Москвофільство

Визначення і загальна характеристика

МОСКВОФІ́ЛЬСТВО — національно-культурна й су­спільно-політична течія, згідно з якою західні українці (русини) належали до єдиного російського («рус­ского») народу. Була поширена серед українського («руського») населе­н­ня Галичини (разом із Лемківщиною), Буковини, Закарпатської України та українських емі­грантів у Пів­нічній Америці у 2-й пол. 19 ст. — 1930-х рр. У національно-культурній сфері явище виявлялося у намага­н­нях користуватися російською літературною мовою, поширювати російські історичні й національні наративи. Москвофіли об­ґрунтовували свою позицію історичною традицією східнословʼянських народів, спільністю національної назви «Русь», подібністю етнонімів «руський» і «рус­ский», участю багатьох письмен­ників, митців і науковців з України у творен­ні новочасної російської культури та науки. Церковний «обрядовий» рух, спрямований на очище­н­ня УГКЦ від т. зв. латинських запозичень, під­штовхнув частину церковних діячів Галичини та Закарпа­т­тя не тільки до пере­ходу в православʼя, а й до самоідентифікації з російською традицією. Політичне москвофільство, мотивоване прагне­н­ням здобути зовнішню допомогу в національній боротьбі, полягало в прихильному сприйнят­ті панславістичних тенденцій (панславізм) у російській зовнішній політиці 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. та в під­тримці планів при­єд­на­н­ня до Російської імперії. Термін «москвофільство» первісно мав негативний від­тінок, поряд із ним у офіційнихдокументах кін. 19 — поч. 20 ст. був поширений термін «русофільство».

Сучасні історики дотримуються різних по­глядів щодо датува­н­ня виникне­н­ня москвофільства та роз­різне­н­ня або ототожне­н­ня його з русофільством і старорусинством, оскільки москвофільство охоплювало широкий діапазон думок — від часткового ви­зна­н­ня української етнічної самобутності до об­стоюва­н­ня повної етнокультурної єд­ності з росіянами. Традиційно виникне­н­ня москвофільства датують серединою 19 ст., однак дехто з дослідників (О. Аркуша, М. Мудрий, О. Сухий та ін.) вважає, що прагне­н­ня до єд­ності з ширшим панруським культурним простором доречніше окреслювати терміном «русофільство», а москвофільство як ототожне­н­ня з Росією та російською культурою викри­сталізувалося лише на­прикінці 19 ст. Деякі історики (М. Андрусяк ще в 1930-х рр., В. Вендлянд, О. Добржанський, частково — П.-Р. Маґочій та ін.) наголошують на тому, що ті діячі 1860–80-х рр., яких традиційно зараховували до москвофільського табору, на­справді були «старорусинами», тобто місцевими патріотами, політичними й мовно-культурними консерваторами, лояльними до монархії Габсбурґів і церковної ієрархії. Старорусини, які стали поперед­никами як русофілів, так і народовців, вели історичні й фольклорно-етно­графічні пошуки, намагалися ви­значити й утвердити національно-куль­турну самобутність та ідентичність західноукраїнського населе­н­ня.

Русофіли, залишаючись ідейними опонентами народовців і попередниками москвофілів, обʼєктивно також зробили певний внесок у процес національного від­родже­н­ня на західноукраїнських землях. Від­повід­но до цих під­ходів старорусинство й русофільство трактують як стадію національного руху на етапі пере­ходу від традиційної етноконфесійної руської до модерної української національної ідентичності, що мала істотне значе­н­ня для ідеологічного від­окремле­н­ня західних українців від сусідніх націй — польської, угорської, румунської. Початково русофільство було повʼязане з пошире­н­ням ідей про словʼянську єд­ність і самобутність та орієнтацією на Росію як єдину на той час незалежну словʼянську державу.

Стимулом для виникне­н­ня панруських і проросійських по­глядів на західноукраїнських землях стали пере­їзд на­прикінці 18 — на поч. 19 ст. закарпатських освітніх діячів І. Орлая, М. Балудянського, В. Кукольника, П. Лодія, Ю. Венеліна та ін. у Рос. імперію, а також наук. і культурні контакти з рос. сло­вʼяно­знавцями, що роз­почалися в 1820-х рр. і посилилися в 1830–50-х рр. (по­їздки П. Кеп­пена, М. Надєждіна, М. Погодіна та ін., листува­н­ня остан­нього з Д. Зубрицьким). Проросійські по­гляди спочатку найсильніше про­явилися на Закарпат­ті. У поет. творах Г. Тарковича та О. Духновича (1-а пол. 19 ст.) наголошено на прихильному ставлен­ні до Росії. Також у громадському житті Галичини періоду «Весни народів» 1848 вже існувала «російсько-руська» течія (від­повід­но до класифікації автора твору «Слово пере­стороги» В. Подолинського). Участь російських військ під командува­н­ням генерал-фельд­маршала князя І. Паскевича в боротьбі з угорською революцією, зокрема їхній пере­хід через Галичину, Буковину та Закарпа­т­тя 1849, придуше­н­ня царським урядом польського пов­ста­н­ня 1863–64, водночас ком­проміс офіційного Відня з угорськими і польськими політичними колами в 2-й пол. 1860-х рр. стали основними факторами пошире­н­ня проросійської політичної орієнтації серед руських національно-культурних діячів монархії Габс­бурґів.

Основи національно-культурного русофільства в 1840–50-х рр. заклали діячі гуртків Д. Зубрицького (т. зв. Погодин. колонія) у Галичині й А. Добрянського на Закарпат­ті. Пере­хід Я. Головацького на проросійські позиції в 1850-х рр. дав згодом можливість русофільським і москвофільським діячам претендувати на звʼязок із діяльністю «Руської трійці». Починаючи від 1860-х рр., частина руських діячів Галичини та Закарпа­т­тя спів­працювала з російськими панславістами (Словʼянським благодійним товариством) та урядом (зокрема зі священиком при російському посольстві у Відні М. Раєвським), отримувала від них видавничу й фінансову допомогу. Утвердже­н­ня русофільської течії стало складовою ширшої транс­формації по­глядів багатьох сло­вʼянських діячів у Габсбурґської монархії — від австрославізму до панславізму.

На Словʼянському зʼ­їзді у Москві (травень–червень 1867) взяла участь делегація руських діячів Галичини та Закарпа­т­тя на чолі з Я. Головацьким. У мовно-правописних дис­кусіях 1850–70-х рр. пред­ставники русофільського напряму об­стоювали необхідність запозичень з російської літературної мови та викори­ста­н­ня етимологічного правопису на противагу як урядовим планам за­провадже­н­ня латинської абетки (т. зв. азбучна вій­на 1859 у Галичині), так і народомововним фонетичним засадам народовців. Вони намагалися русифікувати мову вже перших українських періодичних ви­дань у Галичині та на Закарпат­ті («Зоря Галицка», «Церковная газета», «Слово» та ін.). На їхню думку, в усіх частинах Русі з часом мала сформуватися одна літературна мова та правопис, однак із двома основними варіантами вимови — пів­нічноруським і пів­ден­норуським. Граматико-правописні форми тогочасної книжної мови, яку використовували в русофільських ви­да­н­нях. (т. зв. язичія), вважали пере­хідним і тимчасовим явищем, їх намагалися на­близити до російської літературної мови. Спроби створе­н­ня місцевої повноцін­ної літератури на «язичії» виявилися не­вдалими (В. Залозецький, В. Хиляк та ін.), твори російської літератури видавали мовою оригіналу. Натомість у публікаціях, що мали на меті просвітницьку та агітаційну роботу серед селянства, тоді й пізніше використовували роз­мовну народну мову.

У Галичині угрупова­н­ня русофілів (Я. Головацький, І. Головацький, І. Гушалевич, Б. Дідицький, Й. Лівчак, І. Наумович, Т. Павликів, А. Петрушевич та ін.) остаточно ви­окремилося із середовища старорусинів у серед. 1860-х рр. внаслідок роз­чарува­н­ня в ав­стрійській урядовій політиці та посиле­н­ня польських впливів. Роль маніфесту нової орієнтації ві­діграла ста­т­тя у львівській газеті «Слово» (8 серпня 1866) під на­звою «По­гляд в будучность» авторства І. Наумовича із закликом від­мовитися від попередньої «опортуністичної» політики щодо Відня і заявити про мовно-літературну, церковну і народну єд­ність з усім «рус­ским миром». Однак прагне­н­ня до культурної єд­ності з Росією та надії на захист російського уряду надалі по­єд­нували з деклараціями політичної лояльності до Габсбурґськоїмонархії. Ав­стрійський лоялізм особливо помітно проявився в про­грамних документах і діяльності політичного товариства «Руська (Рус­ская) рада», заснованого 1870 у Львові.

У 1860–70-х рр. русофіли взяли під свій вплив основні нац.-культурні ін­ституції галицьких українців — Ставропігійський ін­ститут, «Народний дім», Галицько-руську матицю — і до 1890-х рр. пере­важали в українському громадському житті Галичини. Також русофіл. орієнтації дотримувалися студентське товариство «Академічний кружок» (засн. 1870), товариство «Рус­ское касино» (1876), «Об­щес­тво рус­ских дам» (1879; усі — Львів). Для впливу на селянство з ініціативи І. Наумовича 1874 у м. Коломия (нині Івано-Фр. обл.), а 1877 — у Львові створ. «Общест­во имени М. Качковского» (див. Качковського М. Товариство). Протягом 1870-х рр. це товариство швидко зро­стало кількісно й станом на 1878 нараховувало бл. 6 тис. чл., однак згодом роз­вивалося повільніше, ніж товариство «Просвіта» (див. Львівське товариство «Просвіта»). Воно також поширило свій вплив на Буковину, а на поч. 20 ст. — на укр. емі­грантів у Пн. Америці. Гол. політ. пресовими органами русофільства (згодом — і М.) у Галичині австр. періоду були часописи «Слово» (після 1866 — 1887), «Рус­ская рада» (1871–1912), «Наука» (1871–99, 1902–14), «Пролом» (1880–82), «Новый пролом» (1883–87), «Червон­ная Русь» (1888–91), «Галицкая Русь» (1891–92), «Галичанинъ» (1893–1913), «Прикарпатская Русь» (1909–15), «Рус­ское слово» (1890–1914), «Голос народа» (1909–14). Позиції русофілів у Галичині пі­ді­рвав суд, ві­домий як процес О. Грабар (червень–липень 1882), спричинений пере­ходом громади прикордон. с. Гнилички (нині Під­волочис. р-ну Терноп. обл.) у православʼя (заарешт. і звинувачені А. Добрянський, який пере­їхав у Галичину із Закарпа­т­тя, його донька О. Грабар, О. Марков, І. Наумович, В. Площанський та ін.). Спроби досягнути поро­зумі­н­ня між народовцями і русофілами в 1880-х рр. (зокрема спільне проведе­н­ня вибор. кампаній 1883 і 1889 до Галицького кра­йового сейму) припинено у звʼязку із т. зв. новою ерою 1890.

На Закарпат­ті під впливом А. Добрянського, О. Духновича, А. Кралицького, О. Па­вловича, І. Раковського та ін. русофіл. орієнтації дотримувалися ужгородське «Общество святого Василія Великого» (засн. 1864) і перша газета закарпатських русинів «Свѣт» (1867–71). Порівняно з Галичиною, тут частіше вживали російську літературну мову, вона ві­ді­гравала більшу роль у су­спільно-культурному житті. Нею намагалися писати твори І. Раковський, К. Сабов, Є. Фенцик та ін. Пошире­н­ня русофільства на Закарпат­ті мотивоване проти­стоя­н­ням мадяризації та намага­н­ням зберегти словʼянську самобутність. Після австро-угорського ком­промісу діяльність угорської адміністрації в 1870–80-х рр. при­звела до обмеже­н­ня русофільських впливів і тимчасового занепаду русофільських установ. У громадському житті Буковини найви­значнішими прибічниками русофільського напряму в 1860–70-х рр. були І. Браник, І. Глібовицький, Т. Дронь, В. Про­дан. Під їхнім впливом на початковому етапі знаходилися чернівецьке товариство «Руська бесіда» (засн. 1869), учнівське товариство «Согласіє» (1870), ж. «Ро­­димый листокъ» (1879–82). Один із чин­ників посиле­н­ня проросійських на­строїв — діяльність російського консульства у Чернівцях, а також контакти з галицькими русофілами.

У середині 1880-х рр. русофільські й народовецькі угрупова­н­ня роз­ділилися, на українофільські позиції пере­йшли товариства «Руська бесіда», «Союз» (1886), «Руська рада» (засн. 1889) та ін. Від 1890-х рр. молодше поколі­н­ня русофільських діячів у Галичині, т. зв. новокурсники (С. Бендасюк, М. Глібовицький, В. Дудикевич, Д. Марков та ін.), почали послідовно використовувати у публіцистиці та науково-літературних працях російську мову, заявляти про повну етнонаціональну єд­ність русинів і росіян та критикувати традиційний прогабсбурґський лоялізм старшого поколі­н­ня, таким чином еволюціонуючи до послідовників москвофільства. 1900 у Галичині створено «Рус­скую народную партию», до керівництва якої уві­йшли як старші, так і молодші діячі русофільського руху. У її про­грамі ще зберігалася нечітка формула національної самоідентифікації: галицько-руське населе­н­ня ви­значено як частину «малоруського племені», приналежного до «рус­ского» народу.

1908–09 від­бувся остаточний роз­кол у партії та ін. ін­ституціях на «старокурсників» (В. Давидяк, М. Король, І. Костецький, М. Матковський та ін.), які далі дотримувалися лояльності щодо Відня і наголошували на своїй «малоруськості», та «новокурсників». Позицію «новокурсників» у Галичині най­яскравіше пред­ставляла г. «Прикарпатская Русь», «старокурсників» — г. «Галичанинъ». Не­зважаючи на проти­стоя­н­ня, обидва угрупова­н­ня спів­існували в усіх русофіл. ін­ституціях. На поч. 20 ст. галицькі польські кола почали під­тримувати русофіл.-москвофіл. політиків на противагу діячам української національної орієнтації. За результатами парламент. виборів 1907 русофіли отримали 5 мандатів, тоді як пред­ставники укр. партій — 22. На виборах 1908, за під­тримки провінц. адміністрації, русофіли отримали 9, натомість політики укр. орієнтації — 12 місць у Галиц. кра­йовому сеймі.

Загалом за русофільських кандидатів проголосували лише бл. третини українських виборців у Галичині. На Буковині ідейним натхнен­ником москвофільства на­прикінці 1880-х рр. став Г. Купчанко. Москвофіл. орієнтації дотримувалися г. «Рус­ская правда» (виходила 1888–92 у Відні), «Православная Буковина» (1893–1904), «Рус­ская правда» (1910–12) та ін., молодіжні організації «Буковина» та «Карпатъ», гімнастично-протипожежні товариства «Рус­ские дружины». Намага­н­ня їхніх чл. пере­йти на «чисту» рос. мову викликали не­вдоволе­н­ня старшого поколі­н­ня (т. зв. консе­рватив. русинів). Під вплив москвофілів 1896 також пере­йшло політ. товариство «Народная рада». Намагаючись протистояти в усьому народовцям, буковин. москвофіли вели окремі виборчі кампанії, час від часу спів­працюючи з румун. політиками. Серед провід­них діячів москвофіл. руху на Буковині на поч. 20 ст. — К. Богатирець, О. Геровський, К. Могильницький.

Посиле­н­ня пропаганди російського панславізму та неославізму на території Австро-Угорщини на поч. 20 ст. при­звело до фінансового та організаційного зміцне­н­ня «новокурсників». Інтелектуальну допомогу москвофіл. рухові регулярно надавали російські славісти А. Будилович, В. Ламанський, І. Філевич, Ф. Аристов та ін. Пред­ставники москвофілів брали участь у складі рос. делегації у Праз. (1908) та Софій. (1910) словʼян. зʼ­їздах. У липні 1907 депутат Д. Марков уперше зробив спробу ви­ступити в австр. парламенті російською мовою, домагаючись її за­провадже­н­ня у шкільництві. Напередодні 1-ї світової вій­ни допомога москвофіл. організаціям йшла через «Галицко-рус­ское благотворительное общество» у С.-Пе­тербурзі (голова — В. Бобринський) та ін. панславіст. й рос. націоналіст. товариства. У звʼязку із загостре­н­ням від­носин Австро-Угор. і Рос. імперій рос. уряд посилив фінанс. під­тримку москвофіл. організаціям з метою нейтралізувати діяльність укр. ін­ституцій та під­готувати майбутнє при­єд­на­н­ня Галичини, Закарпа­т­тя і Буковини до Рос. імперії.

Після початку 1-ї світової вій­ни 29 липня (11 серпня) 1914 у Києві галицькі емі­гранти на чолі з Ю. Яворським і С. Лабенським за сприя­н­ня командувача російського пів­ден­но-західного фронту генерала від артилерії М. Іванова утворили «Карпато-рус­ский освободительный комитет». Частиною пророс. діяльності москвофілів був рух за пошире­н­ня православʼя в Галичині та на Закарпат­ті. Ві­домі кілька спроб групового пере­ходу в право­славʼя серед греко-катол. насел. Галичини 1911–14, спровоков. православ. місіонерами (за­звичай вихідцями з Галичини, що здобули освіту в рос. православ. духов. закладах). На Буковині москвофіли намагалися посилити свої впливи, загострюючи агітацію проти греко-католиків, тобто галичан.

Пере­хід у православʼя кількох десятків тисяч вірян (українських емі­грантів з Австро-Угорщини) від­бувся в Пів­нічній Америці. Москвофільські товариства опікувалися організацією подорожей селян до Почаївської Свято-Успенської лаври, Києво-Печерської Свято-Успенської лаври, а також пере­селен. селян. рухом у Рос. імперію (пере­важно в Бес­сарабію та Новорос. край). Пророс. діяльність викликала арешти, а також Марамарош-Сіґет. (1913–14) і Львів. (1914) судові процеси. На Буковині австр. влада провела перші антимосквофіл. акції ще в травні 1910: за звинуваче­н­нями в шпигунстві та держ. зраді закрито кілька москвофіл. т-в, зокрема «Общество рус­ских дам», «Карпатъ», «Рус­ская дружина», бурси у Чернівцях і Сереті (нині м. Сірет, Румунія), а їхнє майно конфісковано та роз­про­дано. Загалом перед 1-ю світ. вій­ною москвофіл. впливи були найсильнішими в прикордон. з Рос. імперією місцевостях Галичини, на Закарпат­ті та Лемківщині. З її поч. австро-угор. влада у серпні–вересні 1914 закрила практично всі москвофіл. ін­ституції та провела арешти їхніх діячів, які охопили також частину тих укр. священиків і селян, які не брали участі в москвофіл. русі.

Під час від­ступу австро-угорських військ траплялися випадки стихійної роз­прави над заарештованими, а також страти українського населе­н­ня за ріше­н­ням військових судів. Більшість вʼязнів утримували в таборі Талєргоф побл. м. Ґрац (нині Австрія), що діяв у вересні 1914 — травні 1917. За даними москвофіл. публіцистики, за звинуваче­н­ням у пророс. діяльності в серпні 1914 у Львові увʼязнено бл. 2 тис. осіб, у таборі Талєргоф восени 1914 утримували 6–8 тис. осіб, з яких від знущань, антисанітарії, епідемії тифу померло понад 1700 осіб. 1915 частину талєргоф. вʼязнів звільнено, надалі вони проживали під поліц. на­глядом. Восени 1916 до Талєргофа знову від­правлено бл. 2 тис. осіб, на­прикінці 1917 табір ліквідовано. Водночас ті москвофіл. діячі, які залишилися під рос. окупацією 1914–15, брали участь у ре­пресіях проти укр. громад. ін­ституцій, а дехто з них обі­ймав посади в рос. адм. апараті (див. Галицьке генерал-губернаторство). У між­воєн. час москвофіл. діячі видали 4 вип. зб. «Талергофский альманах» (Л., 1924–32), що, не­зважаючи на тенденційність, зокрема антиукр. спрямува­н­ня упорядників, містив цінні джерела (спогади, щоден­ники інтернованих, газетні публікації, офіц. роз­порядже­н­ня тощо).

Вибудовуючи культ мартирології «карпато-рус­ского народа», москвофіли використовували його для пошире­н­ня звинувачень проти українських діячів у спів­праці з австро-угорською владою. З від­ступами рос. армії 1915 і 1917 на тер. Рос. імперії втекли москвофіли та селяни, які пере­бували під їхнім впливом і боялися австро-угор. уряд. пере­слідувань (частину з них виселено примусово), загалом бл. 100 тис. осіб. Центром москвофіл. громад.-культур. діяльності стало м. Ростов-на-Дону, де діяли «Галицко-рус­ский комитет» на чолі з В. Дудикевичем і гімназія для галичан. У січні 1918 з галиц. біженців сформовано військ. загін у білогвард. Добровол. армії. У між­воєн. період М. зберегло сильні позиції лише на Закарпат­ті. Там діяли «Рус­ское культурно-просветительское общество име­ни Александра Духновича» (проводило щоріч. фестиваль «Рус­ский день»), що спів­працювало з «Обществом имени М. Качковского» у Галичині та рос. емі­грант. організаціями й ви­ступало за впровадже­н­ня рос. літ. мови в місц. шкільництві та проти навч. українською мовою.

1932 в Ужгороді зведено «Рус­ский народный дом». Виходили часописи «Карпаторус­скій голосъ», «Карпатскій свѣтъ», «Рус­ская земля», «Рус­скій народ­ный голосъ» та ін. У 1920-х рр. за часткової під­тримки чехо-словацького уряду на Закарпат­ті зміцнилися позиції православʼя: 1921–30 кількість православних зросла з 61 до 112-ти тис. осіб. Серед провід. москвофіл. діячів — Й. Камін­ський, А. Карабелеш, С. Фенцик. 1938 деякі діячі москвофіл. напряму ви­ступили проти уряду Карпатської України А. Волошина, дехто з них дотримувався проугор. орієнтації (С. Фенцик), ін. залишалися вірними Чехо-Словач­чині. У Галичині продовжували діяти наук. і культурні москвофіл. товариства: Ставропігій. ін­ститут (1916–22 знаходився під впливом укр. діячів), «Народний дім», Галицько-руська матиця, «Общество рус­ских дам», «Рус­ский ревизион­ный союз», «Общество имени М. Качковского», студент. товариство «Друг». 1923 засн. «Рус­скую народную организацию», що об­стоювала «национальное и культурное единство всех рус­ских племен» (згодом роз­ділилася на «Рус­скую аграрную партию» і «Рус­скую селянскую организацию», які знову обʼ­єд­налися 1931). Гол. моск­вофіл. діячі між­воєн­ного періоду — С. Бендасюк, В. Ваврик, Т. Мишковський, Ю. Яворський; осн. період. вид. — г. «Рус­скій голосъ», тижневик для селян «Земля і воля», ілюстров. популяр. місячник «Наука».

Москвофільські ін­ституції та часописи продовжували існувати в Галичині до 1939, але ві­ді­гравали вже маргінальну роль. Станом на 1930 чисельність чл. «Общества имени М. Качковского» зменшилася до 4614-ти осіб. Частина галиц. москвофілів лівої орієнтації (К. Вальницький, К. Пелехатий та ін.) вступила 1926 до обʼ­єд­на­н­ня «Сельроб» і пере­йшла на укр. позиції. По­гляди «старокурсників» отримали своєрід. роз­виток у публіцист. творах А. Камінського, що виходили друком роз­мовною українською мовою. У них автор пропагував поро­зумі­н­ня москвофілів із народовцями через ви­зна­н­ня українства складовою частиною «общерус­скости» («ви­зна­н­ня ширшої єд­ности всіх Русей і всіх Україн»). Хоча москвофіли здебільшого позитивно сприйняли при­єд­на­н­ня 1939 зх.-укр. земель до СРСР, їхні організації та пресові ви­да­н­ня припинили своє існува­н­ня. Після 2-ї світової вій­ни дехто з остан­ніх москвофіл. діячів (В. Ваврик, Р. Мирович) отримали наук. посади у рад. установах та за допомогою окремих рос. учених і публіцистів (Т. Арістова, Н. Водовозов, В. Малкін) намагалися легітимізувати М. як про­гресив. рух за пошире­н­ня рос. культури на зх.-укр. землях, що викликало критику низки укр. учених. У повоєн. час москвофіл. ідеї популяризували лише окремі емі­грант. закарп. вид. у Пн. Америці.

Літ.: Материалы по истории возрождения Карпатской Руси. Т. 1–2. Л., 1905–09; Аристов Ф. Ф. Карпато-рус­ские писатели. Т. 1. Москва, 1916; Гординський Я. До історії культурного й політичного життя в Галичині у 60-их рр. ХIХ в. Л., 1917; Ваврик В. Р. Карпаторос­сы в корниловском походе и Добровольческой армии. Л., 1923; Маковський В. Талєргоф: Спогади і док. Л., 1934; Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства. Л., 1935; Студинський К. «В адін час»: Російська мова серед москвофілів у Галичині // Наша культура. 1936. Кн. 5; Зару­­бежные славяне и Рос­сия: Док. архива М. Ф. Раевского: 40–80 годы ХIX в. Мос­ква, 1975; P. R. Magocsi. Old Ruthenianism and Russophilism: a New Conceptual Fram­ework for analyzing National Ideologies in Late-Nineteenth-Century Eastern Gali­cia // Аmerican Contributions to the Ninth International Congress of Slavists. Vol. 2. Kiev, 1983; Рудловчак О. Шляхи російського друкованого слова до закарпатських українців: Закарпатоукр. кореспонденти рос. період. преси в 50–70-і роки ХIХ ст. // Наук. зб. Музею укр. культури у Свиднику. 1988. Вип. 13; Магочій П. Р. Формува­н­ня національної самосві­домості: Під­карпатська Русь (1848–1948). Уж., 1994; Аркуша О. Русофільська орієнтація в Галичині в остан­ній чверті ХIХ ст. // Третій Між­нар. кон­грес україністів (Харків, 26–29 серп. 1996): Історія. Ч. 1. Х., 1996; Макарчук А. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї // Вісн. Львів. університету. Сер. істор. 1997. Вип. 32; Середа О. Місце Росії в дис­кусіях щодо національної ідентичності галицьких українців у 1860–1867 роках // Рос­сия–Украина: история взаимоотношений. Москва, 1997; Турій О. Конфесійно-обрядовий чин­ник у національній само­ідентифікації українців Галичини в сере­дині ХIХ столі­т­тя // Зап. НТШ. 1997. Т. 233; Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХIХ — на початку ХХ ст.: генеза, етапи роз­витку, світо­гляд // Вісн. Львів. університету. Сер. істор. 1999. Вип. 34; Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХIХ — початку ХХ ст. Чц., 1999; J.-P. Himka. The Construction of Natio­nality in Galician Rusʼ: Icarian Flights in almost all Directions // Intellectuals and the articulation of the Nation. Аnn Аrbor, 1999; Киричук О. Ставропігійський ін­ститут у політичних змага­н­нях русофілів і народовців 70–90-х років ХIХ столі­т­тя // Україна модерна. 2000. Ч. 4–5; Москвофільство: Док. і мат. Л., 2001; Мудрий М. Галицьке русофільство в сучасній історіо­графії: стан і пер­спективи дослідже­н­ня // Україна: культурна спадщина, нац. сві­домість, державність. 2001. Вип. 9; V. Wendland. Die Russophilen in Galizien: Ukrainische Konservative zwischen Österreich und Russland, 1848–1915. Wien, 2001; Середа О. Епізод з історії пошире­н­ня російських панславістських ідей у Габсбурзькій монархії (1868 рік) // Вісн. Львів. університету. Сер. істор. 2002. Вип. 37; Мудрий М. Угода між галицькими народовцями та русофілами 1882 року // Зап. НТШ. 2002. Т. 243; Любченко В. М. Москвофільський фактор в політиці Російської імперії напередодні та на початку Першої світової вій­ни // Пробл. історії України ХIХ — поч. ХХ ст. Вип. 6. К., 2003; Сухий О. Від русофільства до москвофільства: Російський чин­ник у громадській думці та су­спільно-політичному житті галицьких українців у ХIХ століт­ті. Л., 2003; Уська У. Політичне роз­межува­н­ня в русофільському русі Галичини у 1908–1914 рр. // Пробл. гуманітар. наук: Наук. зап. Дрогоб. пед. університету. Вип. 12. Дрогобич, 2003; Аркуша О. Українське пред­ставництво в Галицькому сеймі 1901–1907 років // Зап. НТШ. 2006. Т. 251; Орлевич І. Боротьба між українофілами та русофілами за «Народний дім» у Львові // Львів: місто–су­спільство–культура. Т. 6. Л., 2007.

О. В. Середа

Завантажити статтю