Мовленнєві дії

МОВЛЕННЄ́ВІ ДІ́Ї. Основи теорії М. д. заклав англ. логік Дж. Остін у курсі лекцій, прочитаних 1955 у Гарвард. університеті (опубл. під назвою «How to Do Things with Words» — «Що можна робити з допомогою слів», Оксфорд; Нью-Йорк, 1962). На важливості розмежування вислову та його використання ще раніше наголосив англ. філософ П. Стросон (ст. «On Referring» — «Про дотик», 1950). Класифікацію М. д., запропоновану Дж. Остіним, критикував та удосконалив амер. філософ Дж. Серль у праці «Speech Acts: an Essay in the Philiosophy of Language» («Мовленнєві дії: Есе з філософії мови», Лондон; Кембридж, 1969).

Теорія М. д. складає основу т. зв. семантики використання, чи семантики узусу, розвинутої на противагу референтній семантиці. Референтною її називають тому, що значення знака в ній розуміли як наслідок іменування — відношення до об’єктів різного роду: емпіричних, даних за допомогою екстрарецепторів (річ, яку я бачу), інтрорецепторів (біль, спрага), ментальних (уява, почуття, настрої) та інтелектуальних (поняття, думки). Її називають також реалістичною (започатков. ще в античні часи, зокрема «Κρατύλος» — «Кратил» Платона), тому що знаки розглядали як імена певних об’єктів, що існують у той чи ін. спосіб, а тому значення ґрунтували на з’ясуванні природи імені та іменування. Джерела семантики узусу можна вбачати у філософії прагматизму, зокрема семіотиці амер. філософа Ч.-С. Пірса та бігевіоризмі. Осн. філос. джерелом повороту від реаліст. семантики до семантики використання стали лекції, прочитані в 1930-х рр. австр. філософом Л. Віттґенштайном (опубл. 1953 під назвою «Philosophical investigations» — «Філософські дослідження»). Основна його теза: значення — спосіб використання знака чи вислову, а не іменування предметів різного роду. Виходячи з наявності різних «мовних ігор», варто досліджувати способи використання знаків у цих іграх. Такий підхід можна поширити за межі лінгвістичної семіотики — на використання знаків різної природи: візуальних, слухових, аудіовізуальних. Якщо замість терміна «використання» говорити про особливості «функціонування» чогось (звуків, рухів тіла, зображень, нервових чи електричних імпульсів), через які це щось стає знаком, можна говорити про функціонал. семіотику, що охоплює не тільки свідоме використання знаків, а й функціонування знаків у поведінці тварин, у нерв. та псих. діяльності людей і тварин, у «розумних» машинах — тобто, включає біо-, фізіо- (кібер-) семіотику тощо.

Щодо М. д. — то це лінгвістична семіотика. М. д. розглядають як різновид практичної дії, тому в її структурі є елементи, наявні в будь-якій практичній дії. Вона передбачає:

діяча — мовця (пропонента), індивідуального чи колективного;
мету (задум, інтенцію), яку ставить перед собою мовець, використовуючи лінгвіст. засоби;
лінгвістичні засоби, представлені в усній чи письм. формах (слова, вислови, тексти);
обставини, в яких використовують лінгвістичні засоби (ситуативні та лінгвістичні контексти).

За окремими винятками, М. д. передбачає також наявність адресата (слухача, читача) — особу чи колектив людей, на сприймання або реакцію яких розрахована М. д. Як і кожну практ. дію, М. д. оцінюють під кутом зору успіху чи невдачі в досягненні мети (разом з оцінкою ступеня успішності). Дж. Остін розробив класифікацію М. д., в основу якої увів три поняття: «локуція», «іллокуція» та «перлокуція». З локутивною дією маємо справу, коли будь-яка одиниця мови (слово, речення, деяка послідовність речень) тільки репрезентують в усній чи письм. формах (напр., «Він сказав: “Кішка на килимку”»; локуція — після двокрапки). Локуція — одиниця мови (слово, фраза, речення), яку мовець ще не використовує (невідомо, для чого сказано фразу «Кішка на килимку»: щоб констатувати факт, щоб комусь повідомити про це чи для застереження). Локуція відповідає тому, що можна назвати лінгвіст. значенням певних одиниць мови, яке є предметом з’ясування в тлумач. словниках. Граматика й тлумачні словники тієї чи ін. мови до певної міри вже обмежують використання слів і фраз: вказують, що можна зробити за допомогою саме цих, а не ін. слів.

Від репрезентації мовної одиниці (локутив. дії) Дж. Остін відрізнив використання мовних одиниць: йдеться уже не про мову, а про М. д., тобто, про мовлення. Свідома мовна діяльність (мовлення) є переважно цілеспрямованою. Мовець, вживаючи слова, вислови чи тексти, прагне досягти певної мети: побудувати за допомогою речення якесь твердження; послідов. реченнями описати фактичну ситуацію чи сформулювати теорію; викликати в уяві певний образ або поєднання образів (поет. текст); повідомити когось про щось, попросити, пообіцяти. Йдеться про класифікації способів, типів використання усних чи письм. висловів або текстів: вони переважно однотипні (прагматично однорідні тексти), бо довші тексти можуть поєднувати різні типи застосування висловів. Спосіб використання вислову Дж. Остін назвав іллокутив. дією (іллокутив. актом, іллокуцією).

Оскільки мова містить семантику, то здається, що джерелом значень (синтаксич. та лексич.) є мова. Але опис лексич. значень у тлумач. словниках ґрунтують на описі використання мовних одиниць у різних ситуаціях і текстах (усних чи письмових). Усе ж більшу вагу має те, що в конкрет. ситуації, де використовують певне слово чи речення, ці мовні одиниці можуть набувати не просто додатк. смисл. відтінку (як додаток до загальновживаного, що випливає зі знання мови), а значення, зумовлене тільки способом його використання. Розподіл іллокутив. актів є основою класифікації М. д. у Дж. Остіна. За його визначенням, іллокутив. акт — спосіб використання висловів відповідно до певних правил чи конвенцій, виокремлення яких дозволяє віднести будь-яку М. д. до конкрет. різновиду іллокутив. актів. Дж. Остін припускав, що встановити різницю між локутив. та іллокутив. діями можна за допомогою т. зв. перформатив. дієслів (напр., стверджую, повідомляю, оцінюю, наказую, прошу, обіцяю, застерігаю). Щоб зробити іллокутив. акт явним (експліцитним) у випадку, коли він є прихованим (імпліцитним), потрібно М. д. переформулювати так, щоб перед локуцією (тим, що виголошується) стояло перформативне дієслово.

Будь-яка М. д. відбувається в певному ситуатив. контексті. Щоб іллокутив. акт був успішним, потрібно дотримуватися правил застосування вислову разом з тими обставинами, без яких М. д. не може бути успішною. І це дозволяє аналізувати М. д. під кутом зору успіш. досягнення мети. Перлокуцією (перлокутив. дією) Дж. Остін назвав деякі наслідки застосування вислову, що не випливають із правил, дотримання яких пов’язують з відповід. різновидом іллокутив. актів. Здійснюючи повідомлення (інформат. застосування висловів чи текстів), люди часто зацікавлені не стільки в передачі інформації, скільки в створенні враження. Це помітно в явищі «сенсаційності» повідомлень, які часто мотивують поведінку журналістів. Отже, перлокуція — наслідки М. д., непередбачені правилами певного різновиду М. д., вони є тільки побічними. Розповідаючи історію, ми можемо викликати в адресата (індивід. чи колектив.) настрій (піднесення, смуток, тривогу), який не завжди передбачає пропонент: вони можуть бути задумані ним чи ні, бажані для нього або ні. Але вони не випливають із правил відповід. іллокутив. акту. В основі класифікації М. д. — розподіл іллокутив. актів, оскільки перлокуції — суто емпір. наслідки, які не можуть бути передбачені у вигляді певних правил. Аналізуючи М. д., які змінюють наяв. стан речей (оголошення пари подружжям у шлюб. церемонії, укладання контракту, оголошення війни тощо), Дж. Остін вказує на ті правила, порушення яких робить М. д. невдалими. Ці правила містять: дотримання передбаченої процедури; відповідність та серйозне ставлення людей, які її виконують; процедура має бути виконана від початку до кінця.

Дж. Серль піддав критиці типологію Дж. Остіна і запропонував влас. варіант класифікації М. д. Дж. Серль критикував категоричність твердження Дж. Остіна, що іллокутивну дію здійснюють за певними конвенціями, правилами. Він зауважив, що в деяких випадках неможливо вказати на ті правила, яким підлягає використання вислову, хоча вислів у цьому застосуванні має значення. Коли в певній ситуації хтось каже: «Там тонкий лід» з метою застереження, то важко вказати, яких саме правил він повинен у цьому разі дотримуватися. У заг. випадку, на думку Дж. Серля, важливо, щоб адресат розпізнавав іллокутив. акт, особливо задум, мету мовця. Дж. Серль використав термін «суб’єктивне значення» (його ввів англ. філософ П. Ґрайс) — йдеться про задум чи намір (інтенцію) мовця: те, що він має на увазі, використовуючи вислів. Дж. Серль класифікував типи М. д. (іллокутив. актів) на основі 12 вимірів: різницю в меті конкрет. М. д., в напрямку пристосування між словами й світом, у висловлених псих. станах тощо. Варто звернути увагу на другий з названих вимірів, який має різницю в тому, чи значення висловів націлене на пристосування до реальності, як у випадку пізнавал. використання висловів, чи, навпаки, реал. стан речей прагнуть змінити, використовуючи слова, вислови, тексти — як у випадку певних норм, наказів, прохань, обіцянок тощо.

Дж. Серль виокремив п’ять найважливіших типів М. д., кожен з яких об’єднує споріднені М. д.:

репрезентативи (щоб зафіксувати відповідальність пропонента за повідомлення, що описує певний стан речей, тобто за істинність того, що він повідомляє);
директиви (М. д., якими мовець прагне спонукати адресата до певної дії чи серії дій — способу поведінки);
комісиви (певними М. д. мовець прагне зобов’язати пропонента зробити щось або дотримуватися певної лінії поведінки);
експресиви (за їхньою допомогою передають певні псих. стани, зокрема ставлення до осіб, речей, ситуацій);
декларації (дії, націлені на те, щоб змінити чи спрямувати поведінку, привести деякий стан речей, справ відповідно до того, що сказано, або ж приводить реальність у відповідність зі словом).

Теорія М. д. відіграла важливу роль у філософії та гуманітарних науках, зокрема в мовознавстві. У філософії вона стала складником т. зв. філософії звичай. мови — особл. напряму в аналіт. філософії на противагу логіч. позитивізму, що ґрунтувався на референт. теорії значення. Для мовознавців теорія М. д. стала важливою з погляду з’ясування прагмат. (інструм.) функцій мови. Вона дозволяє краще усвідомити функціонал. можливості мови, використання різних текстів (включаючи поєднання «текстів» зі знаковими носіями різної природи — візуал., аудіовізуал. тощо) як засобу маніпуляційних технологій. В укр. філософії наприкінці 1960-х рр. В. Лісовий (не знаючи про класифікацію Дж. Серля) розробив власну класифікацію М. д., у якій виокремив види використання висловів і текстів: стверджувальне (асерторичне), спонукальне (промотативне), повідомлення (інформативне), навіювання (сугестивне). А також звернув увагу на можливість маскування однієї дії іншою в маніпулятив. технологіях: напр., певний текст подається пропонентом як система наук. тверджень, а справжня мета полягає в тому, щоб спрямовувати поведінку адресата в бажаному напрямку (це уможливлювало критику ідеологічно замаскованих під виглядом наукових). У сучас. укр. інтелектуал. культурі теорію М. д. (ширше — функціонал. семіотику) використовують як засіб аналізу текстів з ідеол. та політ. риторикою, а візуал. та аудіовізуал. тексти — у маніпулятив. технологіях (навіювання певних настроїв і станів, цінніс. орієнтацій тощо).

Розмір шрифту

Мовленнєві дії

Рекомендована література

Інформація про статтю