Міжнародна асоціація україністів

МІЖ­НАРО́ДНА АСОЦІА́ЦІЯ УКРАЇНІ́СТІВ (МАУ) — обʼ­єд­на­н­ня дослідників історії та культури України й українського народу. Засн. 1989 на установ. конф., скликаній пред­ставниками АН УРСР (див. Академія наук України Національна), Українського наукового ін­ституту Гарвардського університету (УНІГУ), Канадського ін­ституту українських студій (КІУС). Складається з нац. асоціацій україністів (нині нараховують бл. 30-ти), пред­ставники яких утворюють Комітет МАУ і обирають президента, віце-президентів та бюро. Утворе­н­ня МАУ було результатом роз­витку українозн. дослідж. у різних галузях гуманітар. наук, що проводили як в Україні, так і за її межами. Навіть у найне­сприятливіші часи ре­пресій щодо українства гол. осередками ви­вче­н­ня історії та культури українців залишалися АН, університети, пед. ін­ститути, музеї, наук. б-ки, архіви в Україні. Вони публікували дослідж., здійснювали археол. від­кри­т­тя, готували збірки творів класиків укр. літ-ри, діалектолог. атласи, словники української мови тощо. Водночас багато актуал. тем у Рад. Україні були заборонені або висвітлювали їх украй тенденційно. Тому дуже важливою для виходу українозн. студій на між­нар. рівень стала діяльність діаспор. науковців, засн. ними Української вільної академії наук (УВАН), Наукового товариства імені Шевченка в Європі, США і Канаді, Українського історичного товариства (УІТ), редколегії «Енциклопедії україно­знавства», УНІГУ (засн. 1973) та КІУС (засн. 1976). Окремі вчені за­ймалися укр. тематикою в Білорусі, Італії, Німеч­чині, Польщі, РФ, Словач­чині, Угорщині, Франції, Чехії та ін. країнах, але для подальшого роз­витку україністики була необхідною інтеграція зусиль дослідників з України та з-поза її меж. Щоб забезпечити від­повід­ну організац. структуру, україніст із м. Пряшів (нині Словач­чина) Ю. Бача за­пропонував створити МАУ і роз­робив проект її статуту. Його під­тримали окремі делегати Між­нар. кон­гресу славістів у Празі 1968 (О. Зілинський, М. Мушинка та ін.). Почав діяти під­готов. комітет МАУ, який припинив діяльність після окупації Чехо­словач­чини рад. військом (див. та­кож «Празька весна» 1968). Деякі вчені з УРСР, усві­домлюючи нереальність заснува­н­ня легал. організації, і далі роз­вивали неофіц. спів­працю з діаспор. центрами україністики. МАУ виникла в контекс­ті під­несе­н­ня культур. і нац.-політ. руху, спрямов. на демократизацію сусп. життя та від­родже­н­ня укр. державності. Використовуючи нові політ. об­ставини, тодіш. дир. УНІГУ О. Пріцак за­пропонував скликати установчу конф. україністів світу; цю пропозицію діяльно під­тримала низка вчених академ. установ України. Завдяки сприян­ню італ. славіста Р. Пік­кіо установча конф. істориків та філологів з України, Італії, Польщі, США, Канади «Українська культура: про­блеми і пер­спективи» від­булася 29 тра- вня — 3 червня 1989 в м. Ерколано та м. Неаполь (Італія) на базі Ін­ституту сх. студій. 1 червня 1989 прийнято декларацію про створе­н­ня МАУ, обрано її тимчас. бюро і президента, яким став дир. Ін­ституту мово­знавства АН УРСР В. Русанівський. 19 жовтня 1989 на установ. конф. в Києві засн. Респ. асоц. україно­­знавців (див. Україністів Націо­нальна асоціація, НАУ), 1-м президентом якої обрано І. Дзюбу. Гол. зав­да­н­ня МАУ: сприя­н­ня від­новлен­ню й роз­витку україністики, збережен­ню памʼяток історії та культури, пошире­н­ня знань про культурні на­дба­н­ня й наук. здобутки українського народу, проведе­н­ня українозн. наук. форумів, ко­ординація діяльності нац. асоціацій у різних країнах світу. Завдяки діяльності МАУ, зуси­л­лям нац. асоціацій україністика утвердилася як інтердисциплінарна цілість, укр. наука й культура все активніше інтегруються у світ. контекст і водночас знач. масив світ. науки й культури, україністики насамперед, залучається до заг.-нац. культур. процесу. Значно роз­ширилася й збагатилася темат. палітра україністики. Якщо спочатку вона мала суто гуманітар. характер, то згодом по­ставали нові теми, нове баче­н­ня не лише істор.-культур. роз­витку, а й сусп., громад.-політ., державницького. Саме в цих галузях велике значе­н­ня для України має між­нар. досвід, теорія і практика зарубіж. державотворе­н­ня, нові технології в культоролог., освіт. процесах.

МАУ кожні 3 р. проводить між­нар. кон­греси україністів (уже їх проведено вісім): 1990, 2008, 2013 — Київ, 1993 — Львів, 1996 — Харків, 1999 — Одеса, 2002 — Чернівці, 2005 — Донецьк. 2013 прийнято ріше­н­ня проводити кон­греси раз на 5 р. Після кожного кон­гресу ви­дано доповіді й пові­домле­н­ня окремих секцій кон­гресу, а також вісники і бюлетні. 1990–97 у Києві виходив «Вісник Між­народної асоціації україністів», 2012–15 — «Наукові записки Між­народної асоціації україністів» (усього 7 вип.). 1-й кон­грес МАУ, скликаний у Києві в серпні 1990, став не тільки суто наук. форумом, але й однією із знак. подій нац.-культур. від­родже­н­ня. З доповід­ями ви­ступили науковці зі США — О. Пріцак («Що таке історія України?»), І. Шевченко («За­уваги до теми “Україна між сходом і заходом”»), Г. Грабович («Пита­н­ня кризи і пере­лому в самоусві­домлен­ні української літератури»), Ю. Шевельов («У довгій черзі: про­блеми реабілітації»), Я. Пеленський («Дослідже­н­ня української су­спільно-політичної думки кінця 19 — початку 20 ст.»), Р. Шпорлюк («Українське національне від­родже­н­ня в контекс­ті європейської історії кінця 16 — початку 19 ст.»); Італії — Р. Пік­кіо («Від Лаллі до Котляревського: про еволюцію однієї поетичної формули»), С. Ґрачот­ті «Про український бароковий класицизм»); Польщі — С. Козак («Білі плями в історії польсько-українських культурно-політичних звʼязків»; України — І. Дзюба («Україна і світ»). Діяло 10 секцій і круглих столів, було виголошено понад 300 доповід­ей та пові­домлень, які засвідчили новий етап інтеграції укр. науки зі світовою, включе­н­ня укр. студій у європ. та світ. контекст. 1-й кон­грес МАУ став поштовхом для створе­н­ня нових нац. асоц. україністів та юрид. оформле­н­ня тих, які були на той час у стадії організації. Найдіяльнішими стали Польське україно­знавче товариство (голова С. Козак) та Італ. асоціація українозн. студій (від 2000 — президент Дж. Броджі-Беркофф). Виникли асоціації україністів в Австралії (її очолили Г. Кошарська і М. Павлишин), Болгарії (1-й президент — Л. Терзійська), Німеч­чині (1-й президент — Г.-Й. Торке), Словач­чині (М. Мушинка), Угорщині (1-й президент — І. Удварі), Японії (К. Накаї). Активізувалася діяльність україністів Австрії, Бельгії, Білорусі, Литви, Чехії, Франції та ін. країн. Низка асоціацій україністів почала видавати наук. збірники та матеріали конф., інформ. бюлетені та ін. матеріали. Київ. форум, серед іноз. гостей якого пере­важали вчені укр. походже­н­ня, мав назву Кон­грес МАУ, з метою залуче­н­ня дослідників різних національностей, зокрема візантиністів, славістів, соціологів, політологів з країн Європи і Америки. на­ступні вирішено на­звати Між­нар. кон­гресом україністів. 2-й Між­нар. кон­грес україністів від­бувся 22–28 серпня 1993 у Львові на базі Ін­ституту україно­знавства НАНУ. Проведено 4 пленарні засі­да­н­ня, 113 темат. засі­дань, 12 круглих столів. Взяло участь 650 вчених із 23-х країн (зокрема з України — 430, із США — 50, Польщі — 42, Канади — 31, РФ — 26, Німеч­чини — 23, Австрії — 14). Коло учасників роз­ширилося за рахунок пред­ставників наук. осередків Бельгії, Білорусі, Китаю, Ізраїлю, Франції, Швейцарії, Японії та ін. держав. Готуючи про­граму кон­гресу, оргкомітет від­мовився від проведе­н­ня надто широких заг.-галуз. секцій, натомість зосередив увагу на організації темат. засі­дань і круглих столів, що від­бувалися одночасно. За три з половиною дні проведено 113 темат. засі­дань, 12 круглих столів, заслухано 470 доповід­ей та пові­домлень. Уперше в такому широкому мас­штабі продемонстровано плюралізм по­глядів з актуал. питань історії, культури й політики України. З доповід­я­ми ви­ступили Я. Ісаєвич — «Україно­знавчі студії в тоталітарному і пост­тоталітарному су­спільстві», Л. Костенко — «Чорнобиль в дозах історичної сві­домості», Р. Шпорлюк — «Періодизація української історії 19 ст.», Ї. Марван (Чехія) — «Українська мова в контекс­ті зав­дань духовної екології». Однією з центр. була дис­кусія навколо послідовності істор. та істор.-культур. процесу в Україні. Н. Яковенко під­креслила роль князів. родин як носіїв континуїтету реалій між Київською Руссю і козац. Україною. С. Лепʼявко об­ґрунтував по­гляд на спадкоємність між «служебним» боярством Великого князівства Литовського і козацтвом. О. Толочко наголосив на тому, що київ. книжники 17 ст. знали про княжу добу пере­важно з польс. хронік, зокрема концепція «Галич — другий Київ» у «Кройніці» Феодосія (Софоновича) була запозичена із хроніки М. Стрийковського, який у цьому питан­ні по­вторював по­гляд галиц.-волин. літописця. Роз­глядалися також ключові пита­н­ня історії 19–20 ст. Д. Бовуа (Франція) виклав зміст своїх моно­графій із про­блем соц. і культур. історії Прав­обереж. України 19 — поч. 20 ст. А. Кап­пелер (Німеч­чина) висвітлив механізм політизації укр. нац.-культур. руху в Галичині. Між­нар. контекс­ту україністики, взаємозвʼязкам і діалогу культур присвячено кілька засі­дань з різних наук. напрямів. Серед доповід­ачів були В. Рагойша (Білорусь) — «Білорусько-українські звʼязки», Я. Мокляк (Польща) — «Національна політика Польщі щодо Лемківщини», Ф. Сисин (Канада) — «Релігійний фактор у пов­стан­ні Б. Хмельницького», Дж. Дінґлі (Велика Британія) — «Найчільніші про­блеми англомовної Шевченкіани», Ф. Ґольчевський (Німеч­чина) — «ОУН у контекс­ті політичних рухів своєї доби». Успішно була проведена в рамках кон­гресу конф. у м. Галич (Івано-Фр. обл.) з питань історії і культур. спадщини Галиц.-Волин. князівства. Учасники мали змогу озна­йомитися з істор. памʼятками княжої столиці, довід­атися про під­сумки археол. досліджень. На 3-му кон­гресі (Харків, 26–29 серпня 1996) обговорено як здобутки, так і про­блеми стрімкого роз­витку українозн. студій в Україні та світі, висвітлено складні, часом неодно­значні, процеси в соц., громад.-політ., наук. і мист. житті України. Крім пленар. засі­дань, від­булися 92 темат. засі­да­н­ня і круглі столи, в яких взяли участь бл. 300 укр. та 120 іноз. науковців. Якщо на поперед. кон­гресах гол. місце за­ймали істор. і філол. науки, а також про­блеми культурології, то харків. кон­грес засвідчив зро­ста­н­ня уваги до України також політиків і політологів, фахівців з політ. психології. Обговоре­н­ня низки про­блем проводилося на пере­тині історіогр. концепцій та політ. наук із залуче­н­ням ідей. спадщини нац. літ-ри та мистецтва. Ви­ступили, зокрема, К. Накаї з доповід­дю «Поява “Нової Східної Європи” та “Нової політики стримува­н­ня”» та А. Кап­пелер — «Теоретичні про­блеми формува­н­ня націй у Східній Європі». Найбільше зацікавле­н­ня, і не лише серед мово­знавців, викликала доповідь Ю. Шевельова. На прикладі функціонува­н­ня однієї з частин мови (числівника) він пере­конливо показав шкідливість тенденцій рад. і пострад. мово­знавства оголошувати «не­стандартними» також і ті ін­новації, які служать збагачен­ню мови та її повнокров. роз­витку. Значна увага приділялася історії та культурі Слобожанщини, її ролі в заг.-укр. процесах та між­нар. культур. контактах. Були виголошені доповіді про літ. творчість та філос. по­гляди Г. Сковороди. Однією з ознак 4-го Між­нар. кон­гресу україністів (Одеса, 26–29 серпня 1999) було велике зацікавле­н­ня громадськості та ЗМІ роботою форуму. Під­готовчу роботу провів колектив Одес. університету на чолі з ректором В. Сминтиною. Започаткували кон­грес ви­ступи пред­ставників нац. асоціацій україністів А. Воль­дана (Австрія), Л. Винара (США), С. Козака (Польща), В. Московича (Ізраїль), А. Гумецької (США), М. Павлишина (Австралія), М. Мушинки (Словач­чина). Доповіді виголосили І. Дзюба — «Українська культура як майбутнє нації», І. Курас — «Соціальні фактори консолідації української політичної нації», З.-Є. Когут (Канада) — «Формува­н­ня української національної історіо­графії», М. Жулинський — «Українська література на порозі 3-го тисячолі­т­тя», Н. Шляхова — «Україно­знавство в Одеському університеті», Я. Пеленський — «Україна на зламі тисячоліть: стан і пер­спективи», Р. Шпорлюк — «Українсько-польські від­носини у 19–20 ст.: про­блеми періодизації», К. Накаї — «Україністика в Японії». У доповід­ях С. Від­нянського «Україна і Європа в 20 ст.: уроки минулого та сучасність», С. Кульчицького «Народже­н­ня і смерть радянського комунізму», Г. Касьянова «Національне від­родже­н­ня чи націє­творе­н­ня», О. Ковальчук «Культур­но-національне від­родже­н­ня українців в Росії і республіках СРСР (перша третина 20 ст.)» та ін. простежено різні етапи життя укр. спільноти, від­творено картину рад. дійсності на європ. тлі. У присвяченій М. Грушевському сесії, організов. Центром дослідж. історії України (Канада), взяли участь С. Плохій — «М. Грушевський і історія української козач­чини», Ф. Сисин — «Пере­осмислюючи образ героя: Бог­дан Хмельницький у творах М. Грушевського», О. Андрієвська — «Пере­діл історії: М. Грушевський і П. Мілюков у 1914 році». Широкий спектр про­блематики засвідчує неповний пере­лік темат. засі­дань: «Культура, ідеологія. Знакові системи», «Біблія і давня українська література», «Між­конфесійні стосунки», «Культура та філософська думка доби бароко», «Структура сучасної української мови». На­ближе­н­ня нового тисячолі­т­тя зумовило тенденцію до під­веде­н­ня під­сумків в окремих україно­знав. галузях: «Геополітика в українській есе­їстиці та критиці кінця столі­т­тя» — О. Гнатюк (Польща), «Україна на зламі тисячоліть: стан і пер­спективи» — Я. Пеленський, «Українська поезія на європейському материку на зламі тисячоліть: стан і пер­спективи роз­витку» — І. Трач (Німеч­чина). Значну увагу кон­грес приділив про­блематиці Одеси та Причорномор. краю. Зокрема, зацікавле­н­ня науковців і громадськості викликали доповідь Р. Сільвестер про психол. і соц. самоідентифікацію одес. «серед. класу» на поч. 20 ст., презентація укр. пере­кладу моно­графії П. Герліґі з історії Одеси 1790–1914. Успішною була сесія, присвячена ви­знач. бібліо­графові-україно­знавцю М. Комарову. Було пред­ставле­но робочий зошит 1-го тому ЕСУ. 5-й кон­грес від­бувся 26–30 серпня 2002 у Чернівцях. Доповід­ачі на пленар. засі­да­н­нях М. Жулинський («Національна культура в умовах глобалізації»), Л. Костенко («Україна як жертва і чин­ник глобалізаційних ката­строф»), І. Дзюба («Україна в пошуках національної ідентичності»), Дж.-Е. Мейс із США («Україна як постгеноцидна держава») роз­глядали здобутки й невирішені про­блеми в роз­будові демократ. су­спільства і нац.-культур. від­роджен­ні України. Порушені в цих доповід­ях про­блеми зна­йшли по­глибле­н­ня й деталізацію на 94-х засі­да­н­нях темат. секцій та понад 20-ти круглих столах. Низку доповід­ей укр. учених присвячено пита­н­ням методології (І. Колесник, В. Під­гаєцький, О. Удод та ін.). На великому фактич. матеріалі були побудовані доповіді з історії польс.-укр. від­носин польс. істориків, зокрема «Позиція польського та українського під­пі­л­ля щодо комунізму після 1944 р.: спроба порівняльного аналізу» Ґ. Мотики, «Джерела для ви­вче­н­ня новітньої історії України польсько-українських від­носин у польських архівах у Лондоні» Ґ. Мазура, «Поляки і українці на Волині (1921–1939)» нім. дослідниці К. Шенке. Вкрай недо­статньо висвітлені укр. наукою про­блеми «транс­порт. революції» 19 ст. охарактеризували Р. Рот (м. Франк- фурт-на-Майні, Німеч­чина) та І. Жалоба (Чернівці) в доповіді «Міста і залізниця в сучасних німецьких та українських історичних дослідже­н­нях». Значну увагу приділили пита­н­ням буковино­знавства, внескові Буковини в заг.-укр. та світ. культуру. Особливо змістовною була доповідь А. Жуковського (Париж) «Джерела і історіо­графія Буковини»; К. Шарр (Австрія) зупинився на джерелозн. аналізі істор. карт та описів Буковини 18–19 ст. На деяких секціях обговорено результати довготривалих між­нар. дослідниц. проектів (напр., «Групові ідентичності та соціальний капітал в пост­радянській Україні: регіональний аспект»). 6-й Між­нар. кон­грес україністів від­бувся 29 червня — 1 липня 2005 у Донецьку. На ньому ви­ступили понад 600 учасників із 22-х країн. Доповіді виголосили М. фон Гаґен («Помаранчева революція та україно­знавство»), Дж. Броджі-Беркофф («Багатомовність і культурний плюралізм — за­гроза для самосві­домості чи шанс для майбу­т­тя»), І. Дзюба («Донецька складова української культури»), Г. Скрипник («Етнокультурна політика України в контекс­ті сучасних глобалізаційних процесів»). Комплекс. характер мали темат. засі­да­н­ня «Українські виклики для російської культури (ран­ньомодерна доба)», «Традиції українського парламентаризму», «Українське націотворе­н­ня кінця 19–20 ст.», «Індустріалізація та урбанізація в Україні 20 ст.», «Практика тоталітарних режимів в Україні». На засі­дан­ні, присвяч. 2-й світ. війні, під час дис­кусії навколо протилеж. позицій Р. Сербина з Канади («Колективна памʼять як політичний міф: роль “Великої Вітчизняної вій­ни” у формуван­ні почу­т­тя національної приналежності українця») і В. Семи­стяги з Луганська («Національно-визвольний та культурно-освітній рух під час німецько-нацистської окупації Донбасу, 1941–1943 рр.») зі спогадами ви­ступив Є. Стахів — діяч укр. визв. руху. Традиційно широка про­блематика була пред­ставлена в дослідж. укр.-польс. стосунків після 2-ї світової вій­ни, укр.-білорус. взаємин, новіт. історії етніч. меншин в Україні. Плідне обговоре­н­ня істор. та сучас. соціокультур. про­блематики Донбасу від­булося на 3-х темат. засі­да­н­нях (Т. Чу­хліб — «Донеч­чина — козацький край: до 500-річчя виникне­н­ня Кальміуської паланки Війська Запорозького», А. Доценко — «Про­блеми транс­формації роз­селе­н­ня у Донецькому краї в умовах формува­н­ня гіпер­урбанізованого постіндустріального су­спільства», А. Зеленько — «Про сучасну ситуацію у Донбасі і пер­спективи на майбутнє» тощо). 7-й Між­нар. кон­грес україністів від­бувся 24–29 червня 2008 у Києві. У про­грамі заявлено понад 300 доповід­ей і ви­ступів учених з 18-ти країн. На 10-ти секціях пред­ставлено осн. напрями українозн. студій — історія України, політологія, етнокультурологія, філософія, релігіє­­знавство, мистецтво­знавство, мо­во­знавство, літературо­знавство, фольклористика. Окремі секції присвячені українозн. освіті як складової стратегії держ. будівництва, теор.-методол. про­блемам україно­знавства та українозн. студіям у різних країнах світу. На 5-ти осн. круглих столах обговорювали: досвід та пер­спективи спів­праці України з діаспорою; про­блеми сучас. франко­знавства, зокрема засади академ. 100-том. вид. творів І. Франка; голодомор як геноцид українського народу; наук. спадщина НТШ (до 135-річчя створе­н­ня товариства). Окремий круглий стіл мав назву: «Б. О. Рибаков і його місце в українській археологічній науці (до 100-річного ювілею видатного вченого)». У рамках кон­гресу профіл. ін­ститутами НАНУ проведено додатк. круглі столи: «Академічна свобода і кодекс честі науковця», «ХVII–ХVIII столі­т­тя в історії України», «Українсько-кримські від­носини на межі середньовіч­чя та ран­нього модерну», «Актуальні про­блеми української медієвістики (памʼяті О. Мишанича)», «Юрій Шевельов — славетний і незабутній (до 100-літнього ювілею вченого)», «Сучасне українське словникарство; тенденції і пер­спективи» та ін. У рамках форуму обговорено актуал. про­блеми сучас. енциклопедистики. 21–24 жовтня 2013 також у Києві від­бувся 8-й кон­грес, тематика якого — «Т. Шевченко і світова україністика: історичні інтер­претації та сучасні рецепції» — була приурочена до 200-ї річниці від дня народже­н­ня укр. поета. У його роботі взяли участь понад 650 науковців, з них — 127 з країн близького та далекого зарубіж­жя, зокрема пред­ставниц. делегації прибули із сусід. країн — Польщі, РФ, Білорусі, Угорщини, Словач­чини, Молдови, а також україністи з Австрії, Німеч­чини, Італії, Канади, Ізраїлю, Шотландії (усього з 23-х країн світу). Упродовж кон­гресу діяло 19 секцій (серед них 2 під­секції), 2 конф. та 6 круглих столів. На пленар. засі­дан­ні про­звучали доповіді О. Онищенка («Су­спільно-гуманітарна складова творчості Тараса Шевченка»), М. Жулинського («Тарас Шевченко в духовному просторі України»), М. Поповича («Тарас Шевченко — гуманіст»). Р. Сенькусь (Канада), В. Бабенко (РФ), М. Сополига (Словач­чина), А.-Ґ. Матусяк (Польща) роз­повіли про становище та пер­спективи україністики в зга­даних країнах. Над­звичайна глибина, ємність, алюзійність, пророча наснага шевченк. слова викликали різноманітність аспектів роз­гляду його літ. творчості в доповід­ях кон­гресу, зокрема із за­стосува­н­ням найновішого наук. інструментарію та між­дисциплінар. під­ходів (доповіді О. Пономаріва, О. Сліпушко, В. Назарука, Ю. Коваліва, С. Гальченка, М. Ільницького). Отримали висвітле­н­ня також істор., філос., народозн. рецепції Т. Шевченка (доповіді Д. Степовика, С. Грици та ін.). Його мистецтвозн. спадщина роз­глядалася за напрямами: образотворча, муз., театр. шевченкіана, образ Т. Шевченка в екран. мистецтвах, у декор. мистецтві України, значну частину доповід­ачів складали спів­робітники ІМФЕ НАНУ (Київ), на базі якого нині діє МАУ та НАУ. Інформативними були темат. наук. конф. «Вітчизняна та зарубіжна україністика на рубежі століть» і «Українська енциклопедистика» (кер. М. Железняк). У межах остан­ньої діяв круглий стіл «Діячі академічної науки та їхній внесок у книжну культуру». Ще один круглий стіл був присвяч. 80-річчю видат. україніста О. Мишанича (під головува­н­ням Р. Радишевського). Чимало гострих дис­кусій тривало під час роботи круглого столу «Голодомор в Україні 1932–1933 рр.: від­ображе­н­ня та інтер­претації в історії, літературі та мистецтві», що був присвяч. річниці вшанува­н­ня памʼяті жертв трагедії (доповід­ачі В. Марочко, В. Сергійчук, С. Кульчицький та ін.). У межах круглого столу «Соціокультурні трасформації та ідентифікаційні процеси в пост­соціалістичних країнах» ре­презентовано низку нових книжок та між­нар. про­екти з між­академ. спів­робітництва. Ро­бота кон­гресу су­проводжувалася ві­део­презентаціями унікал. вид. Т. Шевченка і про нього. На секціях від­булося пред­ставле­н­ня нових лінгвіст. вид. про Т. Шевченка: «Тарас Шевченко і сучасна українська мова: спроба гідної оцінки» М. Мозера та «Ego i Alter Ego Тараса Шевченка в комунікативному просторі що­ден­никового дискурсу» Т. Космеди (обидва — 2012). Під час Революції Гідності та від початку рос. агресії проти України керівники МАУ, голови нац. асоціа­цій, ві­домі вчені-україністи зай­ня­ли сві­дому громадян., патріот. позицію, спрямовану на збереже­н­ня цілісності держави, її демократ. роз­виток, інтеграцію у європ. спільноту. Рік проведе­н­ня 9-го Між­нар. кон­гресу україністів (Київ, 25–27 червня 2018) спів­пав зі 100-річ­чям заснува­н­ня НАНУ, що й було акцентовано на форумі. У роботі кон­гресу взяло участь бл. 500 науковців, з них — понад 60 зарубіж. учасників з Польщі, Канади, Словач­чини, Сербії, РФ, Білорусі, Молдови, США, Італії, Німеч­чини, Угорщини, Чехії та ін. (усього бл. 20-ти країн). На пленар. засі­дан­ні, яке вів віце-президент НАНУ С. Пирожков, про­звучали привіта­н­ня учасникам кон­гресу від вищих органів держ. влади України, керівництва Президії НАНУ, депутат. корпусу та зарубіж. делегацій. З доповід­ями ви­ступили: М. Мозер («Сучасний стан та пер­спективи зарубіжної україністики»), Міністр освіти і науки України Л. Гриневич («Реформува­н­ня академічної науки в річищі євроінтеграційних процесів України»), О. Онищенко («Академічне україно­знавство за 100 років: здобутки і тенденції роз­витку»), О. Гарань («Про­блеми консолідації українського су­спільства після Євромай­дану: здобутки і за­грози»). С. Єкельчик (Канада), А.-Ґ. Матусяк (Польща), В. Кожухар (Молдова) роз­повіли про роз­виток україністики в їхніх країнах. Пита­н­ня наукометрії порушив М. Стріха. Провід­ні вчені Ін­ституту теор. фізики НАНУ (Київ) А. Загородній, В. Шендеровський та В. Козирський свою доповідь присвятили внескові укр. науковців у світ. роз­виток: «Винаходи українських вчених, які змінили світ». Мовні про­блеми сучасності висвітлили Б. Ажнюк та І. Сліденко. Після пленар. засі­да­н­ня упродовж двох днів тривала робота 2-х конф., 11-ти секцій та 12-ти круглих столів. Тематика 1-ї конф. ви­значила пріоритетне спрямува­н­ня кон­гресу — «Національна академія наук України за 100 років: здобутки, втрати, пер­спективи». На початку про­звучали доповіді дир. ін­ститутів НАНУ — М. Жулинського, Г. Скрипник, Н. Корнієнко, О. Тараненка та ін. Логіч. доповне­н­ням ви­ступів конф. став круглий стіл «Енциклопедистика в діяльності НАН України та Наукового товариства імені Шевченка», що проходив в Енциклопедичних досліджень Ін­ституті НАН України. На 2-й конф. роз­глянуто про­блеми, повʼязані з 1030-річ­чям хреще­н­ня Русі-України: історія та сьогоде­н­ня християнства на укр. теренах. Окрім роз­логих традиц. секцій з літературо­знавства, фольклористики та мово­знавства (до остан­ньої уві­йшли також темат. блоки «Мовна картина світу, мовна особистість. Мовна політика», «Українська лексико­графія та термінологія: досвід, про­блеми і шляхи їх виріше­н­ня» та ін.), у центрі уваги пере­бували пита­н­ня різних галузей мистецтво­знавства — темат. блоки секції «Українська художня культура: про­блеми інтер­претації», присвяч. ви­вчен­ню укр. кіно та театру, музики, образотвор. мистецтва, чимало уваги приділено етнокультурі України, музеє­знавству. Крім того, діяли секції з питань історії, педагогіки та медіа-простору, вітчизн. і зарубіж. україністики. На круглих столах роз­глянуто актуальні й досі ще не до­статньо висвітлені в науці теми «Третя доба української державності. 1917–1921 роки», «Парадигми усної історії», «Про­блема утвердже­н­ня єдиної Помісної православної церкви в Україні», «Причини, пере­біг та наслідки Голодомору 1932–1933 років», а також внесок у культуру, літературу України ві­домих особистостей минулого та сучасності (Г. Сковорода, Б. Грінченко, П. Куліш, В. Німчук). На кон­гресі презентували вагомі вид. остан. років, серед них фундам. академічні — 5-томна «Історія декоративного мистецтва України», під­готовлена в ІМФЕ, та 6-томна «Шевчен­ківська енциклопедія», укладена колективом Ін­ституту літ-ри НАНУ. Президенти МАУ: В. Русанівський (1989–90), Г. Грабович (1990–93), Я. Ісаєвич (1993–99), М. Жулинський (1999–2002), М. фон Гаґен (2002–05), Я. Яцків (2005–08), Г. Скрипник (2008–13), М. Мозер (від 2013).

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю