Міжнаціональні відносини

МІЖ­НАЦІОНА́ЛЬНІ ВІД­НО́СИНИ — без­посередні й опосередковані контакти між націями, які проживають у державі в процесі реалізації їхніх інтересів. Етноси і нації є субʼєктами політики на етапі боротьби за нац. державу або нац.-територ. автономію; при ви­значен­ні нац. пріоритетів у період становле­н­ня політ. ін­ститутів; у між­народних від­носинах; у процесі захисту на держ. рівні етнокультур. специфіки меншин національних. Нац. ідентичність спiльноти можна ре­презентувати як її колективну самосвiдомiсть у результаті самови­значе­н­ня. Водночас на колективне самоконструюва­н­ня образу влас. нац. спiльноти впливають поширенi в її середовищi цiн­нicнi уявле­н­ня, мiфи та стереотипи, особливо тi, що змальовують контpacтність мiж «нами» i «ними», «своїми» i «чужими». Нац.-етнічна диференціація та ідентичність — динам. соц. реальність, що залежить від особливостей актуалізації етніч. потенціалу окремої особи чи спільноти. У результаті по­стає досить специфіч. феномен — етнополіт. мобілізація, що є неминучим наслідком виникне­н­ня (ре­актуалізації) етнополіт. конфліктів як процесу виявле­н­ня й усуне­н­ня суперечностей, що по­стійно виникають в етнополіт. сфері су­спільства. Етнічна група — частина етносу, що у силу різних об­ставин (зміна кордонів, еміграція, депортація тощо) ві­дірвалася від нього, потрапила у «чужу країну» і, пере­буваючи в ін. етніч. середовищі, зберігає свої особливості й часто діє як організов. спільнота. При цьому, з од­ного боку, вона є дієвим структур. елементом су­спільства та політ. нації країни свого прожива­н­ня, з іншого, — природ. частиною свого «рідного», але територіально від­межов. етносу. Під етно­графічними групами за­звичай ро­зуміють певні локал. групи всередині етносу або нації, які зберегли деякі місц. особливості в культурі, побуті, звичаях, мові, мають самона­зву тощо. За походже­н­ням роз­різняють етногр. групи, що засвідчують незавершеність процесу їхнього входже­н­ня до складу народності чи нації; уособлюють частину нації чи народності під впливом від­нос. ізоляції або ж у результаті впливу ін. етніч. спільнот чи реліг. від­мін­ностей; довгий час ві­дірвані від осн. маси нації або етносу у територ., соц.-екон., політ. від­ноше­н­нях. Як етногр., так і етнічні групи є частинами від­повід. етносів і при наявності багатьох спіл. рис характеризуються певною культур. та мовною своєрідністю. Від­різняє їх сут­тєва ознака — тер. формува­н­ня і побутува­н­ня. Як орган. частина материн. етносу етногр. групи брали та продовжують брати участь у процесах його консолідації. Етнічні ж групи роз­селилися і функціонують на певній від­далі від материн. етносу, поза осн. етніч. тер., у більшій чи меншій від­даленості від неї, в ін. лінгвокультур. середовищі. Нац. групу ви­окремлюють як групу людей, які ві­дірвалися від осн. масиву етносу, що створив свою державу та сформувався як окремішня нація. Взаємини й умови існува­н­ня титул. нації і нац. меншин ви­значають різні чин­ники, зокрема істор., екон., політ. (політ. режим, культура тощо). Досягнути гармонізації М. в. можна у результаті послідов. етнонац. політики, роз­витку громадянського су­спільства та демократизації су­спільства загалом. Саме кон­структивна взаємодія титул. нації та нац. меншин дає змогу державі успішно роз­виватися, є джерелом політ. і соц. стабільності й основою для роз­витку політ. нації, що формується на основі різних етніч. спільнот, обʼ­єд­наних спіл. істор. долею, держ. мовою, заг.-нац. цін­ностями та політ. ін­ститутами. Політ. нація консолідує людей на основі нац. державності й громадян. су­спільства, владні структури сприяють нац. консолідації, інколи навіть використовують з цією метою методи примусу. Пред­ставники політ. націй вирішують пита­н­ня своєї національності на під­ставі громадянства, приналежності до певної держави, схвале­н­ня її найголовніших політ. цін­ностей. Політ. націю формують етноси, нац. меншини та етнічні групи, що спів­­існують і взаємодіють у межах держави, усві­домлюють спільність своїх цілей, зав­дань та інте­ресів, з високим ступ. консолідації та інтегрованості у політ. життя. Осн. різновиди політ. націй, від­повід­но до яких за­стосовують різний інструментарій регулюва­н­ня М. в.: політ. нація в моноетніч. державі (можуть існувати нечислен­ні етнічні групи); політ. нації, що сформувалися на основі кількох націй-етносів; держави, в яких немає титул. етносу. В певний період роз­витку держави можуть домінувати етнічні, культурол. складники державо­творе­н­ня, в ін. ситуації — політ. і територіальні. Етнополіт. нація характеризується єд­ністю нац. сві­домості, ідеї, ідентичності, мови, істор. памʼяті. В етнополіт. нації ініціативними є народ і нац. еліта. Залуче­н­ня всіх субʼєктів нації у її роз­виток забезпечує стабільність та консолідацію. Політизація етнічності насамперед перед­бачає процес набу­т­тя етніч. спільнотою політ. сві­домості, її мобілізацію для досягне­н­ня певної мети, участь у прийнят­ті політ. рішень. Механізм політизації етнічності ґрунтується на основі взаємодії кон­стантив. компонентів системи етніч. ідентифікації (структура, зміст і динаміка процесів етнічності), з одного боку, і полі­структур. змін. чин­ників середовища, — з іншого. Політизацію етнічності спричиняють певна політ. та екон. нерівноправність у роз­витку окремих етніч. груп, вплив етнорегіон. рухів у сусід. державах, зокрема вплив етніч. батьківщини. Наслідками політизації етнічності є формува­н­ня політизов. етнічностей, або етнонацій; їхній вихід на арену політ. життя (пере­творе­н­ня на субʼєктів історії); зародже­н­ня і роз­виток етнонаціо­налізму та етніцизму. На окрему увагу заслуговує нац. самови­­значе­н­ня як задоволе­н­ня потреби нації мати правове оформле­н­ня і політико-владний захист. Це своєрід. процес встановле­н­ня і закріпле­н­ня нацією свого політ. статусу. Однак інтер­претація права на самови­значе­н­ня народів, що закріплене в ст. 1 Статуту ООН, обмежена існува­н­ням певних принципів між­нар. права, гол. серед яких — непорушність кордонів та збереже­н­ня територ. цілісності держав. Тому принцип нац. самови­значе­н­ня, як механізм дотрима­н­ня інтересів усіх без винятку етносів, не завжди має умови для своєї реалізації. Ефектив. механізмом гармонізації М. в. і нед­опуще­н­ня етнополіт. конфліктів є етнонац. політика за 3-ма осн. напрямами: етнополіт. від­носини субʼєктів певної країни, що характеризують багатоманітну взаємодію нац. еліти та багатонац. електорату, нац. рухів, партій та ін.; етнополіт. сві­домість, що виявляє залежність політ. життя від ставле­н­ня етносів до ін­ститутів влади через втіле­н­ня ін­ституціями нац. ідеалів, цілей, норм і на­станов, рекрутува­н­ням нац. еліт; етнополіт. організація як частина організац. структур держави та етно­спільнот у ви­гляді нац. автономій, етноеліт, нац. рухів, партій та ін. ланок. Роз­глядаючи різні моделі М. в., найчастіше виділяють інтеграц., сегрегац., асиміляц. та маргінал. типи від­носин. Кожна з моделей демонструє певні особливості М. в. і за­стосува­н­ня тієї чи ін. моделі може бути зумовлене різними політ., екон. чи істор. чин­никами. Най­ефективніша — інтеграц. модель, що дає змогу різним етніч. групам та нац. меншинам зберегти свою нац. ідентичність, а також брати участь у роз­витку держави. У межах цієї моделі для етніч. спільнот, що уособлюють етнонац. культуру су­спільства, створюють всі умови для збереже­н­ня етнокультур. самобутності, вони мають правові під­стави для збереже­н­ня і роз­витку своїх етніч., мовних, етнокультур. прав; з ін. боку, ця модель перед­бачає, що всі етнічні спільноти, які становлять етнонац. структуру, інтегруються на базі певних сусп. цін­ностей, зокрема державо- та націєтворчих. Сегрегац. модель перед­бачає роз­діле­н­ня, від­окремле­н­ня чи ізоляцію на окремій тер. етніч. групи. Така політика посилює дис­кримінац. процеси у су­спільстві, внаслідок чого окремі етнічні групи пере­бувають у гіршому культур. та матеріал. становищі. Сегрегацію може під­тримувати влада, вона може бути юридично узаконеною. У результаті такі процеси призводять до консолідації від­окремленої етніч. групи і надалі — до проти­стоя­н­ня етніч. більшості. Хоча ця модель не демократ., її за­стосовують щодо окремих етніч. груп у низці європ. країн. Напр., такими сегрегов. етніч. групами нині можна вважати числен­ні ім­мі­грант. осередки в урбанізов. багатокультур. су­спільствах. Асиміляц. модель М. в. перед­бачає зли­т­тя однієї самост. етніч. спільноти або її певної частини з ін. етніч. спільнотою, що, за­звичай, є числен­нішою і за­ймає панівні політ. та екон. позиції в державі, де ці спільноти проживають, внаслідок чого одна з них втрачає свою мову, культуру, нац. сві­домість, традиції, звичаї та ін. Ця модель є дієвим засобом досягне­н­ня етніч. однорідності, адже нац. меншість спри­ймає цін­ності, норми поведінки, культуру більшості. Серед чин­ників, що найчастіше зумовлюють етнічну асиміляцію, — екон. міграції (люди потрапляють у чуже етнічне середовище), змішані шлюби, мовна асиміляція (втрата етніч. мови, рідною стає мова ін. етносу), посиле­н­ня духов. і культур. взаємодії народів, урбанізація. Асиміляц. процеси можуть мати природ. характер (добровіл.) або ж штуч. (насильниц.). Природні асиміляц. процеси від­буваються по­ступово під час етніч. контактів різних груп шляхом обміну етнокультур. традиціями. Штучна асиміляція — результат цілеспрямов. держ. асимілятор. політики, спрямов. на руйнацію етносоц. систем шляхом політ. диктату, екон. екс­пансії, культурно-мовної та реліг. домінації, обмеже­н­ня прав нац. меншин, насильниц. депортацій, знище­н­ня еліти нац. меншин та ін., що призводить до негатив. політ., екон. та соціокультур. наслідків. Най­інтенсивніше й найшвидше етнічна асиміляція від­бувається у су­спільствах, де мі­гранти роз­сіюються в однорід. середовищі з міцними і сталими екон., політ. й культур. звʼяз­­ками; найповільніше — у су­спільствах, де мі­гранти утворюють за­мкнені територ. громади з влас. ін­ституціями й організаціями, що мають тривалі й роз­галужені звʼязки з етніч. батьківщиною. Разом з тим, етнічна спільнота, що асимілюється за певних умов, впливає також і на культуру асимілятора. За­стосува­н­ня асиміляц. моделі М. в. зумовлює зміну чисельності етносів, мовну картину, призводить до зміни етніч. самосві­домості, етніч. змішува­н­ня насел. (через зро­ста­н­ня кількості між­етніч. шлюбів), що впливає і на роз­виток нації загалом. Маргінал. модель М. в. — маргіналізація певної етніч. групи, що може при­звести до її зникне­н­ня. По­ступова втрата етніч. коренів, культур. традицій призводить і до втрати нац. ідентичності, зокрема у ситуацію етніч. маргіналів можуть потрапити діти з етнічно змішаних сімей, нац. меншини. Етнічна маргіналізація знаходить прояв на рівні психол. амбівалентності, «ро­зірваності» між культурами, етносами, мовами, усві­домле­н­ня себе космополітом (див. Космополітизм), самоідентифікації з двома, трьома етносами. М. в. за­знають по­стій. змін під впливом внутр.- і зовн.-політ. факторів.

Завантажити статтю