Метафора

МЕТА́ФОРА (від грец. μεταφορά — пере­несе­н­ня) — мовне і мислен­нєве явище, що полягає в пере­несен­ні властивостей одного предмета (явища, дії) та його мовного знака на інший предмет (явище, дію) за принципом аналогії або конт­расту. М. почали досліджувати ще в античні часи. Напр., Платон у багатьох своїх трактатах критично висловлювався про викори­ста­н­ня М. як образ. засобу. Натомість Аристотель уважав це явище мовною прикрасою і єдино можливим засобом кодува­н­ня значень. Цей по­гляд поділяли в часи Середньовіч­чя, ви­знавали також онтологічне значе­н­ня М., її здатність бути прообразом чут­тєвого світу. Ви­вче­н­ня М. інтенсивно еволюціонувало в Новий час. Учені 17 ст. часто демонстрували категоричне нес­при­йня­т­тя її (англійські мислителі Т. Гоббс, Дж. Локк, франц. філософ Р. Декарт та ін.). Проте, на думку італійського філософа Дж. Віко, мова метафоричних образів — первин­ний мовний код, а М. — інструмент первин­ної когнітивної функції сві­домості, що ви­значає т. зв. раціональне мисле­н­ня й формує концептуальне уявле­н­ня. На його думку, най­ефективнішим способом творе­н­ня міфу є вжива­н­ня М., водночас кожна М. — «маленький міф». Ідеї Дж. Віко набули роз­витку в працях провід­них європейських лінгвістів 19 ст., зокрема німецьких учених В. фон Гумбольдта, Г. Штейнталя, М. Мюл­лера, а також О. Потебні. Напр., у ро­зумін­ні О. Потебні М. — іманентна властивість мови, що забезпечує процес пі­зна­н­ня як по­стійну діяльність і пошук істини. У 20 ст. М. стала обʼєктом систем. лінгвофілософського ви­вче­н­ня, ре­презентованого у кількох основних напрямах: інтеракційному, прагматичному, суб­ституційному, когнітивному.

Інтеракційна теорія М., за­пропонована А. Річардсом (Велика Британія), полягає в тому, що в метафоричній кон­струкції внаслідок обʼ­єд­на­н­ня та взаємодії двох окремих уявлень про обʼєкти позамовної дійсності утворюється нове поня­т­тя. Він під­дав сумніву традиційні концепції подібності й порівня­н­ня за спрощене ро­зумі­н­ня від­ношень між «змістом» і «оболонкою», позаяк ці по­гляди не враховують інших типів звʼязків між елементами структури. Ідеї А. Річардса, що випливали з романтичні традиції, започатковані Дж. Віко та І. Ґердером, продовжив філософ М. Блек, об­ґрунтувавши наявність у метафор. структурах особливого значе­н­ня й пояснивши його як результат взаємодії не думок, а окремих обʼєктів, кожному з яких від­повід­ає система асоціативних спільних місць. М. у цій теорії по­стає своєрідним транс­форматором, що через проектува­н­ня головного обʼєкта на сферу допоміжного за допомогою системи імплікацій створює нову пер­спективу візії обʼєкта. М. Блек називає дві причини метафоро­творе­н­ня. Першу повʼязує із від­сутністю прямого еквівалента метафоричного значе­н­ня, коли мовець вдається до створе­н­ня М. як єдиного можливого засобу вираже­н­ня. Другу — з унікальністю семантики цієї мовної одиниці та її потужним стилістичним потенціалом. Теорія М. Блека мала значний вплив на подальші дослідже­н­ня М. у ме­жах інтеракційного напряму (американський учений М. Арбіб, рос. — С. Гусєв та ін.) та слугувала під­ґрунтям когнітивного напряму у ви­вчен­ні М.

Прагматичну теорію М. заснував Д. Девідсон (США), на думку якого метафоричне значе­н­ня — прямі словникові значе­н­ня слів, що входять до складу метафоричної кон­струкції. Радикальна концепція, згідно з якою будь-яке висловле­н­ня є метафоричним, у працях амер. філософа за­знала нищівної критики. Він називає філософською догмою утвердже­н­ня метафоричності як сутності мови. Метафоричні висловле­н­ня, на його думку, можуть бути істин­ними чи хибними залежно від істин­ності або хибності їхніх складників. М. від­різняється від хибних висловлень способом вжива­н­ня, що повʼязаний із намірами й метою мовця. Способу вжива­н­ня дослідник надавав особливого значе­н­ня, вважаючи його головною диференційною ознакою М. Д. Девідсон, на від­міну від М. Блека та ін. пред­ставників інтеракційної теорії, заперечував наявність у М. особливого когнітивного змісту. Учений вважає, що вона лише показує один предмет у світлі іншого і є, власне, стилістичною фігурою. Інтер­претація М. залежить як від структури метафоричного образу, так і від умі­н­ня адресата осягнути закодований автором глибин­ний зміст. Метафоричне значе­н­ня, на думку Д. Девідсона, не закладене заздалегідь у метафоричному образі, а залежить від мовно-мислен­нєвої діяльності читача (слухача).

Суб­ституційна (порівняльна) теорія М. зʼявилася у працях Е. Ортоні (США), який для поясне­н­ня механізму ро­зумі­н­ня М. і уподібнень ви­окремив поня­т­тя «небуквальне». Загальною властивістю небуквальних зі­ставлень, на його думку, є їхня асиметричність, яка випливає з того, що тема й оболонка мають множини характерних преди­катів, які не пере­тинаються. Кінцеву інтер­претацію М. і уподіб­нень ви­значають зна­йдені від­повід­ності й ви­брані предикати. Для роз­кри­т­тя змісту М., на думку дослідника, потрібен також додатковий механізм спів­від­несе­н­ня значе­н­ня висловле­н­ня із зна­н­ням мовця. У процесі аналізу природи М. Е. Ортоні, як і більшість науковців, акцентує епістемологічний потенціал метафоричних структур.

Окрім окреслених вище, існують концепції М., побудовані на обʼ­єд­нан­ні різних по­глядів. Напр., П. Рікер (Франція) аналізує метафоричні кон­струкції з урахува­н­ням герменевтичної, феноменологічної та аналітичної традицій, спирається на кантівську ідею продуктивного уявле­н­ня та тлумачить М. як механізм схематизації, що продукує метафоричну атрибуцію. Метафоричний процес, на думку науковця, є прихованим процесом породже­н­ня семантичних категорій шляхом зли­т­тя від­мін­ностей у тотожність. П. Рікер враховує також те, що під час метафоризації від­бувається семантичний зсув на рівні рече­н­ня. Напруже­н­ня між семантичним узгодже­н­ням і не­узгодже­н­ням, що виникає після зближе­н­ня семантично несхожих термів, характеризує логічну структуру подібного і дає змогу побачити загальну процедуру утворе­н­ня понять. На основі аналітичної філософії мови й теорії комунікативної раціональності побудована метафорологія Б. Дебатина (Німеч­чина). Для оцінки рефлексивного потенціалу та комунікативної функції М. вчений спирається на теорію раціо­нальності, а також аналіз сучасних теорій М. У ро­зумін­ні дослідника, раціональність М. полягає в раціональному перед­бачен­ні, що виявляється шляхом критичної рефлексії її смислу та об­ґрунтованості.

У когнітивному аспекті М. трактують як ментальне явище і основний спосіб творе­н­ня нових концептів у мовній картині світу. Таке тлумаче­н­ня є опозитивним до традиційного (повʼязаного з уче­н­ням Аристотеля), але виявляє звʼязок з ним в акцентуван­ні пі­знавального потенціалу М. На звʼязок М. із мисле­н­ням звертали увагу також Дж. Віко, А. Річардс, М. Блек, П. Рікер, Ф. Ніцше та ін., на психологічну природу — німецькі вчені Г. Пауль, К. Бюлер та ін. Най­ближча до сучасної когнітивної теорії концепція американського дослідника 2-ї пол. 1970-х рр. Дж. Джейнса. Він уважав М. одним із основних шляхів формува­н­ня і вияву концептуальної картини світу. Засадничі положе­н­ня когнітивного під­ходу викладені в теорії концептуальної М. Дж. Лакоф­фа, М. Джонсона, які від­мовилися від обʼєктивізму й субʼєктивізму, об­ґрунтувавши їхню не­спроможність пояснити процеси людського пі­зна­н­ня і повʼязані з ними феномени, та звернулися до емпіризму. Згідно з обраним філософським напрямом учені вважають М. одним з необхідних складників людського пі­зна­н­ня та роз­глядають її як механізм створе­н­ня нових значень, нової реальності. Вони доводять, що М. — не поетичга фігура, адже вона притаман­на не лише художнім текс­там, а й повсякден­ній мові; людина не тільки висловлює свої думки за допомогою М., а й мислить ними. Концепти, що структурують від­чу­т­тя людини, її поведінку, ставле­н­ня до інших людей, організовані метафорично. Метафоричність людського мисле­н­ня є знаря­д­дям пі­зна­н­ня світу, концептуалізації явищ, вона допомагає обʼ­єд­нати роз­різнені сфери універсуму, виявити подібність між ними й осягнути неві­доме, складне через ві­доме, простіше.

Теорія Дж. Лакоф­фа і М. Джонсона спричинила зміну наукових уявлень про онтологію М. та її гносеологічний потенціал і лягла в основу філософської системи когнітивного ви­вче­н­ня М. Однак деякі положе­н­ня цієї теорії виявилися дис­кусійними, серед них — пита­н­ня механізму метафоризації, процедур опрацюва­н­ня знань, способів вияву та аналізу когнітивних структур, їх ре­презентації, систематизації. Теорія концептуальної М. сприяла появі нових напрямів когнітивного ви­вче­н­ня М., більшість із яких пере­буває між собою у комплементарних від­ноше­н­нях. Йдеться про теорію концептуальної інтеграції (американці М. Тернер і С. Коулсон, француз Ж. Фоконьє, англієць Дж. Барнден), теорію первин­ної і складної М. (американці Дж. Ґреді, С. Тоб, С. Морган), когерентну модель М. (американці Б. Спел­лман, Дж. Ул­лман, К. Холіок), модель концептуальної проекції (китайці К. Аренс, С. Чунґ), теорію метафоричної інтер­претації (англієць Д. Річі), теорію лексико-концептуальної проекції (американець В. Еванс); де­скрипторну теорію М. (росіяни А. Баранов, Ю. Караулов) тощо. У сучасному мово­знавстві актуальні й інші аспекти аналізу М.: у європейському та американському — риторичний (М. Осборн, С. Дафтон, Р. Айві, В. Бенуа, Б. Бейтс), у російському — семантико-стилістичний (О. Григорʼєва, О. Єрмакова, Н. Кузьміна, Т. Соколовська, Т. Шмельова). Популярні також семасіологічні (Д. Шмельов, Ю. Левін, В. Гак, Н. Арутюнова, І. Стернін, В. Телія, М. Бірвіш, Ж. Дюбуа, Г. Скляревська), ономасіологічні (В. Вартбург, Р. Хал­ліг, С. Кацнельсон, Н. Арутюнова, Г. Колшанський, А. Журавльов), психолінгвістичні (Л. Виготський, І. Стернін, Р. Фрум­кіна, О. Залєвська), лексико­графічні (А. Баранов, Ю. Караулов, Г. Скляревська, Н. Па­влович, О. Лагута), лінгвокультурологічні (Н. Арутюнова, В. Телія, В. Маслова, С. Вор­качов, Л. Балашова), дискурсивні (А. Чудінов, Е. Будаєв) напрями досліджень М.

В україністиці М. роз­глядають пере­важно в лексико-семантичнму, лінгвостилістичному та граматичному аспектах (В. Ващенко, В. Русанівський, Л. Лисиченко, С. Єрмоленко, О. Тараненко, Л. Мацько, А. Мойсієнко, В. Калашник, В. Кононенко, Л. Пустовіт, Л. Ставицька, Н. Бойко та ін.). В остан­ні десятилі­т­тя вітчизняні лінгвісти випрацьовують також когнітивні теорії М. у звʼязку з виявле­н­ням мотиваційної основи процесів метафоризації (О. Селіванова) та їх динаміки (Л. Кравець), ви­значе­н­ням особливостей формува­н­ня нових образів та їх функціонува­н­ня в поезії (Л. Бєлєхова), аналізом політичної метафоризації (І. Філатенко, Х. Дацишин, О. Чадюк та ін.) тощо.

Різномані­т­тя концепцій М. породжує багатство їхніх класифікацій. Напр., Аристотель виділяв 4 типи метафоричгих пере­несень: із роду на вид; з виду на рід; з виду на вид і пере­несе­н­ня за принципом пропорційної аналогії. Класифікація Аристотеля актуальна й нині, проте дослідники часто наголошують, що лише 4-й тип є власне М., а всі інші — або семантичним стягне­н­ням (із роду на вид), або метонімією (з виду на вид), або синекдохою (із виду на рід). Квінтіліан за основу класифікації М. брав ознаку істоти / неістоти й ви­окремлював пере­несе­н­ня: з істоти на неістоту; з неістоти на істоту; з істоти на істоту; з неістоти на неістоту. У сучасній лінгвістиці найпоширеніша класифікація М. ґрунтується на належності слова, що по­значає допоміжний субʼєкт М. (донор. зона), до певної семантичної чи тематичної групи: антропоморфні М. (моделюють навколишній світ за подібністю до людини); природоморфні М. (світ, людина, різні сфери її діяльності уподібнюються до живої і неживої природи). Другий тип роз­галужується на зооморфні М. (моделюють дійсність за подіб­ністю до тварини), фітоморфні М. (моделюють дійсність за аналогією до рослини), ландшафтні М. (моделюють дійсність за аналогією до елементів певної місцевості). Зооморфні та фітоморфні М. мають етнокультурне забарвле­н­ня і повʼязані з міфічним світос­прийня­т­тям; соціоморфні М. (моделюють світ за подібністю до різних сфер соціальної діяльності людини, напр., спорту, мистецтва, релігії, побуту; артефактні М. (моделюють світ за подібністю до предметів, створ. людиною). М. цього типу пред­ставляють світ як механізм (складні машини, транс­порт­ні засоби, зброю), будівлю, компʼютер, інструмент (знаря­д­дя праці, муз. інструменти) тощо.

Ви­окремлюють також синкретичні М., побудовані на основі асоціативних когнітивних структур, повʼязаних із різними чут­тєвими сферами людини (С. Ульман, М. Бреаль, Б. Ворф, І. Франко, Н. Арутюнова, В. Звєгінцев, С. Воронін, Г. Скляревська, О. Селіванова та ін.). Серед найуживаніших такі: смак → звук (солодке печиво → солодкі слова), колір → запах (яскравий колір → яскравий запах); дотик → звук (тепле повітря → тепле слово). Синкретичною, напр., є М.: кисла посмішка, гострий запах (біль), тече час, світла памʼять, тліє життя, кипить гнів, холодний тон. Традиційною в лінгвістиці є диференціація «живих» (образ.) і «мертвих» (стертих, лексикалізов.) М. Ш. Баллі додає ще й проміжний тип «ослаблених образів», що не цілком втратили свою виразність. Образні М. поділяють на оказіональні М. (індивідуально-авторські) та узуальні (загально­вживані, широко вживані у певному функціональному стилі). Узуальні М. є джерелом стертих (ослаблених) М. Водночас багато дослідників пропонують власні класифікації, в основі яких — функціональний аспект М. (Н. Арутюнова), особливості семантичних процесів, що від­буваються під час метафоризації (В. Гак), спосіб реалізації компаративного елемента (Ю. Левін), параметр кількісного наповне­н­ня одиниць, задіяних у метафоризації тощо. Напр., О. Селіванова класифікує М. в когнітивно-ономасіологічному аспекті й виділяє структурно-метафоричні, дифузно-метафоричні, ґештальтні та архетипні різновиди асоціатично-термінальної мотивації. Український літературо­знавець І. Качуровський описує М. як тропи (стилістичні фігури в поетичному текс­ті) і пропонує таку їх класифікацію: семіметафори («пів­метафори», повʼязані з тим предметом, якого стосуються); кен­нінги (двочлен­ні М., на основі яких можуть формуватися нові складніші М.); метагоге (надають властивості чи почу­т­тя істот неживим речам); цінестезики (ідентифікують враже­н­ня різного походже­н­ня); динамічні М. (повʼязані з дією), статичні М. (викликають уявле­н­ня про нерухомі предмети і рече­н­ня); катахрези (у них сполучено речі принципово несполучні); прозопопеї (надають речам, явищам, поня­т­тям властивостей живих істот).

Завантажити статтю