Міжнародні відносини

МІЖ­НАРО́ДНІ ВІД­НО́СИНИ — специфічна форма су­спільних від­носин, що виникають у процесі взаємодії народів, держав, політичних су­спільних і громадських сил, рухів, організацій та інших субʼєктів світового спів­товариства та знаходять прояв у їхній зовнішньополітичній і між­народній діяльності, між­народно-політичних подіях, тенденціях, процесах, про­блемах, ситуаціях тощо. Провід­ну роль у склад. комплексі М. в., що охоплює політ., екон., соц., дипломат., правові, воєн­ні, гуманітарні та ін. взаємозвʼязки, ві­ді­грають між­держ. від­носини, що, у свою чергу, створюють певну систему з влас. логікою та законами роз­витку, і впливають на політику окремих держав. Зовн. політику держав неможливо зро­зуміти поза контекс­том усієї системи М. в., яка є певною формою політ. організації М. в., що ґрунтується на спів­від­ношен­ні сил між державами, які входять у від­повід­ну систему, та закріплена у між­народних договорах і між­нар. угодах. Історію М. в. можна роз­глядати як історію систем М. в., що змінюють одна одну: Вестфал. (1648), Утрехт. (1715), Віден. (1815), Версал.-Вашинґтон. (1918–21), Ялтин.-Потсдам. (1945). Кожна з цих систем існує доти, доки закріплений у ній баланс (спів­від­ноше­н­ня) сил між окремими державами від­повід­ає реа­ліям процесу істор. роз­витку людства, держав та народів. Закон рівноваги системи від­ображає внутр. прагне­н­ня системи М. в. до саморегуляції, збереже­н­ня стабільності та рівноваги, під­трима­н­ня між­нар. без­пеки. Закон еволюції системи регулює зміну балансу сил та поруше­н­ня стабільності шляхом модифікації системи М. в. чи її роз­паду та заміни на нову, що закріплює та оформлює новий баланс сил. Ефективність зовн. політики окремих держав (див. Зовнішня політика України) прямо залежить від того, на­скільки успішно вони враховують заг. тенденції світ. роз­витку і закони функціонува­н­ня системи М. в. Вони є предметом дослідж. багатьох наук — історії, філософії, гео­графії, право­знавства, соціології, політології, економіки, військ. стратегії та ін., кожна з яких зробила від­повід. внесок, що у багатьох випадках при­звело до появи самост. наук. дисциплін, зокрема історії зовн. політики та дипломатії, історії М. в., геополітики, між­народного права. Особл. значе­н­ня має теорія М. в.: теор. дис­кусії між різноманіт. теор. школами щодо природи та сутності М. в., детермінантів і закономірностей фунціонува­н­ня її системи, напрямків і пер­спектив подальшого роз­витку, що роз­горнулися у 2-й пол. 20 ст., до­зволили остаточно окреслити М. в. як самост. наук. напрям, який посідає одне з провід. місць у школі пріоритетів сучас. науки. М. в. здавна ві­ді­гравали істотну роль у житті будь-якої держави, су­спільства, окремого громадянина. Виникне­н­ня націй, створе­н­ня між­держ. кордонів, формува­н­ня та зміна політ. режимів, становле­н­ня різноманіт. соц. ін­ститутів, збагаче­н­ня культур, роз­виток мистецтва, науки, тех. про­гресу й ефектив. економіки тісно повʼязані з торг., фінанс., культур. та ін. обмінами, між­держ. союзами, дипломат. контактами та військ. конфліктами, або, інакше кажучи, з М. в. Їхнє значе­н­ня ще більше зро­стає нині, коли усі без винятку країни вплетено у роз­галужену мережу різноманіт. взаємодій, що впливають на обсяги й характер виробництва, цін­ності й ідеали людей. Закін. «холодної вій­ни», роз­пад світ. системи соціалізму, вихід на між­нар. арену колиш. рад. респ. як самост. держав, регіон. й глобал. геополіт. зруше­н­ня кін. 20 ст. значно вплинули на повсякден­не життя людей і долю людства загалом та висунули ви­вче­н­ня М. в. на одне з провід. місць у шкалі пріоритетів сучас. наук. думки. Наука про М. в. зародилася як частина істор. науки. Пита­н­ня дипломатії та зовн. політики вчені, за­звичай, роз­глядали у межах ви­вче­н­ня історії держав та право­знавства, і тільки у 20 ст. М. в. як наука від­окремилася від істор. та юрид. наук. Поштовхом до цього стали 1-а і, особливо, 2-а світова вій­ни, оскільки вчені прагнули зʼясувати, чому роз­виток М. в. призвів до світ. воєн. Після 1-ї світової вій­ни у США та Великій Британії зʼявилися перші дослідниц. центри та університет. каф. з проб­лематики М. в. і перші про­грами від­повід. навч. курсів з узагальнен­ними результатами нового напряму су­спільствозн. науки, що спричинило оформле­н­ня М. в. як самост. галузі науки та навч. дисципліни. Поява на між­нар. арені комуніст. держави — СРСР додала ідеол. вимір до між­держ. суперечок, а теорії «між­нар. класової боротьби», «неминучості пере­моги комунізму в світі», «справедливості рев. війн» загострили стосунки між Заходом і Сходом. «Холодна вій­на», роз­почата не­вдовзі після 1945, вплинула і на науку про М. в. У США, Великій Британії, Франції, Німеч­чині виникли наук. школи, пред­ставники яких зводили М. в. до сфери за­стосува­н­ня сили, вважали потужні ЗС єдиним засобом створе­н­ня під­ґрунтя для успішності зовн. політики. У свою чергу, в СРСР вчені зосереджували увагу на викрит­ті «політики імперіалізму» та кон­статації «пере­мог» соціалізму на світ. арені. Значні кошти, виділені на ви­вче­н­ня між­нар. про­блем у повоєн. час, по­єд­нані з гнучкою університет. системою, пере­творили США на найбільший наук. центр з ви­вче­н­ня світ. політики і М. в. Завдяки працям Е. Kappа, Н. Спайкмена, Р. Нібура, Г. Морґентау наука М. в. утвердилася у соц. науках як від­носно самост. напрям, що досліджує між­нар. реалії. Нині до 85 % усієї світ. літ-ри з М. в. виходить у США, хоча остан. часом ця наук. галузь інтенсивно роз­вивається і в Європі, зокрема у Великій Британії та Франції, дещо меншою мірою — у Німеч­чині, Швеції та ін. країнах. У США впливовою є школа політ. реалізму (засн. — Г. Морґентау), до якої належать З. Бжезинський, Г.-А. Кіс­сінджер, Дж. Кен­нан, С. Гоф­фман та ін. (вважають силову боротьбу держав за владу суттю М. в.). У Франції до цієї школи від­носять Р. Арона, М. Дюверже. У СРСР наука М. в., як і ін. сусп. науки, загалом роз­вивалася досить складно. З одного боку, враховуючи потребу в наук. під­ходах під час про­гнозува­н­ня й планува­н­ня між­нар.-політ. акцій та прийня­т­тя від­повід. зовн.-політ. рішень, влада змушена створювати спеціалізов. наук. центри, серед яких — Ін­ститути США і Канади, Африки, Лат. Америки, Далекого Сходу, економіки світ. соціаліст. системи АН СРСР (усі — Мос­ква), Ін­ститут соц. і екон. про­блем зарубіж. країн АН УРСР (Київ); з ін. — держ.-парт. контроль за ідеол. чистотою наук. пошуку та прагне­н­ня захистити громадян від «проникне­н­ня згубного бурж. впливу» часто призводили до ігнорува­н­ня наук. здобутків учених цих установ. Як навч. дисципліну М. в. у СРСР викладали лише у двох закладах вищої освіти — Моск. ін­ституті між­нар. від­носин та на факультеті між­нар. від­носин і між­нар. права Київ. університету. До 2-ї світової вій­ни пита­н­ня М. в. досліджували І. Мінц, Є. Тарле, Г. Панкратова; групу авторів залучено для під­готовки праць «История дипломатии» (т. 1–3; 1941–45) і «Дипломатический словарь» (т. 1–2; 1948–50; усі — Москва), які згодом декілька разів пере­видавали. У повоєн­ні роки фахівці з М. в. концентрувалися пере­важно у Москві, б-ки якої мали змогу отримувати закордон­ну літературу та пресу. При­стосовуючи наук. праці до ідеол. потреб правлячої комуніст. партії, вони ви­вчали як заг. роз­виток М. в., так і окремі між­нар. проб­леми (Г. Арбатов, В. Трухановський, В. Ісраелян, Г. Трофименко, Й. Іноземцев, В. Петровський, Г. Журкін, Г. Шахназаров та ін.). Існує значна кількість класифікацій сучас. течій (шкіл) у науці про М. в., що зумовлено роз­біжностями у критеріях, які за­стосовують автори. Деякі з них, виходячи із геогр. чин­ника, ви­окремлюють англосаксон. концепції, рад. і китай. ро­зумі­н­ня М. в., а також світо­гляд «третього світу» (франц. учений П.-М. Мартен та ін.); інші вибудовують власну типологію за ступ. спільності теорій, які роз­глядають, зокрема роз­різняють глобал. екс­плікативні теорії (політ. реалізм, філософія історії) та окремі гіпотези й методи (бігевіорист. школа; див. Бігевіоризм). У межах подіб. типології швейцар. дослідник Ф. Брай­яр від­носить до заг. теорій політ. реалізм, істор. соціологію та марксист.-ленін. концепцію між­нар. від­носин. Як окремі роз­роблено теорії між­нар. акторів (Б. Корані), взаємодій у межах між­нар. систем (Дж. Моделскі, С. Амін, К. Кайзер), стратегії, конфліктів і дослідж. світу (Л. Пуарʼє, Д. Сінґер, Ю. Ґалтунґ), інтеграції (А. Етціоні, К. Дойч), між­нар. організації (І. Клод, Ж. Сіотіс, Е. Гаас). Однак кожна із таких класифікацій має умов. характер і не може охопити усю багатоваріантність теор. по­глядів і методол. під­ходів до аналізу М. в., а описана різноманітність не означає, що сучас. теоріям вдалося подолати свою спорідненість із 3-ма осн. парадигмами: класич., ідеаліст., марксистською. Засн. укр. школи істориків-між­народників вважають М. Грушевського, який у своїх працях про історію України широко висвітлював між­нар. звʼязки України із сусідами та ін. європ. державами. У рад. часи між­нар. тематику роз­робляв А. Кримський. Після 2-ї світової вій­ни про М. в., зокрема місце України у між­нар. подіях, писали Г. Цвєтков, П. Удовиченко, В. Тарасенко, А. Шлепаков, Р. Симоненко, В. Бруз, Л. Лещенко, С. Ап­патов та ін. Значну увагу вони приділяли діяльності УРСР в ООН, що давало можливість для нагадува­н­ня про хоч і умов., але все ж таки формально ви­знаний в ООН суверенітет України. Між­нар. про­блематику, повʼязану з Україною, роз­робляють у країнах Заходу науковці — з походже­н­ня українці, які наголошують на давньому корін­ні державності України та на істор. не­справедливості по­збавле­н­ня її незалежності, ви­вчають зовн. політику сучас. України (Т. Гунчак, В. Голубничий, В. Маркусь, Т. Кузьо, О. Субтельний, Б. Осадчук та ін.). Проголоше­н­ня незалежності України 1991 і на­ступні докорін­ні соц.-політ. зруше­н­ня вимагали ефектив. політ. соціалізації су­спільства, під­вище­н­ня рівня політ. культури та політ. участі громадян. 3ʼявилися пере­клади зарубіж. і праці вітчизн. авторів із про­блем політ. науки, від­бувся процес пере­орієнтації багатьох з існуючих су­спільно-політ. ви­дань, виникли нові наук. і публіцист. журнали політол. профілю («Політика і час», «Політична думка», «Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія Між­народні від­носини», «Нова політика», «Під­текст» тощо). Уведе­н­ня політології до навч. про­грам більшості укр. закладів вищої освіти стимулювало під­готовку від­повід. під­ручників і посібників. Таким чином, за досить корот. проміжок часу зародилася цілком самост. вітчизн. політол. школа, що по­ступово інтегрується до між­нар. наук. спільноти та від­ображає досягне­н­ня світ. наук. думки й укр. політ. проб­леми і зав­да­н­ня. Нині в Україні діє велика кількість центрів між­нар.-політ. дослідж., проте їхні роз­ʼ­єд­нані зуси­л­ля спрямов. пере­важно на викона­н­ня окремих замовлень і про­гнозів конʼюнк­тур. характеру, далеких від фун­дам. про­блем М. в. На високому рівні ви­вчають пита­н­ня М. в. фахівці Стратегічних досліджень Національного ін­ституту. Серед навч. центрів гол. осередком із під­готовки кваліфіков. кадрів і проведе­н­ня теор. дослідж. є Між­народних від­носин Ін­ститут Київського національного університету ім. Т. Шевченка, засн. 1944 як факультет між­нар. від­носин. Протягом першого десятиріч­чя тут під­готовлено понад 300 кваліфіков. фахівців-між­народників, які склали основу дипломат. корпусу УРСР, створили укр. наук. школи у галузі М. в. і між­нар. права. Нині випускники Ін­ституту складають пере­важну більшість апарату МЗС України, працюють в ін. мін-вах і ві­домствах та організаціях, повʼязаних із зовн. стосунками України. У різний час Ін­ститут закін. А. Бутейко, В. Василенко, С. Головатий, Ю. Костенко, Ю. Кочубей, В. Кравець, В. Мартиненко, О. Моцик, С. Осика, Б. Тарасюк, Г. Удовенко, В. Хандогій, О. Чалий. За роки незалежності від­крито низку факультетів і каф. між­нар. від­носин і в ін. закладах вищої освіти, зокрема Одес. (перший подіб. факультет за межами Києва), Львів., Донец., Дні­проп. (нині Дні­про), Харків. університетах.

Завантажити статтю