Миропіль

МИРО́ПІЛЬ — селище міського типу Романівського ра­йону Житомирської області. 2016 з Миропіл. селищ. ради (під­порядк. с. Дертка) та Колодяжнен. (с. Колодяжне) і Малокозар. (села Мала Козара, Олександрівка та Пилипо-Кошара) сільс. рад утвор. Миропіл. селищну обʼ­єд­нану територіал. громаду (176,7 км²). М. знаходиться на р. Случ (притока Горині, бас. Дні­пра), за 80 км від обл. центру та 18 км від райцентру. Площа 8,5 км². За пере­писом насел. 2001, проживали 5439 осіб (складає 95,6 % до 1989); станом на 1 січня 2017 — 4622 особи; пере­важно українці (бл. 90 %), є багато поляків (бл. 8 %). Залізнична станція на лінії Козятин–Шепетівка. Зна­йдено артефакти періодів неоліту, міді та бронзи, трипіл. культури та давньорус. часу. 1896 на обох берегах Случі археолог С. Гамченко виявив 464 кургани 5–7 і 10–13 ст. Під 1195 у літопис. джерелах згадується на цих землях давньорус. поселе­н­ня Камʼянець. 1195–96 Ро­стислав Рюрикович з князями Мстиславом, Ро­стиславом і Святославом спустошили довкола Камʼянця Романів. волость. Під час князів. боротьби за Галич 1207–13 тут зна­йшли при­станище князь Василько та його бояри. Сюди ж прибув і князь Данило Галицький зі своєю матірʼю. Ці події описані в літописі Руському за Іпатіїв. списком. На поч. 1241 орди монголо-татар знищили Камʼянець і Колодяжин. Рятуючись від частих набігів кочівників, люди оселилися за 1,5 км від Случі на високих глин. горах, що омивалися малими річками Оліївка та Сапогівка (нині Чоботівка). Вперше с. Сапогове згадується в недатованому записі (бл. 1497) Литов. метрики за 1440–98. Після Люблін. унії 1569 навколишні землі ві­ді­йшли до Польщі, а Сапогове пере­йменували у М. За писем. джерелами 1585, поселе­н­ня належало князям Острозьким. 1609–1753 — у складі Остроз. ординації, адміністративно також належало до Полон. волості Волин. воєводства. 1622 було 520 дворів. Жит. брали участь у селян.-козац. пов­ста­н­нях під керівництвом К. Косинського (1591–93), С. Наливайка (1594–96), Визв. війні під проводом Б. Хмельницького, пов­стан­ні на чолі з фастів. полковником С. Палієм (1701–02). Від 1649 М. входив до Білоцерків., від 1657 — до Волин. полків. 1667 за Андрусів. пере­мирʼям разом з навколиш. селами залишився під владою Польщі; адміністративно належав до Житомир. пов. 1711–12 багато жит. примусово виселили. Згодом почала формуватися євр. громада. Від серед. 18 ст. належав князям Любомирським, шляхтичам Міончинським, Дзедушицьким, Ро­створовським і графу Чапському. 1778 король Польщі Станіслав-Авґуст надав до­звіл на проведе­н­ня у м-ку щотижневих базарів і 12 ярмарків на рік. За 2-м поділом Польщі 1793 М. ві­ді­йшов до Рос. імперії. У 19 — на поч. 20 ст. — містечко, волос. центр Ново­град-Волин. пов. Волин. губ. На поч. 19 ст. споруджено палац і закладено парк, сад і оранжерею. 1820 зведено костел св. Антонія (зберігся донині, діє громада РКЦ). У 1840-х рр. побудовано папер. ф-ку (нині ПАТ). У травні 1863 побл. М. за­знали поразки осн. польс. прав­обережні пов­стан. загони під командува­н­ням генерала Ружицького. 1867 мешкали 2995, 1897 — 4914 (з них 1912 євреїв), 1913 — 4891 особа. 1872 прокладено залізницю Бердичів–Шепетівка. 1878 від­крито нар. училище. У 19 ст. також працювали винокур., лісопил. і цегел. заводи, сукон­на ф-ка, водяний і паровий млини, камʼя-ний карʼєр; функціонувала пасіка (бл. 2 тис. вуликів); були стайні з чистопород. кіньми, зокрема з араб. і англ. рисаками; існували 3 церкви та 2 євр. молитов. будинки, земська лікарня. У 1910-х рр. М. став знач. хліб. ринком Волині; тут проводили щомісячні ярмарки. Під час воєн. дій 1918–20 від­бувалися бої укр. і польс. військ з більшов. за конт­роль над залізнич. станцією. 1923–30 — у складі Житомир. округи; 1932–37 — Київ., від 1937 — Житомир. обл.; від 1926 — Романів. (1933–2003 — Дзержин.) р-ну. 1923–26 — райцентр. 1931 утвор. МТС. Жит. потерпали від голодомору 1932–33 (померли понад 30 осіб; багато врятувалися завдяки близькості М. до залізнич. станції). Понад 140 осіб за­знали сталін. ре­пресій, з них 44 роз­стріляли. Від 6 липня 1941 до 6 січня 1944 — під нім.-фашист. окупацією. Нацисти вбили понад 1 тис. миропільчан (пере­важно євреїв). В околицях діяло рад. під­пі­л­ля. На фронтах 2-ї світової вій­ни загинули 486 воїнів-земляків; у брат. могилах поховано бл. 290 воїнів-визволителів. На їхню честь встановлено 4 памʼятники та 2 обеліски. Від 1957 — смт (утвор. шляхом при­єд­на­н­ня до М. сіл Камʼянка, Старий М. і Новий М.). У тому ж році споруджено Миропіл. ГЕС. У М. і його околицях видобувають граніт і пісок. Пл. лісів 4126 га. У М. — 2 заг.-осв. школи, г-зія, дитсадок; Будинок культури, клуб папер. ф-ки, 2 б-ки, муз. школа, істор.-краєзн. музей; амбулаторія заг. практики сімей. медицини; від­діл. 2-х банків. Діє Свято-Михайлів. церква, є 2 проте­стант. молитов. будинки. Зберігся камʼяний хрест, встановлений у 19 ст. У М. народилися вчений-агроном В. Жаринов, лікар-хірург Т. Кадощук, фахівець у галузі автоматики Ю. Корнілов; письмен­ник-сатирик С. Коваль; артистка, режисер, засл. арт. України К. Стрельцова; дипломат В. Примаченко; учасник 2-ї світової вій­ни, Герой Радянського Союзу В. Тимощук; кер. с.-г. під­приємства, Герой Соц. Праці Т. Гиндич; у с. Дертка — ортопед-травматолог В. Дроботун. У серед. 18 ст. мешкав діяч хасидизму Пінхас з Корця. Тут збирала фольклорні матеріали Леся Українка.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю