Марченко Валерій Веніамінович

МА́РЧЕНКО Валерій Веніамінович (16. 09. 1947, Київ — 07. 10. 1984, Ленін­град, нині С.-Пе­тербург, похов. у с. Гатне Києво-Святошин. р-ну Київ. обл.) — учасник правозахисного руху, лiтературо­­­знавець, пере­кладач. Син Ніни, онук Михайла Марченків. Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (2017, посмертно). Орден «За мужність» 1-го ступеня (2006, посмертно). Закiнчив Київський університет (1970). Під час на­вча­н­ня стажувався в Азербайджанському університетi (Баку). Від 1970 працював у редакції г. «Лiтературна Україна». Як літератор роз­починав пере­кладами з азерб. і польс. мов, нарисами про укр.-азерб. літературні звʼязки. Через від­мову спів­­працювати з КДБ за ним встановлено на­гляд, його ст. «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог» ви­знано антирадянськими і націоналістичними. 25 червня 1973 його заарештовано (інкриміновано антирадянську агітацію в усній і письмовій формах, чита­н­ня та роз­по­всюдже­н­ня праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»), 29 грудня того ж року засуджений до 6-ти р. таборів суворого режиму та 2-х р. засла­н­ня. Збирав і нелегально від­силав на волю інформацію про становище вʼязнів, колективні й особисті заяви, нариси й есе, написані на основі інтервʼю, взятих у колиш. вояків УПА. На заслан­ні у Казах­стані (1979–81) пере­клав з англ. мови «Декларацію незалежності» Т. Джеф­ферсона, твори Е.-Л. Мастерса, Р. Бернса, Е.-Дж. Ґайнса, Б. Ітса, С. Моема, Е. По та ін. 1981 повернувся до Києва, працював сторожем. У заявах до влади протестував проти без­зако­н­ня та сваволі, без­правності колишніх політвʼязнів. 1982 написав нариси «Гулак» (про кирило-мефодіївця М. Гулака) і «Там, у Київських печерах» (від­образив власний світо­гляд), узяв інтервʼю у Б. Антоненка-Давидовича та Н. Суровцової. 1983 зʼявився наказ міністра освіти УРСР про посиле­н­ня ви­вче­н­ня російської мови в укр. школах, який М. ві­діслав діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ...». За­очно прийнятий до європ. ПЕН-клубу. 21 жовтня 1983 заарештований (тоді ж став членом Української Гельсинської групи), 13 березня 1984, не­зважаючи на важку хворобу, засудж. до 10-ти р. таборів особливого режиму та 5-ти р. засла­н­ня з ви­зна­н­ням особливо небезпечним рецидивістом. Покара­н­ня від­бував у Перм. обл. (РФ). Медичне управлі­н­ня МВС СРСР ді­йшло до висновку, що М. необхідно звільнити як невиліковно хворого, однак КДБ не до­зволив цього зробити. Помер у тюремній лікарні в Ленін­граді. Реабілітований 1991. У Києві на будинку, де мешкав М., встановлено меморіальну дошку (також його імʼям на­звано школу), 2017 у с. Гатне — памʼятник; у м. Буча — вулиця, на­звана його імʼям.

Завантажити статтю