Луначарський Анатолій Васильович

Визначення і загальна характеристика

ЛУНАЧА́РСЬКИЙ Анатолій Васильович (11(23). 11. 1875, Полтава — 26. 12. 1933, м. Ментон, Франція, похов. у Москві) — громадсько-політичний і освітній діяч, літературний кри­тик, мистецтво­знавець, письмен­ник-драматург і пере­кладач, пу­бліцист. Брат Михайла та Платона Луначарських. Академік АН СРСР (1930). Народився у сімʼї чиновника О. Антонова, прі­звище і по батькові отримав від вітчима. Закін. 1-у Київ. гімназію (1895), був чл. нелегал. учнів. марксист. організації. Л. — яскрава емблематична по­стать рос. революції від її «марксист.» дебюту на зламі 19–20-го ст., становле­н­ня у ній більшовизму, по тому короткого періоду пожовтн. «утопії–­при–­владі» і за тим — ката­строфічно швидкого пере­оформле­н­ня цієї влади у необмежену тоталітарну диктатуру. Літ.-публіцист. спадщина Л., як і його парт.-держ. діяльність — ніби дзеркало цього процесу. Молоді роки Л. про­йшли в Україні, в Києві, в атмо­сфері поширених там ліворадикал. на­строїв, що і стало на заваді отрима­н­ня ним тут вищої освіти. 1895–98 жив у Швейцарії, студіював філософію та природо­знавство у Цюрих. університеті. За кордоном уві­йшов у коло рос. марксист. еміграції першої її генерації, спів­працював із групою «Визволе­н­ня праці». У Росії за участь у під­піл. русі про­йшов через тюрми і засла­н­ня. 1907–17 — на еміграції, брав участь у діяльності більшов. партії, посідаючи, однак, там ідеологічно своєрідну позицію, вочевидь альтернативну ленінському — і політ., і філос. — догматизму. У заг.-світо­гляд. напрямі Л. намагався тоді від­найти у марксизмі — і взагалі у рев. стратегії — особливий реліг.-екзистенц. комплекс («богобудівництво»), який і мав на­близити радикал. гуманіст. пере­творе­н­ня світу. Так само Л. у своїх вельми числен. різножанр. літ. ви­ступах пропонував роз­глядати мистецтво як певну, «невід­чужену» форму людської діяльності, спрямовану на активне досягне­н­ня бут­тєвої гармонії, су­провід­ної тому пере­творен­ню. Ці ви­ступи були по­значені над­звичайно широкою обі­знаністю з усією сумою світ. культури, непересіч. стильовою майстерністю і надміру оптиміст. пере­більше­н­ням щодо близької соціаліст.-колективіст. пер­спективи історії. У тому ж річищі по­стає і тогочасна драм. творчість Л., яка в умов. формі виводить на кін гол. його ідеї, тези, соц.-філос. проекти («Ідеї в масках», «Фауст і місто», «Пʼять фарсів для любителів» та ін.). Перед­рев. Л. також залишив величезну кількість різноплан. есеїв, фейлетонів, нарисів тощо, з яких по­стає широка панорама мист. життя і сучас. Європи, і її недавнього минулого. 1917 Л. брав активну участь у всіх тодішніх політ. подіях, не без намага­н­ня посісти там місце, від­сторонене від більшов. крайнощів (аж до спроби вийти із збільшовиченого уряду ще в перші дні жовтн. пере­вороту). 1917–29 — нарком освіти Рад. Росії. У своїй діяльності Л. над­звичайно багато зробив для певної стабілізації культурного — і спеціально освіт. — процесу в країні, особливо для по­всюдної у ній ін­ституалізації обовʼязк. шкіл. освіти. Водночас Л. ніби укладає «персонал. унію» з усіма під­роз­ділами старої інтелігенції, травмованої більшов. пере­воротом і воєн. діями 1918–20 — у своїй ролі «нар. комісара в уряді жорстокої диктатури» (М. Бердяєв, зна­йомець Л. ще з часів 1-ї Київ. гімназії). Саме у цій ролі, прагнучи не лише зберегти традиц. культуру, а й увести її у новий сусп. обіг, він, серед іншого, власноруч, з усіх можливих жанрів, від академ. до рецензій у біжучій періодиці, проінтер­претував чи не всі явища цієї культури, від В. Шек­спіра аж до М. Пруста, до остан. літ., театр., муз. та ін. зарубіж. і вітчизн. новинок — саме у напрямі бажаного по­єд­на­н­ня худож. вартості цих явищ і «сучас. зав­дань» порев. су­спільства, яке, однак, дедалі все частіше і очевидніше входило у поліційну, пере­дтоталітарну спазматику. У цій ситуації Л. фактично вже не було місця, принаймні, урядово-адміністративного. Після «року великого пере­лому» Л. посідає у рад., все більш нещадному контекс­ті, пере­важно, декорат. місце, але, однак, багато і незрідка дуже цікаво пише. Красне письменство, театр, музика і навіть кінемато­граф знаходять у Л. вельми кваліфіков. автора, знавця, коментатора. Але диктатор напевне вже запамʼятав репліку Л. із його стат­ті про драму італ. нац.-демократ. революції, яка закінчилася поразкою у ви­гляді все­вла­д­дя «карлика»-ко­­роля «вусатої і пузатої зовнішності». Отож Л. спроваджують за кордон, на другорядну, за тих умов, дипломат. посаду — посла в Іспанії; по дорозі туди він і помер. Л., завжди памʼятаючи про своє укр.-полтав.-київ. походже­н­ня, приязно ставився до України, до її культури і, зокрема, літ-ри та театру; писав про Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Коцюбинського, Лесю Українку, М. Куліша, про репертуар та режисуру Укр. драм. театру ім. І. Франка. Спектаклі за пʼєсами Л. доволі часто зʼявлялися на сцені укр. театрів 1920-х рр. Художня та теор. спадщина Л. і досі, внаслідок тієї чи ін. політ. конʼюнктури, ще не отримала справді обʼєк­тив., не­упередж. тлумаче­н­ня. На фасаді будинку колиш. 1-ї Київ. гімназії (бульвар Т. Шевченка, № 14) та на будинку в Полтаві, де він народився, встановлено мемор. дошки. Його імʼям були на­звані школа в Полтаві та вулиця у Києві (до 2016).

Пр.: Великий народний поет (Тарас Шевченко). К., 1961; Со­брание сочинений. Литературоведение. Критика. Эстетика. Т. 1–8. Москва, 1963–67; Вос­поминания и впечатления. Мос­ква, 1968; О воспитании и образовании. Москва, 1976; Про літературу і мистецтво. К., 1986.

Літ.: Лебедев А. А. Эстетические взгляды А. В. Луначарского. Москва, 1962; Дементьев А., Сац И. Луначарский и советская литература // Новый мир. 1966. № 12; Покровский М. Н. Десять лет Нарком­проса. Москва, 1967; А. В. Лу­­начарский. Указатель трудов, писем и литературы о жизни и деятельности. Т. 1–2. Москва, 1975; Па­вловский О. А. Луначарский. Москва, 1980.

В. Л. Скуратівський

Завантажити статтю