Мікози

Визначення і загальна характеристика

МІКО́ЗИ (від грец. μύκης — гриб) — захворюва­н­ня тварин і людей (бла-стомікоз, дерматомікоз, фікомікоз), а рідше рослин (трахеомікоз), що спричинені мікро­скопічними грибами. У наук. публікаціях із медицини та ветеринарії використовують понад 3400 назв грибів — збудників М., що належать до від­ділів Zygomycota, Ascomycota і Basidiomycota. Найчастіше це види родів Absidia, Arthrinium, Aspergillus, Blastomyces, Candida, Cladophialophora, Cladosporium, Coccidioides, Cryptococcus, Histoplasma, Malassezia, Microsporum, Mucor, Penicillium, Phialophora, Pneumocystis, Rhinosporidium, Rhizopus, Sporothrix, Stachybotrys, Trichophyton, Trichosporon, Trichothecium. Спричинені грибами інфекції дуже поширені, а сприйнятливість до них зумовлена станом імун­ної системи та шкіри, нейроендокрин. і метаболіч. поруше­н­нями, супут. захворюва­н­нями (напр., СНІД). Прямий шлях ураже­н­ня можливий під час контакту з ґрунтом, рослинами, хворими тваринами або людиною, непрямий — через предмети, що були у вжитку хворих, чи які використовували для до­гляду за тваринами. За здатністю викликати М. гриби поділяють на монопатогени, що викликають захворюва­н­ня тільки у тварин (зоофільні) або у людини (антропофільні), і поліпатогени, здатні вражати різні організми (напр., антропозоофільні). Більшість М. не є контагіозними (викликаними високоспеціалізов. патогенами); а популяції грибів, що можуть стати потенцій. збудниками, присутні у довкіл­лі та самому організмі як компоненти нормал. мікобіо­ти (можуть викликати опортуніст. М.). Під час ураже­н­ня гриби впливають на різні органи і, від­повід­но, на син­дроми роз­ладів в організмі. Захворюва­н­ня, що вони викликають у людини і тварин, зумовлені продукува­н­ням певних ферментів (кератинази, ліпази, протеази), токсинів (афлатоксинів), алергенів та утворе­н­ням різних структур в уражених тканинах. Супут. проявами М. можуть бути мікотоксикози і мікоген­ні алергії. Гриби, патоген­ні для людини, часто поліморфні або диморфні (бластомікоз, гістоплазмоз), тобто є над­звичайно мінливими, утворюючи різні спороносні структури. Здатність добре адаптуватися до довкі­л­ля робить ці організми складними для діагно­стува­н­ня та ви­вче­н­ня. Деякими М. з ураже­н­ням шкіри, волос­ся й нігтів (трихофітія, мікроспорія) хворіють здебільшого діти, ін. (епідермофітія стоп, рубромікоз, глибокі системні М.) — пере­важно дорослі. Простежує­ться сезон­ність інфікува­н­ня й цик­лічність спалахів захворювань. Єдиної класифікації М. немає. Їх часто називають за ураженою частиною тіла (бронхо-, дермато-, оніхо-, пневмомікози) або за на­звою патоген. організму — бластомікози (Blastomyces); гістоплазмоз (Histoplasma capsula-tum); кандідоз (Candida); кокцидіоз (Coccidioides immitis), тріхофітія (Trichophyton). Найчастіше М. класифікують за особ­ливостями клін. картини і пере­бігом захворюва­н­ня: поверхн. М. (кератомікози — різнобарв. лишай (Malassezia furfur), біла пʼєдра (Geotrichum beigelii), чорна пʼєдра (Piedraia hortae), епідермал. (Epidermophyton floc-cosum) і шкірні (дермато-; Micro-sporum, Trichophyton) М., під­шкірні М. (Absidia, Cladosporium, Rhizopus, Sporothrix), глибокі системні М. (уражуються внутр. органи; Blastomyces, Coccidio­ides, Histoplasma, Mucor), а також опортуніст. М. (слизових оболонок, легень, мозкових оболонок — аспергильоз (Aspergillus), кандідоз (Candida), пеніцильоз (Penicillium), мукороз (Mucor, Rhizopus) та ін.). Первин­ні інфекції диморф. систем. М. пере­важно легеневі, після вдиха­н­ня спор грибів. Проте найчастіше зу­стрічаються у людини різні види дерматомікозів. Більшість грибів, що їх викликають, є ґрунтовими са­протрофами з високими адаптацій. властивостями. Для тварин більш характерні епізоотич. лімфангіт, споротрихоз, стахиботріотоксикоз, кріптокок­коз, кокцидіоз, аспергильоз. Молоді тварини більш схильні до захворювань на М. Скупчене утрима­н­ня і за­бруднені приміще­н­ня, недо­статня і неповноцін­на годівля, заражені корми зумовлюють пошире­н­ня патоген. грибів. Широкий діапазон молекуляр., імунол. і цитол. методів за­стосовують для роз­робле­н­ня лікува­н­ня М., що є комплексним і досить складним. Протигрибк. препарати (антимікотики) належать до груп аліламінів (бутенафін, нафтифін), антиметаболітів, азолів (флуконазол, кетоконазол, клотримазол, ітраконазол, оксиконазол), інгібіторів синтезу хітину та глюкану, поліенів (на основі ні­статину, амфо­терицину В, леворіну), а також до препаратів систем. (гризеофульвін) і місц. дії. Системні М. можуть реагувати на хірург. втру­ча­н­ня, рентґен, іодид калію, анти­біо­тики. Існує про­блема токсичності антимікотиків. М. були ві­домі у Стародав. Греції та Римі: кандидоз слизової оболонки рота ви­вчали Гіп­пократ і Гален, тріхофітію — Цельс. Мікробіо­логи і мікологи, які працювали з мікро­скопіч. грибами, зробили знач. внесок у ви­вче­н­ня М. у 18–19 ст. (уперше описано гриби багатьох родів, а франц. міколог Р. Сабуро за­пропонував їхню класифікацію). Нині пита­н­нями клін. мікології за­ймається вузьке коло дослідників. Найбільш ві­домі на теренах колиш. СРСР — О. Під­висоцький (хромомікоз), П. Кашкін (кандидоз, створив першу клініку М. та НДІ мед. мікології), М. Шеклаков (класифікація М.). За даними ВООЗ, кожен 5-й мешканець Землі інфіков. грибами, а кожний 10-й має виражені клін. прояви М. Частота ураже­н­ня насел. європ. країн різними М. становить 20–60 %. В Україні цілеспрямов. дослідж. з мед. мікології не проводили, проте припускають аналог. рівень інфікованості. Серед укр. дослідників, які зробили внесок у ви­вче­н­ня грибів, збудників М. та деяких грибк. захворювань у 20–21 ст., — В. Білай, В. Дроботько, Е. Коваль, С. Морочковський, М. Пі­доплічко, А. Руденко, П. Ятель.

Літ.: Билай В. И., Пидопличко Н. М. Токсинообразующие микро­скопические грибы и вызываемые ими заболевания человека и животных. К., 1970; Кашкин П. Н., Хохряков М. К., Кашкин А. П. Определитель патоген­ных, токсикоген­ных и вредных для человека грибов. Ленин­град, 1979; Руденко А., Коваль Э., Полищук В., Заплавская Е. Онихомикозы в Украине // Ліки України. 2000. № 6; G. S. de Hoog, J. Guarro, J. Geneâ, M. J. Figueras. Atlas of clinical fungi. Centraalbureau voor Schimmelcultures. Utrecht, 2000; M. D. Richardson, E. M. John-son. The pocket guide to fungal infection. Oxford, 2000; Коляденко В. Г., Степаненко В. І. Плісеневі гриби — етіопатогенетичне значе­н­ня у виникнен­ні та роз­витку мікозів. Міф чи реальність? Еволюція наукових досліджень // Укр. журн. дерматології, венерології, косметології. 2001. № 1; N. Morishita, Y. Sei. Microreview of pityriasis versicolor and Malassezia species // Mycopathologia. 2006. Vol. 162, № 6; Руденко А. В., Коваль Э. З., Рыжко П. П., Заплавская Е. А. Онихомикоз. К., 2007; Сергеев А. Ю., Сергеев Ю. В. Грибковые инфекции: Руководство для врачей. 2-е изд. Москва, 2008; Медицинская микробиология, вирусология и им­мунология: Учеб. В., 2015.

Т. В. Андріанова

Завантажити статтю