Метрологія народна

МЕТРОЛО́ГІЯ НАРО́ДНА — умовне та своєрідне окресле­н­ня мір часу, довжини, обсягу, що виникло у процесі трудової діяльності людини. Упродовж тривалого часу ці виміри вмотивовувалися і набували певного шаблону, ві­домого й ви­знаного в конкрет. люд. середовищі. Та чи ін. величина поширювалася під час обмін. торг. операцій. Набуті віками навички виміру поля, довжини, маси, часу закріплювались у повсякден. житті, хоча паралельно засвоювалися заг.-прийняті стандартизов. заходи.

Народні виміри часу. Часова орієнтація людини полягала насамперед в означен­ні виміру тривалості дня, доби, поділу їх на часові проміжки, які вмотивовувалися традиц. побутом, госп. діяльністю. Саме в такому часовому вимірі людина вбачала суть буття. Її існува­н­ня поділялося не на тижні, місяці, роки, десятилі­т­тя, а на дні — осн. від­лік часу, що стосувався повсякден. діяльності. Добу поділяли на 4 частини: ранок, день, вечір, ніч; день — на ранок, обід («полуднє») і вечір. Був ще ін. від­лік: за першими, другими, третіми пів­нями, що від­повід­ало перед­ранк. порі. Часто використовували поня­т­тя «до полудня», «по полудню годину чи другу», «перед заходом сонця», «опівночі» тощо. Ви­значе­н­ня тривалості дня від­бувалося через вироб. процедури, зокрема день могли прирівнювати до 0,5 га поля, тобто за кількістю часу, затраченого на оранку цієї площі («день орати» або «день косити») та ін. Побутувало чимало традиц. способів ді­знатися про пору дня. Найчастіше орієнтувалися за тінню людини, певного предмета (будинку, дерева), роз­ташува­н­ням сонця на небо­схилі щодо горизонту тощо. Більші проміжки часу окреслювали певними процесами, що від­бувалися у природі: цвіті­н­ням характер. для місцевості рослин­ності або прильотом птахів. Була поширеною календарна привʼязка часу: «на Коляду», «до Коляди», «у піст», «у Великий піст», а також до сімейно-побут. дій: «до хрестин», «після весі­л­ля» та ін. Отже, точніша регламентація часових вимірів здійснювалася в побуті, а також у процесі госп. діяльності. Другий рівень, умов., стосувався від­творе­н­ня памʼят. подій родин. чи громад. життя, а також істор. минулого.

Міри довжини. Своєрід. ви­явилася нар. система ліній. мір, якою користувалися в Україні з давніх-давен. Їхнє походже­н­ня має антропометр. характер. Усі давні лінійні міри повʼязані з природ. рухом (роз­веде­н­ням пальців, роз­махом рук), окремими частинами людського тіла (ліктем, пʼяд­дю, пальцями, ступнею і навіть голосом) або фіз. силою — «на від­стань голосу», «на від­стань кинутого каменя» та ін. Тому в різних народів вони були неоднаковими, тісно повʼязувалися з традиц. особливостями («локоть давньорим.», «локоть мадяр.»). Осн. ще з часів Київ. Русі були «локоть», «пʼядь», «ступня», «сажень» і навіть «крок». «Локоть» — від­стань між ліктьовим су­глобом і кінцем стиснутого кулака («пʼястуха») людини серед. зросту — становив 45–50 см. «Литов. лікоть» дорівнював 61,6 см і був поширений на Поліс­сі. Менші за величиною — «стопа» і «пʼядь». У Карпатах паралельно зі «стопою» вживали термін нім. походже­н­ня «шух» (прибл. 30 см), що поділяли на 12 «перстів», чи «пальців» (величина великого пальця). «Перст» у лісорубстві ототожнювали з «цалем», «цалом» (2,5 см). В українців, як і в багатьох ін. словʼян. народів, «пʼядь» роз­діляли на 2 величини — мала і велика. «Мала пʼядь», або «хрома пʼядь», — від­стань між роз­ставленими великим і вказів. пальцями (19 см), «велика пʼядь» — між великим пальцем і мізинцем (21–23 см). На­звані міри за­стосовували пере­важно у ткацтві, інколи у різних нар. промислах, а також буд-ві; «сажень» стосувався міри землі. Витягнуті в обидва боки руки становили «сажень» («сяг») — прибл. 177–186 см. «Коса сажень» дорівнювала 2,5 м і від­значалася від­стан­ню від пі­дошви лівої ноги до кінців пальців витягнутої вгору правої руки. Від­стань на землі ще міряли «кроком» (75 см). Існували міри довжини за видом занять — рибал. («одне весло», «два весла»), боднар. («обчиркач») тощо.

Міри поля. У хлібороб. практиці потрібно було вимірювати поле. Нар. міри земел. ділянок, що зʼявилися у процесі тих чи ін. польових робіт, мали умов. характер, були дуже при­близними. Найпоширеніша міра — «день орати», чи «день землі», або «на один плуг», тобто величина поля, зорана впродовж дня. Оскільки продуктивність оранки залежала від типу ґрунту, досконалості знарядь оранки і тяглової сили, то і величини були неоднакові. У Карпатах міра поля «день орати» становила морг (0,75 га) землі, а на більшості етніч. тер. на­ближалася до 1 га. На Поліс­сі побутувала «соха», тобто бл. 0,40 га. Меншою за роз­міром була «упруга» — третя частина міри поля «день землі», поширена на Лів­обереж­жі. «Упруги» були ранк., обідні, вечірні. Великі площі вимірювали «ланами» (19–25 га), на Поліс­сі, Волині — «волоками» (21 га), що поділяли на «прути» (1,2–1,5 га). Це дещо регламентовані міри, на від­міну від тих, котрі ви­значали за виконаною роботою впродовж одиниці часу. Існували міри поля за величиною скошеного поля («день косити»), за кількістю висіяного зерна — «віко» (1/8 га, на яку припадає 25 л зерна для засіву). На Закарпат­ті селяни послуговувалися мірами, що називали «ділець» («телека») — величина с.-г. угідь, яка забезпечувала прожитк. мінімум господареві. Сюди належали садиба, орне поле, луки, пасовисько. Нар. виміри ви­явилися живучими: навіть після за­провадже­н­ня стандартиз. одиниць — десятина (1 га), морг (0,75 га), гольд (0,48 га), кадастр. гольд (0,57 га), угр (1 га) — селяни використовували паралельно давні міри поля.

Міри маси та рідини. Споконвіку мірою для сипких продуктів — зерна, борошна, круп — була не їхня маса, а обʼєм. Обмін здійснювали за правилом: однак. товар вимірювали посудом однак. місткості. Так зʼявилися «мірки». У Карпатах це був посуд (бочка) на 32 л зерна. Менші одиниці — «пів­міра» (16 л) і «чвертка» (8 л). Ним могли міряти крупу або борошно. Побутував й ін. спец. посуд — міра «міртук», а також «гелетка». Поширеним був «гарнець» («горнець») на 3,7 л, що поділяли на 4 кварти. Сталою був «корець» (96 кг). На Гуцульщині йому від­повід­ав «кобельчи» («кобель»), який поділяли на 4 «фердилі», а остан., у свою чергу, — на 4 «патралиці» (8 л). Велику кількість зерна зберігали у «кадовбах» (8 ц), різної місткості бочках (від 100 до 200 кг). Від­повід­но вони стали й мірою — «один кадовб», «одна бочка». Для борошна ще з давньорус. часів існувала міра «мисль» («мисель») — посуд у ви­гляді дволітр. циліндр. бляшанки. З тієї доби залишилася в побуті укр. населе­н­ня Карпат міра «око» місткістю одне відро (10 л). На Гуцульщині функцію «ока» виконував камінь масою 12 ок («камінь вовни»). Рідину міряли: від­ром («коновцею»), «порцією» (100 г), «михайликом» (до 900 г), «кватиркою» (до 250 г); сир — «грудками», «ґелетками» (6–12 кг), «бербеницями» (32 кг), «беривкою» (16 кг). Своєрід. мірою врожаю зернових слугували «віз» («фура»), «сани», «снопи», «бабки», «кладні», «хрести». Нар. арифметика починалася з лічби на пальцях рук, паличок, камінчиків, бобів або квасолі. Однак спорудже­н­ня будинків, виготовле­н­ня склад. знарядь праці — воза, плуга та ін. — вимагали певних знань і навичок. Най­простіші форми рахунків за­стосовували, випасаючи худобу на від­гоні. Для цього слугував «лаваш» — прямокут. брусок з по­значками — «карбами», половина якого вручалася пастухам, а ін. залишалася у господаря. Хлібороби вимірювали величину поля (прямокутні й багатокутні), здійснювали роз­рахунки під час будівництва різних інж. споруд, за­проваджували облік у ткацтві — «чисниця» (3 нитки), «пасмо» (30 ниток), «моток» (90 ниток) тощо.

Завантажити статтю