ДЗЮ́БА Іван Михайлович (26. 07. 1931, с. Миколаївка, нині Волноваського р-ну Донецької обл. — 22. 02. 2022, Київ) — літературний критик, публіцист, громадський діяч. Академік НАНУ (1992). Герой України (2001). Ордени Свободи (2009), князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2022). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1991). Премії ім. О. Білецького у галузі літературно-художньої критики (1987), фундації О. і Т. Антоновичів (1990). Член НСПУ (1959). Закінчив Донецький педагогічний ін­ститут (1953), аспірантуру Ін­ституту літератури АН УРСР (Київ, 1956). Працював у Києві редактором видавництва «Дні­про» (1957, 1968–71); завідувачем від­ділу критики журналу «Вітчизна» (1958–62, звільнений за «ідеологічні помилки»); коректором «УБЖ» (1964–68); коректором, літературним редактором газети Київського авіаремонтного заводу (1974–82). Від 1982 — на творчій роботі. Від 1989 — в Ін­ституті літератури НАНУ: старший науковий спів­робітник, провід­ний науковий спів­робітник. Міністр культури України (1992–94). Головний редактор журналу «Сучасність» (1992–2002). Академік-секретар Від­діле­н­ня літератури, мови і мистецтво­знавства НАНУ (1996–2004); спів­голова редколегії ЕСУ (від 1998). Голова Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка (1999–2005).

Активний учасник руху за незалежність України, один із засновників НРУ. Як літературний критик дебютував 1950. У 1959 видав у Києві першу книгу літературно-критичних статей «“Звичайна людина” чи міщанин?», яка засвідчила принципову позицію речника літературного шістдесятництва щодо неповноти художнього від­ображе­н­ня української людини як національно гідної, непо­вторної особистості, морально від­повід­альної особи, натомість враженої бацилами ідеологічної конʼюнктури, соціальної мімікрії, неможливістю реалізувати в умовах тоталітарного режиму свій потенціал. Виніс без­ком­промісні, без огляду на зва­н­ня, лауреатство і посади, присуди за штучність художніх конфліктів, літературні трафарети, за лакува­н­ня дійсності, примітивізм сюжетів, схематичне зображе­н­ня героїв, дефіцит жит­тєвої правди. Його ви­ступи з про­блем сучасного літературного процесу на творчих зу­стрічах, презентаціях книг, ювілейних вечорах із нагоди вшанува­н­ня памʼяті видатних діячів української літератури та культури Т. Шевченка, Лесі Українки, В. Вин­ниченка, В. Симоненка виклика́ли широкий резонанс у су­спільстві. З особливою принциповістю та емоційною пристрастю звучали його полемічні інвективи під час літературно-мистецьких дис­кусій у Клубі творчої молоді. Роз­вінчаний культ Сталіна і хрущовська «від­лига» утвердили Дзюбу в пере­конан­ні, що радянська система здатна еволюційно демократизуватися насамперед шляхом поверне­н­ня до ленінської національної політики. Його по­гляд звернений як до європейської літературної, філософсько-естетичної, і політологічної спадщини, так і до праць ві­домих російських і українських теоретиків та практиків соціально-демократичних і комуністичних рухів. Прагнув виявити й сформулювати засоби та шляхи удосконале­н­ня су­спільства як культур. системи, сприятливої для самореалізації особистості, виявле­н­ня її творчого потенціалу.

4 вересня 1965 у київському кінотеатрі «Україна» на премʼєрі х/ф «Тіні забутих предків» (режисер С. Параджанов) ви­ступив із промовою про таємні арешти молодої інтелігенції. Загальнолюдські, гуманістичні цін­ності — свобода, рівність, братерство — не можуть утвердитися там, де існує нерівність націй, де людина національно упосліджена і не по­стає як індивідуальна особистість — на цьому Дзюба зробив особливий наголос у ви­ступі 29 вересня 1966 в Бабиному Яру (Київ). Він публічно і принципово висловився проти кричущих порушень у справі національного будівництва в СРСР, за­пропонував у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965, рукопис, надісланий до ЦК КПУ разом із протестом проти арештів серед інтелігенції) повернутися до ленінської національної політики, що, на його думку, за­знала великодержавницької шовіністичної ревізії. Вимагав від партійного і радянського керівництва СРСР та УРСР пояснити причини «невсипущих, без­жалісних і без­глуздих пере­слідувань національно-культурного життя» в Україні, а на­прикінці за­стеріг: «процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має обʼєктивно реакційне значе­н­ня». Ця праця швидко поширилася у самвидаві та за кордоном (Нью-Йорк; Мюнхен, 1968; англ. перекл. — Лондон, 1968; італ. — Рим, 1971; китай. — Пекін, 1972; рос. — Амстердам, 1973; франц. — Париж, 1980), ставши ідейним маніфестом українського шістдесятництва.

2 березня 1972 Дзюбу від­рахували зі СПУ, а 18 квітня того ж року заарештували. 12–16 березня 1973 від­булося судове засі­да­н­ня, на якому його засуджено до 5-ти років по­збавле­н­ня волі у виправно-трудовій колонії, 6 листопада того ж року помилувано і згодом звільнено (реабілітовано 1991).

По­збавлений можливості активно ви­ступати з питань літературно-мистецького процесу, Дзюба начебто для об­стоюва­н­ня ідей інтернаціоналізму та дружби радянських народів почав досліджувати творчість письмен­ників інших народів, перед­усім Кавказу і Середньої Азії. Зʼявилися ґрунтовні дослідже­н­ня з вірм., литов., латис., естон., білорус., казах., кабардин., інгуської, якут., даргин., осетин., мансі, нанайської літератур, у яких він прагнув висвітлити історичну долю кожного народу й кожної мови, літератури, культури, від­крити оригінальне, не спотворене гримасами часто вимушеної ідейно-політичної мімікрії національного облич­чя народів СРСР («Грані кри­стала», 1976; «На пульсі доби», 1981; «Авто­графи від­родже­н­ня», 1986; «Стефан Зорян в історії вірменської літератури», 1987; «Садрід­дін Айні», 1987; усі — Київ). По­ступово знову утвердився в республіканській пресі як літературний критик і публіцист. Зокрема, його літературно-критичні публікації охоплюють широке коло явищ і по­статей української літератури, хоч пише він і про російську та інші літератури. У стат­ті «Чи усві­домлюємо національну культуру як цілісність?» («Україна. Наука і культура», 1988, вип. 22) порушив концептуально важливу про­блему цілісності функціонува­н­ня української культури, ролі української мови, яка є «становим хребтом національної культури» і зобовʼязана виконувати всі свої су­спільні та культурні функції.

Наукова діяльність Дзюби сформувалася головним чином у контекс­ті дослідже­н­ня життя і творчості Т. Шевченка, аналіз його спадщини поширюється на весь ідейно-художній про­стір світової літератури й мистецтва, роз­глядається в ідейно-естетичному «товаристві великих сучасників», — Ш. Петефі, Ф. Шіл­лера, В. Гюґо, О. Хомʼякова, Ю. Словацького. До 150-річчя створе­н­ня поеми «Кавказ» під­готував пере­конливу, базовану на малові­домих архівних матеріалах і на багатьох ви­да­н­нях 19 ст. книгу «“Застукали сердешну волю...”: Шевченків “Кавказ” на тлі не­проминального минулого» (К., 1995), у якій роз­крив сутність війни РФ із чеченським народом 1990-х рр. у проекції на ті кавказькі війни, що вела Росія часів написа­н­ня поеми. Свої багаторічні студії узагальнив у моно­графії «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (К., 2005; 2008), що стала етапом у шевченко­знавстві завдяки широкомас­штабному осмислен­ню ролі й значе­н­ня творчості поета в контекс­ті тогочасного літературного, культурного і су­спільно-політичного життя Російської імперії та Європи.

До кінця жит­тєвого шляху роз­робляв кардинальні пита­н­ня української культурології та державотворення. Для його публікацій на актуальні теми сьогоде­н­ня, зокрема про­блеми роз­витку культури, мистецтва, функціюва­н­ня української мови, ставле­н­ня до історичної спадщини, характерний глибокий скрупульозний аналіз, енциклопедична обі­знаність. Ви­значав причини про­блем, від­чував ледь помітні тенденції їх роз­витку, чітко проводив основоположну думку, націлену на читача. Публікації Дзюби — глибока, узагальнена і водночас реальна про­грама дій для роз­будови української демократичної держави. Про І. Дзюбу 2023 знято документальний фільм «Іван і Марта» (режисер С. Буковський).