Лободовський Михайло Федотович

ЛОБОДО́ВСЬКИЙ Михайло Федотович (псевд.: Ан. Лобода, Дмитро Христинич; 1841 — квітень 1919) — письмен­ник, пере­кладач, етно­граф. Закін. Харків. духовну семінарію (1863). За пере­кона­н­нями націонал-федераліст. Був чл. харків. «Старої громади». Від 1883 входив до укр. радикал. «Драгоманівської громади», боровся за від­родже­н­ня укр. нації на федератив. принципах. У 1860–70-х рр. учителював на Слобожанщині, Київщині, Поділ­лі та Волині, збирав нар. пісні, казки, окремі вирази і слова для словника. Першим у Рос. імперії пере­клав українською мовою повість «Тарас Бульба» М. Гоголя (К., 1874; Х., 1883; уривок «Степы» — Л., 1894), здійснював перекл. Євангелія, окремих творів Дж.-Ґ. Байрона, М. Лермонтова. Товаришував із родиною Драгоманових-Косачів. За пошире­н­ня серед селян Катеринославщини укр. книги Л. заборонено вчителювати. На проха­н­ня уродженця Ново­град-Волинського О. Лоначевського-Петруняки, який навч. разом із П. Косачем у Київ. університеті і спів­працював з ним у товаристві «Стара громада», остан­ній 1876 влаштував Л. писарем Райков. волості Ново­град-Волин. пов., однак і на новій посаді, з ві­дома П. Косача, він продовжував свою діяльність, залучивши до спів­участі Олену Пчілку. Л. без­коштовно роз­давав селянам укр. книжки, котрі (154 прим.) вилучені поліцією. Серед конфісков. книг — твори Т. Шевченка, укр. перекл. повісті «Тарас Бульба» М. Гоголя, в якому слова «рус­ская земля, рус­ский устранены и заменены словами Украйна, украинская земля, украинец, а в конце концов пророчески провозглашен даже свой будущий украинский царь». Л. змушений емігрувати, кілька років у Женеві працював складачем у друкарні М. Драгоманова. Потім пере­їхав на Холмщину, учителював, гуртуючи навколо себе сільс. молодих інтелігентів для етногр. записів. Повернувшись до Харкова, разом із Б. Грінченком, Д. Пильчиковим, А. Шимановим 1887 створив харків. громаду народолюбців. Гуртківці ви­вчали укр. мову, збирали нар. пісні, казки, обговорювали про­блеми нар. освіти, складали популярні книжки для народу, читали укр. часописи з Галичини. Л. по­зна­йомив Б. Грінченка з Х. Алчевською, яка за­просила його вчителювати в Олексіїв. школу Словʼяносерб. пов. на Катеринославщині. 1889 Л. уперше від­відав на хуторі П. Куліша, матеріально допомагав йому, виклопотав перед С.-Пе­тербур. АН для нього щорічну пенсію у 600 крб. Після смерті П. Куліша пере­видавав його твори, клопотався про матер. допомогу О. Куліш (Ганна Барвінок). Листи Л. до П. Куліша й Ганни Барвінок зберігаються у Черніг. літ.-мемор. музеї-заповід­нику М. Коцюбинського. Громад.-політ. діяльність Л. мала дуаліст. (маргінал.) характер. У спогадах Ю. Кол­лард написав, що на­прикінці 19 ст. Л. став «благонадій. малоросом». Завдяки клопота­н­ням Л. 1902 ві­домого укр. ученого, основоположника радіотелекерува­н­ня та електро­графії М. Пильчикова пере­ведено до Харкова, де він очолив каф. фізики технол. ін­ституту. 4 травня 1906 Л. у Харкові видав г. «Порада» під № 1/2, де всі матеріали належали йому: на­друковано Височайші маніфести від 17 травня 1905 і 20 лютого 1906 в оригіналі й пере­кладі українською мовою з влас. коментарями. Автор кн. «Пере­гляд поеми “Марія” Тараса Григоровича Шевченка, напечатаної у Кобзарі 1907 року, і та ж таки поема по четвертому чиємусь рукопису» (X., 1910), у якій фальсифікував текст твору Т. Шевченка (дописав цілий роз­діл). Мета фальсифікації Л. — приховати антиклерикал. зміст «Марії», узгодити поему з догматом про непорочне зача­т­тя Ісуса Христа тощо. Ви­ступ Л. був поштовхом до судового пере­слідува­н­ня 1911 «Кобзаря», ви­даного за ред. В. Доманицького, й конфіскації частини його текс­ту (ріше­н­ня С.-Пе­тербур. суд. палати, 1912). У ж. «Кіевская старина» (1897, т. 57, № 4) опублікував спогади «Три дня на хуторе у Пантелеймона Александровича и Александры Михай­ловны (Ганны Барвинок) Кулиш», у «Рідному краї» (1910) — «Згадку про покійного українського преславного письмен­ника, Бориса Дмитровича Грінченка».

Завантажити статтю