Меліоїдоз

МЕЛІОЇДО́З — бактерійна хвороба людей і тварин, що характеризується роз­витком сепсису з утворе­н­ням абсцесів у різних органах і тканинах. 1911 англ. військ. лікар А. Вайтмор уперше описав хворобу як сапоподібне захворюва­н­ня за даними патолого­анатом. роз­тину трупів людей у Бірмі (нині Мʼянма). На­ступ. року він разом із асист. К. Крішнасвамі виділив її збудника — аеробну грамнегативну рухому паличку Burkholderia pseudomallei, що продукує екзотоксини, а під час руйнува­н­ня виділяє ендотоксин. Вона добре росте на звичай. пожив. середовищах; стійка в довкіл­лі (зберігається до 1 місяця), але швидко гине при на­гріван­ні та під впливом дезінфектантів. Осн. джерела збудника — щури, миші, свині, коні, рогата худоба, кролі, собаки, коти тощо, які виділяють мікроби з гноєм із виразок та випорожне­н­нями, за­бруднюючи ґрунт і воду. Хвора особа не становить небезпеки для інших. Природна сприйнятливість людини не висока, хворіють здебільшого чоловіки з ослаб­леною імун. системою. Захво­рюва­н­ня реєструють пере­важно в Пд. Азії, Океанії та Центр. Аме­риці. В Європі та США трапляються випадки завезе­н­ня хвороби. Зараже­н­ня людини від­бувається під час спожива­н­ня контамінов. води та їжі, аероген. (вдихаючи збудника з частинками пилу) або контакт. (через по­шкоджену шкіру) шляхами. Збуд­ник проникає в лімфатичні вузли, де роз­множується, а потім із кровʼю та лімфою роз­по­всюджується в організмі, осідаючи в різних органах і тканинах. Інкубацій. період становить 2–14 діб (іноді більше). У людей роз­різняють септикопіємічну, легеневу та латентну форми. Септикопіємічна форма починається з ознобу та гарячки, су­проводжується задишкою, проносом і зневодне­н­ням організму; на шкірі зʼяв­ля­ються еритемні плями, пустули, кровʼянисті пухирці. Захворю­ва­н­ня ускладнюється абсцесами внутр. органів, гній. артритами, остеомієлітом. Часто виникає колапс. Іноді інфекція набирає хроніч. пере­бігу з періодич. рецидивами. Легеневій формі властиві гарячка, кашель з гній. або кровʼянистими виділе­н­нями, біль у груд. клітці, збільше­н­ня шийних і пахвових лімфовузлів, часто роз­вивається тяжка пневмонія, що ускладнюється абсцесом легень і гній. плевритом. Ла­тентна форма має без­симптом. пере­біг, однак може активізуватися і на­брати ознак септич. або легеневої форми. У хворих тварин спо­стерігається лихоманка, кашель, задишка, слизисто-гній­ні виділе­н­ня з носа, сльозотеча, діарея, виразки на слиз. оболонці носа та шкірі, нагноє­н­ня лімфатич. вузлів, гнійні вогнища у внутр. органах, флегмони мʼяких тканин. Лабораторне під­твердже­н­ня діа­гнозу здійснюють за допомогою посіву матеріалу від хворого (крові, сечі, мокроти, вмісту абсцесу) на штучні поживні середовища та на­ступ. ідентифікації отриманої культури, а також серол. реакцій (РЗК, РНГА, РА), біол. проби на мишах, ґвіней. свинках і хомʼяках. Для екс­прес-діагностики використовують люмінесцентну мікро­скопію. М. у хворих насамперед диференціюють від сапу, сепсису, тифів, туберкульозу, мікозів і третин. сифілісу. Комплексне лікува­н­ня перед­бачає викори­ста­н­ня антибіо­тиків (тетрицикліни, хлорамфенікол, цефалоспорини, сульфаніламіди пролонгованої дії) в комбінації протягом 1–2 місяців і довше та хірург. дренува­н­ня абсцесів. За від­сутності лікува­н­ня летальність досягає 95–100 %. Профілактика складається з дератизацій. заходів, захисту джерел водопо­стача­н­ня і харч. продуктів від гризунів. Для запобіга­н­ня занесе­н­ня хвороби з ендеміч. країни на держ. кордоні та транс­порті здійснюють вет. конт­роль. У разі виявле­н­ня М. проводять карантин­ні заходи. Інфіков. домаш. і с.-г. тварин лікують або знищують, хворих людей ізолюють у мед. бокси, а їхні виділе­н­ня дезінфікують. Специфічну профілактику не роз­роблено.

Завантажити статтю