Лянґнер Владислав-Александр

Визначення і загальна характеристика

ЛЯ́НҐНЕР Владислав-Александр (Lang­ner Władysław Aleksander; 18. 06. 1897, м. Яворів, нині Львів. обл. — 29. 06. 1972, м. Ньюкасл-он-Тайн, Велика Британія) — польський військовик. Генерал-майор (1964). У 1912 став одним з організаторів польс. стрілец. дружин. Під час 1-ї світової вій­ни служив у Польс. легіонах і австро-угор. війську, в листопаді 1918 пере­­­йшов до Війська Польського. Командував баталь­йоном, згодом — полком; служив у мін-ві військ. справ (1928–34); був нач. командува­н­ня 4-го Військ. окру­гу «Лодзь» (1934–38); від 1938 — нач. командува­н­ня 6-го Військ. округу «Львів». У вересні 1939 керував обороною Львова від нім. військ. Згідно з повоєн. оцін­ками, обороняючи місто, діяв не­впевнено, пере­оцінював сили противника, не викори­став усіх ресурсів (великих запасів зброї, боє­припасів, провіанту та ін.) для оборони. Після здачі 22 вересня 1939 Львова Червоній армії ви­їхав до Тернополя, де зустрівся з командувачем Укр. фронту С. Тимошенком та пред­­ставником вищого рад. керівництва М. Хрущовим. Після цього Л. літаком пере­везли до Москви, де він зу­стрічався з нач. Ген­­штабу Червоної армії Б. Шапошниковим та ін. рад. військ. очіль­никами. Намагався домовитися про дотрима­н­ня умов, на яких польс. військові здали Львів, і домогтися звільне­н­ня заарешт. НКВС польс. офіцерів. Натомість рад. сторона прагнула отримати інформацію про особливості нім. військ. тактики. У Москві Л. запевнили, що заарешт. польс. офіцерів звільнять. На поч. жовт­ня 1939 він повернувся до Льво­ва, де потрапив під на­гляд рад. спец­служб, однак на поч. листопада того ж року таємно залишив місто й через Румунію ді­стався до Франції, де продов­жив службу у Війську Польському. Влітку 1940 пере­їхав до Великої Британії. Командував 3-ю стрілец. (1940–41) і навч. (1941–43) бригадами, згодом пере­бував на штаб. роботі. Після 2-ї світової вій­ни залишився у Великій Бри­танії. Автор спогадів «Ostatnie dni obrony Lwowa (1939)» (Lon­dyn; Nowy Jork, 1978; Warszawa, 1979).

А. М. Козицький

Завантажити статтю