Мовчан Павло Михайлович

Визначення і загальна характеристика

МОВЧА́Н Павло Михайлович (13. 07. 1939, с. Велика Вільшанка Васильків. р-ну Київ. обл.) — поет, пере­кладач, публіцист, літературо­знавець, сценарист, громадсько-політичний діяч. Чоловік Л. Голоти. Член НСПУ (1970). Заслужений діяч мистецтв України (1996). Народний депутат України (1990–2006, 2007–12). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1992). Ордени князя Яро­слава Мудрого 5-го (1998), 4-го (2005), 3-го (2009), 2-го (2024) ступ. та Свободи (2018). Навч. у Київ. університеті (1958–60), закін. Літ. ін­ститут (1965) та Вищі сценарно-реж. курси при Держкіно СРСР (1969) у Москві. Працював різноробом, дис­петчером, нач. гід­ро­метеорол. екс­педиції АН СРСР (1966–69, 1971–88), літпрацівником, сценаристом Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. Довженка (1969–71). Секр. правлі­н­ня СПУ та її Київ. організації (1988–90). Голова Всеукр. товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка (від 1990) та шеф-ред. г. «Слово Просвіти». Член Центр. проводу Укр. нар. партії (від 2003). У ВР України 1-го склика­н­ня входив до Нар. ради, очолював під­комісію з питань гласності Комісії з питань Чорнобил. ката­строфи; 2-го — чл. фракції НРУ, очолював під­комітет з між­парламент. звʼязків Комітету у закордон. справах і звʼязках з СНД; 3-го — чл. фракції УНР, 1-й за­ступник голови Комітету у закордон. справах; 4-го — чл. фракції «Наша Україна», 1-й за­ступник голови Комітету з питань культури й духовності; 6-го — очолював під­комітет з питань твор. діяльності, мистецтва, культурно-просвітниц. та мовної політики Комітету з питань культури й духовності. Дебютував зб. «Нате!» (1963), в якій самобут. голос молодого поета ще тільки починав пробиватися крізь наслідува­н­ня «шістдесятницьких» зразків. Декому М. здався епігоном, хоч на­справді він ішов самотужки та вперто шукав себе, від­даючись внутр. роботі самови­значе­н­ня і самоствердже­н­ня, що не­вдовзі далося взнаки. У ті роки його твори зʼявлялися не часто й більше в рос. часописах у пере­кладах, ніж в оригіналі (він навч. і деякий час жив у Москві). Та природа його виявлялася тіневитривалою. Хоча вже й тоді в нього було хай і вузьке, але від­дане коло читачів, прихильників. Прозірливі голоси лунали й у критиці: глибока ста­т­тя Л. Череватенка («Дні­про», 1969, № 3); тепла та вдумлива рец. на зб. «Кора» (1968) рафінов. поцінувача поезії О. Дейча («Дружба народов», 1969, № 9), а пізніше — ви­ступ Л. Ан­нінського («Литературная газета», 1974, 13 апреля). На­ступне десятилі­т­тя було особливо плідним для М. — одна за одною ви­йшли зб. «Памʼять» (1977), «Досвід» (1980), «В день молодого сонця» (1981), «Голос» (1982), «Жолудь» (1983), «Календар» (1985), «Світло» (1986), «Поріг» (1988), «Осере­д­дя» (1989). Критика дедалі частіше й зацікавленіше зверталася до творчості цього поета (стат­ті й рец. П. Марусика, Л. Таран, Б. Грищука, В. Кордуна), однак трохи й «не встигає» за ним. Кожна його книжка — етап роз­витку, до якого поет уже не повертається. Чи не найбільше «мовчанівською» стала десята оригін. зб. «Світло» (ще 4 його книжки ви­дано в Москві в рос. пере­кладі). У ній бл. 90 нових віршів, з яких можна було судити про тодішні верховини поета і його можливі пер­спективи, про поет. начало М., те, що становить осере­д­дя поетового духу, загалом змін­ного, різно­­якісного і не сказати щоб зовсім поза літ. впливами сущого. Книжка не випадково має цю назву: мотив світла в ній один із голов­них і наскрізний. Але світло М. — це не лагідність, тепло і благодать, як здебільше було в укр. поезії. Воно різке, оголювальне і часто без­жалісне. Це зумовлене суворою, драм. тональністю образу буття в його поезії (3 роз­діли книжки так і називаються: «При світлі сумлі­н­ня», «При світлі серця», «При світлі істини»). Діалектична тріада (як і діалектична антитеза) взагалі часто впорядковує структуру худож. мисле­н­ня М.; так, чимало його збірок складаються з 3-х роз­ділів, що далеко не є формальністю, а від­биває 3 етапи роз­витку поет. думки, 3 грані картини світу, 3 метафори суперечливої єд­ності буття (роз­діли «Час», «Про­стір», «Слово» — у зб. «Календар»; «Крона», «Серцевина», «Корі­н­ня» — у зб. «Жолудь» тощо). Правда, щодо зб. «Світло», то тут якраз поділ на 3 роз­діли й ознаменува­н­ня їх від­повід. девізами-символами — досить умовне, оскільки в усіх 3-х роз­виваються одні й ті ж самі мотиви драм. взаємин особистості із світ. бу­т­тям, але в кожному є деякі свої акценти, свої особливі аспекти і в предметі, і в характері поет. мови. У 1-му роз­ділі — «При світлі сумлі­н­ня» — координати самоусві­домле­н­ня окреслюються пере­важно у взаємодії із зовн. світом; у 2-му — «При світлі серця» — у шукан­ні злагоди із самим собою, з коханою як образом життя взагалі й водночас як своїм другим і, може, справж. «я»; у 3-му — «При світлі істини» — спроба шука­н­ня якихось без­умов. під­став життя, зокрема й у звертан­ні до історії, спроба спів­від­нести свої зуси­л­ля самоутвердже­н­ня серед драматизму, а то й алогізму буття з якимись важкод­осяжними, але необхід. цін­ностями морал. й філос. порядку. Осн. поня­т­тя його поет. текс­ту — рух, про­стір, час (тобто, першо­елементи буття), одна з особливостей пере­жива­н­ня світу — в «стражден­ній» інтимізації й психологізації його матеріал. плоті, що по­стає як душевна реальність поета. Принциповим для ро­зумі­н­ня світу поезії М. є те, що в ньому немає традиц. ди­станції між лірич. героєм і зовн. світом, між субʼєк­том і обʼєктом лірично-філос. спо­гля­да­н­ня чи пере­жива­н­ня. Його «я» на­стільки усолідаризоване з усім «живим» і «неживим», з усім обсягом існуючого, що лірич. героєм поезії М. стає немовби саме світ. буття. І якщо в поезії М. буття взагалі «усві­домлює себе» як вічний рух, зміну, пере­творе­н­ня, але не радісні, гармонійні, миродайні, а тяжкі, болісні, невтолен­ні, — то на рівні людської особистості воно осмислюється як мука влас. неповноти, неідентичності, не­здійснен­ності. Воля бути собою не досягає мети. Але це не є принцип. песимізм. Адже йдеться не про абсурдність світу, а про власну «кривизну» («Чим спокутувать мені це життя по кривизні? Що не крок був — шлях з обриву, що не лінія, то криво, що не слово, то верзня!»). Власне, пошук цільності — також один із гол. мотивів усієї поезії М. Можна говорити про своєрід. філос. смуток, якусь космічну скорботу (і житейську водночас, зро­зуміло: бо космічне у М. не є понад житейське, воно просто ширше, більше, загальніше за нього): в образах промина­н­ня, втрати, саморозтрача­н­ня й менша­н­ня, вихлина­н­ня тепла, вилущува­н­ня й вищерблюва­н­ня сутності, обранюва­н­ня (і життя — рана, і час — рана) тощо. Але ця роз­галуж. система метафоризов. мотивів саморуйнації не породжує де­пресії, не викликає почу­т­тя пригніченості, бо їй протидіє не менш складна й естетично ді­йова система (точніше плетиво) мотивів і метафор, що виражають волю до життя, надію, творе­н­ня. Серед них варто від­значити мотиви любові, па­мʼяті, самопі­зна­н­ня, — також драм. і діалектично-суперечливі. Одна з особливостей метафорики М. в тому, що її продуктивність виявляється в нескінчен. роз­рості, «кущуван­ні» образ. пере­осмислень. Серед найбагатших «сімей» його метафор ті, що ви­йшли зі семантич. гнізд «вода», «пісок» та «сіль». Їх у М. багато десятків, вони мають різноманітні значе­н­ня й складно спів­від­несені між собою. Загалом і про­блематика, і образність поезії М. закорінені в житті та духові українського народу, хоч це не завжди очевидно, не поверх­нево, глибин­но. Багато що в нього — зі світу укр. нар. поезії, казки, легенди, з демонології, міфол. та космогоніч. уявлень народу. Тільки не в цитат. чи прихов. запозиче­н­нях, а в поет. уяві, мислен­ні, «поводжен­ні» зі світом і словом. Навіть метафорика філос. «абстракцій» роз­гортається в нього в стихії нац. нар.-поет. образів, які — в своїх першоджерелах — виявляються нерідко рівноцін­ними, спорідненими з великими символами антич. (як і давньоіндій.) міфології та філософії. Особливо це стосується над­звичайно роз­галуж. і багато­знач. символіки, повʼяза­ної з образами дороги, кола, свічада, коня, вершника, вогню, води, піску, солі тощо. Варто від­значити й глибокий звʼязок символіки М. зі символікою Г. Сковороди, вплив якого взагалі від­чутний у його поезії (є дещо споріднене в М. з В. Свідзинським, М. Він­грановським, В. Голобородьком). Очевидним є пере­гук М. з де­якими темами й мотивами лірики Т. Шевченка (мотив мандрів, шука­н­ня долі — в плані оновле­н­ня особистості, тема мина­н­ня й минущості тощо). 1991 в Нью-Йорку ви­йшла його зб. «Материк», яка разом зі зб. «Осере­д­дя» від­знач. Шевченків. премією. Пише для дітей («Нитка-оксамитка», 1975; «Польовичок», 1985; «Зозулині чобітки», 1987), ви­ступає як літ. критик (кн. «Хвала канону. Поетичні пристрасті», 1989; «Ключ ро­зумі­н­ня», 1990; «Витоки», 2004 та ін.), в яких він схиляється до космолог. роз­думів про долю рідної землі та про рідну мову. Властивий йому і гострий публіцист. стиль, а його емоц. ви­ступи у ВР України не раз викликали збуре­н­ня й не­одно­значну реакцію колег. Усі за­знач. ви­да­н­ня опубл. в Києві. М. — один із тих укр. письмен­ників, які багато сил і часу від­давали ви­вчен­ню культур ін. народів та озна­йомлен­ню з ними укр. читача — як і пропаганді серед них укр. літ-ри: через публікації в рос. періодиці. Він чимало пере­кладав тоді з мов народів СРСР, зокрема твори Г. Матевосяна, В. Распутіна, Ю. Марцінкявічюса, М. Каріма, Махтумкулі та ін. Поезії М. пере­кладені багатьма мовами світу. Автор кіносценаріїв «Наш дім» (1970), «Зозуля з дипломом» (1972), «Незручна людина» (1978). Творчість М. стала одним із виявів зрілості й багатства укр. літ-ри.

Тв.: Твори: В 3 т. 1999; Ви­брані твори: Поезії. 2008; Ти...: Поезії. 2009 (усі — Київ).

Літ.: Кордун В. Любов життю тотожна... // Вітчизна. 1989. № 10; Хомицька Х. Феномен Павла Мовчана // Дзвін. 1990. № 1; Мороз Л. «Ой мить про­зрі­н­ня, ти страшна й прекрасна!» // ЛУ. 1990, 1 берез.; Моренець В. Крізь вічність і мить // Там само. 1991, 14 лют.; Драч І. Па­влові Мовчану — 60 // СіЧ. 1999. № 7; Талалай Л. У колі «вічних» тем: пунктиром про поезію Павла Мовчана // Березіль. 2006. № 6; Дзюба І. Павло Мовчан // Дзюба І. З криниці літ: У 3 т. Т. 3. К., 2007; Сковронек А. В сузірʼї роз­мислів деміурга...: про «Книгу роз­думів» П. Мовчана // Вітчизна. 2009. № 7/8; Славинський М. Павло Мовчан: «Навіть звичайна абетка — це своєрідний від­биток зоряного неба» // Віче. 2013. № 17; Голобородько В. Незриме братерство поетів: [Павлу Мовчану — 75!] // Слово Просвіти. 2014, 17–23 лип.; Буряк Ю. Крізна глибина Павла Мовчана // Там само; Дроздовський Д. Слово про Дон Кіхота: [про поета П. Мовчана] // Там само; Слабошпицький М. «Біжучу мить бери в майбутній час...»: Павло Мовчан учора й сьогодні // ЛУ. 2014, 24 лип.; Кирʼян Н. Ми — в часі Є! На святі Слова, або Український космос Павла Мовчана // Слово Просвіти. 2014, 11–17 верес.

І. М. Дзюба

Завантажити статтю