Міжнародна асоціація україністів

МІЖНАРО́ДНА АСОЦІА́ЦІЯ УКРАЇНІ́СТІВ (МАУ)  — об’єднання дослідників історії та культури України й українського народу. Засн. 1989 на установ. конф., скликаній представниками АН УРСР (див. Академія наук України Національна), Українського наукового інституту Гарвардського університету (УНІГУ), Канадського інституту українських студій (КІУС). Складається з нац. асоціацій україністів (нині нараховують бл. 30-ти), представники яких утворюють Комітет МАУ і обирають президента, віце-президентів та бюро. Утворення МАУ було результатом розвитку українозн. дослідж. у різних галузях гуманітар. наук, що проводили як в Україні, так і за її межами. Навіть у найнесприятливіші часи репресій щодо українства гол. осередками вивчення історії та культури українців залишалися АН, університети, пед. інститути, музеї, наук. б-ки, архіви в Україні. Вони публікували дослідж., здійснювали археол. відкриття, готували збірки творів класиків укр. літ-ри, діалектолог. атласи, словники української мови тощо. Водночас багато актуал. тем у Рад. Україні були заборонені або висвітлювали їх украй тенденційно. Тому дуже важливою для виходу українозн. студій на міжнар. рівень стала діяльність діаспор. науковців, засн. ними Української вільної академії наук (УВАН), Наукового товариства імені Шевченка в Європі, США і Канаді, Українського історичного товариства (УІТ), редколегії «Енциклопедії українознавства», УНІГУ (засн. 1973) та КІУС (засн. 1976). Окремі вчені займалися укр. тематикою в Білорусі, Італії, Німеччині, Польщі, РФ, Словаччині, Угорщині, Франції, Чехії та ін. країнах, але для подальшого розвитку україністики була необхідною інтеграція зусиль дослідників з України та з-поза її меж. Щоб забезпечити відповідну організац. структуру, україніст із м. Пряшів (нині Словаччина) Ю. Бача запропонував створити МАУ і розробив проект її статуту. Його підтримали окремі делегати Міжнар. конгресу славістів у Празі 1968 (О. Зілинський, М. Мушинка та ін.). Почав діяти підготов. комітет МАУ, який припинив діяльність після окупації Чехо­словаччини рад. військом (див. та­кож «Празька весна» 1968). Деякі вчені з УРСР, усвідомлюючи нереальність заснування легал. організації, і далі розвивали неофіц. співпрацю з діаспор. центрами україністики. МАУ виникла в контексті піднесення культур. і нац.-політ. руху, спрямов. на демократизацію сусп. життя та відродження укр. державності. Використовуючи нові політ. обставини, тодіш. дир. УНІГУ О. Пріцак запропонував скликати установчу конф. україністів світу; цю пропозицію діяльно підтримала низка вчених академ. установ України. Завдяки сприянню італ. славіста Р. Піккіо установча конф. істориків та філологів з України, Італії, Польщі, США, Канади «Українська культура: проблеми і перспективи» відбулася 29 тра- вня — 3 червня 1989 в м. Ерколано та м. Неаполь (Італія) на базі Інституту сх. студій. 1 червня 1989 прийнято декларацію про створення МАУ, обрано її тимчас. бюро і президента, яким став дир. Інституту мовознавства АН УРСР В. Русанівський. 19 жовтня 1989 на установ. конф. в Києві засн. Респ. асоц. україно­знавців (див. Україністів Націо­нальна асоціація, НАУ), 1-м президентом якої обрано І. Дзюбу. Гол. завдання МАУ: сприяння відновленню й розвитку україністики, збереженню пам’яток історії та культури, поширення знань про культурні надбання й наук. здобутки українського народу, проведення українозн. наук. форумів, координація діяльності нац. асоціацій у різних країнах світу. Завдяки діяльності МАУ, зусиллям нац. асоціацій україністика утвердилася як інтердисциплінарна цілість, укр. наука й культура все активніше інтегруються у світ. контекст і водночас знач. масив світ. науки й культури, україністики насамперед, залучається до заг.-нац. культур. процесу. Значно розширилася й збагатилася темат. палітра україністики. Якщо спочатку вона мала суто гуманітар. характер, то згодом поставали нові теми, нове бачення не лише істор.-культур. розвитку, а й сусп., громад.-політ., державницького. Саме в цих галузях велике значення для України має міжнар. досвід, теорія і практика зарубіж. державотворення, нові технології в культоролог., освіт. процесах.

МАУ кожні 3 р. проводить міжнар. конгреси україністів (уже їх проведено вісім): 1990, 2008, 2013 — Київ, 1993 — Львів, 1996 — Харків, 1999 — Одеса, 2002 — Чернівці, 2005 — Донецьк. 2013 прийнято рішення проводити конгреси раз на 5 р. Після кожного конгресу видано доповіді й повідомлення окремих секцій конгресу, а також вісники і бюлетні. 1990–97 у Києві виходив «Вісник Міжнародної асоціації україністів», 2012–15 — «Наукові записки Міжнародної асоціації україністів» (усього 7 вип.). 1-й конгрес МАУ, скликаний у Києві в серпні 1990, став не тільки суто наук. форумом, але й однією із знак. подій нац.-культур. відродження. З доповідями виступили науковці зі США — О. Пріцак («Що таке історія України?»), І. Шевченко («Зауваги до теми “Україна між сходом і заходом”»), Г. Грабович («Питання кризи і перелому в самоусвідомленні української літератури»), Ю. Шевельов («У довгій черзі: проблеми реабілітації»), Я. Пеленський («Дослідження української суспільно-політичної думки кінця 19 — початку 20 ст.»), Р. Шпорлюк («Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця 16 — початку 19 ст.»); Італії — Р. Піккіо («Від Лаллі до Котляревського: про еволюцію однієї поетичної формули»), С. Ґрачотті «Про український бароковий класицизм»); Польщі — С. Козак («Білі плями в історії польсько-українських культурно-політичних зв’язків»; України — І. Дзюба («Україна і світ»). Діяло 10 секцій і круглих столів, було виголошено понад 300 доповідей та повідомлень, які засвідчили новий етап інтеграції укр. науки зі світовою, включення укр. студій у європ. та світ. контекст. 1-й конгрес МАУ став поштовхом для створення нових нац. асоц. україністів та юрид. оформлення тих, які були на той час у стадії організації. Найдіяльнішими стали Польське українознавче товариство (голова С. Козак) та Італ. асоціація українозн. студій (від 2000 — президент Дж. Броджі-Беркофф). Виникли асоціації україністів в Австралії (її очолили Г. Кошарська і М. Павлишин), Болгарії (1-й президент — Л. Терзійська), Німеччині (1-й президент — Г.-Й. Торке), Словаччині (М. Мушинка), Угорщині (1-й президент — І. Удварі), Японії (К. Накаї). Активізувалася діяльність україністів Австрії, Бельгії, Білорусі, Литви, Чехії, Франції та ін. країн. Низка асоціацій україністів почала видавати наук. збірники та матеріали конф., інформ. бюлетені та ін. матеріали. Київ. форум, серед іноз. гостей якого переважали вчені укр. походження, мав назву Конгрес МАУ, з метою залучення дослідників різних національностей, зокрема візантиністів, славістів, соціологів, політологів з країн Європи і Америки. наступні вирішено назвати Міжнар. конгресом україністів. 2-й Міжнар. конгрес україністів відбувся 22–28 серпня 1993 у Львові на базі Інституту українознавства НАНУ. Проведено 4 пленарні засідання, 113 темат. засідань, 12 круглих столів. Взяло участь 650 вчених із 23-х країн (зокрема з України — 430, із США — 50, Польщі — 42, Канади — 31, РФ — 26, Німеччини — 23, Австрії — 14). Коло учасників розширилося за рахунок представників наук. осередків Бельгії, Білорусі, Китаю, Ізраїлю, Франції, Швейцарії, Японії та ін. держав. Готуючи програму конгресу, оргкомітет відмовився від проведення надто широких заг.-галуз. секцій, натомість зосередив увагу на організації темат. засідань і круглих столів, що відбувалися одночасно. За три з половиною дні проведено 113 темат. засідань, 12 круглих столів, заслухано 470 доповідей та повідомлень. Уперше в такому широкому масштабі продемонстровано плюралізм поглядів з актуал. питань історії, культури й політики України. З доповідя­ми виступили Я. Ісаєвич — «Українознавчі студії в тоталітарному і посттоталітарному суспільстві», Л. Костенко — «Чорнобиль в дозах історичної свідомості», Р. Шпорлюк — «Періодизація української історії 19 ст.», Ї. Марван (Чехія) — «Українська мова в контексті завдань духовної екології». Однією з центр. була дискусія навколо послідовності істор. та істор.-культур. процесу в Україні. Н. Яковенко підкреслила роль князів. родин як носіїв континуїтету реалій між Київською Руссю і козац. Україною. С. Леп’явко обґрунтував погляд на спадкоємність між «служебним» боярством Великого князівства Литовського і козацтвом. О. Толочко наголосив на тому, що київ. книжники 17 ст. знали про княжу добу переважно з польс. хронік, зокрема концепція «Галич — другий Київ» у «Кройніці» Феодосія (Софоновича) була запозичена із хроніки М. Стрийковського, який у цьому питанні повторював погляд галиц.-волин. літописця. Розглядалися також ключові питання історії 19–20 ст. Д. Бовуа (Франція) виклав зміст своїх монографій із проблем соц. і культур. історії Правобереж. України 19 — поч. 20 ст. А. Каппелер (Німеччина) висвітлив механізм політизації укр. нац.-культур. руху в Галичині. Міжнар. контексту україністики, взаємозв’язкам і діалогу культур присвячено кілька засідань з різних наук. напрямів. Серед доповідачів були В. Рагойша (Білорусь) — «Білорусько-українські зв’язки», Я. Мокляк (Польща) — «Національна політика Польщі щодо Лемківщини», Ф. Сисин (Канада) — «Релігійний фактор у повстанні Б. Хмельницького», Дж. Дінґлі (Велика Британія) — «Найчільніші проблеми англомовної Шевченкіани», Ф. Ґольчевський (Німеччина) — «ОУН у контексті політичних рухів своєї доби». Успішно була проведена в рамках конгресу конф. у м. Галич (Івано-Фр. обл.) з питань історії і культур. спадщини Галиц.-Волин. князівства. Учасники мали змогу ознайомитися з істор. пам’ятками княжої столиці, довідатися про підсумки археол. досліджень. На 3-му конгресі (Харків, 26–29 серпня 1996) обговорено як здобутки, так і проблеми стрімкого розвитку українозн. студій в Україні та світі, висвітлено складні, часом неоднозначні, процеси в соц., громад.-політ., наук. і мист. житті України. Крім пленар. засідань, відбулися 92 темат. засідання і круглі столи, в яких взяли участь бл. 300 укр. та 120 іноз. науковців. Якщо на поперед. конгресах гол. місце займали істор. і філол. науки, а також проблеми культурології, то харків. конгрес засвідчив зростання уваги до України також політиків і політологів, фахівців з політ. психології. Обговорення низки проблем проводилося на перетині історіогр. концепцій та політ. наук із залученням ідей. спадщини нац. літ-ри та мистецтва. Виступили, зокрема, К. Накаї з доповіддю «Поява “Нової Східної Європи” та “Нової політики стримування”» та А. Каппелер — «Теоретичні проблеми формування націй у Східній Європі». Найбільше зацікавлення, і не лише серед мовознавців, викликала доповідь Ю. Шевельова. На прикладі функціонування однієї з частин мови (числівника) він переконливо показав шкідливість тенденцій рад. і пострад. мовознавства оголошувати «нестандартними» також і ті інновації, які служать збагаченню мови та її повнокров. розвитку. Значна увага приділялася історії та культурі Слобожанщини, її ролі в заг.-укр. процесах та міжнар. культур. контактах. Були виголошені доповіді про літ. творчість та філос. погляди Г. Сковороди. Однією з ознак 4-го Міжнар. конгресу україністів (Одеса, 26–29 серпня 1999) було велике зацікавлення громадськості та ЗМІ роботою форуму. Підготовчу роботу провів колектив Одес. університету на чолі з ректором В. Сминтиною. Започаткували конгрес виступи представників нац. асоціацій україністів А. Вольдана (Австрія), Л. Винара (США), С. Козака (Польща), В. Московича (Ізраїль), А. Гумецької (США), М. Павлишина (Австралія), М. Мушинки (Словаччина). Доповіді виголосили І. Дзюба — «Українська культура як майбутнє нації», І. Курас — «Соціальні фактори консолідації української політичної нації», З.-Є. Когут (Канада) — «Формування української національної історіографії», М. Жулинський — «Українська література на порозі 3-го тисячоліття», Н. Шляхова — «Українознавство в Одеському університеті», Я. Пеленський — «Україна на зламі тисячоліть: стан і перспективи», Р. Шпорлюк — «Українсько-польські відносини у 19–20 ст.: проблеми періодизації», К. Накаї — «Україністика в Японії». У доповідях С. Віднянського «Україна і Європа в 20 ст.: уроки минулого та сучасність», С. Кульчицького «Народження і смерть радянського комунізму», Г. Касьянова «Національне відродження чи націє­творення», О. Ковальчук «Культур­но-національне відродження українців в Росії і республіках СРСР (перша третина 20 ст.)» та ін. простежено різні етапи життя укр. спільноти, відтворено картину рад. дійсності на європ. тлі. У присвяченій М. Грушевському сесії, організов. Центром дослідж. історії України (Канада), взяли участь С. Плохій — «М. Грушевський і історія української козаччини», Ф. Сисин — «Переосмислюючи образ героя: Богдан Хмельницький у творах М. Грушевського», О. Андрієвська — «Переділ історії: М. Грушевський і П. Мілюков у 1914 році». Широкий спектр проблематики засвідчує неповний перелік темат. засідань: «Культура, ідеологія. Знакові системи», «Біблія і давня українська література», «Міжконфесійні стосунки», «Культура та філософська думка доби бароко», «Структура сучасної української мови». Наближення нового тисячоліття зумовило тенденцію до підведення підсумків в окремих українознав. галузях: «Геополітика в українській есеїстиці та критиці кінця століття» — О. Гнатюк (Польща), «Україна на зламі тисячоліть: стан і перспективи» — Я. Пеленський, «Українська поезія на європейському материку на зламі тисячоліть: стан і перспективи розвитку» — І. Трач (Німеччина). Значну увагу конгрес приділив проблематиці Одеси та Причорномор. краю. Зокрема, зацікавлення науковців і громадськості викликали доповідь Р. Сільвестер про психол. і соц. самоідентифікацію одес. «серед. класу» на поч. 20 ст., презентація укр. перекладу монографії П. Герліґі з історії Одеси 1790–1914. Успішною була сесія, присвячена визнач. бібліографові-українознавцю М. Комарову. Було представле­но робочий зошит 1-го тому ЕСУ. 5-й конгрес відбувся 26–30 серпня 2002 у Чернівцях. Доповідачі на пленар. засіданнях М. Жулинський («Національна культура в умовах глобалізації»), Л. Костенко («Україна як жертва і чинник глобалізаційних катастроф»), І. Дзюба («Україна в пошуках національної ідентичності»), Дж.-Е. Мейс із США («Україна як постгеноцидна держава») розглядали здобутки й невирішені проблеми в розбудові демократ. суспільства і нац.-культур. відродженні України. Порушені в цих доповідях проблеми знайшли поглиблення й деталізацію на 94-х засіданнях темат. секцій та понад 20-ти круглих столах. Низку доповідей укр. учених присвячено питанням методології (І. Колесник, В. Підгаєцький, О. Удод та ін.). На великому фактич. матеріалі були побудовані доповіді з історії польс.-укр. відносин польс. істориків, зокрема «Позиція польського та українського підпілля щодо комунізму після 1944 р.: спроба порівняльного аналізу» Ґ. Мотики, «Джерела для вивчення новітньої історії України польсько-українських відносин у польських архівах у Лондоні» Ґ. Мазура, «Поляки і українці на Волині (1921–1939)» нім. дослідниці К. Шенке. Вкрай недостатньо висвітлені укр. наукою проблеми «транспорт. революції» 19 ст. охарактеризували Р. Рот (м. Франк- фурт-на-Майні, Німеччина) та І. Жалоба (Чернівці) в доповіді «Міста і залізниця в сучасних німецьких та українських історичних дослідженнях». Значну увагу приділили питанням буковинознавства, внескові Буковини в заг.-укр. та світ. культуру. Особливо змістовною була доповідь А. Жуковського (Париж) «Джерела і історіографія Буковини»; К. Шарр (Австрія) зупинився на джерелозн. аналізі істор. карт та описів Буковини 18–19 ст. На деяких секціях обговорено результати довготривалих міжнар. дослідниц. проектів (напр., «Групові ідентичності та соціальний капітал в пострадянській Україні: регіональний аспект»). 6-й Міжнар. конгрес україністів відбувся 29 червня — 1 липня 2005 у Донецьку. На ньому виступили понад 600 учасників із 22-х країн. Доповіді виголосили М. фон Гаґен («Помаранчева революція та українознавство»), Дж. Броджі-Беркофф («Багатомовність і культурний плюралізм — загроза для самосвідомості чи шанс для майбуття»), І. Дзюба («Донецька складова української культури»), Г. Скрипник («Етнокультурна політика України в контексті сучасних глобалізаційних процесів»). Комплекс. характер мали темат. засідання «Українські виклики для російської культури (ранньомодерна доба)», «Традиції українського парламентаризму», «Українське націотворення кінця 19–20 ст.», «Індустріалізація та урбанізація в Україні 20 ст.», «Практика тоталітарних режимів в Україні». На засіданні, присвяч. 2-й світ. війні, під час дискусії навколо протилеж. позицій Р. Сербина з Канади («Колективна пам’ять як політичний міф: роль “Великої Вітчизняної вій­ни” у формуванні почуття національної приналежності українця») і В. Семистяги з Луганська («Національно-визвольний та культурно-освітній рух під час німецько-нацистської окупації Донбасу, 1941–1943 рр.») зі спогадами виступив Є. Стахів — діяч укр. визв. руху. Традиційно широка проблематика була представлена в дослідж. укр.-польс. стосунків після 2-ї світової вій­ни, укр.-білорус. взаємин, новіт. історії етніч. меншин в Україні. Плідне обговорення істор. та сучас. соціокультур. проблематики Донбасу відбулося на 3-х темат. засіданнях (Т. Чу­хліб — «Донеччина — козацький край: до 500-річчя виникнення Кальміуської паланки Війська Запорозького», А. Доценко — «Проблеми трансформації розселення у Донецькому краї в умовах формування гіперурбанізованого постіндустріального суспільства», А. Зеленько — «Про сучасну ситуацію у Донбасі і перспективи на майбутнє» тощо). 7-й Міжнар. конгрес україністів відбувся 24–29 червня 2008 у Києві. У програмі заявлено понад 300 доповідей і виступів учених з 18-ти країн. На 10-ти секціях представлено осн. напрями українозн. студій — історія України, політологія, етнокультурологія, філософія, релігіє­знавство, мистецтвознавство, мо­вознавство, літературознавство, фольклористика. Окремі секції присвячені українозн. освіті як складової стратегії держ. будівництва, теор.-методол. проблемам українознавства та українозн. студіям у різних країнах світу. На 5-ти осн. круглих столах обговорювали: досвід та перспективи співпраці України з діаспорою; проблеми сучас. франкознавства, зокрема засади академ. 100-том. вид. творів І. Франка; голодомор як геноцид українського народу; наук. спадщина НТШ (до 135-річчя створення товариства). Окремий круглий стіл мав назву: «Б. О. Рибаков і його місце в українській археологічній науці (до 100-річного ювілею видатного вченого)». У рамках конгресу профіл. інститутами НАНУ проведено додатк. круглі столи: «Академічна свобода і кодекс честі науковця», «ХVII–ХVIII століття в історії України», «Українсько-кримські відносини на межі середньовіччя та раннього модерну», «Актуальні проблеми української медієвістики (пам’яті О. Мишанича)», «Юрій Шевельов — славетний і незабутній (до 100-літнього ювілею вченого)», «Сучасне українське словникарство; тенденції і перспективи» та ін. У рамках форуму обговорено актуал. проблеми сучас. енциклопедистики. 21–24 жовтня 2013 також у Києві відбувся 8-й конгрес, тематика якого — «Т. Шевченко і світова україністика: історичні інтерпретації та сучасні рецепції» — була приурочена до 200-ї річниці від дня народження укр. поета. У його роботі взяли участь понад 650 науковців, з них — 127 з країн близького та далекого зарубіжжя, зокрема представниц. делегації прибули із сусід. країн — Польщі, РФ, Білорусі, Угорщини, Словаччини, Молдови, а також україністи з Австрії, Німеччини, Італії, Канади, Ізраїлю, Шотландії (усього з 23-х країн світу). Упродовж конгресу діяло 19 секцій (серед них 2 підсекції), 2 конф. та 6 круглих столів. На пленар. засіданні прозвучали доповіді О. Онищенка («Суспільно-гуманітарна складова творчості Тараса Шевченка»), М. Жулинського («Тарас Шевченко в духовному просторі України»), М. Поповича («Тарас Шевченко — гуманіст»). Р. Сенькусь (Канада), В. Бабенко (РФ), М. Сополига (Словаччина), А.-Ґ. Матусяк (Польща) розповіли про становище та перспективи україністики в згаданих країнах. Надзвичайна глибина, ємність, алюзійність, пророча наснага шевченк. слова викликали різноманітність аспектів розгляду його літ. творчості в доповідях конгресу, зокрема із застосуванням найновішого наук. інструментарію та міждисциплінар. підходів (доповіді О. Пономаріва, О. Сліпушко, В. Назарука, Ю. Коваліва, С. Гальченка, М. Ільницького). Отримали висвітлення також істор., філос., народозн. рецепції Т. Шевченка (доповіді Д. Степовика, С. Грици та ін.). Його мистецтвозн. спадщина розглядалася за напрямами: образотворча, муз., театр. шевченкіана, образ Т. Шевченка в екран. мистецтвах, у декор. мистецтві України, значну частину доповідачів складали співробітники ІМФЕ НАНУ (Київ), на базі якого нині діє МАУ та НАУ. Інформативними були темат. наук. конф. «Вітчизняна та зарубіжна україністика на рубежі століть» і «Українська енциклопедистика» (кер. М. Железняк). У межах останньої діяв круглий стіл «Діячі академічної науки та їхній внесок у книжну культуру». Ще один круглий стіл був присвяч. 80-річчю видат. україніста О. Мишанича (під головуванням Р. Радишевського). Чимало гострих дискусій тривало під час роботи круглого столу «Голодомор в Україні 1932–1933 рр.: відображення та інтерпретації в історії, літературі та мистецтві», що був присвяч. річниці вшанування пам’яті жертв трагедії (доповідачі В. Марочко, В. Сергійчук, С. Кульчицький та ін.). У межах круглого столу «Соціокультурні трасформації та ідентифікаційні процеси в постсоціалістичних країнах» репрезентовано низку нових книжок та міжнар. про­екти з міжакадем. співробітництва. Ро­бота конгресу супроводжувалася відеопрезентаціями унікал. вид. Т. Шевченка і про нього. На секціях відбулося представлення нових лінгвіст. вид. про Т. Шевченка: «Тарас Шевченко і сучасна українська мова: спроба гідної оцінки» М. Мозера та «Ego i Alter Ego Тараса Шевченка в комунікативному просторі що­денникового дискурсу» Т. Космеди (обидва — 2012). Під час Революції Гідності та від початку рос. агресії проти України керівники МАУ, голови нац. асоціа­цій, відомі вчені-україністи зай­ня­ли свідому громадян., патріот. позицію, спрямовану на збереження цілісності держави, її демократ. розвиток, інтеграцію у європ. спільноту. Рік проведення 9-го Міжнар. конгресу україністів (Київ, 25–27 червня 2018) співпав зі 100-річчям заснування НАНУ, що й було акцентовано на форумі. У роботі конгресу взяло участь бл. 500 науковців, з них — понад 60 зарубіж. учасників з Польщі, Канади, Словаччини, Сербії, РФ, Білорусі, Молдови, США, Італії, Німеччини, Угорщини, Чехії та ін. (усього бл. 20-ти країн). На пленар. засіданні, яке вів віце-президент НАНУ С. Пирожков, прозвучали привітання учасникам конгресу від вищих органів держ. влади України, керівництва Президії НАНУ, депутат. корпусу та зарубіж. делегацій. З доповідями виступили: М. Мозер («Сучасний стан та перспективи зарубіжної україністики»), Міністр освіти і науки України Л. Гриневич («Реформування академічної науки в річищі євроінтеграційних процесів України»), О. Онищенко («Академічне українознавство за 100 років: здобутки і тенденції розвитку»), О. Гарань («Проблеми консолідації українського суспільства після Євромайдану: здобутки і загрози»). С. Єкельчик (Канада), А.-Ґ. Матусяк (Польща), В. Кожухар (Молдова) розповіли про розвиток україністики в їхніх країнах. Питання наукометрії порушив М. Стріха. Провідні вчені Інституту теор. фізики НАНУ (Київ) А. Загородній, В. Шендеровський та В. Козирський свою доповідь присвятили внескові укр. науковців у світ. розвиток: «Винаходи українських вчених, які змінили світ». Мовні проблеми сучасності висвітлили Б. Ажнюк та І. Сліденко. Після пленар. засідання упродовж двох днів тривала робота 2-х конф., 11-ти секцій та 12-ти круглих столів. Тематика 1-ї конф. визначила пріоритетне спрямування конгресу — «Національна академія наук України за 100 років: здобутки, втрати, перспективи». На початку прозвучали доповіді дир. інститутів НАНУ — М. Жулинського, Г. Скрипник, Н. Корнієнко, О. Тараненка та ін. Логіч. доповненням виступів конф. став круглий стіл «Енциклопедистика в діяльності НАН України та Наукового товариства імені Шевченка», що проходив в Енциклопедичних досліджень Інституті НАН України. На 2-й конф. розглянуто проблеми, пов’язані з 1030-річчям хрещення Русі-України: історія та сьогодення християнства на укр. теренах. Окрім розлогих традиц. секцій з літературознавства, фольклористики та мовознавства (до останньої увійшли також темат. блоки «Мовна картина світу, мовна особистість. Мовна політика», «Українська лексикографія та термінологія: досвід, проблеми і шляхи їх вирішення» та ін.), у центрі уваги перебували питання різних галузей мистецтвознавства — темат. блоки секції «Українська художня культура: проблеми інтерпретації», присвяч. вивченню укр. кіно та театру, музики, образотвор. мистецтва, чимало уваги приділено етнокультурі України, музеєзнавству. Крім того, діяли секції з питань історії, педагогіки та медіа-простору, вітчизн. і зарубіж. україністики. На круглих столах розглянуто актуальні й досі ще не достатньо висвітлені в науці теми «Третя доба української державності. 1917–1921 роки», «Парадигми усної історії», «Проблема утвердження єдиної Помісної православної церкви в Україні», «Причини, перебіг та наслідки Голодомору 1932–1933 років», а також внесок у культуру, літературу України відомих особистостей минулого та сучасності (Г. Сковорода, Б. Грінченко, П. Куліш, В. Німчук). На конгресі презентували вагомі вид. остан. років, серед них фундам. академічні — 5-томна «Історія декоративного мистецтва України», підготовлена в ІМФЕ, та 6-томна «Шевчен­ківська енциклопедія», укладена колективом Інституту літ-ри НАНУ. Президенти МАУ: В. Русанівський (1989–90), Г. Грабович (1990–93), Я. Ісаєвич (1993–99), М. Жулинський (1999–2002), М. фон Гаґен (2002–05), Я. Яцків (2005–08), Г. Скрипник (2008–13), М. Мозер (від 2013).

Рекомендована література

1. Міжнародна асоціація україністів // Вісн. Міжнар. асоціації україністів. 1990. № 1;
   Google Scholar Internet
2. Мушкетик Л. Г. Восьмий міжнародний конгрес Міжнародної асоціації україністів // Слов’ян. світ: Зб. наук. пр. К., 2013. Вип. 11;
   Google Scholar Internet
3. Мозер М., Мушкетик Л. Післяконгресова діяльність Міжнародної асоціації україністів // Наук. записки МАУ. К., 2015. Вип. 7.
   Google Scholar Internet

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю