ЛО́ГОС (від грец. λόγος — слово, поня­т­тя, судже­н­ня, основа, наука, розум, мовле­н­ня, смисл) — категорія найбільш вживана в античній філософії для по­значе­н­ня всезагальної (світової) закономірності, ро­зумної основи світу (Геракліт); те, що існує у всіх речах і направляє їх роз­виток (стоїки); Бог-син (друга персона Трійці) як посередник між Богом-батьком і світом — видимим і невидимим його створі­н­ням, мудрість Божа, що від­криває людям структуру світу (гностики, патристи). Глибин­на, стійка й сут­тєва структура буття, обʼєктивна властивість світу — єдине єство речей, що приховане за видимістю і до­ступне лише ро­зуму; «універсал. доцільність» (Хрисипп); філос. термін на по­значе­н­ня заг. закону основи світу. У словниках давньогрец. мови зафіксовано понад 30 значень поня­т­тя «Л.», що не пере­дається адекватно жодною ін. мовою, бо в ньому «слово» — не чут­тєво спри­­йманий комплекс звуків, а сама «думка», яку ро­зуміють як щось явлене і тому «словесне». Термін «Л.» увів у філософію Геракліт, у якого він означав всезаг. закон і ро­зумну основу світу, які є вічними, по­стійними і необхідними. Оскільки цей термін спів­­­звучний із житей. по­значе­н­ням «слова», сказаного людиною, він використовував його для іроніч. під­кресле­н­ня величез. різниці між. Л. як законом буття та люд. мовле­н­ням. Залишаючись рівним самому собі, Л. задає ритм невпин. змінам і взаємопереходам речей. Єд­ність цих протилежностей забезпечує стабільність і гармонію світу, яка зберігається в Л. З одного боку, Л. означає «думка» і «слово», а з ін. боку, — «смисл» («поня­т­тя», «принцип», «причина», «основа») речі або події. Л. містить також чітке числове від­ноше­н­ня — рахунок. Він — і смислова впорядкованість буття та сві­домості, і протилежність без­словесному, без­сенсовому та без­формному у світі й людині. Більшість людей не ро­зуміє смислу «вічно сущого» Л., що править світом. Люди живуть не за Л., а за влас. ро­зумі­н­ням, яке скеровується їхніми бажанями. Проте Л. керує людьми і рятує їх від помилок та негараздів (Епіхарм). Л. — сила, яка повʼязує множин­ність в єдине (Плотин); «сутнє в собі» (Микола Кузанський). Згодом поня­т­тя «Л.» втратило онтол. значе­н­ня. Натурфілософи, софісти, Платон, Аристотель вживали Л. лише у сферах мисле­н­ня та пі­зна­н­ня, де його ро­зуміли як «поня­т­тя», «основа», «розум», «доведе­н­ня». Стоїки трактували Л. як «твор. вогонь», Божествен. розум та універсал. доцільність, яким під­порядковані світ і людина; як «вічний» і «живий» Бог. У класич. антич. філософії Л. трактували як «слово», що належить суб­станції, але не особистості; є формотворчим, але не волевмісним. У не­оплатонізмі Л. роз­глядали не як тонкі формотворчі матеріал. начала, а як еманації умосяж. світу, що творять і формують чут­тєвий світ. Філон Александрійський по­єд­нав Л. з уявле­н­ням про Бога у Старому Заповіті: Л. проявляється як вічна Божествен­на сила (розум), що є посередником між Богом і людьми; Л. — Слово і думка Бога, який за допомогою Л. створив світ. Християнство роз­крило своє ро­зумі­н­ня Л. у початк. фрагменті Євангелія від Івана: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». У рос. реліг.-ідеаліст. філософії Л. ро­зуміли як поня­т­тя, за допомогою якого пере­дається суб­станціонал. пронизаність світу Божествен. Словом. Пі­зна­н­ня світу через Л. не може бути здійсненим тільки за допомогою логіч. мисле­н­ня. Усі сили душі людини беруть участь у пі­знан­ні Л. — Слова Божого. При цьому Л. часто залишається невираженим у думці-слові. Л. є близькою філос. аналогією вчен­ню Лао-дзи про дао — невидимий, всезаг. закон природи, соціуму та мисле­н­ня (див. Даосизм). Поня­т­тя «Л.» уві­йшло у категоріал. апарат філософії багатьох напрямів та викори­стане у різноманіт. контекс­тах (Й. Фіхте, Ґ. Геґель, П. Флоренський, С. Булгаков, М. Гайдеґ­ґер). Концепт «Л.» як фрагмент класич. типу філософствува­н­ня в наш час під­дається критиці. Формуючи методологію неліній. динамік, постмодерністи (Ж. Дер­рида, Ж.-Ф. Ліотар, Р. Рорті, М.-П. Фуко, Ж. Дельоз та ін.) об­стоюють ідею радикал. від­мови від ідеї одно­знач. і перед­бачуваної реальності, яка є осердям традиц. ро­зумі­н­ня Л. як уособле­н­ня класич. типу раціональності в європ. традиції і, загалом, від «імперіалізму логоса» (Ж. Дер­рида).