Метрологія народна

МЕТРОЛО́ГІЯ НАРО́ДНА  — умовне та своєрідне окреслення мір часу, довжини, обсягу, що виникло у процесі трудової діяльності людини. Упродовж тривалого часу ці виміри вмотивовувалися і набували певного шаблону, відомого й визнаного в конкрет. люд. середовищі. Та чи ін. величина поширювалася під час обмін. торг. операцій. Набуті віками навички виміру поля, довжини, маси, часу закріплювались у повсякден. житті, хоча паралельно засвоювалися заг.-прийняті стандартизов. заходи.

Народні виміри часу. Часова орієнтація людини полягала насамперед в означенні виміру тривалості дня, доби, поділу їх на часові проміжки, які вмотивовувалися традиц. побутом, госп. діяльністю. Саме в такому часовому вимірі людина вбачала суть буття. Її існування поділялося не на тижні, місяці, роки, десятиліття, а на дні — осн. відлік часу, що стосувався повсякден. діяльності. Добу поділяли на 4 частини: ранок, день, вечір, ніч; день — на ранок, обід («полуднє») і вечір. Був ще ін. відлік: за першими, другими, третіми півнями, що відповідало передранк. порі. Часто використовували поняття «до полудня», «по полудню годину чи другу», «перед заходом сонця», «опівночі» тощо. Визначення тривалості дня відбувалося через вироб. процедури, зокрема день могли прирівнювати до 0,5 га поля, тобто за кількістю часу, затраченого на оранку цієї площі («день орати» або «день косити») та ін. Побутувало чимало традиц. способів дізнатися про пору дня. Найчастіше орієнтувалися за тінню людини, певного предмета (будинку, дерева), розташуванням сонця на небосхилі щодо горизонту тощо. Більші проміжки часу окреслювали певними процесами, що відбувалися у природі: цвітінням характер. для місцевості рослинності або прильотом птахів. Була поширеною календарна прив’язка часу: «на Коляду», «до Коляди», «у піст», «у Великий піст», а також до сімейно-побут. дій: «до хрестин», «після весілля» та ін. Отже, точніша регламентація часових вимірів здійснювалася в побуті, а також у процесі госп. діяльності. Другий рівень, умов., стосувався відтворення пам’ят. подій родин. чи громад. життя, а також істор. минулого.

Міри довжини. Своєрід. ви­явилася нар. система ліній. мір, якою користувалися в Україні з давніх-давен. Їхнє походження має антропометр. характер. Усі давні лінійні міри пов’язані з природ. рухом (розведенням пальців, розмахом рук), окремими частинами людського тіла (ліктем, п’яддю, пальцями, ступнею і навіть голосом) або фіз. силою — «на відстань голосу», «на відстань кинутого каменя» та ін. Тому в різних народів вони були неоднаковими, тісно пов’язувалися з традиц. особливостями («локоть давньорим.», «локоть мадяр.»). Осн. ще з часів Київ. Русі були «локоть», «п’ядь», «ступня», «сажень» і навіть «крок». «Локоть» — відстань між ліктьовим суглобом і кінцем стиснутого кулака («п’ястуха») людини серед. зросту — становив 45–50 см. «Литов. лікоть» дорівнював 61,6 см і був поширений на Поліссі. Менші за величиною — «стопа» і «п’ядь». У Карпатах паралельно зі «стопою» вживали термін нім. походження «шух» (прибл. 30 см), що поділяли на 12 «перстів», чи «пальців» (величина великого пальця). «Перст» у лісорубстві ототожнювали з «цалем», «цалом» (2,5 см). В українців, як і в багатьох ін. слов’ян. народів, «п’ядь» розділяли на 2 величини — мала і велика. «Мала п’ядь», або «хрома п’ядь», — відстань між розставленими великим і вказів. пальцями (19 см), «велика п’ядь» — між великим пальцем і мізинцем (21–23 см). Названі міри застосовували переважно у ткацтві, інколи у різних нар. промислах, а також буд-ві; «сажень» стосувався міри землі. Витягнуті в обидва боки руки становили «сажень» («сяг») — прибл. 177–186 см. «Коса сажень» дорівнювала 2,5 м і відзначалася відстанню від підошви лівої ноги до кінців пальців витягнутої вгору правої руки. Відстань на землі ще міряли «кроком» (75 см). Існували міри довжини за видом занять — рибал. («одне весло», «два весла»), боднар. («обчиркач») тощо.

Міри поля. У хлібороб. практиці потрібно було вимірювати поле. Нар. міри земел. ділянок, що з’явилися у процесі тих чи ін. польових робіт, мали умов. характер, були дуже приблизними. Найпоширеніша міра — «день орати», чи «день землі», або «на один плуг», тобто величина поля, зорана впродовж дня. Оскільки продуктивність оранки залежала від типу ґрунту, досконалості знарядь оранки і тяглової сили, то і величини були неоднакові. У Карпатах міра поля «день орати» становила морг (0,75 га) землі, а на більшості етніч. тер. наближалася до 1 га. На Поліссі побутувала «соха», тобто бл. 0,40 га. Меншою за розміром була «упруга» — третя частина міри поля «день землі», поширена на Лівобережжі. «Упруги» були ранк., обідні, вечірні. Великі площі вимірювали «ланами» (19–25 га), на Поліссі, Волині — «волоками» (21 га), що поділяли на «прути» (1,2–1,5 га). Це дещо регламентовані міри, на відміну від тих, котрі визначали за виконаною роботою впродовж одиниці часу. Існували міри поля за величиною скошеного поля («день косити»), за кількістю висіяного зерна — «віко» (1/8 га, на яку припадає 25 л зерна для засіву). На Закарпатті селяни послуговувалися мірами, що називали «ділець» («телека») — величина с.-г. угідь, яка забезпечувала прожитк. мінімум господареві. Сюди належали садиба, орне поле, луки, пасовисько. Нар. виміри ви­явилися живучими: навіть після запровадження стандартиз. одиниць — десятина (1 га), морг (0,75 га), гольд (0,48 га), кадастр. гольд (0,57 га), угр (1 га) — селяни використовували паралельно давні міри поля.

Міри маси та рідини. Споконвіку мірою для сипких продуктів — зерна, борошна, круп — була не їхня маса, а об’єм. Обмін здійснювали за правилом: однак. товар вимірювали посудом однак. місткості. Так з’явилися «мірки». У Карпатах це був посуд (бочка) на 32 л зерна. Менші одиниці — «півміра» (16 л) і «чвертка» (8 л). Ним могли міряти крупу або борошно. Побутував й ін. спец. посуд — міра «міртук», а також «гелетка». Поширеним був «гарнець» («горнець») на 3,7 л, що поділяли на 4 кварти. Сталою був «корець» (96 кг). На Гуцульщині йому відповідав «кобельчи» («кобель»), який поділяли на 4 «фердилі», а остан., у свою чергу, — на 4 «патралиці» (8 л). Велику кількість зерна зберігали у «кадовбах» (8 ц), різної місткості бочках (від 100 до 200 кг). Відповідно вони стали й мірою — «один кадовб», «одна бочка». Для борошна ще з давньорус. часів існувала міра «мисль» («мисель») — посуд у вигляді дволітр. циліндр. бляшанки. З тієї доби залишилася в побуті укр. населення Карпат міра «око» місткістю одне відро (10 л). На Гуцульщині функцію «ока» виконував камінь масою 12 ок («камінь вовни»). Рідину міряли: відром («коновцею»), «порцією» (100 г), «михайликом» (до 900 г), «кватиркою» (до 250 г); сир — «грудками», «ґелетками» (6–12 кг), «бербеницями» (32 кг), «беривкою» (16 кг). Своєрід. мірою врожаю зернових слугували «віз» («фура»), «сани», «снопи», «бабки», «кладні», «хрести». Нар. арифметика починалася з лічби на пальцях рук, паличок, камінчиків, бобів або квасолі. Однак спорудження будинків, виготовлення склад. знарядь праці — воза, плуга та ін. — вимагали певних знань і навичок. Найпростіші форми рахунків застосовували, випасаючи худобу на відгоні. Для цього слугував «лаваш» — прямокут. брусок з позначками — «карбами», половина якого вручалася пастухам, а ін. залишалася у господаря. Хлібороби вимірювали величину поля (прямокутні й багатокутні), здійснювали розрахунки під час будівництва різних інж. споруд, запроваджували облік у ткацтві — «чисниця» (3 нитки), «пасмо» (30 ниток), «моток» (90 ниток) тощо.

Завантажити статтю