Мінський Микола Максимович

МІНСЬКИЙ Микола Максимович (справж. — Віленкін; 15(27). 01. 1855, с. Глибоке, нині Вітеб. обл., Білорусь — 02. 07. 1937, Париж) — письмен­ник, пере­кладач. Закін. юрид. факультет С.-Пе­тербур. університету (1879). Ще в студент. роки дебютував вір­ша­ми в періодиці («Сон славянина» // «Новое время», 1876), про­­йшовши шлях від «тужливої музи» С. Надсона до містич. лірики в дусі В. Солов­йова. Захоплювався народниц. ідеями; широкої популярності набула драм. поема «Последняя исповедь», на­друк. 1879 у під­піл. г. «Народная воля», що надихнула пізніше І. Рєпіна на створе­н­ня ві­домої картини «Від­мова від сповіді перед стратою». Громадян. мотиви першого зб. «Стихотворения» (1883) при­звели до конфіскації вид. цензурою (книга ви­йшла 1887, через кілька місяців — 2-е вид., однак до неї не вві­йшла істор. драма «Осада Тульчина», опубл. 1889 у ж. «Восход»); також була заборонена до пошире­н­ня поема «Гефсиманская ночь» (1884; через пере­кручене зображе­н­ня остан. днів життя Ісуса Христа). У серед. 1880-х рр. М. став одним із перших проповід­ників нового містич. мистецтва. 1884 у київ. г. «Заря» (29 августа) він опублікував ст. «Старин­ный спор», в якій проголосив деякі принципи рос. дека­дансу, а його гол. філос. трактат — «При свете совести. Мысли и мечты о цели жизни» (С.-Пе­тербург, 1890), що мав знач. су­спільно-культур. резонанс, став однією з перших ідей. декларацій рос. символізму. У цьому трактаті поет роз­робив теорію меонізму, яка доказує, що людина повин­на пра­гнути до того, що не існує (до абсолюту, святині). 1905 разом із М. Горьким видавав у С.-Пе­тер­бурзі більшов. г. «Новая жизнь», в якій, зокрема, в цей період на­­друк. ві­дома ст. «Партийная организация и партийная литература» В. Леніна, а також власні твори М. — «Гимн рабочих» («Пролетарии всех стран, соединяйтесь!») та скороч. пере­клад «Интернационала». У грудні цього ж року у звʼязку із забороною часопису як ред. і видавець був заарешт., однак через місяць його випустили під за­ставу. Від 1906 жив у Парижі, став одним із провід­ників рос. декадентства й символізму, проповід­ував культ краси й насолоди. Повернувся в Рос. імперію 1913 після амністії, але з поч. 1-ї світової вій­ни 1914 емігрував остаточно. На поч. 1920-х рр. мешкав у Берліні, де 1921 заснував «Будинок мистецтв», потім — у Лондоні, де був спів­роб. рад. пов­­предства, від 1927 — у Парижі. У твор. доробку М. також пере­клади: «Іліада» Гомера (1896; пере­вид. — Москва, 1935), окремі твори П. Верлена, П.-Б. Шеллі, Дж. Байрона, Ґ. Флобера, низка пʼєс В. Шек­спіра, Ж.-Б. Мольєра та ін. Автор цін­ного крит.-біогр. нарису «Иван Петрович Котляревский» («Новь», т. 1, 1884, № 4; 1885, № 5). М. уперше акцентував увагу на разючих подібностях між рос. та укр. травестіями, вважав, що І. Котляревський наслідував М. Осипова, однак під­креслював, що на від­міну від остан­нього, який вільно пере­робив твір австр. поета А. Блюмауе­ра, І. Котляревський «придал всему описан­ню колорит чисто малорус­ский», завдяки чому «это описание малорос­сийской пирушки следует на­звать образ­цо­вым по верности и яркости красок». Крім того, виявивши «чувство меры», І. Котляревський «отбросил, как ненужные, длин­ные повествования Энея о погибели Трои, удержан­ные Осиповым в по­дражание Блумауэру, и вообще сократил много других длин­нот». В остан­ні роки життя М. ві­ді­йшов від літ-ри. 1883–87 він часто при­їздив до Києва, про що згадується у кн. спогадів «Роман моей жизни» І. Ясинського (Мос­ква; Ленин­град, 1926).

Завантажити статтю