Літературознавство

ЛІТЕРАТУРОЗНА́ВСТВО — комплекс наукових дисциплін, предметом дослідже­н­ня яких є художня література як вид ми­стецтва. Термін за­проваджено германістом Е. Ельстером у кн. «Prinzipien der Literaturwis­senschaft» («Принципи літератури», Галле, 1897). В Україні поня­т­тя вживають від серед. 1920-х рр. Серед літературозн. дисциплін виділяють осн. (критика літературна, історія літ-ри, теорія літератури) і допоміжні (архео­графія, евристика, бібліо­­графія, текс­тологія, методика викла­да­н­ня). Архео­графи та ев­ристи ви­вчають зна­йдені текс­ти, бібліо­графи їх обліковують, текс­тологи встановлюють ос­таточну волю автора у роботі над текс­тами, методисти шукають науково об­ґрунтов. способи донесе­н­ня наслідків тієї роботи до читача. Це початк. етап наук. Л., де три осн. склад­ники мають чітко означені зав­да­н­ня: літ. критику цікавлять твори сучас. літ. процесу; історія літ-ри зосереджується на традиціях у його роз­витку (зародже­н­ня, функціонува­н­ня, стагнація, зміна худож. напрямів і стилів, жит­тєвий шлях письмен­ника); теорія літ-ри ви­значає специфічні моделі літ. творчості (поетика худож. мисле­н­ня пись­мен­ника, композиція, жанр. та стильові особливості твору, мов­на характеристика персонажів і мотивів, під­текст звʼязків твор­чості з реал. дійсністю). Див. також Академічне літературо­­знавство.

Найдавніші літературозн. зна­н­ня зароджувалися на Сході (естет. теорія прекрасного і вче­н­ня про соц.-виховне значе­н­ня мистецтва — в Китаї, вче­н­ня філософів про психологію спри­йня­т­тя худож. творів та прихов. зміст у них — в Індії, 9–3 ст. до н. е.) та країнах європ. антич­ності (8 ст. до н. е. — 1 ст. н. е.). В антич. Греції та Римі уявле­н­ня про теорію літ-ри збігалося з поня­т­тям «поетика», яке по­вʼязували з на­звою першого в європ. Л. наук. текс­ту Аристотеля «Περὶ ποιητικῆς» («Поетика», 4 ст. до н. е.). У ній сформовано вче­н­ня про гол. літературозн. дисципліни (теорія літ-ри, стилістика, поетика), роз­винуто за­пропонов. Платоном поділ творчості на три роди (епос, лірику, драму), показано звʼязки між ними як складниками літ. процесу і по­дано заг. естет. зна­н­ня про літ. твір як завершену цілісну систему. «Поетика» Аристотеля та окремі судже­н­ня про літ. творчість його вчителя Платона (наслідувал. характер та її гносеол. природа) стали основою європ. Л., що еволюціонувало в ренесансну (15–16 ст.), барокову (17–18 ст.), класицистичну (рубіж 18–19 ст.) та пізніші літ. епохи (романт., реаліст., модерніст. та постмодерністську). Кожна з них додавала до наук. мисле­н­ня літературо­знавців нові домінанти, тому воно спри­ймається не як догма, а як живий організм, здат­ний реагувати на особливості худож. літ-ри в її істор.-естет. роз­витку.

В Україні Л. зароджувалося в уснопоет. і худож. формах (фольк­лорні «слова про слова» та «піс­ні про пісні», художні міркува­н­ня автора поеми «Слово про похід Ігорів», у яких на­звано два способи літ. оповіді). У ренесансну та барокову епохи ви­значал. риси наук. Л. виявлялися в тогочас. поетиках проф. Києво-Могилян. академії. Таких поетик (створюваних панів. у науці того часу лат. мовою) існує в Україні бл. 20. Укр. і рос. мовами пере­кладено найві­доміші — трактат «De arte poeti­ca» («Поетика», Могилів, 1705) Ф. Про­коповича, теор. праця про літературу барок. доби «Hortus poē­ticus» («Сад поетичний», К., 1736–37) М. Довгалевського. Ренесансні, барок. та класицист. поетики прийнято називати неокласичними, що стали основою неокласич. (поетол.) школи в Л. Старим у ній залишилося домінува­н­ня аналіт. матері­алу про твори пере­важно антич. літ-ри, але автори нових поетик пропонували для роз­гляду також деякі художні текс­ти нового часу, що під­тверджувало наявність у європ. літ-рах сучас. літ. процесу. Методологія аналізу різних його явищ залишалася не­змін­ною (ви­значе­н­ня родів, видів, жанрів творчості), але звертали увагу і на про­блему дифузії — пошире­н­ня ознак одного роду чи виду на інший; завдяки цьому утверджувалася універсальність закономірностей у худож. творчості. Також старою в нових поетиках залишалася Аристотелева концепція творчості як наслідува­н­ня життя; концепція Платона щодо мистецтва як наслідува­н­ня ідей життя залишалася не­при­йнятною в авторів нових поетик, і реабілітація його від­булася у вчених пізнішої істор. школи Л. Автори ренесанс. і барок. поетик зробили перші кроки до філос. ро­зумі­н­ня феномену літ. творчості; вони зʼя­совували природу поезії як обо­вʼязкові риси мистецтва та ролі в ній худож. вимислу, що був не абстрактним, а наснаженим ре­ліг.-етич. і нац.-естет. почу­т­тями. Можливість творе­н­ня літ. творів не лише давніми (ста­роєвр., грец., лат.), а й новими мовами доводили італійці Данте і Т. Тас­со, француз Ж. дю Белле.

В Україні перші кроки в цьому напрямку робили лексико­графи і літератори Л. Зизаній («Лексис», Вільно, 1596), Т. Ставровецький («Євангеліє учителноє», Рохманів, 1619; «Перло много­цѣн­ное», Чг., 1646), П. Беринда («Лексіконъ славенорос­скій…», К., 1627). Виняткове значе­н­ня для літературозн. ро­зумі­н­ня творчості мали роботи ренесанс. філософів англійця Ф. Бе­кона, француза Р. Декарта, італійця Дж. Віко. Їхні по­гляди на життя загалом (обʼєктивність у трактуван­ні, ви­значе­н­ня сумніву як двигуна думки, роль у ній інтуїції як «здорового глузду») стимулювали знач. по­ступ і в роз­витку науки про літературу. Насамперед у ро­зумін­ні історії літ-ри, яку літературо­знавці почали спри­ймати як особливий феномен нац. духовності лише у 17–19 ст. Хоча елементи історії літ-ри наявні ще в антич. літературо­знавців (Таблиці Кал­лімаха були водночас першим прообразом літ. енциклопедій, 3. ст. до н. е.), але «батьком» історії літ-ри новіших часів вва­жають нім. ученого К. Ґес­снера — автора кн. «Bibliotheca­universalis» («Універсальна бібліотека», 1545–49, т. 1–4). Термін «історія літ-ри» першим ужив нім. літератор П. Ламбек («Prodromus historiae literariae» — «Вступ в історію літератури», Гамбурґ, 1659). Раніше італ. поет Ф. Петрарка за­пропонував зб. текс­тів з етич. змістом та письмен­ниц. біо­графіями («De rebus memorandis libri IV» — «Збірник анекдотів і висловів», 1350). Для творе­н­ня нац. історій літ-ри було потрібне філос. ро­зумі­н­ня цього поня­т­тя, яке за­пропонували новочасні філософи і теоретики мистецтва Ґ.-Е. Лес­сінґ, Й.-Ґ. Гердер, А.-В. Шлегель, Ґ. Геґель. Е. Кант, доводячи від­­мін­ність естетичного від етичного і пі­знавального феноменів у мистецтві, об­ґрунтував категорію особливого в ньому; за ним ви­знавалася без­заперечна наявність у літературі кожного народу суто свого ідей. та худож. змісту, свого літ. коду. Зʼявлялися пер­ші історії нац. літ-р у Франції, Італії, Німеч­чині. У них задіяно елементи істор. і порівнял. методології у прочитан­ні літ. матеріалу. Межі між ними видавалися ще невиразними, однак це був сер­йоз. сигнал про потребу на­ближе­н­ня істориків літ-ри до нових літературозн. зав­дань: остаточно від­мовитися від схо­ластич. ви­значень родів, видів та жанрів творчості, здолати регламентованість класицистич. естетики, яку (зокрема обо­вʼязкову єд­ність місця, часу і дії в кожному творі) доведено майже до юрид. кодексів у «Art poétique» («Поетичне мистецтво», Париж, 1674) Н. Буало, і проникати якнай­глибше у формозміс­тові особливості худож. текс­ту. Таке зав­да­н­ня не­вдовзі стане ви­значал. у пред­ставників романт. епохи в літературі, яка закладала фундамент формованої в її межах істор. школи Л.

В Україні у 11–17 ст. уявле­н­ня про історію літ-ри давали пере­важно бібліогр. ві­домості, що їх пробували донести літописці. В «Ізборнику Святослава» (1073) уміщено пере­лік «істин­них» (ду­ховно-християн. літ-ра) та «лож­них» (апокрифи і твори з поган. мотивами) книг, від 15–17 ст. залишилося кілька описів монастир. б-к. У 18 ст. деякі істор.-літ. ві­домості стали приносити в Україну студенти із замож. родин, які навч. у європ. університетах, або родин­ні вчителі-вихователі, які мандрували за кордон разом зі своїми господарями. Од­ним із таких «пере­візників» іс­тор.-літ. інформації в Україну був поет, богослов, філософ Г. Сковорода. Інакшу форму озна­йомле­н­ня України з європ. формами нових літ. віянь пропонувало захопле­н­ня травестува­н­ням (пере­лицюва­н­ням) старих антич. текс­тів. До цієї «моди» на­прикінці 18 ст. прилучився й І. Котляревський, створивши траве­стійно-бурлескну поему «Енеида. На малорос­сійскій языкъ пере­лиціован­ная» (С.-Петербург, 1798; Х., 1842). Подібні травестії однойм. поеми рим. поета Верґілія існували в німецькомов. світі, Ро­сії. Поема І. Котляревського від­­різняється від них тим, що (в гуморист. формі) сповнена образ. укр. стихією і містить деякі актуал. для свого часу літературозн. мотиви (глузливий осуд «писарчуків поганих вірш»; зневага до тих, хто «чужеє од­давав в печать»). «Чисті» стильові риси в літ. творчості практично не трапляються. Домінує в поемі класицизм, але вкраплено елементи просвітництва та романтизму (фольклорна образність, героїзація гол. персонажа). У цьому ще одне під­твердже­н­ня генет. звʼязків укр. літ-ри із заг.-європ. літ. процесом, який на рубежі 18–19 ст. дедалі впев­неніше від­ходив від класицистич. (норматив.) форм мисле­н­ня і утверджувався на позиціях вільного від будь-яких регламентацій романтизму. Своєрід. законодавцями тут стали нім. письмен­ники «Бурі й натиску», а також єнські та гайдельбер. романтики. Теор. об­ґрунтува­н­ня зробив Ґ. Геґель, за­пропонувавши гіпотезу про існува­н­ня в роз­витку твор. цивілізації Європи трьох типів худож. мисле­н­ня: символіч. (епоха міфів), класич. (античні худож­ні форми) і романт. (від кін. 18 ст.). Романтики першими звернули увагу на приналежність до худож. літ-ри також фольклору (усна її традиція), тому в різних країнах почалося активне записува­н­ня міфів та суто фольк­лор. спадщини, внаслідок чого історія літ-ри по­глибилася у часі на тисячі років. Зх.-європ. літературо­знавці влаштовували фольклорні екс­педиції до своїх та сусід. народів. Напр., нім. дослідник Й.-Ґ. Гердер побував в укр. селах і містах на весі­л­лях, хрестинах.

Оскільки Україна пере­бувала на колоніал. статусі імпер. Росії, то Л. на поч. 19 ст. залишалося в полоні норматив. класицизму. Певні зруше­н­ня намітилися після від­кри­т­тя Харків. університету, осн. політ. зав­да­н­ням якого стало «обрусение края». Уні­верситет. дослідники літ-ри були змушені дублювати рос. класицистичне Л., що від­ображалося у навч. посібниках зав. університет. каф. рос. словесності І. Рижського («Опытъ риторики», С.-Петербург, 1796; «Введеніе въ кругъ словесности», Х., 1806). Романт. уявле­н­ня про літературу намітилися у засн. викладачами й випускниками період. ви­да­н­нях Харкова, де заявлено про самост. існува­н­ня укр. худож. думки. У г. «Харьковскій еженедѣльникъ» 1812 опубл. у перекл. з нім. мови ст. «О предна­значении лирического стихотворения» Ф. Шіл­лера (перше в Україні літературозн. пові­домле­н­ня про існува­н­ня романт. епохи в європ. літературі та науці про неї). Посутніми в харків. періодиці були також публікації про укр. нар. творчість як гол. джерело мист. краси в літературі, зб. «Наські українські казки» О. Бодянського (Москва, 1835). Значну пошук. і суто літературозн. роботу в цьому плані виконав І. Срезнєвський, який видав кілька фольклорно-етногр. зб. («Запорожская старина», «Украинский сборник»), де довів самобутність укр. історії й мови, роз­крив їхнє духовне багатство, заховане в нар. піснях, істор. пере­казах, памʼятках літопис. літ-ри. Про необхідність «як говоримо, так і писати треба» (тобто українською мовою) нагадував Г. Квітка-Основʼяненко в «Супліці до пана іздателя» // «Утрен­няя звѣзда» (Х., 1833, кн. 1). Львів. семінаристи М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький у зб. «Русалка Днѣстровая» (Будапешт, 1837) вмістили свої україномовні твори і записані ними фольклорні перлини, літературозн. міркува­н­ня про ху­дожню творчість рідною мовою.

Посилений інтерес до міфів та фольклору зумовив появу міфол. напряму в істор. школі (у Німеч­чині — брати Я. і В. Ґрімм, в Україні — М. Максимович і М. Костомаров, у Росії — Ф. Бу­слаєв). Епоха романтизму з її увагою до внутр. світу письмен­ника та впливів на нього твор. шукань авторів і словес., й образотвор. мистецтв зробила перші кроки також до викори­ста­н­ня в літературозн. діяльності біогр. методу (Т. Бенфей) та по­рівнял. (компаративіст.) способу аналізу худож. творів (М. Максимович, М. Костомаров, О. Бо­дянський, О. Веселовський).

Із від­кри­т­тям у Києві Університету св. Во­лодимира істор. школа зайняла гол. місце в укр. Л. За цією методологією перший ректор університету М. Максимович 1835 про­аналізував «Слово про похід Ігоря», написав дослідж. про давню укр. літературу — «Исторія древней рус­ской словесности» (К., 1839). Цю літературозн. традицію про­довжили П. Куліш («Повесть об украинском народе» // «Звездочка», 1846, ч. 17; «Григорій Квітка (Основʼяненко) та його повісті», С.-Петербург, 1858; «Ха­рактер и задачи украинской кри­тики» // «Основа», 1861, № 2) і М. Костомаров («Славянская мифологія», К., 1847). Знач. вплив на утвердже­н­ня істор. школи мала й поет. творчість Т. Шевченка, якою він під­твердив наук. аксіоми філософів, що нація — ідеал. форма буття людини, роз­­крив органічність звʼязку літ. мистецтва з нар. жи­т­тям і місце в ньому письмен­ника. Романтизм і породжена ним істор. школа Л. пі­ді­йшли до дуже сут­тєвого в ро­зумін­ні мистецтва: звʼязку його з першокоренем творчості — фольклором та істор. роз­витком люд. буття. Але у 2-й пол. 19 ст. від усього цього почало від­гонити загальниками й абстракт. субʼєктивізмом. Від­чувалася по­треба в конкретизації і на­ближен­ні ідей літ. творів до земних реалій. В істор. школі почав фор­муватися реаліст. напрям, в основу якого покладено методологію пошуку в літ. творі причин і наслідків від­твореного в ньому буття. Ця методологія узгоджувалася з роз­витком мисле­н­ня в тодіш. науці загалом — із новими від­кри­т­тями в галузі природо­знавства, фізики, математики, інженерії, що також активно шукали від­повід­ей на пита­н­ня про причин­но-наслідк. характер роз­витку люд. цивілізації. Про наявність у тогочас. літературі нового реаліст. типу худож. ми­сле­н­ня заговорили франц. пись­мен­ники Ж. Шанфлері та Л. Дю­ранті, які видали зб. статей «Le réalisme» («Реалізм», Париж, 1857) і кілька номерів однойм. журналу. Один із варіантів наук. поясне­н­ня реалізму та причин. звʼяз­ків літ-ри з реал. дійсністю за­пропонував франц. теоретик творчості І. Тен. Він показував, що дія в реаліст. творі від­бувається «тут-тепер», а сам худож. твір містить всі особливості від­­твореного ним природ. і сусп. середовищ, має також нац. спе­цифіку (за термінологією І. Тена — расові особливості) і по­значений індивід. рисами письмен­ника, його психікою. Цю тео­рію під­давали критиці (мовляв, «чистих» націй-рас на землі вже не існує, природне середовище чи індивідуал. психіку митця теж не слід фетишизувати), але європ. літературо­знавці на неї спиралися фактично до кін. 19 ст., оскільки більш продуктив. культурно-істор. методології ніхто не за­пропонував. Рад. Л. виводило появу реалізму з «натурал. школи» М. Гоголя, але ін. учені довели, що «натурал. школа» — різновид романтизму (Д. Чижевський). Елементи причин­но-наслідк. прочита­н­ня літ. спадщи­ни України помітні вже у роз­ділі «Краткий исторический очерк украинской литературы» П. Петраченка, вміщеному як додаток до кн. «История рус­ской ли­тературы» (Варшава, 1961), але найбільше — у зб. «Очерки исторіи украинской литературы ХІХ столѣтія» М. Петрова (К., 1884) та «Історія літератури руської» О. Огоновського (Л., 1887–94, ч. 1–4). Науковці сприйняли ці ви­да­н­ня схвально, але й критично за різнобій у викори­стан­ні літературозн. методологій, що базувалися на естет. (класицизм, сентименталізм, романтизм) чи ідеол. (націоналізм, демократизм, словʼяно- чи українофільство) критеріях. Принциповішим було за­уваже­н­ня про причину народже­н­ня укр. літ-ри. М. Петров вважав, що вона зʼя­вилася виключно під впливом сусідніх, зокрема польс. та рос. літ-р. М. Дашкевич не заперечував впливів, але доводив, що література кожного народу народжу­ється з його душі, естет. потреби і тому вона самобутня. Істор. пер­спективу укр. літ-ри обидва бачили в майбут. злит­ті її з потужнішою російською. Це писалося на догоду рос.-імпер. цензурі. С.-Петербур. академік О. Пипін у своїх дослідж. словʼян. літ-р знаходив серед них місце і для української, але коли ви­йшов перший том літ. історії О. Огоновського, вчений опублікував на неї заперечну рец. «Особая история рус­ской литературы» // «Вѣстникъ Европы» (1890, т. 5, кн. 9). Він побачив у ній тенденцію укр. сепаратизму проти «об­щерус­ской литературной жизни». О. Огоновський у від­повіді на таку критику наголосив, що О. Пипін «занапастив свої ліберальні думки про само­стійний роз­вій української мови й літератури, що він похилив своє чоло су­проти кормиги московського панславізму».

Історико-культурне прочита­н­ня літ. текс­тів мало свої вразливі місця; зосереджуючись на пита­н­нях народності в літературі, на тому, «що» від­творено, дослідники майже не звертали уваги на про­блему «як», тобто на художність, естетику творчості. Вва­жалося, що коли твір належить літературі, то він художній сам собою. Один з упорядників антології укр. літ-ри «Вік» (К., 1900–02, т. 1–3) та автор фундам. дослідж. «Історія українського пись­менства» (К., 1911) С. Єфремов наголошував: в літературі «що» і «як» мають однак. значе­н­ня. У праці «Історія української літератури» (К.; Л., 1923–95, в 6 т., 9 кн.) М. Грушевський за­стосував істор. та філол. методології, надаючи пере­вагу першій (не худож. формі, а змісту твору). Змістова домінанта стала ви­значальною і в дослідж. «Історія української літератури» М. Возняка (Л., 1920–24, т. 1–3).

Змістові історії літ-ри мали біль­ше значе­н­ня для ро­зумі­н­ня літ-ри не як мистецтва, а культури того чи того народу. Тому деякі літературо­знавці вже в 2-й пол. 19 ст. почали шукати ін., продуктив. шляхів подола­н­ня такого пере­косу в науці про літературу. Мало що давала міграц. теорія впливів Т. Бенфея (хоча орієнтувала дослідників на зацікавле­н­ня суто худож. елементами твору — сюжетом, персонажами й ін.), ще менше — антропол. метод Е. Тей­лора з його інтересом до первіс. форм міфол. (символіч.) худож. мисле­н­ня. Враховуючи деякі еле­менти цих теорій і методів, О. Ве­селовський об­ґрунтував поня­т­тя істор. поетики, яке стимулювало потребу ви­вче­н­ня т. зв. зу­стріч. течій. Кожна література, за його теорією, здатна спри­ймати новизну в ін. літературі лише тоді, коли вона внутрішньо готова до цього: має до­статнє уявле­н­ня про гол. форми творчості — жанр, тропіку, композицію, сюжет, фа­булу й ін. Все це, проте, не похитнуло змістових основ істор. школи і не прокладало шляху до ро­зумі­н­ня образу як центру худож. творчості. Зароджується, від­так, психол.-лінгвіст. напрям в істор. школі як можливість Л. від­повісти і на це пита­н­ня. Актуал. стали роботи нім. філолога і філософа В. Гумбольд­та. О. Потебня після стажува­н­ня в Берліні 1862 на­друкував низку статей у вид. «Журналъ Министерства народнаго просвѣ­щенія», обʼ­єд­наних у кн. «Мысль и языкъ» (Х., 1892). У ній та ст. «О связи некоторых пред­ставлений в языке» // «Филологические записки» (Воронеж, 1864, вып. 3) викладено вче­н­ня про три значе­н­ня слова (зовнішнє, внутріш­нє і лексичне), яке утвердило в Л. аксіому, що суто художня творчість базується на внутр. значен­ні слова. Його джерело — в люд. психології, що породжує образ, а образна метафоризація є основою худож. творчості. Рос. Л. донині вважає, що психол.-лінгвіст. уче­н­ня О. Потебні належить рос. науці; не звертається, зокрема, увага на те, що воно (вче­н­ня) далі укр. Харкова не поширювалося навіть гео­графічно. О. Потебня багато наук. обсервацій виводив з аналізу суто укр. літ. матеріалу. Його двотомна праця «Объяснения малорус­ских и сродных народных песен» (Варшава, 1883, вып. 1; 1887, вып. 2) стала основою фундамент. психол. поясне­н­ня худож. образності саме укр. фольклору.

На рубежі 19–20 ст. від психол. напряму в істор. школі від­окрем­лено вче­н­ня Ф. Ніцше про два типи поезії (апол­лонівський з його принципом тілес. гармонійності та діонісівський із його суто духов. началом у творчості). В основі цього вче­н­ня — глибин­ні духовні і психол. диференціації, що від­буваються в гор­нилі твор. процесу митця. Нім. учений В. Дільтей об­ґрунтував духовно-істор. школу, що являла собою синтез істор. школи і психол. напряму в ній. Француз Е. Ен­некен за­пропонував поня­т­тя «естопсихологія», за яким худож. твір треба аналізувати з естет., психол. і соціол. по­глядів. Найбільшого резонансу набув напрям психо­аналізу, який повʼязують пере­важно з іменем австр. психіатра З. Фройда, який пропонував трактувати літ. твори від­повід­но до психол. уче­н­ня про під­сві­доме. За ним, творчість є символіч. вираже­н­ням псих. імпульсів і пристрастей, що від­кидаються реальністю, але існують у люд. під­сві­домості і виражаються шляхом фантазії творця. Це був різновид того, що харків. послі­довник О. Потебні Д. Овсянико-Куликовський називав автор. утіле­н­ням особистих морал.-пси­хол. задатків, які існують у під­сві­домості кожної твор. особи­стості. Швейцар. філософ К. Юнґ доводив, що, крім під­сві­домого, у люд. психіці наявне ще й таке несві­доме, що виявляється в кількох його рівнях: індивідуальне, сімейне, групове, національне, расове і колективне. Воно включає в себе універсальні для всіх часів і культур архетипи, якими творці мистецтва оперують не залежно від їхнього раціо, і за ними можна ви­значити як індивідуальне, так і колективне чи нац. «облич­чя» кож­ного письмен­ника, композитора, живописця. Вразливим місцем психоаналітики З. Фройда була фетишизація сексуал. первнів у почу­т­тях людини (з ними повʼя­заний і його ж едіпів комплекс) та ілюстрація своїх спо­стережень не фактами реал. життя, а виявами його в мист. творах (Есхіл, В. Шек­спір, Ф. Достоєвський). Те, на чому тримався психоаналіт. авторитет З. Фрой­да і К. Юнґа, значно раніше було предметом міркувань І. Франка у його трактаті «Із секретів поетичної творчості» // «ЛНВ», 1898. Принциповим для Л. він вважав зʼясува­н­ня про­блеми краси в мистецтві та звʼязку її з уявле­н­нями про псих. стани людини. Це був сут­тєвий крок до модерніст. Л., особливості якого І. Франко планував викори­стати у процесі створе­н­ня влас. історії укр. літ-ри. Її він збирався проти­ставити позитивіст. (із невираз. методол. на­становами) історії свого університет. учителя О. Ого­новського. Теор. задум такої роботи І. Франко виклав почасти у студії «Теорія і роз­вій історії літератури» // «Записки НТШ», 1909, ч. 40–41, що стала вступ. роз­ділом до його зб. «Нарис українсько-руської літератури до 1890 року» (Л., 1910).

На рубежі 19–20 ст. в укр. Л. зʼя­вилися перші дослідж. про зарубіжні літ-ри; пере­вагу надавали зх. літ-рам (серія статей І. Франка про польс., чес. та франц. літ-ри, студія Українки Лесі про італ. літературу), але зародився жвавий інтерес і до сх. літ-р. Найбільший внесок зробив А. Кримський («История арабов и арабской литературы», Москва, 1911, ч. 1; 1912, ч. 2; «Іс­торія Персії та її письменства», К., 1923; «Історія Туреч­чини та її письменства», К., 1924–27, т. 1–4).

Тим часом європ. літ-ри входили в новий (модерніст.) період свого роз­витку. Модернізм як худож. напрям породив без­ліч таких стилів літ. творчості (екс­пресіонізм, ім­пресіонізм, символізм, неоромантизм, неореалізм, неокласицизм, футуризм та ін.), осмислити які за допомогою лиш інструментарію старих методологій ставало немож­ливим. Народжувалося, від­так, Л. філол. школи (методології), яка, на від­міну від поперед. (змі­стових), була формальною. Її тео­ретики довели, що змістом у худож. творі є не зображені фабульно-сюжетні перипетії, а фор­ма їх від­творе­н­ня. У творі немає нічого, що б не було формою — таким було пере­кона­н­ня фундаторів філол. методології.

В Україні формал. (філол.) методологія виро­стала з худож. пошуків неоромантиків (пізній І. Франко, Леся Українка, О. Кобилянська), крит. ви­ступів символістів (М. Вороний, Г. Хоткевич) та авторів літ. обʼ­єдн. «Молода муза» (Львів) і ж. «Українська хата» (Київ). Молодомузівці задекларували творчі принципи в маніфесті «Молода муза», написаному 1907 О. Луцьким. Їхню літературозн. реалізацію за­пропонував Б. Лепкий у дослідж. «Начерк історії української літератури» (Коломия, 1909, кн. 1; 1912, кн. 2). В основу літературозн. осмисле­н­ня літ. процесу він поклав красу, яку від­шукував у формал. чин­никах літ. твору. На цьому ґрунті між І. Франком і молодомузівцями виникла полеміка. Краса, естет. вартість літ-ри були аналіт. рушієм і в авторів ж. «Українська хата» (критики М. Євшан, М. Сріблянський). Вони за­пропонували свій канон історії укр. літ-ри, засн. винятково на художності письмен­ниц. творчості, але їхньому ро­зумін­ню цієї про­блеми бракувало академізму. Таку прогалину в Л. пев­ною мірою заповнював проф. Університету св. Володимира у Києві В. Перетц. Заснувавши 1904 філол. семінар, протягом 10 р. на­вчав у ньому літературо­знавців М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмару, С. Маслова, О. Бурґгардта, І. Огієнка, В. Петрова, Д. Чижевського, які заклали в Україні осн. фундамент модер. Л. 20 ст. Свої по­гляди на нього В. Перетц виклав у під­сумк. працях «Из лекций по методологии истории литературы» (К., 1914) і «Краткий очерк методологии истории рус­ской ли­тературы» (Петро­град, 1922). В. Перетц і його учні започаткували в 20 ст. і модерне шевченко­знавство. На рубежі 19–20 ст. воно вже мало значні напрацюва­н­ня вчених культурно-істор. напряму в істор. школі, особливо після опублікува­н­ня студії «Шев­ченко, українофіли і соціалізм» М. Драгоманова (Женева, 1879), шевченкозн. статей І. Франка, «Критичний роз­слід над текс­том “Кобзаря”» В. Доманицького (1907), моно­графій «Тарас Шевченко. Життя його та діла» (1908) та «Тарас Шевченко» (1914; усі — Київ) С. Єфремова, психоаналіт. студій «З психольогії творчості Шевченка» С. Балея (Л., 1916). Пред­ставники формал. (філол.) школи значно по­глибили ро­зумі­н­ня його творчості шляхом аналізу суто худож., естет. особливостей поезії Т. Шевченка («Форма Шевченкової поезії» — роз­діл у кон­спекті лекцій М. Зерова «Українське письменство ХІХ ст.», К., 1928; ста­т­тя П. Филиповича «Шевченко і романтизм» // «Записки історично-фі­лологічного від­ділу ВУАН», К., 1923, № 3–4). Роз­витку такого шевченко­знавства мало сприяти повне ви­да­н­ня творів поета, роз­почате ВУАН, але в 2-й пол. 1920-х рр. дослідж. форми літ-ри як її змісту дедалі активніше стало витіснятися т. зв. марксист. Л. При цьому художню форму почали вважати формалізмом, а в поня­т­тя «зміст» вкладали тільки ідеол. (соціол.) наповнен­ня худож. твору. На рубежі 19–20 ст. літературо­знавців цікавили ідеол. чин­ники в літературі з причин суто практичних: в під­колоніал. Україні література залишалася єдиною трибуною захисту її нац. інтересів. Таким змістом були спов­нені деякі літературозн. роботи, що виходили ще у 1920-х рр., але разом з актуалізацією ідей більшов. пере­вороту 1917 в Пе­тро­граді (нині С.-Петербург) ці праці зарах. до бурж.-націо­наліст. Л. і вилучені з наук. обігу на 70 р. Замість них послідовно насаджувалося науці марксист.-ленін. Л., що базувалося на ідеях класовості й комуніст. партійності творчості; література, за його концепцією, мала утверджувати й захищати ідеї соціалізму та ко­мунізму в їхньому марксист. трак­туван­ні. З таких позицій із де­якими лиш елементами формо­твор. аналізу окремих творів на­писані під­ручники й навч. посібники «Українська література» О. Дорошкевича (1926), «Українська література. Стислий огляд» М. Шамрая (1927; обидва — Харків) та ін. Край. вияв марксист. ро­зумі­н­ня літ-ри по­став у кн. «Нарис історії української літератури» В. Коряка (Х., 1925, т. 1; 1929, т. 2), методологію якого називали вульгарно-соціологічною (на від­міну від неї, мовляв, існує справді наук., справді марксист. методологія Л.). Їй протистояли літературо­знавці на еміграції. Л. Білецький у теор. роботі «Основи української літературно-наукової критики: Спроба літературно-наукової методології» (Прага, 1925, т. 1; К., 1998) охарактеризував роз­виток нац. Л. від­повід­но до номенклатури вживаних у європ. Л. наук. шкіл і напрямів. Активним літ. критиком у 1920-х рр. був Д. Донцов, який опублікував кілька студій, де з нац.-ідеол. позицій аналізував художню та літ.-крит. діяльність класиків (Т. Шевченко, М. Куліш, М. Драгоманов, Леся Українка й ін.), а також учасників рад. літ. процесу (М. Хвильовий, М. Рильський, В. Поліщук та ін.). Гостро полеміч., спрямов. проти більшов. догматики в літературі є його студії «Криза нашої літератури» // «ЛНВ», 1923, № 4, «Невільники доктрини» (піз­ніша назва «Роз­двоє­н­ня душі») // «Роз­будова нації», 1928, «Криве дзеркало нашої літератури» // «Дві літератури нашої доби», Торонто, 1958.

Офіційно утверджувана в рад. Л. марксист. методологія потребувала теор. об­ґрунтува­н­ня. О. Білецький видав моно­графію «К. Маркс, Ф. Энгельс и история литературы» (Москва, 1934). Хоча у К. Маркса й Ф. Енгельса, писав дослідник, немає спец. літературозн. праць, але систему їхніх по­глядів на літературу можна вибудувати з принагід. висловлювань про мист. творчість чи за аналогією. Літ-рі від­повід­ають певні форми сусп. сві­домості, а коли це так, наголошував учений, то все, що говориться у К. Маркса та Ф. Енгельса про ці надбудови (юрид., політ., філос., реліг. й ін.), можна прикласти повною мірою й до науки про літературу. Для рад. літ-ри і Л. головним був «вига­даний» на Першому зʼ­їзді рад. письмен­ників 1934 твор. метод соцреалізму, що вимагав від художників і літературо­знавців правдивого, історично конкрет. зображе­н­ня дійсності в її рев. роз­витку. До таких норматив. вимог додавався і ленін. акцент, що література повин­на стати партійною. «Геть літераторів без­партійних!» — цитували в усіх теор. роботах із Л. ці слова «вождя», і до кін. 1940-х рр. у СРСР усіх письмен­ників та літературо­знавців, які не вкладалися в прокрустове ложе такої риторики, роз­стріляно або увʼя­знено. У спецфондах КДБ опинилися класичні літ.-крит. роботи М. Костомарова, П. Куліша, літ. історії О. Огоновського, М. Петрова, Б. Лепкого, С. Єфремова, М. Возняка, М. Грушевського, яких оголошено бурж.-націона­ліст.; потрапили під заборону навіть вульгарно-соціологічні «Нариси з історії української літератури» В. Коряка. За при­близними під­рахунками, з 280-ти літературо­знавців, які друкувалися 1930, у 1930-х рр. заарешт. і знищено 103, пере­стали писати 74, емігрували за кордон 25, вціліли і працювали на­прикінці 1930-х рр. лише 15, які вимушено при­стосувалися до вимог методу соцреалізму (Б. Буряк, А. Іщук, Ю. Кобилецький, С. Кри­жанівський, Л. Новиченко, Л. Са­нов, І. Стебун, С. Шаховський). Надзав­да­н­ням студії «Про­блема синтеза в литературоведении» О. Білецького (1940) було під­порядкувати літературозн. синтез надій. провід­никові — марксист.-ленін. філософії, яка ві­ді­гравала в теорії літ-ри роль вступу й висновків, але не про­ймала її наскрізь, а пройнявши — остаточно від­межувала соцреалізм від реалізму класичного, пере­творивши його на регламентов. класицизм із домішками компарт. романтизму. Створе­н­ня наук. літературозн. праць за таких умов стало неможливим. Творчість письмен­ників роз­­­глядали з ідеол. позицій (бурж.-націоналіст., ліберал.-бурж., рев. демократи й ін.), а роз­виток літ. процесу подавали так, ніби в ньому по­стійно велася боротьба бурж. та пролетар. ідеологій, і рухався він по­стійно до вершин творчості письмен­ників соц­реалізму. «Нарис історії української літератури» (К., 1945, за ред. С. Маслова, Є. Кирилюка) 1946 під­дано критиці в спец. По­станові ЦК КП(б)У як такий, що написаний нібито з бурж.-націоналіст. позицій (літературу часів Київ. Русі на­звано «українською», а не «трьох брат. народів», творчість «бурж.-націона­ліст. письмен­ника» П. Куліша роз­глянута недо­статньо критич­но). Того ж року зʼявилися по­станови компартії «Про журнал “Вітчизна”» і «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпше­н­ня». Не­вдовзі прийнято спец. по­станови про «сер­йозні помилки» в опері К. Данькевича «Бог­дан Хмельницький (лібрето О. Корнійчука і В. Василевської), про «націоналіст. вірш» В. Сосюри «Любіть Україну» та ін. Під час хрущов. «від­лиги» та горбачов. «пере­будови» ці по­станови скасовано, але протягом кількох десятиліть вони служили «гамівною сорочкою» для всього мистецтва, що іменувалася «турботою партії» про його роз­виток. Це найбільше по­значилося на моно­графії «Історія української літератури (від початків до доби реалізму)» Д. Чи­жевського (Нью-Йорк, 1954), де він про­аналізував укр. літ. процес від давнини до часів реалізму. Методологія вченого була справді модерною: періодизацію роз­витку літ-ри за­пропонував за худож. стилями, які були загально­прийнятими в більшос­ті літ-р європ. країн, але й з укр. особливостями: доба монум. стилю, доба орнам. стилю, пере­ходова доба, ренесанс та реформація, бароко, класицизм, романтика, реалізм, символізм. У такій номенклатурі стилів Д. Чи­жевський роз­вивав традицію, що зароджувалася у працях М. Петрова й М. Дашкевича, але без­посередньо повʼязувалася з іс­тор.-літ. концепцією М. Гнатишака, який 1941 устиг видати лише перший том «Історії української літератури». Різниця між їхніми методологіями полягала в на­звах і характеристиці де­яких стилів: візант. і пізньовізант. стилі М. Гнатишака Д. Чижевський найменував монументаль­ним та орнаментальним, а староукраїнський, яким М. Гнатишак характеризував укр. фольклор, Д. Чижевський не роз­глядав. На його думку, фольклор ставав літ-рою лише тоді, коли використовувався («цитувався») у писем. літ-рі. Рад. Л. спри­йняло дослідж. Д. Чижевського критично, а працю М. Гнатишака здебільшого «не помічало». О. Білецький писав, що Д. Чижевський дав читачеві обезкровлену історію нашої літ-ри, бо, за прикладом нім. бурж. літературо­знавців аналізує літ. творчість лише з по­гляду худож. форми і «смакує» всім тим, що не має від­ноше­н­ня до політики і клас. боротьби («Радянське літературо­знавство», 1957, № 1). Під­тверджено думку, що ідеол. рад. Л. не спри­ймало концепції модер. філол. школи, що змістом у худож. творі є не його форма, а ідейне та фабул.-сюжетне наповне­н­ня. Тому дослідж. Д. Чижевського за­проторено до спец­сховищ.

У зх. Л. намітився пере­хід від модер. до постмодер. методологій. Деякі ознаки нового літературозн. мисле­н­ня помітні в роботах укр. учених на еміграції. На тер. Німеч­чини створ. Обʼ­єдн. укр. письмен­ників Мистецького українського руху, учасники якого дис­кутували про можливість роз­витку укр. літ-ри в дусі органіч. нац. стилю, але їхня літературозн. діяльність обмежувалася пере­важно дріб. крит. студіями. Виняток становили кн. «Історія української літератури. Т. 1. Народня поезія» Л. Білецького (Ауґс­бурґ, 1947) та моно­графія «Три роки літературного життя на еміґрації (1945–1947)» В. Державина (Мюнхен, 1948), у якій зроблено спробу стильової диференціації літ-ри, створеної укр. письмен­никами-емі­грантами.

Новий етап рад. Л. повʼязаний з літ. рухом шістдесятників. Соц­реаліст. методологія від­чувала тиск молодої літ.-крит. думки (Ю. Бадзьо, І. Дзюба, В. Іванисенко, М. Коцюбинська, Є. Свер­стюк, І. Світличний) та еміграц. Л., зокрема чотиритомне ви­да­н­ня творів Т. Шевченка з аналіт. коментарем Л. Білецького (Він­ніпеґ, 1952–54), моно­графія «Literary politics in the Soviet Ukra­ine: 1917–1934» («Літературна по­літика в Радянській Україні: 1917–1934», Торонто, 1956) Ю. Луцько­го, антології «Роз­стріляне від­родже­н­ня: 1917–1933: Поезія — проза — драма — есей» (Париж, 1959; К., 2001; 2004) Ю. Лавріненка, «Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика» (Нью-Йорк, 1963) та моно­графія «Сучасна література в УРСР» (Мюнхен, 1964) І. Ко­шелівця; числен­ні студії про укр. літературу Ю. Бойка, Б. Бойчука, Д. Донцова, Б.-Т. Рубчака, Л. Руд­ницького, Ю. Шевельова та ін. Ін­ститут літ-ри АН УРСР (Київ) 1964 пере­видав 2-й том на­друков. 1957 кн. «Історія української літератури», у який внесено зміни щодо характеристики творчості ре­прес. і реабіліт. рад. пись­мен­ників у часи хрущов. «від­лиги». Соцреаліст. методологія в цьому пере­ви­дан­ні залишалася все ще ви­значальною, але деякі її риси по­ставали менш вульгаризованими й демагогіч­ними. Як і в колектив. праці «Іс­торія української літератури» (К., 1967–71, т. 1–8), укладачі значно роз­ширили фактаж літ. процесу і прагнули більш-менш помірковано схарактеризувати дав­ню, нову і новітню укр. літературу (І. Басс, Г. Вервес, К. Волинський, М. Гри­цюта, В. Дончик, О. Засенко, Н. Ка­лениченко, А. Ка­спрук, А. Ков­туненко, Л. Коваленко, В. Колосова, Б. Корсунська, В. Крекотень, Н. Крутікова, Л. Махновець, О. Мишанич, М. Ос­трик, Ф. Погребен­ник, М. Сиваченко, М. Сиротюк, О. Ставиць­кий, А. Тростянецький, Д. Чалий, Є. Шабліовський, В. Шубравський та ін.). Обі­йшовши деякі найбільш демагог. кути соцреаліст. методології, вони не уникли вульгаризатор. крит. звинувачень (в «ідей. прорахун­ках» і «все­прощенстві») щодо ре­прес. письмен­ників, імена яких повертали в літ. процес. Найбільш тенденційно звучала тоді критика восьмитомника в публікаціях «жандарма в палітурках» М. Шамоти, як на­звав його І. Кошелівець; колиш. вʼязня сталін. концтаборів П. Колесника і автора «на­станов.» для тодіш. Л. моно­графії «Соціалістичний реалізм — творчий метод радянської літератури» С. Крижанівського (К., 1961).

У 1960-х рр. від­значали 100-річ­чя з дня смерті і 150-річчя з дня народж. Т. Шевченка. Активізація дослідж. його творчості завершилася під­сумк. тритом. пра­цею «Світова велич Шевченка» (К., 1964) та повним ви­да­н­ням його творів у 6-ти томах (хоча й з тенденцій. коментува­н­ням пое­ми «Великий льох» і «антибог­данів.» віршів). Опубл. «Літопис життя і творчості Т. Шевченка» (К., 1959, упорядники В. Анісов та Є. Середа).

Певною новизною в трактуван­ні літ-ри і літературозн. праць по­значені зб. «Матеріали до ви­вче­н­ня історії української літератури» (1959–66, т. 1–5), «Укра­їнський радянський історичний роман: Про­блема історичної та художньої правди» М. Сиротюка (1962), «Корифей української прози: Нарис творчості Панаса Мирного» (1967) і «Над текс­тами українських письмен­ників» (1985) М. Сиваченка, «Словник літературо­знавчих термінів» В. Лесина й О. Пулинця (1971), «Літературо­зна­вча книга в Українській РСР» Л. Ґольденберґа (1980), «Український дожовтневий роман. Про­блематика. Образна си­стема. Поетика» В. Власенка (1983; усі — Київ). Сподіванкою на новизну в трактуван­ні літ. явищ було вид. «Історія української літератури» (К., 1987, т. 1; 1988, т. 2). Це ви­да­н­ня публікували в часи «пере­будови», і була можливість обʼєктивніше глянути в ньому на літ. процес чи найбільш «одіозні» для рад. системи по­статі письмен­ників і літературо­­знавців (П. Куліш, С. Єфремов, М. Хвильовий), але методол. зашореність соцреаліст. тенден­ційністю усе ще не давала вченим можливості характеризувати літературу як явище мистецтва, а не як ідеол. ілюстрацію сусп. процесів. Зʼявилися тоді й без­ліч літературозн. праць, у яких демагогічно об­ґрунтовано цілковиту зумовленість літ. творчості марксист.-ленін. ідеями та залежністю її від парт. керівництва літ-рою й мистецтвом: «У сяйві ленінських ідей» Є. Шабліовського, «Естетика ленінізму і пита­н­ня літератури» І. Дзеверіна (обидві — 1967), «Гуманізм і соціалістичний реалізм» М. Шамоти (1976; усі — Київ). Коли М. Пригодій у кн. «Ленінська концепція партійності літератури» (К., 1985) спробував обʼєктивніше по­глянути на збоче­н­ня в методології рад. літ-ри, проти цього повста­ли всі тодішні теоретики соцреалізму, в Ін­ституті літ-ри АН УРСР (Київ) орга­нізовано «круглий стіл», автора оголошено «ревізіоністом».

У роки «пере­будови» Ін­ститут літ-ри АН УРСР завершував роботу над пʼятитом. вид. «Українська література в загальнословʼянському та світовому літературному кон­текс­ті» (голова редколегії Г. Вер­вес). Перші три томи ви­дано 1987–88 з усіма вадами соцреаліст. Л.; бібліогр. інформацію у на­ступ. томах висвітлено більш-менш повно й обʼєктивно (укр. література за кордоном, пере­клади зарубіж. літ-р в Україні).

Зі здобу­т­тям Україною незалежності стало можливим повернути в науку імена літературо­знавців, дослідж. яких пере­бували у спец­сховищах КДБ. Цьому сприяла літературозн. та видавн. діяльність В. Брюховець­кого, І. Дзюби, М. Жулинського, М. Ільницького, М. Наєнка, А. По­грібного, Т. Салиги та ін.; у наук. практику почали входити методології, що були ві­домі в зарубіж., але ігнорувалися в рад. Л. Зʼявилися праці про укр. модернізм (С. Павличко) та постмодерну його інтер­претацію (Т. Гун­дорова), актуалізувалися психоаналіт., фемініст. та рецептивна методології (В. Агеєва, Н. Зборовська, Г. Сивокінь, Н. Шу­мило), від­родилося активне в 1920-х рр., а потім вилучене з рад. наук. практики порівнял. Л. (Т. Денисова, М. Ігнатенко, Н. Мазепа, І. Мегела, О. Мушкудіані, Д. Наливайко, В. Нарівська, О. Ніколенко, Н. Овчаренко, Г. Сиваченко, М. Теплінський, Р. Чилачава й ін.); новим змістом наповнилися роботи з давньої літ-ри (П. Білоус, В. Микитась, Ю. Пелешенко, В. Соболь, М. Сулима), класич. літ-ри 19 ст. (М. Бондар, М. Грицюта, Ю. Ку­знецов, Л. Мороз, Ф. Погребен­ник, П. Федченко, М. Яценко), з теорії та історії літ-ри 20 ст. (М. Гіршман, З. Голубєва, Р. Гро­мʼяк, О. Губар, В. Качкан, Г. Кло­чек, Н. Костенко, Н. Шляхова). По­стало пита­н­ня про створе­н­ня нових літ. історій. Укладено навч. посібники «Історія української літератури ХХ столі­т­тя» за ред. В. Дончика (К., 1993, т. 1; 1995, т. 2; Державна премія України імені Тараса Шевченка, 1996) та «Історія української літератури ХІХ столі­т­тя» за ред. М. Яценка (К., 1995, кн. 1; 1996, кн. 2). У них уперше літ. процес в Україні по­став як цілісний, без вульгаризатор. поділу на «буржуазний» і «пролетарський», на «материковий» та «еміграційний», а всі твори про­­аналізовано не за ідеол., а худож. критерієм. Худож. критерій ліг в основу інтер­претації літ-ри в нових дослідж. старшого поколі­н­ня літературо­знавців (Ю. Булаховська, В. Вєдіна, А. Волков, Г. Вʼязовський, З. Голубєва, І. Дзе­верін, І. Денисюк, І. Дузь, І. Зуб, Н. Калениченко, Є. Кирилюк, С. Крижанівський, Н. Крутікова, Л. Новиченко, П. Свідер, Л. Сеник, М. Сиваченко, В. Смілянська, М. Теплінський, К. Фролова, Н. Шляхова, О. Шпильова, В. Фащенко, П. Федченко). Деякі з них зміну методол. орієнтацій су­проводжували обереж. поясне­н­нями: «Поетичний світ Максима Рильського» (1980, кн. 1; 1993, кн. 2), «Тичина і його час: незайві доповне­н­ня» // «Двадцяті роки: літературні дис­кусії, полеміки» (1991; усі — Київ) Л. Но­виченка.

Теор. і текс­тол. пере­осмисле­н­ня творчості Т. Шевченка й І. Фран­ка (у дослідж. І. Басса, М. Бондаря, В. Бородіна, С. Гальченка, Г. Грабовича, І. Дзюби, І. Денисюка, Ю. Івакіна, В. Смілянської, Н. Чамати, М. Шалати) стимулювало під­готовку з новими літературозн. коментарями ви­да­н­ня їхньої худож. та літ.-крит. спадщини: «Повне зі­бра­н­ня творів» Т. Шевченка (К., 2001–15, т. 1–12) та «Додаткові томи до Зі­бра­н­ня творів у 50-ти томах» І. Франка (К., 2008–12, т. 51–55). Тенденційно рад. «Шевченківський словник» (К., 1976, т. 1; 1977, т. 2) витіснила «Шевченківська енциклопедія» (К., 2013–15, т. 1–6). На­друк. 4 томи 12-том. вид. «Історія української літератури» (голова редколегії В. Дончик).

У багатьох країнах літ. історії практично пере­стали створювати. Л. там почало набувати звужених культурол. і почасти історіософ. ознак; поня­т­тя «історія» стали під­міняти словосполуче­н­ням «до історії», і набуло пошире­н­ня «клаптикове літературо­знавство», напр., дослідж. «До історії української літератури: Дослідже­н­ня, есе, полеміка» Г. Грабовича (К., 1997). Пост­модерні методології (постструк­туралізм, постколоніалізм, рецептивна естетика, геокритика, герменевтика, фемінізм, ґен­дер, інтертекс­туальність та ін.) виявляються більш продуктивними в «чи­стій» критиці, ніж в істор. осмислен­ні всього літ. процесу певної країни чи й світу. Читач поки що не одержав літ. історії, написаної з позицій рецептив. естетики, ґендер. політики чи фемініст. критики. Натомість продовжують зʼявляти­ся роботи зі стильовою характеристикою літ. процесу: повер­нуто в наук. Л. України працю «Історія української літератури (від початків до доби реалізму)» Д. Чижевського (Т., 1994; К., 2003; під­готовка текс­ту і перед­мова М. Наєнка); пере­ви­дано в Україні наук.-популяр. нарис «Ху­дожня література України. Від міфів до модерної реальності» М. Наєнка (К., 2005; 2008; 2013), два томи 10-том. під­ручника «Іс­торія української літератури» Ю. Коваліва (К., 2013–14). У пе­рекл. з нім. мови 2005 ви­дано укладене за стильовою методологією дослідж. «Порівняльна історія словʼянських літератур» (К., 2005, кн. 1–2) та кн. «Історія російської літератури. Романтизм» (К., 2010, т. 1, перекл. з нім. О. Костюк) Д. Чижевського. Інтерес до сх. літ-р по­глибився після від­кри­т­тя в системі НАНУ Ін­ституту сходо­знавства; матеріали індоіран. літ-р активно викори­стовує у мовозн. та етнол. дослідж. С. Наливайко; Г. Халимоненко видав кілька фундам. робіт навч. характеру з кількох сх. літ-р («Персько-таджицька література», К., 2005; «Історія турецької літератури», К., 2009). Знач. пласт матеріалу в них від­ведено історії араб. літ-ри.

Спеціалізацію дослідж. молодшого поколі­н­ня літературо­знавців ви­значили зацікавле­н­ня най­менш ви­вченими літературозн. про­блемами в Україні. За ос­тан­ні два десятилі­т­тя зі своїми темами в науці про літературу утвер­дилися В. Антофійчук (духовна література і сучасність), О. Астафʼєв (теорія і практика порівнял. Л.), В. Барчан (письмен­ник як творча особистість: Т. Осьмачка), Ю. Без­­хутрий (М. Хвильовий і література «роз­стріл. від­родже­н­ня»), Н. Бер­надська (теорія літ-ри і жанр ро­ману), Т. Бовсунівська (романтизм, когнітивне Л.), О. Бондарева (історія й теорія драми 20 ст.), Б. Бунчук (поетика, віршо­знавство), О. Галич (літ-ра і націє­творе­н­ня), Микола Гнатюк (текс­тологія), Михайло Гнатюк (фран­ко­знавство), Я. Голобородько (теорія літ-ри і методика викла­да­н­ня), Н. Заверталюк (письмен­ниц. публіцистика), П. Іванишин (нац. сенс екзистенціалізму), В. Качкан (письменство Зх. Укра­їни), С. Квіт (герменевтика, літ. критика Д. Донцова), М. Кодак (психологія творчості), І. Козлик (методологія, компаративіс­тика), Б. Криса (поезія укр. бароко), М. Кудрявцев (історія і теорія драми), В. Кузьменко (по­рівнял. Л., письмен­ниц. епістолярій), В. Марко (аналіз худож. твору), І. Мегела (зарубіжні літ-ри, компаративістика), В. Мельник (психологізм прози В. Під­могильного, літературозн. спадщина Ю. Бойка), Б. Мельничук (біогр. літ-ра), І. Михайлин (пое­тика драми), П. Михед (словʼян. літ-ри), Т. Михед (американістика, компаративістика), В. Моренець (новітня укр. і польс. поезія), А. Нямцу (славістика, компаративістика), В. Панченко (історія літ-ри 20 ст., творчість В. Вин­ниченка), В. Пахаренко (вступ до Л. і шевченко­знавство), А. Печарський (актуалізація психо­­аналізу), В. Погребен­ник (літ-ра і фольклор), В. Поліщук (історія літ-ри 19 ст. і творчість М. Старицького), Я. Поліщук (естетика міфу і ран­ній модернізм), В. Про­салова (праз. літ. школа), Л. Ро­мащенко (істор. проза), Т. Салига (творчість шістдесятників, духовна поезія), Л. Скупейко (мі­фопоетика Лесі Українки), М. Сте­паненко (бібліо­графія, літ. крає­­знавство), А. Ткаченко (вступ до Л., поезія шістдесятників), М. Ткачук (творчість поетів «Русь­кої трійці», франко­знавство), О. Турган (укр. література і антич­ність), С. Хороб (модерна драматургія, діаспорне Л.), Є. Черноіваненко (теорія і методика викла­да­н­ня літ-ри), М. Шаповал (теорія драми) та ін. У їхніх дослідж. задіяно найбільш ві­домі в зарубіж. Л. методології, набутки вітчизн. літературозн. шкіл і методів. Частина з них є «імен­ними» і в Л. ві­домі як осередки чи традиції: в Ін­ституті літ-ри НАНУ — традиції О. Білецького, Г. Вервеса, М. Сиваченка, М. Яценка та їхніх учнів, Львів. університеті — М. Возняка та І. Денисюка, Одес. університеті — В. Фащенка, Харків. університеті — З. Го­лубєвої, Чернів. університеті — В. Лесина, Житомир. університеті — Бориса Тена, Київ. університеті — В. Пере­тца (засн. 1904 його наук. школу роз­гром­лено в 1920–30-х рр., від­роджено 1996, наук. кер. — М. Наєнко, друк. орган «Філологічні семінари»). Вихованці наук. шкіл пра­цюють пере­важно у вітчизн., част­ково зарубіж. навч. закладах і наук. установах.

Інтеграція України у зарубіж. про­стір стимулювала в остан­ні роки інтенсивне зацікавле­н­ня її літ-рою та Л. у багатьох країнах світу. Тбіліс. проф. О. Баканідзе під­готував груз. мовою тритом. «erjgnyeln lnmtjgmejnv ygjrdtdt.n» («Нариси з української лiтератури», Тбілісі, 1965); пере­ви­дано англ. мовою у пере­кладі Ю. Луцького працю «Історія української літератури» Д. Чижевського («A History of Ukrainian Literature», New York, 1975; 1997; роз­діл про укр. модернізм у 2-му ви­дан­ні написав пере­кладач); О. Пахльовська написала італ. мовою «Zivilta lette­raria ukraina» («Українська літературна цивілізація», Рим, 1998); один із номерів хорват. ж. «Соlo» (1997) цілком присвяч. Україні та укр. літ-рі; така ж тематика стала головною у віден. альманасі «Osterreichische Osthefte» (2000, № 3–4) та болгар. альманасі «Panorama» (2007, № 12). Моногр. студії про знакові явища укр. літ-ри і Л. опублікували за кордоном у різний час Д. Нитченко і М. Павлишин (Австралія), С. Симонек (Австрія), В. Рагойша (Білорусь), Р. Хведелідзе (Грузія), В. Москович (Ізраїль), Ю. Луцький, В. Чернецький, Р. Шкандрій (Канада), Кім Сук Вон (Корея), Е. Ведель, Р. Ґебнер, А.-Г. Горбач, П. Кірхнер (Німеч­чина), І. Бетко, С. Козак, Г. Корбич, В. Мок­рий, Ф. Не­уважний, В. Назарук і Р. Па­піський (Польща), Ю. Барабаш, П. Жур, В. Крикуненко, Н. На­дʼярних, В. Чумаченко та І. Шишов (Росія), Д. Айдачич (Сербія), С. Макара, М. Мушинка, М. Неврлий, М. Роман, І. Яцканин (Сло­вач­чина), Л. Рудницький, І. Фізер, Л.-М.-Л. Залеська-Онишкевич та Й. Петровський-Штерн (США), Дж. Від­марович, Є. Пащенко та О. Флакер (Хорватія), В. Жидліцький, М. Мольнар, І. По­­спішил (Чехія) та ін. Окремі літературозн. студії в зарубіж. країнах опублікували укр. дослідники Є. Волощук, Т. Гундорова, І. Дзю­ба, М. Жулинський, М. Ільницький, О. Киченко, П. Михед, М. Наєнко, В. Нарівська, Л. Новиченко, О. Ніколенко, Ю. Пелешенко, П. Рудяков, Т. Салига, М. Сулима, В. Хархун та ін.

Остан. часом лунають голоси про кризу в Л., яка проявляється не тільки у площині теор. горизонтів сучас. науки, а й у плані ін­ституцій. організації процесу (Я. По­ліщук). Проводять «круглі столи» і семінари про кризу сучас. європ. мисле­н­ня, викликану згор­та­н­ням епохи постмодернізму. На зміну цій епосі пропонують метамодернізм, а форму його осмисле­н­ня називають новим історицизмом, новою класикою чи когнітив. методологією. Діалектичність цього процесу цілком закономірна; на зміну домінуючого у модернізмі почут­тєвого елемента (він від­крив у світі хаос) при­йшов у постмодернізмі (з його апокаліптич. умона­строєм) більш рац. тип худож. мисле­н­ня і наук. пі­зна­н­ня; метамодернізм рушив до пере­боре­н­ня хаотич. апокаліптичності і побачив у картині світу елементи почут­тєвої впорядкованості. Це від­повід­ає системі чергува­н­ня в люд. творчості та її осмислен­ні по­стій. двох начал: почут­тєвого або раціональ­ного. В істор. пер­спективі не можна заперечити, що на зміну рац. в своїй основі класицизму антич. пори при­йшло цілком почут­тєве середньовіч­чя, його замінив рац. ренесанс, після нього — примхливе бароко, потім — неокласицизм, романтизм, реалізм. Від­повід­но «при­стосовувалися» до них і літературозн. методології, в яких пере­важав рац. тип сприйня­т­тя або чут­тєвий. Літ. творчість іде першою в роз­витку духов. цивілізації; Л. — похідна від неї діяльність.

Завантажити статтю