МИР — соціальний стан буття, що характеризується від­сутністю від­критої збройної боротьби у мас­­штабних і явно виражених формах. Протилежне у соціально-політичному та воєн­но-технічному аспекті поня­т­тя — війна. Традиція введе­н­ня про­блематики миру в контекст філософських пошуків має давню історію. Давньоіндійська парадигма миру виходила з пере­ваг індивідуального миру над соціальним. Слово «шанти» («мир») — заспокоєність, умиротворе­н­ня особистості. Зміст по­значеного ним поня­т­тя містить необхідні аспекти збройного встановле­н­ня миру для всього су­спільства. В античній Греції та Римі ро­зумі­н­ня миру також охоплювало конкретний мілітарний аспект. У Греції мир роз­глядали як внутрішньо-ел­лінську про­блему (внутрішній мир); зовнішнім миром була пере­рва між необхідними (у соціальному сенсі) війнами. За давньо­грецьким філософом Платоном, мир — примара, тоді як війна вічна. Від мрій про мирний «золотий» вік мислителі пере­ходили до раціонального об­ґрунтува­н­ня і встановле­н­ня справедливих від­носин між рівними (як правило, християнськими) державами. Від християнського теолога Авґустина Блажен­ного бере витоки ідея створе­н­ня «Божого миру». Поня­т­тя природного права, су­спільного договору та державного ро­зуму було в основі вчень англійського філософа Т. Гоб­бса та нідерландського філософа Б. Спінози (вказав на позитивний зміст миру, уґрунтовуючи його на доброчесності, яка спирається на твердість духу). У соціальній філософії німецького мислителя І. Канта ро­зумі­н­ня миру невід­дільне від тлумаче­н­ня ним «соціального договору» як регулятивного стосовно встановле­н­ня в су­спільстві верховенства закону, що є запорукою миру як у від­носинах між окремими індивідами, так і між націями. Концепція «вічного миру» містить ідею універсального єд­на­н­ня держав і націй. У сучасній соціальній філософії, політології, соціології мир у від­носинах між державами і народами характеризується або повною від­сутністю за­стосува­н­ня збройної сили у від­носинах (чи за­грози силою), дотрима­н­ням прийнятих зобовʼязань дружнього спів­існува­н­ня народів або припине­н­ням на певний час широкомас­штабних війн і збройних конфліктів, закріпле­н­ням їхніх результатів у мирному стані. Під час за­стосува­н­ня теорійного під­ходу прус­ського військoвого реформатора К. фон Клаузевіца, який вважав сутністю війни продовже­н­ня політики насильницькими засобами, мир по­стає як закріпле­н­ня і продовже­н­ня тих політичних тенденцій, що пере­дували йому в стані війни, а також як під­готовка до нових воєн. Поня­т­тя «озброєний мир» використовують теоретики західноєвропейської школи політичної філософії для кваліфікації стану сучасних між­нарoдних від­носин, коли до­статньо озброєні для веде­н­ня широкомас­штабних збройних конфліктів сторони зважають на пере­ваги стану миру із викори­ста­н­ням «мʼякої» сили, «гібридних» війн, у яких мир та війна зрощені під час продовже­н­ня силових засобів виріше­н­ня соціально-політичних про­блем.