Насамперед у ро­зумін­ні історії літератури, яку літературо­знавці почали спри­ймати як особливий феномен національної духовності лише у 17–19 столі­т­тях. Хоча елементи історії літератури наявні ще в античних літературо­знавців (Таблиці Кал­лімаха були водночас першим прообразом літературних енциклопедій, 3 столі­т­тя до нашої ери), але «батьком» історії літератури новіших часів вва­жають німецького ученого К. Ґес­снера — автора книги «Bibliotheca­universalis» («Універсальна бібліотека», 1545–49, т. 1–4). 

Термін «історія літератури» першим ужив німецький літератор П. Ламбек («Prodromus historiae literariae» — «Вступ в історію літератури», Гамбурґ, 1659). Раніше італійський поет Ф. Петрарка за­пропонував збірку текс­тів з етичним змістом та письмен­ницькими біо­графіями («De rebus memorandis libri IV» — «Збірник анекдотів і висловів», 1350). Для творе­н­ня національних історій літератури було потрібне філософське ро­зумі­н­ня цього поня­т­тя, яке за­пропонували новочасні філософи і теоретики мистецтва Ґ.-Е. Лес­сінґ, Й.-Ґ. Гердер, А.-В. Шлегель, Ґ. Геґель. Е. Кант, доводячи від­­мін­ність естетичного від етичного і пі­знавального феноменів у мистецтві, об­ґрунтував категорію особливого в ньому; за ним ви­знавалася без­заперечна наявність у літературі кожного народу суто свого ідейного та художнього змісту, свого літературного коду. Зʼявлялися пер­ші історії національних літератур у Франції, Італії, Німеч­чині. У них задіяно елементи історичної і порівняльної методології у прочитан­ні літературного матеріалу. Межі між ними видавалися ще невиразними, однак це був сер­йозний сигнал про потребу на­ближе­н­ня істориків літератури до нових літературо­знавчих зав­дань: остаточно від­мовитися від схо­ластичних ви­значень родів, видів та жанрів творчості, здолати регламентованість класицистичної естетики, яку (зокрема обо­вʼязкову єд­ність місця, часу і дії в кожному творі) доведено майже до юридичних кодексів у «Art poétique» («Поетичне мистецтво», Париж, 1674) Н. Буало, і проникати якнай­глибше у формозміс­тові особливості художнього текс­ту. Таке зав­да­н­ня не­вдовзі стане ви­значальним у пред­ставників романтичної епохи в літературі, яка закладала фундамент формованої в її межах історичної школи Л.

В Україні у 11–17 столі­т­тях уявле­н­ня про історію літератури давали пере­важно бібліо­графічні ві­домості, що їх пробували донести літописці. В «Ізборнику Святослава» (1073) уміщено пере­лік «істин­них» (ду­ховно-християнська літе­ратура) та «лож­них» (апокрифи і твори з поганськими мотивами) книг, від 15–17 століть залишилося кілька описів монастирських бібліотек. У 18 століт­ті деякі історично-літературні ві­домості стали приносити в Україну студенти із заможних родин, які на­вчалися в європейських університетах, або родин­ні вчителі-вихователі, які мандрували за кордон разом зі своїми господарями. Од­ним із таких «пере­візників» історично-літературної інформації в Україну був поет, богослов, філософ Г. Сковорода. 

Інакшу форму озна­йомле­н­ня України з європейськими формами нових літературних віянь пропонувало захопле­н­ня травестува­н­ням (пере­лицюва­н­ням) старих античних текс­тів. До цієї «моди» на­прикінці 18 столі­т­тя прилучився й І. Котляревський, створивши траве­стійно-бурлескну поему «Енеида. На малорос­сійскій языкъ пере­лиціован­ная» (С.-Петербург, 1798; Х., 1842). Подібні травестії одно­ймен­ної поеми римського поета Верґілія існували в німецькомовному світі, Росії. Поема І. Котляревського від­­різняється від них тим, що (в гумористичній формі) сповнена образною українською стихією і містить деякі актуальні для свого часу літературо­знавчі мотиви (глузливий осуд «писарчуків поганих вірш»; зневага до тих, хто «чужеє од­давав в печать»). «Чисті» стильові риси в літературній творчості майже не трапляються. Домінує в поемі класицизм, але вкраплено елементи просвітництва та романтизму (фольклорна образність, героїзація головного персонажа). У цьому ще одне під­твердже­н­ня генетичних звʼязків української літератури із загальноєвропейським літературним процесом, який на рубежі 18–19 століть дедалі впев­неніше від­ходив від класицистичних (нормативних) форм мисле­н­ня і утверджувався на позиціях вільного від будь-яких регламентацій романтизму. Своєрідними законодавцями тут стали німецькі письмен­ники «Бурі й натиску», а також єнські та гайдельберзькі романтики. Теоретичне об­ґрунтува­н­ня зробив Ґ. Геґель, за­пропонувавши гіпотезу про існува­н­ня в роз­витку творчої цивілізації Європи трьох типів художнього мисле­н­ня: символічного (епоха міфів), класичного (античні худож­ні форми) і романтичного (від кін. 18 столі­т­тя). Романтики першими звернули увагу на приналежність до художньої літератури також фольклору (усна її традиція), тому в різних країнах почалося активне записува­н­ня міфів та суто фольклорної спадщини, внаслідок чого історія літератури по­глибилася у часі на тисячі років. Західноєвропейські літературо­знавці влаштовували фольклорні екс­педиції до своїх та сусідніх народів. Напр., німецький дослідник Й.-Ґ. Гердер побував в українських селах і містах на весі­л­лях, хрестинах.

Оскільки Україна пере­бувала в колоніальному статусі імперської Росії, то літературо­знавство на початках 19 столі­т­тя залишалося в полоні нормативного класицизму. Певні зруше­н­ня намітилися після від­кри­т­тя Харківського університету, основним політичним зав­да­н­ням якого стало «обрусение края». Університетські дослідники літератури були змушені дублювати російське класицистичне літературо­знавство, що від­ображалося у на­вчальних посібниках завідувача університетської кафедри російської словесності І. Рижського («Опытъ риторики», С.-Петербург, 1796; «Введеніе въ кругъ словесности», Х., 1806). Романтичні уявле­н­ня про літературу намітилися у заснованих викладачами й випускниками періодичних ви­да­н­нях Харкова, де заявлено про само­стійне існува­н­ня української художньої думки. У газеті «Харьковскій еженедѣльникъ» 1812 опубліковано у пере­кладі з німецької мови ста­т­тю «О предна­значении лирического стихотворения» Ф. Шіл­лера (перше в Україні літературо­знавче пові­домле­н­ня про існува­н­ня романтичної епохи в європейській літературі та науці про неї). Посутніми в харківській періодиці були також публікації про українську народну творчість як головне джерело мистецької краси в літературі, збірку «Наські українські казки» О. Бодянського (Москва, 1835). Значну пошукову і суто літературо­знавчу роботу в цьому плані виконав І. Срезневський, який видав кілька фольклорно-етно­графічних збірок («Запорожская старина», «Украинский сборник»), де довів самобутність української історії й мови, роз­крив їхнє духовне багатство, заховане в народних піснях, історичних пере­казах, памʼятках літописної літератури. Про необхідність «як говоримо, так і писати треба» (тобто українською мовою) нагадував Г. Квітка-Основʼяненко в «Супліці до пана іздателя» // «Утрен­няя звѣзда» (Х., 1833, кн. 1). Львівські семінаристи М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький у збірці «Русалка Днѣстровая» (Будапешт, 1837) вмістили свої україномовні твори і записані ними фольклорні перлини, літературо­знавчі міркува­н­ня про художню творчість рідною мовою.

Посилений інтерес до міфів та фольклору зумовив появу міфологічного напряму в історичній школі (у Німеч­чині — брати Я. і В. Ґрімм, в Україні — М. Максимович і М. Костомаров, у Росії — Ф. Бу­слаєв). Епоха романтизму з її увагою до внутрішнього світу письмен­ника та впливів на нього творчих шукань авторів і словесних, й образотворчих мистецтв зробила перші кроки також до викори­ста­н­ня в літературо­знавчій діяльності біо­графічного методу (Т. Бенфей) та порівняльного (компаративістського) способу аналізу художніх творів (М. Максимович, М. Костомаров, О. Бо­дянський, О. Веселовський).

Із від­кри­т­тям у Києві Університету св. Володимира історична школа зайняла головне місце в українській літературі. За цією методологією перший ректор університету М. Максимович 1835 про­аналізував «Слово про похід Ігоря», написав дослідже­н­ня про давню українську літературу — «Исторія древней рус­ской словесности» (К., 1839). Цю літературо­знавчу традицію продовжили П. Куліш («Повесть об украинском народе» // «Звездочка», 1846, ч. 17; «Григорій Квітка (Основʼяненко) та його повісті», С.-Петербург, 1858; «Характер и задачи украинской критики» // «Основа», 1861, № 2) і М. Костомаров («Славянская мифологія», К., 1847). Значний вплив на утвердже­н­ня історичної школи мала й поетична творчість Т. Шевченка, якою він під­твердив наукові аксіоми філософів, що нація — ідеальна форма буття людини, роз­крив органічність звʼязку літературного мистецтва з народним жи­т­тям і місце в ньому письмен­ника. Романтизм і породжена ним історична школа літератури пі­ді­йшли до дуже сут­тєвого в ро­зумін­ні мистецтва: звʼязку його з першокоренем творчості — фольклором та історичним роз­витком людського буття. Але у 2-й пол. 19 ст. від усього цього почало від­гонити загальниками й абстрактним субʼєктивізмом. Від­чувалася потреба в конкретизації і на­ближен­ні ідей літературних творів до земних реалій. В історичній школі почав формуватися реалістичний напрям, в основу якого покладено методологію пошуку в літературному творі причин і наслідків від­твореного в ньому буття. Ця методологія узгоджувалася з роз­витком мисле­н­ня в тодішній науці загалом — із новими від­кри­т­тями в галузі природо­знавства, фізики, математики, інженерії, що також активно шукали від­повід­ей на пита­н­ня про причин­но-наслідковий характер роз­витку людської цивілізації. Про наявність у тогочасній літературі нового реалістичного типу художнього мисле­н­ня заговорили французькі письмен­ники Ж. Шанфлері та Л. Дюранті, які видали збірки статей «Le réalisme» («Реалізм», Париж, 1857) і кілька номерів одно­ймен­ного журналу. Один із варіантів наукового поясне­н­ня реалізму та причин­них звʼязків літератури з реальною дійсністю за­пропонував французький теоретик творчості І. Тен. Він показував, що дія в реалістичному творі від­бувається «тут-тепер», а сам художній твір містить усі особливості від­твореного ним природного і су­спільного середовищ, має також національну специфіку (за термінологією І. Тена — расові особливості) і по­значений індивідуальними рисами письмен­ника, його психікою. Цю теорію під­давали критиці (мовляв, «чистих» націй-рас на землі вже не існує, природне середовище чи індивідуальну психіку митця теж не слід фетишизувати), але європейські літературо­знавці на неї спиралися фактично до кін. 19 ст., оскільки більш продуктивної культурно-історичної методології ніхто не за­пропонував. Радянська література виводила появу реалізму з «натуральної школи» М. Гоголя, але інші вчені довели, що «натуральна школа» — різновид романтизму (Д. Чижевський). Елементи причин­но-наслідкового прочита­н­ня літературної спадщини України помітні вже у роз­ділі «Краткий исторический очерк украинской литературы» П. Петраченка, вміщеному як додаток до книги «История рус­ской литературы» (Варшава, 1961), але найбільше — у збірці «Очерки исторіи украинской литературы ХІХ столѣтія» М. Петрова (К., 1884) та «Історія літератури руської» О. Огоновського (Л., 1887–94, ч. 1–4). Науковці сприйняли ці ви­да­н­ня схвально, але й критично за різнобій у викори­стан­ні літературо­знавчих методологій, що базувалися на естетичних (класицизм, сентименталізм, романтизм) чи ідеологічних (націоналізм, демократизм, словʼяно- чи українофільство) критеріях. Принциповішим було за­уваже­н­ня про причину народже­н­ня української літератури. М. Петров вважав, що вона зʼявилася виключно під впливом сусідніх, зокрема польських та російських літератур. М. Дашкевич не заперечував впливів, але доводив, що література кожного народу народжується з його душі, естетичної потреби і тому вона самобутня. Історичну пер­спективу української літератури обидва бачили в майбутньому злит­ті її з потужнішою російською. Це писалося на догоду російсько-імперській цензурі. С.-Петербурзький академік О. Пипін у своїх дослідже­н­нях словʼянських літератур знаходив серед них місце і для української, але коли ви­йшов перший том літературної історії О. Огоновського, вчений опублікував на неї заперечну рецензію «Особая история рус­ской литературы» // «Вѣстникъ Европы» (1890, т. 5, кн. 9). Він побачив у ній тенденцію українського сепаратизму проти «общерус­ской литературной жизни». О. Огоновський у від­повіді на таку критику наголосив, що О. Пипін «занапастив свої ліберальні думки про само­стійний роз­вій української мови й літератури, що він похилив своє чоло су­проти кормиги московського панславізму».

Історико-культурне прочита­н­ня літературних текс­тів мало свої вразливі місця; зосереджуючись на пита­н­нях народності в літературі, на тому, «що» від­творено, дослідники майже не звертали уваги на про­блему «як», тобто на художність, естетику творчості. Вважалося, що коли твір належить літературі, то він художній сам собою. Один з упорядників антології української літератури «Вік» (К., 1900–02, т. 1–3) та автор фундаментального дослідже­н­ня «Історія українського письменства» (К., 1911) С. Єфремов наголошував: в літературі «що» і «як» мають однакове значе­н­ня. У праці «Історія української літератури» (К., Л., 1923–95, в 6 т., 9 кн.) М. Грушевський за­стосував історичні та філологічні методології, надаючи пере­вагу першій (не художній формі, а змісту твору). Змістова домінанта стала ви­значальною і в дослідже­н­нях «Історія української літератури» М. Возняка (Л., 1920–24, т. 1–3).

Змістові історії літератури мали більше значе­н­ня для ро­зумі­н­ня літератури не як мистецтва, а культури того чи того народу. Тому деякі літературо­знавці вже у 2-й половині 19 столі­т­тя почали шукати інші, продуктивніші шляхи подола­н­ня такого пере­косу в науці про літературу. Мало що давала міграційна теорія впливів Т. Бенфея (хоча орієнтувала дослідників на зацікавле­н­ня суто художніми елементами твору — сюжетом, персонажами та іншими), ще менше — антропологічний метод Е. Тейлора з його інтересом до первісних форм міфологічного (символічного) художнього мисле­н­ня. Враховуючи деякі елементи цих теорій і методів, О. Веселовський об­ґрунтував поня­т­тя історичної поетики, яке стимулювало потребу ви­вче­н­ня так званих зу­стрічних течій. Кожна література, за його теорією, здатна спри­ймати новизну в іншій літературі лише тоді, коли вона внутрішньо готова до цього: має до­статнє уявле­н­ня про головні форми творчості — жанр, тропіку, композицію, сюжет, фабулу тощо. Все це, проте, не похитнуло змістових основ історичної школи і не прокладало шляху до ро­зумі­н­ня образу як центру художньої творчості. Зароджується, від­так, психолого-лінгвістичний напрям в історичній школі як можливість літературо­знавства від­повісти і на це пита­н­ня. Актуальними стали роботи німецького філолога і філософа В. Гумбольдта. О. Потебня після стажува­н­ня в Берліні 1862 року на­друкував низку статей у ви­дан­ні «Журналъ Министерства народнаго просвѣщенія», обʼ­єд­наних у книзі «Мысль и языкъ» (Х., 1892). У ній та стат­ті «О связи некоторых пред­ставлений в языке» // «Филологические записки» (Воронеж, 1864, вып. 3) викладено вче­н­ня про три значе­н­ня слова (зовнішнє, внутрішнє і лексичне), яке утвердило в літературо­знавстві аксіому, що суто художня творчість базується на внутрішньому значен­ні слова. Його джерело — в людській психології, що породжує образ, а образна метафоризація є основою художньої творчості. Російське літературо­знавство донині вважає, що психолого-лінгвістичне вче­н­ня О. Потебні належить російській науці; не звертається, зокрема, увага на те, що воно (вче­н­ня) далі українського Харкова не поширювалося навіть гео­графічно. О. Потебня багато наукових обсервацій виводив з аналізу суто українського літературного матеріалу. Його двотомна праця «Объяснения малорус­ских и сродных народных песен» (Варшава, 1883, вып. 1; 1887, вып. 2) стала основою фундаментального психологічного поясне­н­ня художньої образності саме українського фольклору.

На рубежі 19–20 ст. від психологічного напряму в історичній школі від­окремлено вче­н­ня Ф. Ніцше про два типи поезії (апол­лонівський з його принципом тілесної гармонійності та діонісівський із його суто духовним началом у творчості). В основі цього вче­н­ня — глибин­ні духовні і психологічні диференціації, що від­буваються в горнилі творчого процесу митця. Німецький учений В. Дільтей об­ґрунтував духовно-історичну школу, що являла собою синтез історичної школи і психологічного напряму в ній. Француз Е. Ен­некен за­пропонував поня­т­тя «естопсихологія», за яким художній твір треба аналізувати з естетичних, психологічних і соціологічних по­глядів. Найбільшого резонансу набув напрям психо­аналізу, який повʼязують пере­важно з іменем ав­стрійського психіатра З. Фройда, який пропонував трактувати літературні твори від­повід­но до психологічного вче­н­ня про під­сві­доме. За ним, творчість є символічним вираже­н­ням психічних імпульсів і пристрастей, що від­кидаються реальністю, але існують у людській під­сві­домості і виражаються шляхом фантазії творця. Це був різновид того, що харківський послідовник О. Потебні Д. Овсянико-Куликовський називав авторським утіле­н­ням особистих морально-психологічних задатків, які існують у під­сві­домості кожної творчої особистості. Швейцарський філософ К. Юнґ доводив, що, крім під­сві­домого, у людській психіці наявне ще й таке несві­доме, що виявляється в кількох його рівнях: індивідуальне, сімейне, групове, національне, расове і колективне. Воно включає в себе універсальні для всіх часів і культур архетипи, якими творці мистецтва оперують незалежно від їхнього раціо, і за ними можна ви­значити як індивідуальне, так і колективне чи національне «облич­чя» кожного письмен­ника, композитора, живописця. Вразливим місцем психоаналітики З. Фройда була фетишизація сексуальних первнів у почу­т­тях людини (з ними повʼязаний і його ж едіпів комплекс) та ілюстрація своїх спо­стережень не фактами реального життя, а виявами його в мистецьких творах (Есхіл, В. Шек­спір, Ф. Достоєвський). Те, на чому тримався психоаналітичний авторитет З. Фройда і К. Юнґа, значно раніше було предметом міркувань І. Франка у його трактаті «Із секретів поетичної творчості» // «ЛНВ», 1898. Принциповим для літературо­знавства він вважав зʼясува­н­ня про­блеми краси в мистецтві та звʼязку її з уявле­н­нями про психічні стани людини. Це був сут­тєвий крок до модерністського літературо­знавства, особливості якого І. Франко планував викори­стати у процесі створе­н­ня власної історії української літератури. Її він збирався проти­ставити позитивістській (із невиразними методологічними на­становами) історії свого університетського учителя О. Огоновського. Теоретичний задум такої роботи І. Франко виклав почасти у студії «Теорія і роз­вій історії літератури» // «Записки НТШ», 1909, ч. 40–41, що стала вступним роз­ділом до його збірника «Нарис українсько-руської літератури до 1890 року» (Л., 1910).

На зламі 19–20 ст. в українському літературо­знавстві зʼявилися перші дослідже­н­ня про зарубіжні літератури; пере­вагу надавали західним літературам (серія статей І. Франка про польські, чеські та французькі літератури, студія Лесі Українки про італійську літературу), але зародився жвавий інтерес і до східних літератур. Найбільший внесок зробив А. Кримський («История арабов и арабской литературы», Москва, 1911, ч. 1; 1912, ч. 2; «Історія Персії та її письменства», К., 1923; «Історія Туреч­чини та її письменства», К., 1924–27, т. 1–4).

Тим часом європейські літератури входили в новий (модерністський) період свого роз­витку. Модернізм як художній напрям породив без­ліч таких стилів літературної творчості (екс­пресіонізм, ім­пресіонізм, символізм, неоромантизм, неореалізм, неокласицизм, футуризм тощо), осмислити які за допомогою лише інструментарію старих методологій ставало неможливим. Народжувалося, від­так, літературо­знавство філологічної школи (методології), яка, на від­міну від попередніх (змістових), була формальною. Її теоретики довели, що змістом у художньому творі є не зображені фабульно-сюжетні перипетії, а форма їх від­творе­н­ня. У творі немає нічого, що б не було формою — таким було пере­кона­н­ня фундаторів філологічної методології.

В Україні формальна (філологічна) методологія виро­стала з художніх пошуків неоромантиків (пізній І. Франко, Леся Українка, О. Кобилянська), критичних ви­ступів символістів (М. Вороний, Г. Хоткевич) та авторів літературних обʼ­єд­нань «Молода муза» (Львів) і журналу «Українська хата» (Київ). Молодомузівці задекларували творчі принципи в маніфесті «Молода муза», написаному 1907 О. Луцьким. Їхню літературо­знавчу реалізацію за­пропонував Б. Лепкий у дослідже­н­нях «Начерк історії української літератури» (Коломия, 1909, кн. 1; 1912, кн. 2). В основу літературо­знавчого осмисле­н­ня літературного процесу він поклав красу, яку від­шукував у формальних чин­никах літературного твору. На цьому ґрунті між І. Франком і молодомузівцями виникла полеміка. Краса, естетична вартість літератури були аналітичним рушієм і в авторів журналу «Українська хата» (критики М. Євшан, М. Сріблянський). Вони за­пропонували свій канон історії української літератури, заснований винятково на художності письмен­ницької творчості, але їхньому ро­зумін­ню цієї про­блеми бракувало академізму. Таку прогалину в літературо­знавстві певною мірою заповнював професор Університету святого Володимира у Києві В. Перетц. Заснувавши 1904 філологічний семінар, протягом 10 років на­вчав у ньому літературо­знавців М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмару, С. Маслова, О. Бурґгардта, І. Огієнка, В. Петрова, Д. Чижевського, які заклали в Україні основний фундамент модерного літературо­знавства 20 ст. Свої по­гляди на нього В. Перетц виклав у під­сумкових працях «Из лекций по методологии истории литературы» (К., 1914) і «Краткий очерк методологии истории рус­ской литературы» (Петро­град, 1922). В. Перетц і його учні започаткували в 20 ст. і модерне шевченко­знавство. На рубежі 19–20 ст. воно вже мало значні напрацюва­н­ня вчених культурно-історичного напряму в історичній школі, особливо після опублікува­н­ня студії «Шевченко, українофіли і соціалізм» М. Драгоманова (Женева, 1879), шевченко­знавчих статей І. Франка, «Критичний роз­слід над текс­том “Кобзаря”» В. Доманицького (1907), моно­графій «Тарас Шевченко. Життя його та діла» (1908) та «Тарас Шевченко» (1914; усі — Київ) С. Єфремова, психоаналітичних студій «З психольогії творчості Шевченка» С. Балея (Л., 1916). Пред­ставники формальної (філологічної) школи значно по­глибили ро­зумі­н­ня його творчості шляхом аналізу суто художніх, естетичних особливостей поезії Т. Шевченка («Форма Шевченкової поезії» — роз­діл у кон­спекті лекцій М. Зерова «Українське письменство ХІХ ст.», К., 1928; ста­т­тя П. Филиповича «Шевченко і романтизм» // «Записки історично-філологічного від­ділу ВУАН», К., 1923, № 3–4). Роз­витку такого шевченко­знавства мало сприяти повне ви­да­н­ня творів поета, роз­почате ВУАН, але у 2-й половині 1920-х рр. дослідже­н­ня форми літератури як її змісту дедалі активніше стало витіснятися т. зв. марксистським літературо­знавством. При цьому художню форму почали вважати формалізмом, а в поня­т­тя «зміст» вкладали тільки ідеологічне (соціологічне) наповне­н­ня художнього твору. На рубежі 19–20 ст. літературо­знавців цікавили ідеологічні чин­ники в літературі з причин суто практичних: в під­колоніальній Україні література залишалася єдиною трибуною захисту її національних інтересів. Таким змістом були сповнені деякі літературо­знавчі роботи, що виходили ще у 1920-х рр., але разом з актуалізацією ідей більшовицького пере­вороту 1917 в Петро­граді (нині С.-Петербург) ці праці зараховані до буржуазно-націоналістичного літературо­знавства і вилучені з наукового обігу на 70 років. Замість них послідовно насаджувалося науці марксистсько-ленінське літературо­знавство, що базувалося на ідеях класовості й комуністичної партійності творчості; література, за його концепцією, мала утверджувати й захищати ідеї соціалізму та комунізму в їхньому марксистському трактуван­ні. З таких позицій із деякими лиш елементами формотворчого аналізу окремих творів написані під­ручники й на­вчальні посібники «Українська література» О. Дорошкевича (1926), «Українська література. Стислий огляд» М. Шамрая (1927; обидва — Харків) та ін. Крайній вияв марксистського ро­зумі­н­ня літератури по­став у книзі «Нарис історії української літератури» В. Коряка (Х., 1925, т. 1; 1929, т. 2), методологію якого називали вульгарно-соціологічною (на від­міну від неї, мовляв, існує справді наукова, справді марксистська методологія літературо­знавства). Їй протистояли літературо­знавці на еміграції. Л. Білецький у теоретичній роботі «Основи української літературно-наукової критики: Спроба літературно-наукової методології» (Прага, 1925, т. 1; К., 1998) охарактеризував роз­виток національного літературо­знавства від­повід­но до номенклатури вживаних у європейському літературо­знавстві наукових шкіл і напрямів. Активним літературним критиком у 1920-х рр. був Д. Донцов, який опублікував кілька студій, де з національно-ідеологічних позицій аналізував художню та літературно-критичну діяльність класиків (Т. Шевченко, М. Куліш, М. Драгоманов, Леся Українка й ін.), а також учасників радянського літературного процесу (М. Хвильовий, М. Рильський, В. Поліщук та ін.). Гостро полемічні, спрямовані проти більшовицької догматики в літературі є його студії «Криза нашої літератури» // «ЛНВ», 1923, № 4, «Невільники доктрини» (пізніша назва «Роз­двоє­н­ня душі») // «Роз­будова нації», 1928, «Криве дзеркало нашої літератури» // «Дві літератури нашої доби», Торонто, 1958.

Офіційно утверджувана в радянській літературо­знавчій науці марксистська методологія потребувала теоретичного об­ґрунтува­н­ня. О. Білецький видав моно­графію «К. Маркс, Ф. Энгельс и история литературы» (Москва, 1934). Хоча у К. Маркса й Ф. Енгельса, писав дослідник, немає спеціальних літературо­знавчих праць, але систему їхніх по­глядів на літературу можна вибудувати з принагідних висловлювань про мистецьку творчість чи за аналогією. Літературі від­повід­ають певні форми су­спільної сві­домості, а коли це так, наголошував учений, то все, що говориться у К. Маркса та Ф. Енгельса про ці надбудови (юридичні, політичні, філософські, релігійні й інші), можна прикласти повною мірою й до науки про літературу. Для радянської літератури і літературо­знавства головним був «вига­даний» на Першому зʼ­їзді радянських письмен­ників 1934 творчий метод соцреалізму, що вимагав від художників і літературо­знавців правдивого, історично конкретного зображе­н­ня дійсності в її революційному роз­витку. До таких нормативних вимог додавався і ленінський акцент, що література повин­на стати партійною. «Геть літераторів без­партійних!» — цитували в усіх теоретичних роботах із літературо­знавства ці слова «вождя», і до кінця 1940-х рр. у СРСР усіх письмен­ників та літературо­знавців, які не вкладалися в прокрустове ложе такої риторики, роз­стріляно або увʼязнено. У спецфондах КДБ опинилися класичні літературно-критичні роботи М. Костомарова, П. Куліша, літературні історії О. Огоновського, М. Петрова, Б. Лепкого, С. Єфремова, М. Возняка, М. Грушевського, яких оголошено буржуазно-націоналістичними; потрапили під заборону навіть вульгарно-соціологічні «Нариси з історії української літератури» В. Коряка. За при­близними під­рахунками, з 280 літературо­знавців, які друкувалися 1930, у 1930-х рр. заарештовано і знищено 103, пере­стали писати 74, емігрували за кордон 25, вціліли і працювали на­прикінці 1930-х рр. лише 15, які вимушено при­стосувалися до вимог методу соцреалізму (Б. Буряк, А. Іщук, Ю. Кобилецький, С. Крижанівський, Л. Новиченко, Л. Санов, І. Стебун, С. Шаховський). Надзав­да­н­ням студії «Про­блема синтеза в литературоведении» О. Білецького (1940) було під­порядкувати літературо­знавчий синтез надійному провід­никові — марксистсько-ленінській філософії, яка ві­ді­гравала в теорії літератури роль вступу й висновків, але не про­ймала її наскрізь, а пройнявши — остаточно від­межувала соцреалізм від реалізму класичного, пере­творивши його на регламентований класицизм із домішками компартійного романтизму. Створе­н­ня наукових літературо­знавчих праць за таких умов стало неможливим. Творчість письмен­ників роз­глядали з ідеологічних позицій (буржуазно-націоналістичні, ліберально-буржуазні, революційні демократи й інші), а роз­виток літературного процесу подавали так, ніби в ньому по­стійно велася боротьба буржуазних та пролетарських ідеологій, і рухався він по­стійно до вершин творчості письмен­ників соцреалізму. «Нарис історії української літератури» (К., 1945, за ред. С. Маслова, Є. Кирилюка) 1946 під­дано критиці в спеціальній По­станові ЦК КП(б)У як такий, що написаний нібито з буржуазно-націоналістичних позицій (літературу часів Київської Русі на­звано «українською», а не «трьох братніх народів», творчість «буржуазно-націоналістичного письмен­ника» П. Куліша роз­глянута недо­статньо критично). Того ж року зʼявилися по­станови компартії «Про журнал “Вітчизна”» і «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпше­н­ня». Не­вдовзі прийнято спеціальні по­станови про «сер­йозні помилки» в опері К. Данькевича «Бог­дан Хмельницький» (лібрето О. Корнійчука і В. Василевської), про «націоналістичний вірш» В. Сосюри «Любіть Україну» та ін. Під час хрущовської «від­лиги» та горбачовської «пере­будови» ці по­станови скасовано, але протягом кількох десятиліть вони служили «гамівною сорочкою» для всього мистецтва, що іменувалася «турботою партії» про його роз­виток. Це найбільше по­значилося на моно­графії «Історія української літератури (від початків до доби реалізму)» Д. Чижевського (Нью-Йорк, 1954), де він про­аналізував український літературний процес від давнини до часів реалізму. Методологія вченого була справді модерною: періодизацію роз­витку літератури за­пропонував за художніми стилями, які були загально­прийнятими в більшості літератур європейських країн, але й з українськими особливостями: доба монументального стилю, доба орнаментального стилю, пере­ходова доба, ренесанс та реформація, бароко, класицизм, романтика, реалізм, символізм. У такій номенклатурі стилів Д. Чижевський роз­вивав традицію, що зароджувалася у працях М. Петрова й М. Дашкевича, але без­посередньо повʼязувалася з історико-літературною концепцією М. Гнатишака, який 1941 устиг видати лише перший том «Історії української літератури». Різниця між їхніми методологіями полягала в на­звах і характеристиці деяких стилів: візантійський і пізньовізантійський стилі М. Гнатишака Д. Чижевський найменував монументальним та орнаментальним, а староукраїнський, яким М. Гнатишак характеризував український фольклор, Д. Чижевський не роз­глядав. На його думку, фольклор ставав літературою лише тоді, коли використовувався («цитувався») у писемній літературі. Радянське літературо­знавство сприйняло дослідже­н­ня Д. Чижевського критично, а працю М. Гнатишака здебільшого «не помічало». О. Білецький писав, що Д. Чижевський дав читачеві обезкровлену історію нашої літератури, бо, за прикладом німецьких буржуазних літературо­знавців, аналізує літературну творчість лише з по­гляду художньої форми і «смакує» всім тим, що не має від­ноше­н­ня до політики і класової боротьби («Радянське літературо­знавство», 1957, № 1). Під­тверджено думку, що ідеологічна радянська наука не спри­ймала концепції модерної філологічної школи, що змістом у художньому творі є не його форма, а ідейне та фабульно-сюжетне наповне­н­ня. Тому дослідже­н­ня Д. Чижевського за­проторено до спец­сховищ.

У західному літературо­знавстві намітився пере­хід від модерних до постмодерних методологій. Деякі ознаки нового літературо­знавчого мисле­н­ня помітні в роботах українських учених на еміграції. На території Німеч­чини створене Обʼ­єд­на­н­ня українських письмен­ників Мистецького українського руху, учасники якого дис­кутували про можливість роз­витку української літератури в дусі органічного національного стилю, але їхня літературозн. діяльність обмежувалася пере­важно дрібними критичними студіями. Виняток становили книги «Історія української літератури. Т. 1. Народня поезія» Л. Білецького (Ауґсбурґ, 1947) та моно­графія «Три роки літературного життя на еміґрації (1945–1947)» В. Державина (Мюнхен, 1948), у якій зроблено спробу стильової диференціації літератури, створеної українськими письмен­никами-емі­грантами.

Новий етап радянської літератури повʼязаний з літературним рухом шістдесятників. Соцреалістична методологія від­чувала тиск молодої літературно-критичної думки (Ю. Бадзьо, І. Дзюба, В. Іванисенко, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк, І. Світличний) та еміграційної літератури, зокрема чотиритомне ви­да­н­ня творів Т. Шевченка з аналітичним коментарем Л. Білецького (Він­ніпеґ, 1952–54), моно­графія «Literary politics in the Soviet Ukraine: 1917–1934» («Літературна політика в Радянській Україні: 1917–1934», Торонто, 1956) Ю. Луцького, антології «Роз­стріляне від­родже­н­ня: 1917–1933: Поезія — проза — драма — есей» (Париж, 1959; К., 2001; 2004) Ю. Лавріненка, «Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика» (Нью-Йорк, 1963) та моно­графія «Сучасна література в УРСР» (Мюнхен, 1964) І. Кошелівця; числен­ні студії про українську літературу Ю. Бойка, Б. Бойчука, Д. Донцова, Б.-Т. Рубчака, Л. Рудницького, Ю. Шевельова та ін. Ін­ститут літератури АН УРСР (Київ) 1964 пере­видав 2-й том на­друкованої 1957 року книги «Історія української літератури», у який внесено зміни щодо характеристики творчості ре­пресованих і реабілітованих радянських письмен­ників у часи хрущовської «від­лиги». Соцреалістична методологія в цьому пере­ви­дан­ні залишалася все ще ви­значальною, але деякі її риси по­ставали менш вульгаризованими й демагогічними. Як і в колективній праці «Історія української літератури» (К., 1967–71, т. 1–8), укладачі значно роз­ширили фактаж літературного процесу і прагнули більш-менш помірковано схарактеризувати давню, нову і новітню українську літературу (І. Басс, Г. Вервес, К. Волинський, М. Грицюта, В. Дончик, О. Засенко, Н. Калениченко, А. Каспрук, А. Ковтуненко, Л. Коваленко, В. Колосова, Б. Корсунська, В. Крекотень, Н. Крутікова, Л. Махновець, О. Мишанич, М. Острик, Ф. Погребен­ник, М. Сиваченко, М. Сиротюк, О. Ставицький, А. Тростянецький, Д. Чалий, Є. Шабліовський, В. Шубравський та ін.). Обі­йшовши деякі найбільш демагогічні кути соцреалістичної методології, вони не уникли вульгаризаторських критичних звинувачень (в «ідейних прорахунках» і «все­прощенстві») щодо ре­пресованих письмен­ників, імена яких повертали в літературний процес. Найбільш тенденційно звучала тоді критика восьмитомника в публікаціях «жандарма в палітурках» М. Шамоти, як на­звав його І. Кошелівець; колишнього вʼязня сталінських концтаборів П. Колесника і автора «на­станов» для тодішньої літератури моно­графії «Соціалістичний реалізм — творчий метод радянської літератури» С. Крижанівського (К., 1961).

У 1960-х рр. від­значали 100-річчя з дня смерті і 150-річчя з дня народже­н­ня Т. Шевченка. Активізація дослідже­н­ня його творчості завершилася під­сумковою тритомною працею «Світова велич Шевченка» (К., 1964) та повним ви­да­н­ням його творів у 6-ти томах (хоча й з тенденційним коментува­н­ням поеми «Великий льох» і «антибог­данівських» віршів). Опубліковано «Літопис життя і творчості Т. Шевченка» (К., 1959, упорядники В. Анісов та Є. Середа).

Певною новизною в трактуван­ні літератури і літературо­знавчих праць по­значені збірки «Матеріали до ви­вче­н­ня історії української літератури» (1959–66, т. 1–5), «Український радянський історичний роман: Про­блема історичної та художньої правди» М. Сиротюка (1962), «Корифей української прози: Нарис творчості Панаса Мирного» (1967) і «Над текс­тами українських письмен­ників» (1985) М. Сиваченка, «Словник літературо­знавчих термінів» В. Лесина й О. Пулинця (1971), «Літературо­зна­вча книга в Українській РСР» Л. Ґольденберґа (1980), «Український дожовтневий роман. Про­блематика. Образна система. Поетика» В. Власенка (1983; усі — Київ). Сподіванкою на новизну в трактуван­ні літературних явищ було ви­да­н­ня «Історія української літератури» (К., 1987, т. 1; 1988, т. 2). Це ви­да­н­ня публікували в часи «пере­будови», і була можливість обʼєктивніше глянути в ньому на літературний процес чи найбільш «одіозні» для радянської системи по­статі письмен­ників і літературо­знавців (П. Куліш, С. Єфремов, М. Хвильовий), але методологічна зашореність соцреалістичною тенденційністю усе ще не давала вченим можливості характеризувати літературу як явище мистецтва, а не як ідеологічну ілюстрацію су­спільних процесів. Зʼявилися тоді й без­ліч літературо­знавчих праць, у яких демагогічно об­ґрунтовано цілковиту зумовленість літературної творчості марксистсько-ленінськими ідеями та залежністю її від партійного керівництва літературою й мистецтвом: «У сяйві ленінських ідей» Є. Шабліовського, «Естетика ленінізму і пита­н­ня літератури» І. Дзеверіна (обидві — 1967), «Гуманізм і соціалістичний реалізм» М. Шамоти (1976; усі — Київ). Коли М. Пригодій у книзі «Ленінська концепція партійності літератури» (К., 1985) спробував обʼєктивніше по­глянути на збоче­н­ня в методології радянської літератури, проти цього пов­стали всі тодішні теоретики соцреалізму, в Ін­ституті літератури АН УРСР (Київ) організовано «круглий стіл», автора оголошено «ревізіоністом».

У роки «пере­будови» Ін­ститут літератури АН УРСР завершував роботу над пʼятитомним ви­да­н­ням «Українська література в загальнословʼянському та світовому літературному контекс­ті» (голова редколегії Г. Вервес). Перші три томи ви­дано 1987–88 з усіма вадами соцреалістичної літератури; бібліо­графічну інформацію у на­ступних томах висвітлено більш-менш повно й обʼєктивно (українська література за кордоном, пере­клади зарубіжних літератур в Україні).

Зі здобу­т­тям Україною незалежності стало можливим повернути в науку імена літературо­знавців, дослідже­н­ня яких пере­бували у спец­сховищах КДБ. Цьому сприяла літературо­зна­вча та видавнича діяльність В. Брюховецького, І. Дзюби, М. Жулинського, М. Ільницького, М. Наєнка, А. Погрібного, Т. Салиги та ін.; у наукову практику почали входити методології, що були ві­домі в зарубіжних, але ігнорувалися в радянських літературо­знавствах. Зʼявилися праці про український модернізм (С. Павличко) та постмодерну його інтер­претацію (Т. Гундорова), актуалізувалися психоаналітичні, феміністичні та рецептивна методології (В. Агеєва, Н. Зборовська, Г. Сивокінь, Н. Шумило), від­родилося активне в 1920-х рр., а потім вилучене з радянських наукових практик порівняльне літературо­знавство (Т. Денисова, М. Ігнатенко, Н. Мазепа, І. Мегела, О. Мушкудіані, Д. Наливайко, В. Нарівська, О. Ніколенко, Н. Овчаренко, Г. Сиваченко, М. Теплінський, Р. Чилачава й ін.); новим змістом наповнилися роботи з давньої літератури (П. Білоус, В. Микитась, Ю. Пелешенко, В. Соболь, М. Сулима), класичної літератури XIX ст. (М. Бондар, М. Грицюта, Ю. Кузнецов, Л. Мороз, Ф. Погребен­ник, П. Федченко, М. Яценко), з теорії та історії літератури XX ст. (М. Гіршман, З. Голубєва, Р. Громʼяк, О. Губар, В. Качкан, Г. Клочек, Н. Костенко, Н. Шляхова). По­стало пита­н­ня про створе­н­ня нових літературних історій. Укладено на­вчальні посібники «Історія української літератури ХХ столі­т­тя» під редакцією В. Дончика (К., 1993, т. 1; 1995, т. 2; Державна премія України імені Тараса Шевченка, 1996) та «Історія української літератури ХІХ столі­т­тя» під редакцією М. Яценка (К., 1995, кн. 1; 1996, кн. 2). У них уперше літературний процес в Україні по­став як цілісний, без вульгаризаторського поділу на «буржуазний» і «пролетарський», на «материковий» та «еміграційний», а всі твори про­аналізовано не за ідеологічними, а за художніми критеріями. Художній критерій ліг в основу інтер­претації літератури в нових дослідже­н­нях старшого поколі­н­ня літературо­знавців (Ю. Булаховська, В. Вєдіна, А. Волков, Г. Вʼязовський, З. Голубєва, І. Дзеверін, І. Денисюк, І. Дузь, І. Зуб, Н. Калениченко, Є. Кирилюк, С. Крижанівський, Н. Крутікова, Л. Новиченко, П. Свідер, Л. Сеник, М. Сиваченко, В. Смілянська, М. Теплінський, К. Фролова, Н. Шляхова, О. Шпильова, В. Фащенко, П. Федченко). Деякі з них зміну методологічних орієнтацій су­проводжували обережними поясне­н­нями: «Поетичний світ Максима Рильського» (1980, кн. 1; 1993, кн. 2), «Тичина і його час: незайві доповне­н­ня» // «Двадцяті роки: літературні дис­кусії, полеміки» (1991; усі — Київ) Л. Новиченка.

Теоретичне і текс­тологічне пере­осмисле­н­ня творчості Т. Шевченка й І. Франка (у дослідже­н­нях І. Басса, М. Бондаря, В. Бородіна, С. Гальченка, Г. Грабовича, І. Дзюби, І. Денисюка, Ю. Івакіна, В. Смілянської, Н. Чамати, М. Шалати) стимулювало під­готовку з новими літературо­знавчими коментарями ви­да­н­ня їхньої художньої та літературно-критичної спадщини: «Повне зі­бра­н­ня творів» Т. Шевченка (К., 2001–15, т. 1–12) та «Додаткові томи до Зі­бра­н­ня творів у 50-ти томах» І. Франка (К., 2008–12, т. 51–55). Тенденційну радянську «Шевченківську енциклопедію» (К., 1976, т. 1; 1977, т. 2) витіснила «Шевченківська енциклопедія» (К., 2013–15, т. 1–6). На­друковано 4 томи 12-томного ви­да­н­ня «Історія української літератури» (голова редколегії В. Дончик).

У багатьох країнах літературні історії практично пере­стали створювати. Літературо­знавство там почало набувати звужених культурологічних і почасти історіософських ознак; поня­т­тя «історія» стали під­міняти словосполуче­н­ням «до історії», і набуло пошире­н­ня «клаптикове літературо­знавство», напр., дослідже­н­ня «До історії української літератури: Дослідже­н­ня, есе, полеміка» Г. Грабовича (К., 1997). Постмодерні методології (пост­структуралізм, постколоніалізм, рецептивна естетика, геокритика, герменевтика, фемінізм, ґендер, інтертекс­туальність та ін.) виявляються більш продуктивними в «чи­стій» критиці, ніж в історичному осмислен­ні всього літературного процесу певної країни чи й світу. Читач поки що не одержав літературної історії, написаної з позицій рецептивної естетики, ґендерної політики чи феміністичної критики. Натомість продовжують зʼявлятися роботи зі стильовою характеристикою літературного процесу: повернуто в наукове літературо­знавство України працю «Історія української літератури (від початків до доби реалізму)» Д. Чижевського (Т., 1994; К., 2003; під­готовка текс­ту і перед­мова М. Наєнка); пере­ви­дано в Україні науково-популярний нарис «Художня література України. Від міфів до модерної реальності» М. Наєнка (К., 2005; 2008; 2013), два томи 10-томного під­ручника «Історія української літератури» Ю. Коваліва (К., 2013–14). У пере­кладених з німецької мови 2005 року ви­дано укладене за стильовою методологією дослідже­н­ня «Порівняльна історія словʼянських літератур» (К., 2005, кн. 1–2) та кн. «Історія російської літератури. Романтизм» (К., 2010, т. 1, пере­клад з німецької О. Костюк) Д. Чижевського. Інтерес до східних літератур по­глибився після від­кри­т­тя в системі НАНУ Ін­ституту сходо­знавства; матеріали індоіранських літератур активно використовує у мово­знавчих та етнологічних дослідже­н­нях С. Наливайко; Г. Халимоненко видав кілька фундаментальних робіт на­вчального характеру з кількох східних літератур («Персько-таджицька література», К., 2005; «Історія турецької літератури», К., 2009). Значний пласт матеріалу в них від­ведено історії арабської літератури.

Спеціалізацію дослідже­н­ня молодшого поколі­н­ня літературо­знавців ви­значили зацікавле­н­ня найменш ви­вченими літературо­знавчими про­блемами в Україні. За остан­ні два десятилі­т­тя зі своїми темами в науці про літературу утвердилися В. Антофійчук (духовна література і сучасність), О. Астафʼєв (теорія і практика порівняльної літератури), В. Барчан (письмен­ник як творча особистість: Т. Осьмачка), Ю. Без­хутрий (М. Хвильовий і література «роз­стріляного від­родже­н­ня»), Н. Бернадська (теорія літератури і жанр роману), Т. Бовсунівська (романтизм, когнітивне літературо­знавство), О. Бондарева (історія й теорія драми 20 ст.), Б. Бунчук (поетика, віршо­знавство), О. Галич (література і націєтворе­н­ня), Микола Гнатюк (текс­тологія), Михайло Гнатюк (франко­знавство), Я. Голобородько (теорія літератури і методика викла­да­н­ня), Н. Заверталюк (письмен­ницька публіцистика), П. Іванишин (національний сенс екзистенціалізму), В. Качкан (письменство Західної України), С. Квіт (герменевтика, літературна критика Д. Донцова), М. Кодак (психологія творчості), І. Козлик (методологія, компаративістика), Б. Криса (поезія українського бароко), М. Кудрявцев (історія і теорія драми), В. Кузьменко (порівняльна література, письмен­ницький епістолярій), В. Марко (аналіз художнього твору), І. Мегела (зарубіжні літератури, компаративістика), В. Мельник (психологізм прози В. Під­могильного, літературо­зна­вча спадщина Ю. Бойка), Б. Мельничук (біо­графічна література), І. Михайлин (поетика драми), П. Михед (словʼянські літератури), Т. Михед (американістика, компаративістика), В. Моренець (новітня українська і польська поезія), А. Нямцу (славістика, компаративістика), В. Панченко (історія літератури 20 ст., творчість В. Вин­ниченка), В. Пахаренко (вступ до літературо­знавства і шевченко­знавство), А. Печарський (актуалізація психо­аналізу), В. Погребен­ник (література і фольклор), В. Поліщук (історія літератури 19 ст. і творчість М. Старицького), Я. Поліщук (естетика міфу і ран­ній модернізм), В. Просалова (празька літературна школа), Л. Ромащенко (історична проза), Т. Салига (творчість шістдесятників, духовна поезія), Л. Скупейко (міфопоетика Лесі Українки), М. Степаненко (бібліо­графія, літературне крає­знавство), А. Ткаченко (вступ до літературо­знавства, поезія шістдесятників), М. Ткачук (творчість поетів «Руської трійці», франко­знавство), О. Турган (українська література і античність), С. Хороб (модерна драматургія, діаспорне літературо­знавство), Є. Черноіваненко (теорія і методика викла­да­н­ня літератури), М. Шаповал (теорія драми) та ін. У їхніх дослідже­н­нях задіяно найбільш ві­домі в зарубіжних літературо­знавчих методології, набутки вітчизняних літературо­знавчих шкіл і методів. Частина з них є «імен­ними» і в літературо­знавстві ві­домі як осередки чи традиції: в Ін­ституті літератури НАНУ — традиції О. Білецького, Г. Вервеса, М. Сиваченка, М. Яценка та їхніх учнів, Львівському університеті — М. Возняка та І. Денисюка, Одеському університеті — В. Фащенка, Харківському університеті — З. Голубєвої, Чернівецькому університеті — В. Лесина, Житомирському університеті — Бориса Тена, Київському університеті — В. Пере­тца (засновник 1904 року, його наукову школу роз­громлено в 1920–30-х рр., від­роджено 1996, науковий керівник — М. Наєнко, друкований орган «Філологічні семінари»). Вихованці наукових шкіл працюють пере­важно у вітчизняних, частково зарубіжних на­вчальних закладах і наукових установах.

Інтеграція України у зарубіжний про­стір стимулювала в остан­ні роки інтенсивне зацікавле­н­ня її літературою та літературо­знавством у багатьох країнах світу. Тбіліський професор О. Баканідзе під­готував грузинською мовою тритомник «erjgnyeln lnmtjgmejnv ygjrdtdt.n» («Нариси з української літератури», Тбілісі, 1965); пере­ви­дано англійською мовою у пере­кладі Ю. Луцького працю «Історія української літератури» Д. Чижевського («A History of Ukrainian Literature», New York, 1975; 1997; роз­діл про український модернізм у 2-му ви­дан­ні написав пере­кладач); О. Пахльовська написала італійською мовою «Zivilta letteraria ukraina» («Українська літературна цивілізація», Рим, 1998); один із номерів хорватського журналу «Соlo» (1997) цілком присвячений Україні та українській літературі; така ж тематика стала головною у ві­денському альманасі «Osterreichische Osthefte» (2000, № 3–4) та болгарському альманасі «Panorama» (2007, № 12). Моно­графічні студії про знакові явища української літератури і літературо­знавства опублікували за кордоном у різний час Д. Нитченко і М. Павлишин (Австралія), С. Симонек (Австрія), В. Рагойша (Білорусь), Р. Хведелідзе (Грузія), В. Москович (Ізраїль), Ю. Луцький, В. Чернецький, Р. Шкандрій (Канада), Кім Сук Вон (Корея), Е. Ведель, Р. Ґебнер, А.-Г. Горбач, П. Кірхнер (Німеч­чина), І. Бетко, С. Козак, Г. Корбич, В. Мок­рий, Ф. Не­уважний, В. Назарук і Р. Папіський (Польща), Ю. Барабаш, П. Жур, В. Крикуненко, Н. Надʼярних, В. Чумаченко та І. Шишов (Росія), Д. Айдачич (Сербія), С. Макара, М. Мушинка, М. Неврлий, М. Роман, І. Яцканин (Словач­чина), Л. Рудницький, І. Фізер, Л.-М.-Л. Залеська-Онишкевич та Й. Петровський-Штерн (США), Дж. Від­марович, Є. Пащенко та О. Флакер (Хорватія), В. Жидліцький, М. Мольнар, І. По­спішил (Чехія) та ін. Окремі літературо­знавчі студії в зарубіжних країнах опублікували українські дослідники Є. Волощук, Т. Гундорова, І. Дзюба, М. Жулинський, М. Ільницький, О. Киченко, П. Михед, М. Наєнко, В. Нарівська, Л. Новиченко, О. Ніколенко, Ю. Пелешенко, П. Рудяков, Т. Салига, М. Сулима, В. Хархун та ін.

Остан­нім часом лунають голоси про кризу в літературо­знавстві, яка проявляється не тільки у площині теоретичних горизонтів сучасної науки, а й у плані ін­ституційної організації процесу (Я. Поліщук). Проводять «круглі столи» і семінари про кризу сучасного європейського мисле­н­ня, викликану згорта­н­ням епохи постмодернізму. На зміну цій епосі пропонують метамодернізм, а форму його осмисле­н­ня називають новим історицизмом, новою класикою чи когнітивною методологією. Діалектичність цього процесу цілком закономірна; на зміну домінуючого у модернізмі почут­тєвого елемента (він від­крив у світі хаос) при­йшов у постмодернізмі (з його апокаліптичним умона­строєм) більш раціональний тип художнього мисле­н­ня і наукового пі­зна­н­ня; метамодернізм рушив до пере­боре­н­ня хаотичного апокаліптичності і побачив у картині світу елементи почут­тєвої впорядкованості. Це від­повід­ає системі чергува­н­ня в людській творчості та її осмислен­ні по­стійних двох начал: почут­тєвого або раціонального. В історичній пер­спективі не можна заперечити, що на зміну раціональному в своїй основі класицизму античної пори при­йшло цілком почут­тєве середньовіч­чя, його замінив раціональний ренесанс, після нього — примхливе бароко, потім — неокласицизм, романтизм, реалізм. Від­повід­но «при­стосовувалися» до них і літературо­знавчі методології, в яких пере­важав раціональний тип сприйня­т­тя або чут­тєвий. Літературна творчість іде першою в роз­витку духовної цивілізації; літературо­знавство — похідна від неї діяльність.