Міняйло Віктор Олександрович

МІНЯ́ЙЛО Віктор Олександрович (05. 11. 1919, с. Строків, нині Попільнян. р-ну Житомир. обл. — 25. 11. 2018, м. Біла Церква Київ. обл.) — письмен­ник. Член НСПУ (1961). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1996), респ. премія ім. А. Головка (1984), міська літ.-мист. премія ім. І. Нечуя-Левицького (1997). Дит. роки про­йшли в с. Городище-Пустоварівське Володар. р-ну Київ. обл. Закін. Київ. залізнично-буд. технікум (1939). Тоді ж при­званий на строк. службу в армію. Внаслідок травм та обмороже­н­ня ніг демобілізов. за станом здо­ровʼя. Працював геодезистом-земле­впорядником, економістом, учителем. Писати почав в юнац. роки, дебютував 1938 у г. «Сталінське племʼя», публікації в ж. «Літературний Донбас», «Київський альманах» (обидві — 1940). Однак перша кн. «Перо Жар-птиці» ви­йшла аж 1960 (М. вважав, що так довго не друкували, бо в роки 2-ї світової вій­ни пере­бував на окупов. території). Дебютна кн. М. ви­йшла в перекл. російською мовою в Москві. На­ступні — «Блакитна мрія» (1963), «Людське імʼя» (1964), «Дзеркальний короп» (1968) — від­крили автора, за­глиб­леного в морал.-етичну про­блематику, для якого характерна яскрава індивід. стилістика й багата мовна палітра. Романічна дилогія «Посланець до живих» (1966; 1973; 1975; 1986) та «Кров мого сина» (1975; 1986), в якій художньо і з психол. глибиною зображено ви­пробува­н­ня укр. людини в роки вій­ни. Особливо резонанс. подією літ. процесу стала дилогія «Зорі й оселедці. На ясні зорі» (1979). Чи не в усіх оглядах укр. роману і тенденцій прози ці твори випозиціоновували в етапне явище нац. письменства. Дилогія висувалася на здобу­т­тя Держ. премії України ім. Т. Шевченка, виходила й у рос. перекл. в Москві, мала вираз. від­гомін і у всесоюз. критиці. У романах «Зорі й оселедці» (або «Книга Добра і Зла», яку автор написав разом зі своїм вчителем І. Лановенком) та «На ясні зорі» оповід­ач-хроно­граф, що видається таким собі сільс. Монтенем, осмислює драм. події в Україні під час т. зв. громадян. вій­ни, саме в час, коли абсолютно знецінено людське життя і по­всюдно запанував морал. релятивізм, а людські душі терзають страх, сумʼя­т­тя і зневіра. Хроно­граф попервах намагається максимально ди­станціюватися від подій і судити про них «із по­гляду вічності», але всі вони невтримно вриваються в його життя і в його душу й проти всього цього йому важко вистояти. Не може літописець почуватися над аркушем паперу вбезпеченим від усього й усіх у вежі зі слонової кістки. Його душа також охоплена пожежею вій­ни й тривогою за долю людини на землі. Оповід­ач, укладаючи свою «Книгу Добра і Зла», намагається зна­йти духовні точки опори для людини тоді, коли, здається, в усьому світі запанувало зло і ніде немає від нього жодного прихистку. Дилогія М. стала одним із най­яскравіших худож. феноменів «химер. прози» — оригін. стильової тенденції, що запанувала в укр. літературі в 1970–80-х рр. Роман «Вічний Іван» одразу після публікації в часописі «Основа» (1994, № 26–27, 28) був висунутий на здобу­т­тя Шевченків. премії і приніс авторові це почесне зва­н­ня (окреме вид. — 2001; усі — Київ). У ньому М. досліджує нац. характер у найдраматичніших ситуаціях і в широкому істор. контекс­ті, тут примхливо пере­плелися класич. реалізм, пост­модернізм, неонародниц. риторика, казк. й сатир. фантасти­ка, романт. символіка, філос. притча, фольклорна придибенція й сюр­реалізм. Автор. нарація вигадливо оркестрована різними стильовими при­йомами, що робить справді поліфоніч. цю роз­повідь. Тут минуле й минуще роз­глядається крізь призму сучасного, суєтне і спекулятивне від­сувається на марґінес живого життя нестрим. потоком правди. Що лишає по собі людське життя в світі? Що є сенсом усього існува­н­ня індивідуума? Що спричиняє не­справедливості, кривди й вій­ни? Над усім цим бʼєтся думкою герой, у якому вгадується alter ego. Автор. по­гляд на події — це по­гляд Вічного Івана, що уособлює укр. народ. Минає на Землі все — революції, вій­ни, деспотії, тоталітаризм, авторитарні вожді — а народ лишається, народ вічний. Це — справді незнищен­на ро­зумна матерія. Такий лейтмотив цього симфоніч. роману.

Завантажити статтю