Макаренко Микола Омелянович

МАКА́РЕНКО Микола Омелянович (04(16). 02. 1877, с. Москалівка Ромен. пов. Полтав. губ., нині Ромен. р-ну Сум. обл. — 04. 01. 1938, м. Томськ, РФ) — мистецтво­знавець, архео­лог, музеє­знавець. Походив із козац. роду. Дійсний член С.-Петер­бур. археол. ін­ституту (1905), Рос. археол. і геогр. т-в (1910), УНТ (1917), Всеукр. археол. комітету (1923). Закін. Лохвиц. гімназію (нині Полтав. обл., 1897), Центр. училище тех. малюва­н­ня барона А. Штігліца (С.-Пе­тербург, 1902), С.-Пе­тербур. археол. ін­ститут (1905). Від 1902 — спів­роб. Ермітажу (С.-Пе­тербург), де про­йшов шлях від асист. до пом. гол. хранителя і зав. антич. від­ділу (від 1910). Водночас викладав малюва­н­ня в училищах, на курсах і в худож. школах С.-Пе­тербурга; брав участь у багатьох мистецтвозн. й етногр. екс­педиціях; проводив археол. роз­копки, зокрема на Роменщині (від­крив на Посул­лі поселе­н­ня сіверян, які згодом ви­окремив у роменську культуру) та Полтавщині (описав Малоперещепинський скарб); виконав понад 2 тис. малюнків для археол. ви­дань. Одним із перших роз­глянув творчість Т. Шевченка як художника, у ст. «З артистичної спадщини Шевченка» // «Шевченківський збірник» (т. 1, Петро­град, 1914) порушив пита­н­ня про необхідність ґрунтов. дослідж. його маляр. спад­щини. Виявив у запасниках Ермітажу й описав 14 запороз. пра­порів. 1914 ви­вчав організацію музей. справи у Німеч­чині, 1917 (як чл. екс­педиції РАН) — памʼятки мистецтва і старовини у м. Трабзон (Туреч­чина), яке захопили рос. війська під час 1-ї світової вій­ни. 1919 пере­їхав до Києва. Працював у ВУАН: від 1919 — голова Секції мистецтв, від 1920 — науковий спів­робітник Істор.-філол. від­ділу, 1920–25 — директор Музею мистецтв, 1921–22 — голова Археол. комісії, 1921–29 — чл. Софій. комісії, 1924–33 — дійс. чл. Всеукр. археол. комітету, від 1932 — керівник сектора рабо­власниц. су­спільства при Секції історії матеріал. культури; за сумісництвом 1919–21 — приват-доцент Київ. університету; 1919–29 — проф. Київ., 1930–31 — Одес. худож. ін­ститутів; 1921–30 — чл. Укр. наук. ін­ституту книго­знавства. У 1920-х рр. здійснював роз­копки памʼяток трипіл. культури на Київщині; у Києві — на місці Десятин. церкви, також досліджував Софій. собор і Андріїв. церкву; в Чернігові — Спасо-Преображен. собор та ін. 1930 від­крив у м. Маріуполь (нині Донец. обл.) на місці будівництва заводу «Азов­сталь» великий неоліт. могильник (124 похова­н­ня з багатим інвентарем). Наполегливо дбав про збереже­н­ня архіт. памʼяток світ. значе­н­ня, 1934 єдиним із чл. офіц. комісії не під­писав документи про знище­н­ня Свято-Михайлів. Золотоверхого собору в Києві. 26 квітня того ж року заарешт. і висланий на 3 р. у м. Казань (нині Татар­стан, РФ). Викладав у Казан. худож. технікумі, працював консультантом в місц. істор. музеї. 1936 заарешт. удруге і засудж. до 3-х р. увʼязне­н­ня. Покара­н­ня від­бував у Томську, де 25 грудня 1937 за звинуваче­н­ням у членстві в контр­рев. фашист. організації засудж. до роз­стрілу. Частково реабіліт. 1960 і 1965, повністю — 1989. У 1997 на Екон. брамі Свято-Михайлів. Золотоверхого чол. монастиря УПЦ КП у Києві встановлено мемор. дошку з барельєфом М. (скульптор Ю. Багаліка). 2017 з нагоди 140-річчя від дня народж. М. у Музеї Ханенків (Київ) проведено Всеукр. наук. конф. «Історія музейної справи кінця ХІХ ст. — 1930-х рр.: люди і колекції».

Завантажити статтю