Мовленнєві дії

МОВЛЕН­НЄ́ВІ ДІ́Ї. Основи теорії М. д. заклав англ. логік Дж. Остін у курсі лекцій, прочитаних 1955 у Гарвард. університеті (опубл. під на­звою «How to Do Things with Words» — «Що можна робити з допомогою слів», Окс­форд; Нью-Йорк, 1962). На важливості роз­межува­н­ня вислову та його викори­ста­н­ня ще раніше наголосив англ. філософ П. Стросон (ст. «On Referring» — «Про дотик», 1950). Класифікацію М. д., за­пропоновану Дж. Остіним, критикував та удосконалив амер. філософ Дж. Серль у праці «Speech Acts: an Essay in the Philiosophy of Language» («Мовлен­нєві дії: Есе з філософії мови», Лондон; Кембридж, 1969).

 Теорія М. д. складає основу т. зв. семантики викори­ста­н­ня, чи семантики узусу, роз­винутої на противагу референтній семантиці. Референтною її називають тому, що значе­н­ня знака в ній ро­зуміли як наслідок іменува­н­ня — від­ноше­н­ня до обʼєктів різного роду: емпіричних, даних за допомогою екс­трарецепторів (річ, яку я бачу), інтрорецепторів (біль, спрага), ментальних (уява, почу­т­тя, на­строї) та інтелектуальних (поня­т­тя, думки). Її називають також реалістичною (започатков. ще в античні часи, зокрема «Κρατύλος» — «Кратил» Платона), тому що знаки роз­глядали як імена певних обʼєктів, що існують у той чи ін. спосіб, а тому значе­н­ня ґрунтували на зʼясуван­ні природи імені та іменува­н­ня. Джерела семантики узусу можна вбачати у філософії прагматизму, зокрема семіотиці амер. філософа Ч.-С. Пірса та бігевіоризмі. Осн. філос. джерелом повороту від реаліст. семантики до семантики викори­ста­н­ня стали лекції, прочитані в 1930-х рр. австр. філософом Л. Віт­тґенштайном (опубл. 1953 під на­звою «Philosophical inves­tigations» — «Філософські дослідже­н­ня»). Основна його теза: значе­н­ня — спосіб викори­ста­н­ня знака чи вислову, а не іменува­н­ня предметів різного роду. Виходячи з наявності різних «мовних ігор», варто досліджувати способи викори­ста­н­ня знаків у цих іграх. Такий під­хід можна поширити за межі лінгвістичної семіотики — на викори­ста­н­ня знаків різної природи: візуальних, слухових, аудіовізуальних. Якщо замість терміна «викори­ста­н­ня» говорити про особливості «функціонува­н­ня» чогось (звуків, рухів тіла, зображень, нервових чи електричних імпульсів), через які це щось стає знаком, можна говорити про функціонал. семіотику, що охоплює не тільки сві­доме викори­ста­н­ня знаків, а й функціонува­н­ня знаків у поведінці тварин, у нерв. та псих. діяльності людей і тварин, у «ро­зумних» машинах — тобто, включає біо-, фізіо- (кібер-) семіотику тощо. 

Щодо М. д. — то це лінгвістична семіотика. М. д. роз­глядають як різновид практичної дії, тому в її структурі є елементи, наявні в будь-якій практичній дії. Вона перед­бачає: 

• діяча — мовця (пропонента), індивідуального чи колективного; 
• мету (задум, інтенцію), яку ставить перед собою мовець, використовуючи лінгвіст. засоби; 
• лінгвістичні засоби, пред­ставлені в усній чи письм. формах (слова, вислови, текс­ти); 
• об­ставини, в яких використовують лінгвістичні засоби (ситуативні та лінгвістичні контекс­ти). 

За окремими винятками, М. д. перед­бачає також наявність адресата (слухача, читача) — особу чи колектив людей, на спри­йма­н­ня або реакцію яких роз­рахована М. д. Як і кожну практ. дію, М. д. оцінюють під кутом зору успіху чи невдачі в досягнен­ні мети (разом з оцінкою ступеня успішності). Дж. Остін роз­робив класифікацію М. д., в основу якої увів три поня­т­тя: «локуція», «іл­локуція» та «перлокуція». З локутивною дією маємо справу, коли будь-яка одиниця мови (слово, рече­н­ня, деяка послідовність речень) тільки ре­презентують в усній чи письм. формах (напр., «Він сказав: “Кішка на килимку”»; локуція — після двокрапки). Локуція — одиниця мови (слово, фраза, рече­н­ня), яку мовець ще не використовує (неві­домо, для чого сказано фразу «Кішка на килимку»: щоб кон­статувати факт, щоб комусь пові­домити про це чи для за­стереже­н­ня). Локуція від­повід­ає тому, що можна на­звати лінгвіст. значе­н­ням певних одиниць мови, яке є предметом зʼясува­н­ня в тлумач. словниках. Граматика й тлумачні словники тієї чи ін. мови до певної міри вже обмежують викори­ста­н­ня слів і фраз: вказують, що можна зробити за допомогою саме цих, а не ін. слів. 

Від ре­презентації мовної одиниці (локутив. дії) Дж. Остін від­різнив викори­ста­н­ня мовних одиниць: йдеться уже не про мову, а про М. д., тобто, про мовле­н­ня. Сві­дома мовна діяльність (мовле­н­ня) є пере­важно цілеспрямованою. Мовець, вживаючи слова, вислови чи текс­ти, прагне досягти певної мети: побудувати за допомогою рече­н­ня якесь твердже­н­ня; послідов. рече­н­нями описати фактичну ситуацію чи сформулювати теорію; викликати в уяві певний образ або по­єд­на­н­ня образів (поет. текст); пові­домити когось про щось, по­просити, по­обіцяти. Йдеться про класифікації способів, типів викори­ста­н­ня усних чи письм. висловів або текс­тів: вони пере­важно однотипні (прагматично однорідні текс­ти), бо довші текс­ти можуть по­єд­нувати різні типи за­стосува­н­ня висловів. Спосіб викори­ста­н­ня вислову Дж. Остін на­звав іл­локутив. дією (іл­локутив. актом, іл­локуцією). 

Оскільки мова містить семантику, то здається, що джерелом значень (синтаксич. та лексич.) є мова. Але опис лексич. значень у тлумач. словниках ґрунтують на описі викори­ста­н­ня мовних одиниць у різних ситуаціях і текс­тах (усних чи письмових). Усе ж більшу вагу має те, що в конкрет. ситуації, де використовують певне слово чи рече­н­ня, ці мовні одиниці можуть набувати не просто додатк. смисл. від­тінку (як додаток до загально­вживаного, що випливає зі зна­н­ня мови), а значе­н­ня, зумовлене тільки способом його викори­ста­н­ня. Роз­поділ іл­локутив. актів є основою класифікації М. д. у Дж. Остіна. За його ви­значе­н­ням, іл­локутив. акт — спосіб викори­ста­н­ня висловів від­повід­но до певних правил чи конвенцій, ви­окремле­н­ня яких до­зволяє від­нести будь-яку М. д. до конкрет. різновиду іл­локутив. актів. Дж. Остін припускав, що встановити різницю між локутив. та іл­локутив. діями можна за допомогою т. зв. перформатив. діє­слів (напр., стверджую, пові­домляю, оцінюю, наказую, прошу, обіцяю, за­стерігаю). Щоб зробити іл­локутив. акт явним (екс­пліцитним) у випадку, коли він є прихованим (імпліцитним), потрібно М. д. пере­формулювати так, щоб перед локуцією (тим, що виголошується) стояло перформативне дієслово. 

Будь-яка М. д. від­бувається в певному ситуатив. контекс­ті. Щоб іл­локутив. акт був успішним, потрібно дотримуватися правил за­стосува­н­ня вислову разом з тими об­ставинами, без яких М. д. не може бути успішною. І це до­зволяє аналізувати М. д. під кутом зору успіш. досягне­н­ня мети. Перлокуцією (перлокутив. дією) Дж. Остін на­звав деякі наслідки за­стосува­н­ня вислову, що не випливають із правил, дотрима­н­ня яких повʼя­­зують з від­повід. різновидом іл­локутив. актів. Здійснюючи пові­домле­н­ня (інформат. за­стосува­н­ня висловів чи текс­тів), люди часто зацікавлені не стільки в пере­дачі інформації, скільки в створен­ні враже­н­ня. Це помітно в явищі «сенсаційності» пові­домлень, які часто мотивують поведінку журналістів. Отже, перлокуція — наслідки М. д., непередбачені правилами певного різновиду М. д., вони є тільки побічними. Роз­повід­аючи історію, ми можемо викликати в адресата (індивід. чи колектив.) на­стрій (під­несе­н­ня, смуток, тривогу), який не завжди перед­бачає пропонент: вони можуть бути задумані ним чи ні, бажані для нього або ні. Але вони не випливають із правил від­повід. іл­локутив. акту. В основі класифікації М. д. — роз­поділ іл­локутив. актів, оскільки перлокуції — суто емпір. наслідки, які не можуть бути перед­бачені у ви­гляді певних правил. Аналізуючи М. д., які змінюють наяв. стан речей (оголоше­н­ня пари по­друж­жям у шлюб. церемонії, укла­да­н­ня контракту, оголоше­н­ня вій­ни тощо), Дж. Остін вказує на ті правила, поруше­н­ня яких робить М. д. не­вдалими. Ці правила містять: дотрима­н­ня перед­баченої процедури; від­повід­ність та сер­йозне ставле­н­ня людей, які її виконують; процедура має бути виконана від початку до кінця. 

Дж. Серль під­дав критиці типологію Дж. Остіна і за­пропонував влас. варіант класифікації М. д. Дж. Серль критикував категоричність твердже­н­ня Дж. Остіна, що іл­локутивну дію здійснюють за певними конвенціями, правилами. Він за­уважив, що в деяких випадках неможливо вказати на ті правила, яким під­лягає викори­ста­н­ня вислову, хоча вислів у цьому за­стосуван­ні має значе­н­ня. Коли в певній ситуації хтось каже: «Там тонкий лід» з метою за­стереже­н­ня, то важко вказати, яких саме правил він повинен у цьому разі дотримуватися. У заг. випадку, на думку Дж. Серля, важливо, щоб адресат роз­пі­знавав іл­локутив. акт, особливо задум, мету мовця. Дж. Серль викори­став термін «субʼєктивне значе­н­ня» (його ввів англ. філософ П. Ґрайс) — йдеться про задум чи намір (інтенцію) мовця: те, що він має на увазі, використовуючи вислів. Дж. Серль класифікував типи М. д. (іл­локутив. актів) на основі 12 вимірів: різницю в меті конкрет. М. д., в напрямку при­стосува­н­ня між словами й світом, у висловлених псих. станах тощо. Варто звернути увагу на другий з на­званих вимірів, який має різницю в тому, чи значе­н­ня висловів націлене на при­стосува­н­ня до реальності, як у випадку пі­знавал. викори­ста­н­ня висловів, чи, навпаки, реал. стан речей прагнуть змінити, використовуючи слова, вислови, текс­ти — як у випадку певних норм, наказів, прохань, обіцянок тощо. 

Дж. Серль ви­окремив пʼять найважливіших типів М. д., кожен з яких обʼ­єд­нує споріднені М. д.: 

1. ре­презентативи (щоб зафіксувати від­повід­альність пропонента за пові­домле­н­ня, що описує певний стан речей, тобто за істин­ність того, що він пові­домляє); 
2. директиви (М. д., якими мовець прагне спонукати адресата до певної дії чи серії дій — способу поведінки); 
3. комісиви (певними М. д. мовець прагне зобовʼязати пропонента зробити щось або дотримуватися певної лінії поведінки); 
4. екс­пресиви (за їхньою допомогою пере­дають певні псих. стани, зокрема ставле­н­ня до осіб, речей, ситуацій); 
5. декларації (дії, націлені на те, щоб змінити чи спрямувати поведінку, привести деякий стан речей, справ від­повід­но до того, що сказано, або ж приводить реальність у від­повід­ність зі словом). 

Теорія М. д. ві­діграла важливу роль у філософії та гуманітарних науках, зокрема в мово­знавстві. У філософії вона стала складником т. зв. філософії звичай. мови — особл. напряму в аналіт. філософії на противагу логіч. позитивізму, що ґрунтувався на референт. теорії значе­н­ня. Для мово­знавців теорія М. д. стала важливою з по­гляду зʼясува­н­ня прагмат. (інструм.) функцій мови. Вона до­зволяє краще усві­домити функціонал. можливості мови, викори­ста­н­ня різних текс­тів (включаючи по­єд­на­н­ня «текс­тів» зі знаковими носіями різної природи — візуал., аудіовізуал. тощо) як засобу маніпуляційних технологій. В укр. філософії на­прикінці 1960-х рр. В. Лісовий (не знаючи про класифікацію Дж. Серля) роз­робив власну класифікацію М. д., у якій ви­окремив види викори­ста­н­ня висловів і текс­тів: стверджувальне (асерторичне), спонукальне (промотативне), пові­домле­н­ня (інформативне), навіюва­н­ня (сугестивне). А також звернув увагу на можливість маскува­н­ня однієї дії іншою в маніпулятив. технологіях: напр., певний текст подається пропонентом як система наук. тверджень, а справжня мета полягає в тому, щоб спрямовувати поведінку адресата в бажаному напрямку (це уможливлювало критику ідеологічно замаскованих під ви­глядом наукових). У сучас. укр. інтелектуал. культурі теорію М. д. (ширше — функціонал. семіотику) використовують як засіб аналізу текс­тів з ідеол. та політ. риторикою, а візуал. та аудіовізуал. текс­ти — у маніпулятив. технологіях (навіюва­н­ня певних на­строїв і станів, цін­ніс. орієнтацій тощо).

Завантажити статтю