Методологія

МЕТОДОЛО́ГІЯ (від метод і …логія) — сукупність під­ходів, способів, методів, при­йомів і процедур, які за­стосовують у процесі наукового пі­зна­н­ня та практичної діяльності для досягне­н­ня наперед ви­значеної мети; галузь теоретичних знань та уявлень про сутність і форми, закони, порядок та умови за­стосува­н­ня цих під­ходів і методів.

У науковому пі­знан­ні ви­значеною метою є отрима­н­ня обʼєктивного істин­ного наукового зна­н­ня або побудова наукової теорії та її логічне об­ґрунтува­н­ня, досягне­н­ня певного ефекту в екс­перименті, спо­стережен­ні абощо. Так говорять про М. фізики, біо­логії, дослідже­н­ня космосу, соціології, економічної науки.

Практична діяльність може бути спрямована на створе­н­ня бажаного матеріального чи ідеального предмета, певної дійсної чи віртуальної реальності, на про­гнозува­н­ня та потрібну спрямованість обʼєктивного процесу, раціональне функціонува­н­ня матеріальної системи або її цілеспрямоване транс­формува­н­ня чи модернізацію тощо. У цьому ро­зумін­ні говорять про М. управлі­н­ня економічними процесами, технологічного пере­озброє­н­ня матеріального виробництва, побудови системи освіти, по­єд­на­н­ня центральних і регіональних інтересів, бюджетного планува­н­ня, ціно­утворе­н­ня.

На основі осмисле­н­ня теоретичного та соціокультурного досвіду можна стверджувати, що М. як галузь наукового зна­н­ня роз­робляє загальні принципи створе­н­ня нових пі­знавальних засобів і правила їх за­стосува­н­ня. Основним обʼєктом ви­вче­н­ня для М. є продуктивний творчий та дієвий метод, його сутність і сфера функціонува­н­ня, структура та взаємодія з іншими методами й елементами пі­знавального інструментарію, його від­повід­ність характеру досліджуваного обʼєкта та звʼязок із пі­знавальною метою або цілями практичної діяльності. М. зʼясовує умови пере­творе­н­ня позитивних наукових знань про дійсність у метод подальшого пі­зна­н­ня цієї дійсності, виявляє ефективність та межі продуктивного за­стосува­н­ня методу. Особливо важливим принципом М. є об­ґрунтува­н­ня положе­н­ня про метод як систему, складність і багато­гран­ність змісту методу, який містить зна­н­ня різних якісних характеристик і багатоманітність рівнів — від принципів філософського значе­н­ня до без­посередніх наукових знань про конкретний обʼєкт. Це зумовлює закономірність роз­горта­н­ня методу в систему в процесі його теоретичного і практичного функціонува­н­ня.

М. роз­робляє типологію методів, основними серед яких є індуктивний та дедуктивний, аналітичний і синтетичний, структуралістський і системний, діалектичний та дискурсивний, лінійний і нелінійний, аксіологічний і комунікативно-інформаційний методи. Кожен із них роз­гортається в організовану ієрархію конкретних методів і при­йомів. Від­повід­но до цього структурується власне методологічне зна­н­ня, утворюючи від­носно само­стійні теоретичні системи і від­ображаючи від­повід­ні їм стилі мисле­н­ня.

Однією з найбільш роз­винених методологічних теорій нині є методологія науки. Уче­н­ням про метод узагалі та філософський метод зокрема ви­ступає філософська М. Філософський метод, роз­гортаючись у систему, вбирає основний зміст філософського зна­н­ня. Тому філософська М. у знарядійному від­ношен­ні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії містить різноманітні філософські системи і течії, то від­повід­но філософська М. — множин­ність М., де вирізняються якісно своєрідні методологічні системи. Жодна з філософських М. не може набувати ролі абсолютного пі­знавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намага­н­ня надати конкретній М. універсального пі­знавального засобу завдає шкоди і науці, і без­посередньо методологічній теорії, як це мало місце з діалектико-матеріалістичною М. Тому дослідники у своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.

М. як систематичне вче­н­ня про метод виникла у філософії Нового часу, зокрема у філософії англійського мислителя Ф. Бе­кона та французького філософа і математика Р. Декарта, для критичного осмисле­н­ня методів дослідже­н­ня та пошуків надійних під­став істин­ності зна­н­ня. Великий внесок у роз­виток М. зробили нідерландський філософ Б. Спіноза, німецькі філософи Ґ. Ляйбніц, І. Кант, Ґ. Геґель, К. Маркс, Е. Гус­серль, ав­стрійські філософи Е. Мах і К.-Р. Поп­пер, французький філософ і математик Ж.-А. Пуанкаре, американський філософ і математичний логік В. Куайн, англійський логік і математик Б. Рас­сел, канадський методолог і біо­лог Л. фон Берталанфі, український мислитель-природо­знавець, засновник уче­н­ня про біо­сферу і ноо­сферу В. Вернадський, український філософ П. Копнін та ін.

Завантажити статтю