Мікросоціологія

Визначення і загальна характеристика

МІКРОСОЦІОЛО́ГІЯ (від мікро... і соціологія) — роз­діл соціології, що ви­вчає структуру та функціонува­н­ня малих соціальних груп. У центрі дослідж. М. — невеликі за обсягом соц. групи (мережі) зі стійкими регуляр. звʼязками, повсякден. практиками, індивід. стратегіями та внутр. мотивами: родина, най­ближче коло друзів і зна­йомих, робочий колектив, спорт. команда, реліг. секта, субкультура тощо. Поня­т­тя «М.» за­провадив у наук. обіг у 1930-х рр. франц. соціолог Ж. Ґурвіч за аналогією з фізикою мікрочасток (атомів). Ним він по­значав окремі та стійкі соц. звʼяз­ки між най­ближчими елеме­н­тами. Зародже­н­ня М. повʼязане з ключовими дебатами кін. 19 ст. щодо легітимації наук. статусу соціології, природи соц. реальності та дихотомії між су­спільством й індиві­дом. Як окремий роз­діл соціології та її дослідниц. стратегія М. тривалий час не була конвенційно прийнятою у європ. соціол. традиції, особливо тій, що знаходилася під впливом ідей Е. Дюркга­йма, який вважав, що соціологія повин­на досліджувати окрему колективну надперсонал. соц. реальність, у якій соц. факти є речами (саме це, на його думку, від­різняє предмет соціології від психології та дає їй право на окреме існува­н­ня), а не окремих акторів, їхні мотиви чи невеликі групи. На противагу йому франц. соціолог Ґ. Тард саме у ви­вчен­ні окремих індивідів, їхньої поведінки, комунікації між ними та наслідуван­ні вбачав місію соціології. Для неокантіанців і М. Вебера соціологія, як частина наук про дух (культуру), зав­жди мала справу із індивід., персон. та унікал. і повин­на орієнтуватись не на номотетич. метод (орієнтов. на узагальне­н­ня та виведе­н­ня певних універсал. законів, що регулярно по­вторюються, зокрема як у математиці чи фізиці), а на ідеогр. — опис унікал. характеристик обʼєктів (напр., окремих істор. подій, текс­тів чи предметів мистецтва). Від­так, соціологія за своїм ген. спрямува­н­ням завжди є М., хоча й у версії «ро­зуміючої соціології», покладеної в основу інтер­претац. соціології (водночас у мислен­ні М. Вебера присутня потужна структураліст. складова). Свою версію соціології (теж за змістом М., але з претензією на наук. точність у стилі природн. наук) за­пропонували пред­ставники амер. біхевіоризму, що ґрунтувався на біо­логії поч. 20 ст. й екс­перим. фізіології рос. вченого І. Па­влова. Біхевіоризм орієнтувався на тотожність, до­ступність поведінки людей та ін. живих істот (соц. та біол.) за алгоритмом стимул–реакція, окрім сві­домості людини (її внутр. і невидима реальність прихована для наук. спо­стереже­н­ня). Осн. методами М. прихильники біхевіоризму вважали екс­перимент і спо­стереже­н­ня, більшість із них проводилися на мишах та голубах для виявле­н­ня й формува­н­ня стійких реакцій організмів на зовн. стимули. Як приклади — дослідж. оперант. поведінки у формі звичок і стійких моделей поведінки Б. Скін­нера або у форматі «школи людських від­носин» Е. Мейо з акцентува­н­ням на тому, як індивід реагує на різні зовн. ситуації, прагнучи задовольнити свої потреби, особливо у невеликих колективах, обʼ­єд­наних спіл. вироб. діяльністю («Хоторн. екс­перимент»). У подальшому біхевіоризм, як один із альтернатив. варіантів М., набув все більшої формалізації та математизації у форматі поведінк. теорії ігор з її класич. дилемами («вʼяз-нів», «курчат» тощо), привʼязани-ми до екс­перим. дизайну. Між­дисциплінар. характер М. засвідчує її сцієнтис. і позитивіст. варіант — соц.-психол. дослідж. внутр.-груп. динаміки, між­персон. звʼязків у формі соціометрії та груп. психотерапії австр. і амер. психолога та соціолога Я. Морено, що по­стала у 1920-х рр. Свою версію М. за­пропонува­ли прихильники інтер­претац. со­ціології у форматах символ. інтеракціонізму, феноменології та етнометодології. Для цих напрямів особистість є засадничо соц. і формується у процесі символіч. комунікації з ін. за допомогою без­кінеч. актів, обмінів, транзакцій, ігор, комунікатив. взаємодій, погоджень, у які учасники вкладають свій контекс­туал. та інтер­претац. сенс. При цьому соціологи ви­ступають не зовн. спо­стерігачами (як у більш позитивістськи налаштованих напрямах соціології), а учасниками процесу інтер­претації та інтеракції, які мають по­стійно бути сві­домими своїх впливів на тих, кого вони ви­вчають. Англ. соціолог Е. Гід­денс на­звав його по­двій. герменевтикою — процесом рефлексії соціолога над сенсами тих, кого він досліджує, та влас. пресупозиціями щодо цих сенсів і їхніх носіїв. Соц. порядок (як і загалом су­спільство) для цієї версії М. — по­стійна символічна комунікація усіх з усіма, від­творе­н­ня людиною свого «жит­тєвого світу», тобто світу, в якому людина живе без­посередньо, де ніби універсал. норми набувають свого значе­н­ня не автоматично, а виключно через ро­зумі­н­ня (прийня­т­тя) їх індивідами та конкретні практики. Актори тут — певна роль і водночас місце у ширших соц. структурах. Через по­стійні акти символіч. взаємодії вони конструюють навколишню соц. реальність, ви­ступають як її результатом, так і спів­авторами. У такий самий спосіб у межах М. можна вирішити низку фундаментал. для соціології дихотомій: «структура versus агент/актор» (модифіков. версія дебатів кін. 19–20 ст. щодо первин­ності індивіда чи су­спільства); «системи» (у термінах Т. Парсонса посередниками є влада та гроші) і «жит­тєвого світу» (без­посередні неопосередков. персон. контакти) у вибудува­н­нях Ю. Габермаса, а також обʼ­єд­на­н­ня мікрорівня (актора) та макрорівня (соц. структур) через цілеспрямов. дію актора (процес структурації Е. Гід­денса). Для інтер­претатив. версії М. осн. методами дослідж. є якісні неформал. техніки щодо герменевтики повсякден. комунікації між людьми, контекс­туально орієнтов. на здоровий глузд, включене спо­стереже­н­ня за повсякден. жи­т­тям людей, фокус-групові практики та екс­пертні опитува­н­ня, аналіз документів, текс­тів та дискурсів. Різновидом М. можна вважати посмодерніст. скептичне ставле­н­ня до можливостей людського ро­зуму отримати єдино правильну та універс. від­повідь про форми та природу соц. реальності. За такого під­ходу порятунок від «великих наративів» модерну полягає у пошуку часткового, локального, контекс­туального. Критики постмодернізму вважають, що це по­збавляє соціологію важливого емансипатив. і про­гресист. під­ґрунтя, робить її виключно описовою та релятивістською. Окремим різновидом М. стала акторно-мережева теорія (Б. Латура, М. Кал­лон), яка виникла на межі етнометодології та антропології. Ці автори роз­робили про­граму ви­вче­н­ня соціології науки, для якої існує лише М. і немає жодної макросоціології, позаяк дослідник завжди має справу з обмеженим колом обʼєктів, які можна спо­стерігати та контролювати. Для них М. — мережа акторів з комунікатив. ка­налами для пере­кладу пові­домлень один від одного. Вони можуть бути як людськими істотами, тваринами, мікробами, так і неживими предметами (мікро­скопом, велосипедом, дверима). Головне — функціонува­н­ня такої мережі щодо викона­н­ня нею певних функцій через без­перерв. процес пере­кладу пові­домле­н­ня одного актора іншому (М. функціонує на рівні певної тотожності понять та матеріал. обʼєктів). У рад. соціології ставле­н­ня до М. не було одно­значним. Критики звинувачували її пред­ставників у абсолютизації психол. та ідеаліст. факторів між­персонал. взаємодії за рахунок соц. та матеріаліст. чин­ників. У традиції істор. матеріалізму невеликі групи роз­глядалися як частина мас­штаб. і незалеж. від сві­домості окремого індивіда соц. формацій, як елементи класової диференціації, основа якої — контроль за засобами виробництва. Разом з тим, ви­вче­н­ня психол. (морал.) клімату в малих колективах, від­носин поміж індиві­дом та колективом, між­персонал. стосунків, особливо на індустр. під­приємствах, віталося, але роз­глядалося як форма конкрет. соц. чи соц.-психол. дослідж., а не як М.

Літ.: Смелзер Н. Про­блеми соціології: Георг-Зімелівські лекції, 1995 / Пер. з англ. Л., 2003; Гид­денс Э. Устроение общества: Очерк теории структурации / Пер. с англ. Москва, 2003; Гарфинкель Г. Ис­следования по этнометодоло­гии / Пер. с англ. С.-Петербург, 2007; Латур Б. Пере­сборка социального: введение в акторно-сетевую теорию / Пер. с франц. Москва, 2014.

П. В. Кутуєв, О. Л. Якубін

Завантажити статтю