Лужицькі мови

ЛУ́ЖИЦЬКІ МО́ВИ — мови, що належать до групи західнословʼянських мов. Поширені у середовищі етнічних лужичан, які проживають у Німеч­чині на території земель Саксонія (регіон викори­ста­н­ня верх­ньосерболужицької, або верх­ньолужицької, мови) та Бранденбурґ (пере­важає нижньосерболужицька, або нижньолужицька, мова). За різними оцінками, обидві мови нині використовують від 60-ти до 80-ти тис. осіб. Найбільше спільних рис Л. м. мають із сусідніми чеською, польською, а також із кашубською та нині вимерлою полабською мовами.

У сучасних Л. м., а також у їхніх діалектах спільні західнословʼянські мовні риси найповніше збереглися у словах, повʼязаних з явищами природи, сільським госп-вом тощо. Сут­тєвий вплив на процес формува­н­ня літературних Л. м., який загалом завершився на­прикінці 17 — на поч. 18 ст., мало без­посереднє сусідство лужичан з німецькомовним населе­н­ням. Разом з тим це багатовікове сусідство, а також історичні процеси, які від­бувалися на німецьких землях, унеможливили створе­н­ня лужичанами як власної держави, так і єдиної Л. м. До 16 ст. Л. м. використовували лише в усній формі. Поява перших писемних памʼяток Л. м. (реліг. змісту) тісно повʼязані з пошире­н­ням процесів Реформації.

Найдавнішою памʼяткою лужицької писемності вважають пере­клад текс­ту Нового Заповіту, зроблений 1548 на базі одного з числен­них діалектів Л. м. Перша друкована книга Л. м. (також мала діалектну основу) — збірник лужицьких церковних пісень — зʼявилася 1574. Значним поштовхом для подальшого роз­витку Л. м. став процес т. зв. словʼянського від­родже­н­ня (від 1840). Активізація культурне життя лужичан, роз­витку лужицької літератури, мистецтва тощо при­звела до сут­тєвого збагаче­н­ня Л. м., зокрема до лексичного наповне­н­ня шляхом запозичень з ін. словʼянських мов. Так, основою для появи у Л. м. значної кількості нео­логізмів у цей період стала чеська мова.

Обмежена сфера за­стосува­н­ня Л. м., як у минулому, так і нині, є значним чин­ником, що сповільнює їхній повноцін­ний роз­виток. Словниковий запас Л. м. є значно меншим, ніж, напр., німецької чи інших європ. мов. Водночас процеси, повʼязані з пошире­н­ням остан­нім часом у зга­даних мовах термінів-інтернаціоналізмів (пере­важно англомов. походже­н­ня), повною мірою торкнулися і Л. м. Носії Л. м. використовують їх (або їхні діалекти) пере­важно у побуті. Хоча нині у Німеч­чині ними видають твори, друкують періодичні ви­да­н­ня, ставлять ви­стави у театрах. У містах Баутцен та Котбус функціонують лужицькі гімназії, Л. м. ви­вчають також у низці початкових і середніх шкіл цих регіонів. Повномас­штабну під­готовку фахівців з Л. м. від 1951 здійснюють у Ляйпцизькому університеті.

У межах факультативу верх­ньосерболужицьку мову викладають у Львівському університеті, який від 1984 у спів­праці з Сербським ін­ститутом (Баутцен) проводить між­народні семінари з питань роз­витку Л. м., літератури, культури, історії лужицьких сербів (станом на 2014 проведено 14 семінарів). З метою популяризації Л. м. у світі Сербський ін­ститут також періодично організовує у Баутцені літні мовні школи для іноземних слухачів.