Міф історичний

Визначення і загальна характеристика

МІФ ІСТОРИ́ЧНИЙ — своєрідна, за­звичай, спотворена форма історичної сві­домості, у якій конкретні зна­н­ня та інтер­претації процесів, подій, явищ і фактів минувшини пере­дано за допомогою образів, символів, пере­казів, легенд чи інших емоційно-психологічних, ір­раціональних, інтуїтивних компонентів, по­єд­наних із ви­браними, тенденційними елементами логіко-раціонального поясне­н­ня. М. і. походить від класичного, архаїчного міфу, який виник у процесі пере­ходу від одухотворе­н­ня природи до персоніфікації і символіч. ре­презентації світу культури. Його первин. джерелами є усні пові­домле­н­ня пред­ставників старшого поколі­н­ня, які ви­ступають очевидцями, свідками істор. подій, зокрема хранителями памʼяті певної спільноти (етносу, су­спільства, культу тощо); ви­значал. чин­ником формува­н­ня — від­сутність критично-скептич. на­станов щодо ставле­н­ня до «своїх» образів минулого за родовими, етніч., нац., соц., расовими, статевими, конфес., груп., профес. чи ін. ознаками. М. і. ґрунтується на іманент. логіці самороз­горта­н­ня, скеров. на компонува­н­ня соціо­культур. явищ і процесів задля створе­н­ня ідеал. кон­струкцій-образів, що мають низку певних рис, ознак, характеристик, властивостей, які впродовж тисячоліть побутують у колектив. памʼяті. Натомість поня­т­тя як логічно-рац. складові посідають другорядну та під­порядк. роль (певні вкрапле­н­ня до мережі ідеал. уявлень). Субʼєкт істор. дії в М. і. персоніфікується у вчинках героя, щодо якого люд. спільноти ви­ступають як обʼєкт творе­н­ня історії. Пере­каз діянь знакових для етнокультур. традиції істор., легендар. чи напів­легендар. осіб су­проводжує роз­повідь про їхнє побутува­н­ня від­повід. сакрал. ореолом (брати Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь — фундатори Києва, великий князь київський Володимир Святославич — хреститель Київ. Русі). Характер. ознакою М. і. є спів­участь героїв минувшини (богів, предків-піонерів, вождів, «батьків-фундаторів», ви­знач. істор. діячів та ін.) у житті су­­час. генерації. В основі цієї ідеї — т. зв. міфол. концепція часу: існува­н­ня первин. темпорал. пласта як «першого» (сакрал.) часу, де побутують творці історії, та «вторин.» (профан.) часу, в котрому живуть нащадки. Як приклад — міф про «золотий вік», який у протонац. або нац. історії проти­ставляють сучасності («золота доба» козач­чини — кріпосниц. епоха). Первісні сюжети М. і. присвяч. становлен­ню від­повід. системи, яка впорядковує поперед. етносоц. без­лад (міф про походже­н­ня певного обраного народу — «арій. міф», «сармат. міф», «кельт. міф»). До класич. сюжетів М. і. належать героїко-генетичні міфи-легенди про «батьків-пере­селенців», «предків-засновників», істор.-рев. епос, славетні істор. зверше­н­ня тощо. У традиц. і, частково, перед­модер. су­спільствах М. і. був засобом соц., етніч., реліг. консолідації тієї чи ін. спільноти (календарні свята, аграрні культи, сакрал. дійства, повʼязані з класич. міфологією тощо). У тоталітар. су­спільствах і за авторитар. режимів за­звичай практикують заходи, повʼязані з ідеол. сюжетами М. і. (рад. першотравн. демонстрації, нацист. обряди посвяти, урочисте й показне обрамле­н­ня роботи комуніст. і нацист. парт. зʼ­їздів), покликані продукувати масову ейфорію. Окреме місце посідають М. і., повʼязані з есхатол. (міф про «кінець світу») та соціально (національно) прогност. чи утопіч. сюжетами (міф про побудову «світлого комуніст. майбу­т­тя», планетар. тріумф «арій. раси», месіан. при­значе­н­ня певного народу або нації). Багато міфол. сюжетів запозичували різні культури, напр., М. і. про вибір віри, з яким по-вʼязана християнізація деяких народів середньовіч. Європи. У 19–20 ст. М. і. ві­ді­грав важливу роль у генезі багатьох літ. сюжетів, поширен­ні низки укр. міфообразів («Великий Луг-Батько», «Січ-Мати», «Дике Поле» та ін.), тем, персонажів, колектив. опозицій (козак–лях, козак–москаль) тощо. Міфол. кон­струкції, або міфорелікти (славне, героїчне козац. минуле) побутують в укр. преромант. («Історія русів») і романт. («Книга буття українського народу», «Кобзар» Т. Шевченка) наративах. Модерніст. естетика та філософія у світ. соціо­гуманітаристиці й культурі спричинили за­стосува­н­ня М. і. як інструменту впливу та формува­н­ня колектив., масової сві­домості. До міфотворчості вдавалися ре­презентанти неоромант. історіописа­н­ня т. зв. без­держ. європ. націй (укр., чес., польс. та ін.), котрі прагнули оновити проекти «вина­йде­н­ня» нац.-держав­ниц. традицій та актуалізувати пошуки свого місця в системі європ. модерну (в укр. історіо­графії неоромант. тенденції виразно присутні у працях В. Липинського, С. Томашівського). У типол. плані ви­окремлюють низку традиц. сюжетів нац. М. і., які мають легітимац. при­значе­н­ня у контекс­ті апології нац.-державниц. ідей про етнічну однорідність (пере­більше­н­ня ступ. етніч. консолідації в домодерну давнину); авто­хтон­ність (об­стоюва­н­ня ідеї про над­звичайно давні витоки нац. культури та мови); прабатьківщину (проекти етнополіт. конструюва­н­ня нац.-держ. буття за рахунок т. зв. істор. тер. давнього роз­селе­н­ня етносу); політ., культурну або лінгвіст. спадкоємність (абсолютизація традицій на­ступності з певною державою, культурою, цивілізацією, етносом); «етнічну родину» (зазіха­н­ня на культурну спадщину споріднених етносів чи націй); походже­н­ня або давніх предків (намага­н­ня ідентифікувати своїх пращурів з ві­домими народами класич. давнини чи середньовіч­чя); тисячолітню (і навіть тривалішу) без­перервну й гомоген­ну нац. історію (ігнорува­н­ня або ретушува­н­ня культур., етнополіт. роз­ривів і роз­ломів у істор. бутті народу); подію чи міф-подію (трактува­н­ня знакових, доленос. звершень у нац. чи соц. історії, їхніх причин, мотивацій та ролей учасників); нар. сказа­н­ня або міф-пере­каз (памʼять про нар. чи нац. славу, не­звич. ви­пробува­н­ня, жертвен­ну спокуту); героїв (фундатори держави, уславлені політ. і військ. вожді) тощо. Ідеологи й політ. провід­ники 20 ст. активно використовували родовий досвід людства в побудові низки псевдо- та неоміфологій для реалізації різних політ. проектів — від формації тоталітар. і авторитар. режимів до просува­н­ня демократ. моделей. Провід­не місце у політ. неоміфології посідають кон­струкції, які легітимізують тоталітар. порядок: ритуали пошанува­н­ня «героя-вождя» за нацист. і рад. режимів, образи-міфологеми новіт. героїв (арій. «надлюдей», пролетар. «висуванців»), що драматизують і навіть театралізують різні форми сусп. буття, насамперед виробництво (соціаліст. змага­н­ня «ударників», «битва за врожай» тощо), атмо­сферу повсякден. побуту й родин. від­носин («герой. вчинок» Павлика Морозова), ідеологічно до­зволені види творчості, спорт. змага­н­ня (11-і Олімпійські ігри 1936 у Берліні). Апогей штуч. міфотворчості — часи тоталітаризму, коли М. і. став одним із осн. засобів маніпулюва­н­ня сусп. сві­домістю у нацист. Німеч­чині (міф про тисячоліт. Райх) та в СРСР (міф про квазі­спільноту — рад. народ). Сучас. М. і., не­зважаючи на його іррац., суперечливу природу, раціоналізується засобами спрямованого навіюва­н­ня на масову сві­домість: пропагандою, агітацією, медій. шоу, продукува­н­ням штучно сконстру­йов. міфол. образів, завуальов. і прихов. ідеол. су­проводже­н­ням інформ. потоків у ЗМІ й мультимедіа (кіно­продукція, мережа Інтернет) тощо. У теоріях масової комунікації про­блематику міфу порушують у роз­роблен­ні технологій і механізмів вербал. та невербал. маніпулюва­н­ня масовою сві­домістю, насадже­н­ня певних стереотипів поведінки, мисле­н­ня, спожива­н­ня, моди і мист. уподобань. Роль традиц. героїв минулого знач. мірою за­ступили чи під­мінили міфол. образи провід. персонажів кінофільмів, реклам. роликів, ві­деокліпів, літ. бестселерів і навіть популяр. блогерів (осіб, які ведуть мережевий журнал чи щоден­ник подій, іноді приват. й інтим., і ви­ставляють його для публіч. до­ступу в Інтернеті). Своєрід. ф-кою з виробництва нових міфів про героїв у 20 ст. став Гол­лівуд (р-н м. Лос-Анджелес, США, де роз­таш. найві­доміші кіностудії), який поширив свій вплив на всю планету. Продукува­н­ня новіт. М. і. повʼязане з кардинал. транс­формаціями сві­домості «масової» людини, яка прагне від­найти орієнтири у сучас. світі. При цьому особл. місце посідає повсякден. М. і. — своєрідне опредметне­н­ня колектив. фобій і пере­живань, пред­ставлених у ви­гляді яскравих та до­ступ. образів масових очікувань, страхів і надій (образи ворога, «сильного», «мудрого», «доброго» провід­ника нації чи керманича країни, патерналіст. «держави-батька» та ін.). Він від­творюється на рівні спонтан. жит­тєвого досвіду і побут. сві­домості, а також під час кризових ситуацій, які вимагають колектив. соц. дії, і є способом масового пере­жива­н­ня та колектив. віри у сподіване виріше­н­ня злободен. про­блем соц. життя. Важливу роль у сучас. масовій сві­домості ві­ді­грає М. і. про героя, що надає самоцін. значе­н­ня індивід. екзистенції «масової» людини, створює для неї ідеал. зразки поведінки («соц. гвинтика», «універсал. споживача», «мученика-месника», «фаната-вболівальника», «борця-патріота» тощо). Від­так міфи легітимізують і за­проваджують у соц. практики навʼязані зверху стереотипи поведінки, а людина включається до адаптац. механізму існуючого громад. порядку (міфи про «амер. мрію», «технол. су­спільство», «соц. су­спільство заг. благоденства» та ін.).

Укр. міфи по­стали на пере­тині кількох культур. традицій — сло-вʼян., вибуд. на індоєвроп. і пра-словʼян. міфол. моделях світу, й антич. і християн. міфос­прийнят­ті, що зумовило над­звичайно складну рецепцію різних міфол. картин світу в укр. М. і. З доби античності праукр. (згодом — укр.) культур. про­стір був ареною пошире­н­ня багатьох міфів. Тривале пере­бува­н­ня укр. земель у складі різних держав (Золотої Орди, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Австро-Угорщини, Рос. імперії, СРСР та ін.), які належали до різних соціокультур. або цивілізац. комплексів, спричинило циркуляцію різноманіт. істор. міфів, більшість з яких по­стала в руслі рос. нац. традицій та різноманіт. імпер. практик. Найпоширеніші рос. М. і. — Моск. держава як серцевина й основа для Рос. імперії та СРСР і водночас гол. та прямий спадко­ємець Київ. Русі; моск. екс­пансіоніст. місія (т. зв. збира­н­ня руських земель); Москва як єдина на­ступниця візант. культур. і політ. традиції («Москва — третій Рим»); Московщина як провід­ник антитатар. хрест. походу — під­коре­н­ня м. Казань і Астрахань (нині обидва — РФ) у серед. 16 ст.; рос. завоюва­н­ня Білорусі й при­єд­на­н­ня України як реліг.-політ. (православ.) місія моск. царів. Серед польс. М. і. провід­не місце щодо укр. історії посідали міфи про сармат. походже­н­ня; цивілізац. місію польс. католицизму на «сх. кресах» (укр. і білорус. землях); Річ Посполиту як «житницю» середньовіч. і ран­ньомодер. Європи та її ідеал. держ. устрій для всіх народів; культурне при­значе­н­ня катол. Польщі як охоронця європ. християн. цивілізації від мусульман., турец.-татар., а згодом — ате­їст., більшов. світів. За тоталітар. доби укр. минувшина стала обʼєк­том цілеспрямов. міфотворчості ідеологів рад. режиму, які наслідували старі рос. імпер. традиції й адаптували їх до новіт. вимог у контекс­ті досягне­н­ня телеол. мети — обʼ­єд­на­н­ня (воз-зʼ­єд­на­н­ня) історії сх.-словʼян. народів. Низка «нових» та пере­лицьов. «старих» імпер. М. і. циркулювала у рад. історіописан­ні: УРСР — «молодша сестра» РСФРР; єдина історія трьох «братніх» сх.-словʼян. народів; міфол. схема при­єд­на­н­ня України до цар. Росії як «менше лихо» (побутувала від кін. 1930-х рр.); міфічна концепція «добровіл. воз­зʼ­єд­на­н­ня» України з Росією (ві­домі «Пере­яславські тези» ЦК КПРС 1954) тощо. Загалом процес творе­н­ня рос. імпер. культурно-істор. образів був досить складним, певну роль у ньому ві­ді­гравали й укр. інтелектуали (у ви­гляді своєрід., досить суперечливого «діалогу» місц. культур. еліти з провід­никами рад. режиму). Масова сві­домість пострад. доби з її духом тотал. комерціалізації, від­чу­т­тям без­меж. роз­чарува­н­ня та готовністю до перманент. викривал. роз­вінчань стала сприятл. ґрунтом, на якому поширилися паранорм. і псевдонаук. візії — «укр. прочита­н­ня» арій. міфу (див. Ю. Канигін, Ю. Шилов), міф про прадавні укр. мову й державу за кілька тисяч років до н. е. тощо. Подібні тенденції побутують і в ін. пострад. країнах, особливо у РФ. У рос. істор. науці навіть за­проваджено спец. термін щодо таких міфотвор. праць — фольк-гісторі. Загалом в укр. академ. практиках, з одного боку, від­бувається міфологізація низки ві­домих понять (держави, народу, нації, спільноти, колективу, техніки та ін.), особливо на тлі заг. етнополіт. ренесансу в пост­рад. соціокультур. просторі; з ін. — поширюються деміфологізація, звільне­н­ня від успадк. по­глядів, уявлень і дефініцій рад. доби, зокрема від їхнього міфіч. ореолу та символіч. під­текс­ту.

Літ.: Нечуй-Левицький І. Світо­гляд українського народу: Ескіз української міфології. Л., 1876; К., 1992; Вольт­ман Л. Политическая антропология: Ис­следование о влиянии эволю­цион­ной теории на учение о политическом развитии народов / Пер. с нем. С.-Пе­тер­бург, 1905; Карлейль Т. Герои, почитание героев и героическое прошлое / Пер. с англ. С.-Петербург, 1908; Чемберлен Х. С. Арийское мировоз­зрение / Пер. с англ. Москва, 1913; Ле Бон Г. Французька Революція та пси­хо­логія революцій (уривок) / Пер. з франц. // Хлібороб. Україна. Кн. 2, зб. 2–4. Ві­день, 1920–21; Леви-Брюль Л. Пер­вобытное мышление / Пер. с франц. Мос­ква, 1930; Тренчени-Вальдапфель И. Мифология / Пер. с венгер. Москва, 1959; Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. Москва, 1982; J. Armstrong. Myth and History in the Evolution of Ukrainian Con­sciousness // Ukraine and Russia in their Historical Encounter. Edmonton, 1992; Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології. К., 1992; Костомаров М. І. Словʼянська міфологія: Ви­брані пра­ці з фольклористики й літературо­знавства. К., 1994; Лосев А. Ф. Миф, число, сущность. Москва, 1994; S. M. Plokhy. Historical Debates and Ter­ritorial Claims: Cossack Mythology in the Russian-Ukrainian Border Dispute // The Legacy of History in Russia and the New Sta­tes of Eurasia. Vol. 1. London, 1994; Грабович Г. Грані міфічного: образ України в польському й українському романтизмі // До історії укр. літ-ри. К., 1997; Володихин Д. и др. Империя фольк-хистори // Книга и время. 1998. № 8; A. Wilson. National History and National Identity in Ukraine and Belarus // Nation-building in the Post-Soviet Borderlands: The Politics of National Identities. Cambri­dge, 1998; Яковенко Н. М. Кілька спосте­режень над модифікаціями українсько­го національного міфу в історіо­графії // Дух і літера. 1998. № 3/4; Слово о полку Игореве: Мифологические образы Древней Руси. Ростов-на-Дону, 2000; Зварич І. М. Міф і слово в просторово-часовому моделюван­ні дійсності: Навч. посіб. Чц., 2005; Скрин­ник М. А. Міф у структурі українського романтичного наративу // Мультиверсум: Філос. альм. К., 2006. № 59; Чорний І. П. Філософський аналіз міфології та релігійного символізму. Чц., 2007; Єкельчик С. Імперія памʼяті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. К., 2008; Ясь О. Історія як міф. «Геть­ман-від­ступник» у рецепції М. Костомарова // Геть­ман І. Мазепа: по­стать, оточе­н­ня, епоха. К., 2008; Myth in history, history in myth. Proceedings of the Third International Conference of the Society for Netherlandic History (New York, June 5–6, 2006). Leiden; Boston, 2009; Галанина Е. В. Миф как реальность и реальность как миф: мифологические основания современ­ной культуры. Москва, 2013.

О. В. Ясь

Завантажити статтю