Морфологія

МОРФОЛО́ГІЯ (від морфо... і ...логія) — граматична будова слова, система притаман­них мові граматичних одиниць, категорій і форм, а також правил їх функціонува­н­ня; роз­діл граматики, що ви­вчає внутрішню граматичну будову слова, граматичні класи слів (частини мови) та граматичні (морфологічні) категорії частин мови. Термін «М.» нерідко вживають як синонім терміна «слово­зміна», іноді ним по­значають власне М. і словотвір. Деякі поня­т­тя М., зокрема принципи традиц. поділу слів на частини мови, сформувалися ще в антич. період. В епоху Від­родже­н­ня зʼявилася система понять, що стосуються структури слова (корінь, афікс). Сам термін «М.» по­вʼязують з іменем Й. Ґете, який на­звав ним роз­діл біо­логії про форми живих організмів. У 19 ст. цей термін почали вживати на означе­н­ня тієї галузі науки про мову, що ви­вчає форми слова. Традиційно М. виділяють в окремий роз­діл граматики, де вона поширена на структуру грамат. одиниць, що не виходять за межі слова. Проте традиц. поділ граматики на М. і синтаксис заперечували деякі мово­знавці. Зокрема, Ф. де Сос­сюр уважав, що М. з лінгвіст. по­гляду по­збавлена свого реал. обʼєкта, тому не може становити від­мін. від синтаксису дисципліни. Сучас. фун­к­цій. під­хід («від функції (значе­н­ня) до форми (засобів її вираже­н­ня)), який за­пропонував І. Вихованець для створе­н­ня новіт. граматик, перед­бачає ви­окремле­н­ня функцій. синтаксису і функ­цій. М. на основі тези про те, що синтаксис ві­ді­грає ви­значал. роль у функцій. спеціалізації грамат. явищ, а також з огляду на ширший діа­пазон його одиниць і категорій.

Центр. пита­н­ням М. є ви­окремле­н­ня типів морфол. одиниць. М. як частина грамат. будови мови обʼ­єд­нує два типи морфол. одиниць: мін. морфол. одиницю, або морфему, і морфол. одиницю-кон­струкцію, або морфол. слово, частину мови. Виділе­н­ня морфол. одиниці-кон­струкції вможливлює формал. і семант. членованість на морфеми морфол. слова, адже воно складається в типових виявах із двох морфем — кореня, що є носієм лексич. значе­н­ня, і афікса, пере­важно закінче­н­ня, що слугує виразником грамат. (морфол.), зрідка — словотвір. значе­н­ня. Афікси, чи служб. морфеми (елементи), уживаючись у кінц. позиції слова, оформляють його, указуючи на від­ноше­н­ня між предметами та явищами, на під­ставі чого їх кваліфікують як синтет. морфеми релятив. семантики (семантики від­ношень). Типовими виразниками релятив. семантики є від­мінк. закінче­н­ня та закінче­н­ня дієслів. За аналогією до синтет. релятив. морфем в укр. М. ви­окремлено аналіт. синтакс. морфеми, до яких від­несено при­ймен­ники, сполучники, частки та звʼязки. Їхній морфем. статус ґрунтов. на за­стосуван­ні до них семант. критерію в трьох вимірах та морфол. критерію. Вони не мають лексич. значе­н­ня, тому що виражають семантику від­ношень між різними словами або різними синтакс. одиницями, що в межах морфол. слова характерно для синтет. релятив. морфем. Проте семантику від­ношень ці типи аналіт. синтакс. морфем пере­дають неоднаково. З морфол. по­гляду первин­ні при­ймен­ники, сполучники та частки, на противагу морфол. словам, мають одноморфемну будову. У звʼяз­ку з тим, що похідні при­ймен­ники, сполучники, частки та звʼяз­ки зберігають тісний звʼязок зі своїми вихід. повно­знач. словами, що вживаються в сучас. укр. літ. мові як виразники від­повід. лексич. значень, але функційно злилися з первин. при­ймен­никами, сполучниками та частками, за­пропоновано точніший термін для їх по­значе­н­ня — службові слова-морфеми, що від­різняються від власне-морфем аналіт. способом вираже­н­ня грамат. значень і позицій. характеристиками. Морфол. слова обʼ­єд­нували в частини мови (лексико-грамат. класи) пере­важно за набором трьох-чотирьох різнорід. ознак (наявністю лексич. значе­н­ня, морфол. категорій та синтакс. функції), а похідні — ще й за характером словотвор. засобів. У традиц. класифікації виділяли шість повно­знач. (само­стій.) частин мови (імен­ник, прикметник, за­ймен­ник, числівник, дієслово, прислівник) і три неповно­значні (службові) частини мови (при­ймен­ник, сполучник, частка), поза якими були вигук і звуконаслідувальні слова. Ві­домі також спроби ви­окремлювати частини мови за одним критерієм. В укр. М. за комплекс. (семант., морфол., синтакс., а для похід. слів — і словотвір.) критерієм вирізнено пʼять частин мови в такій ієрархії: імен­ник та дієслово — центр. частини мови, прикметник, числівник та прислівник — периферійні. Частинами мови ви­знано найбільші морфол. класи слів, яким властиві такі ознаки: узагальнене (категорій.) значе­н­ня, абстраговане від конкрет. лексич. значень слів; однаковий склад морфол. категорій; єдина система форм слово­зміни або її від­сутність; спільна синтакс. функція. З морфол. одиницями (частинами мови і морфемами) тісно по­вʼязані грамат. категорії, що стосуються частин мови як морфол. одиниць-кон­струкцій, але виражають їх звичайно мін. морфол. одиниці — флексії. Сукупність таких категорій, способи вираже­н­ня їхніх категорій. значень зумовлює морфол. тип мови. Сучас. укр. літ. мові як мові флектив. типу притаман. синкретизм афіксал. вираже­н­ня слово­змін. морфол. категорій, зокрема вираже­н­ня часу, числа та особи за допомогою тих самих закінчень. Напр., у дієслові кажу закінче­н­ня -у виражає грамат. значе­н­ня теперіш. часу, першої особи однини, а в імен­ника книжка закінче­н­ня -а — грамат. значе­н­ня назив. від­мінка однини жін. роду. Конкретну форму слова називають словоформою, а сукупність словоформ, обʼ­єд­наних тотож. лексич. значе­н­ням, що від­різняються тільки граматично за допомогою закінчень, кваліфікують як слово (лексему).

Грамат. (морфол.) категорії української мови сконцентровані навколо двох центр. частин мови — імен­ника та дієслова. Вони є двобіч. величинами, тобто становлять єд­ність узагальненого грамат. значе­н­ня, що обʼ­єд­нує низку проти­ставлених одне одному однорід. грамат. значень, і грамат. (фор­мал.) засобів вираже­н­ня цих значень. Напр., узагальнене грамат. значе­н­ня від­мінка імен­ників роз­членоване на сім від­мінк. грамат. значень (грамем), а категорії числа — на двоє грамат. значень (дві грамеми), що пред­ставляють макс. і мін. вияви морфол. категорій у сучас. укр. літ. мові. Саме грамат. категорії найвиразніше в морфол. плані від­межовують одну частину мови від іншої. Грамат. категорії, утілені в словоформах того самого слова, називають слово­змін­ними (категорія від­мінка імен­ника), а грамат. категорії, що їх виражають форми різних слів, — класифікац. (категорія роду імен­ника). Ці категорії класифікують ще й за ранг. морфол. показниками, а саме виділяють морфол. категорії першого рангу, або власне-морфол., що становлять най­абстрактніше угрупова­н­ня (напр., категорія від­мінка імен­ника, категорія часу дієслова та ін.), і категорії другого рангу, до яких зараховують морфолого-словотвірно-синтаксичні категорії, що обслуговують перед­усім словотвір. рівень мови, а також стосуються синтакс. рівня мови, але мають ознаки морфол. категорії, оскільки від­носно регулярні. До них від­несено категорію ступенів порівня­н­ня прикметників (прислівників), категорію пере­хідності та стану діє­слова, бо для них характерна належність до трьох грамат. рівнів — словотвір., морфол. і синтакс. та словотвір. домінанта модифікац. типу. За обсягом обʼєкта ви­вче­н­ня роз­межовують заг. (теор.) М. і М. окремої мови. У заг. М. ви­вчають сукупність морфол. засобів вираже­н­ня грамат. значе­н­ня, за­стосовуваних у мовах світу, типи морфол. одиниць і категорій та їхні взаємовід­ноше­н­ня. Важливим зав­да­н­ням заг. М. є також ви­значе­н­ня морфол. універсалій (явищ, властивих усім мовам) та фреквенталій (явищ, властивих багатьом мовам), спіл. тенденцій роз­витку морфол. структури слова. У М. окремої мови ви­вчають особливості морфем. структури її слів, ієрархію морфол. категорій, спів­від­ноше­н­ня слово­змін. і класифікац. морфол. категорій, їх роз­поділ між частиномовними класами слів, вияви аналітизму та синтетизму в морфол. структурі певної мови тощо.

М. може ґрунтуватися на двох під­ходах: діахрон­ному та син­хрон­ному. З діахрон. під­ходом по­вʼязана істор. М., що ви­вчає істор. роз­виток структури слова, зміни значень і форм морфем, від­мира­н­ня старих і поява нових морфол. категорій, аналогійні процеси та ін. На синхрон. під­ході ґрунтована описова М., що досліджує морфол. будову мови як системи наявних у ній взаємо­повʼязаних і взаємозумовлених одиниць та категорій у певний момент її роз­витку, а також у певні періоди її становле­н­ня, що характеризуються від­нос. стабільністю та від­мін­ністю від ін. періодів. За­стосува­н­ня до діахрон. та синхрон. під­ходів у М. порівнял. методу спричинює пере­творе­н­ня істор. М. на порівнял.-істор. (або істор. М. споріднених мов), а описову М. — на зі­ставну (описову М. споріднених і неспоріднених мов). Функц. під­хід, який почали за­стосовувати до ви­вче­н­ня грамат. явищ з 2-ї пол. 20 ст., спричинив ви­окремле­н­ня функц. М., у якій на засадах функційності («від функції (значе­н­ня) до форми») вирізняють частиномовні і нечастиномовні класи одиниць, ви­вчають функції морфол. слів та їхніх категорій, первин­ні і вторин­ні функції морфол. форм. У 90-х рр. функц. М. української мови транс­формувалася у функц.-категор., що разом із функц.-категор. синтаксисом та функц.-категор. словотвором становлять три під­системи функц.-категор. граматики. За суто формал. показниками М. поділяють на формал. морфеміку, у межах якої досліджують морфемну будову мови і формал. закономірності по­єд­на­н­ня морфем у слово, і спеціалізовану на ви­вчен­ні формал. типів і структури морфем. Від них від­різняється морфонологія — роз­діл М., обʼєктом ви­вче­н­ня якого є фонем. склад морфем різних типів, формал. пере­творе­н­ня та обʼ­єд­на­н­ня їх у морфемні комплекси.

Завантажити статтю