Меліоїдоз

Визначення і загальна характеристика

МЕЛІОЇДО́З  — бактерійна хвороба людей і тварин, що характеризується розвитком сепсису з утворенням абсцесів у різних органах і тканинах. 1911 англ. військ. лікар А. Вайтмор уперше описав хворобу як сапоподібне захворювання за даними патологоанатом. розтину трупів людей у Бірмі (нині М’янма). Наступ. року він разом із асист. К. Крішнасвамі виділив її збудника — аеробну грамнегативну рухому паличку Burkholderia pseudomallei, що продукує екзотоксини, а під час руйнування виділяє ендотоксин. Вона добре росте на звичай. пожив. середовищах; стійка в довкіллі (зберігається до 1 місяця), але швидко гине при нагріванні та під впливом дезінфектантів. Осн. джерела збудника — щури, миші, свині, коні, рогата худоба, кролі, собаки, коти тощо, які виділяють мікроби з гноєм із виразок та випорожненнями, забруднюючи ґрунт і воду. Хвора особа не становить небезпеки для інших. Природна сприйнятливість людини не висока, хворіють здебільшого чоловіки з ослаб­леною імун. системою. Захво­рювання реєструють переважно в Пд. Азії, Океанії та Центр. Аме­риці. В Європі та США трапляються випадки завезення хвороби. Зараження людини відбувається під час споживання контамінов. води та їжі, аероген. (вдихаючи збудника з частинками пилу) або контакт. (через пошкоджену шкіру) шляхами. Збуд­ник проникає в лімфатичні вузли, де розмножується, а потім із кров’ю та лімфою розповсюджується в організмі, осідаючи в різних органах і тканинах. Інкубацій. період становить 2–14 діб (іноді більше). У людей розрізняють септикопіємічну, легеневу та латентну форми. Септикопіємічна форма починається з ознобу та гарячки, супроводжується задишкою, проносом і зневодненням організму; на шкірі з’яв­ля­ються еритемні плями, пустули, кров’янисті пухирці. Захворю­вання ускладнюється абсцесами внутр. органів, гній. артритами, остеомієлітом. Часто виникає колапс. Іноді інфекція набирає хроніч. перебігу з періодич. рецидивами. Легеневій формі властиві гарячка, кашель з гній. або кров’янистими виділеннями, біль у груд. клітці, збільшення шийних і пахвових лімфовузлів, часто розвивається тяжка пневмонія, що ускладнюється абсцесом легень і гній. плевритом. Ла­тентна форма має безсимптом. перебіг, однак може активізуватися і набрати ознак септич. або легеневої форми. У хворих тварин спостерігається лихоманка, кашель, задишка, слизисто-гній­ні виділення з носа, сльозотеча, діарея, виразки на слиз. оболонці носа та шкірі, нагноєння лімфатич. вузлів, гнійні вогнища у внутр. органах, флегмони м’яких тканин. Лабораторне підтвердження діагнозу здійснюють за допомогою посіву матеріалу від хворого (крові, сечі, мокроти, вмісту абсцесу) на штучні поживні середовища та наступ. ідентифікації отриманої культури, а також серол. реакцій (РЗК, РНГА, РА), біол. проби на мишах, ґвіней. свинках і хом’яках. Для експрес-діагностики використовують люмінесцентну мікроскопію. М. у хворих насамперед диференціюють від сапу, сепсису, тифів, туберкульозу, мікозів і третин. сифілісу. Комплексне лікування передбачає використання антибіотиків (тетрицикліни, хлорамфенікол, цефалоспорини, сульфаніламіди пролонгованої дії) в комбінації протягом 1–2 місяців і довше та хірург. дренування абсцесів. За відсутності лікування летальність досягає 95–100 %. Профілактика складається з дератизацій. заходів, захисту джерел водопостачання і харч. продуктів від гризунів. Для запобігання занесення хвороби з ендеміч. країни на держ. кордоні та транспорті здійснюють вет. конт­роль. У разі виявлення М. проводять карантинні заходи. Інфіков. домаш. і с.-г. тварин лікують або знищують, хворих людей ізолюють у мед. бокси, а їхні виділення дезінфікують. Специфічну профілактику не розроблено.

Завантажити статтю