Монархія

Визначення і загальна характеристика

МОНА́РХІЯ (від грец. μоυαρχία — єдино­вла­д­дя, єдинодержавність) — держава, главою якої є монарх; термін, що по­значає форму державного правлі­н­ня. За монарх. форми правлі­н­ня влада пожит­тєва і пере­дається в порядку престолона­ступництва, а не делегується монарху пред­ставн. органом влади. Роз­різняють істор. типи М.: станову, абсолютну (необмежену) і кон­ституц. (обмежену). Станова М. існувала у ви­гляді станово-пред­ставн. закладів: ген. штати у Франції, кортеси в Іспанії, ландтаґи у нім. князівствах тощо (у країнах Азії М. такого типу не існувало). Абсолютна М. — форма держ. правлі­н­ня, за якої у монарха юридично і фактично зосереджена вся держ. (законодавча, викона­вча, судова) та духовна (реліг.) влада. При цьому держава досягає найвищого ступ. централізації (централізована М.), виникає роз­галужений бюрократ. апарат, армія, поліція та ін. Абсолютна М. — політ. режим, що має тенденцію до встановле­н­ня кон­тролю над усіма сферами соц. життя су­спільства (єдине джерело закону — монарх). Поня­т­тя абсолютизму (або необмеженості М.) умовне, оскільки навіть найширші повноваже­н­ня володаря обʼєк­тивно обмежені певною кількістю та рівнем під­готовки чиновників, специфікою комунікацій, від­носинами з релігією, генезою еліт. Залежно від системотвір. критеріїв, покладених в основу порівнял. аналізу, ви­окремлюють різні істор. типи абсолют. М.: європ., азій., роман., герман., острівний, континентал., князів., імпер. та ін. Країною класич. абсолют. М. вважають Францію часів правлі­н­ня короля Людовика XIV (1643–1715). Абсолютна М. у більшості країн світу ліквідована у ході бурж. революцій. Нині у світі існує низка абсолют. М., серед яких — Ватикан, Катар, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія. Кон­ституц. (обмежена) М. — форма держ. правлі­н­ня, за якої влада монарха обмежена кон­ституцією. Водночас існує вибор. законодав. орган — парламент і незалежні суди. Кон­ституц. М., що вперше виникла у Великій Британії на­прикінці 17 ст. у результаті бурж. революції, існує у 2-х формах: дуаліст. і парламентарна. Дуаліст. М. — пере­хідна форма правлі­н­ня, за якої монарх зосереджує у своїх руках всю виконавчу владу, формує уряд, від­повід­ал. перед монархом, при цьому законодавча влада юридично належить парламенту. За такої М. влада монарха обмежена кон­ституцією, проте він формально (з огляду на кон­ституц. норми) і фактично зберігає широкі владні повноваже­н­ня та є центром всієї політ. системи держави. Нині така форма правлі­н­ня існує в Марок­ко, Йор­данії, Таїланді, Непалі. Парламентарна М. — форма правлі­н­ня, за якої від­сутній дуалізм, а права монарха обмежені в усіх сферах держ. влади. Виборна М. — специфічна форма правлі­н­ня, що по­єд­нує елементи М. і республіки. Така М. нині існує в Малайзії. У наш час державами з кон­ституц. М. є Велика Британія, Норвегія, Данія, Швеція. У деяких країнах глава держави також є і реліг. главою.

Літ.: Данте А. Монархия / Пер. с итал. Москва, 1999; Солоневич И. Л. Народная монархия. Москва, 2003; Савельев М. Ю. Монархия как форма самоо­пределения личности. Рос­сийский опыт становления феномена «сакральное». К., 2007.

О. О. Траверсе

Давньоруська держава виникла на­прикінці 9 — на поч. 10 ст. як країна з монарх. способом правлі­н­ня. Її попередник — Київ. князівство Аскольда — теж мав одного само­влад. князя на чолі. Перший заг.-руський князь Олег (правив 882–912) при­йшов до Києва з Пів­ночі, оголосив місто столицею держави і почав обʼєд­нувати навколо неї племін­ні союзи та княжі­н­ня. Завдяки централізатор. політиці Олега Київ. Русь значно зміцніла. Проявом цього став організов. ним 907 похід на Кон­стантинополь (нині Стамбул), внаслідок якого князь отримав контрибуцію та преференції для руських купців і дипломатів у Візантії. На­ступник Олега Ігор правив менш вдало: його походи на Кон­стантинополь (941, 944) завершилися невдачею, а сам він загинув, намагаючись під­корити племін. союз древлян, що ознаменувало заверше­н­ня первіс. етапу збира­н­ня земель Давньоруської держави. Другий етап на­став за князюва­н­ня вдови Ігоря — Ольги (944–64), яка реорганізувала порядок і встановила норми стяга­н­ня данини, створила опорні пункти центр. влади у землях союзів племен і княжінь, поширила адм. і суд. системи на під­владні Києву території. Цей етап завершився у перші роки князюва­н­ня Володимира Святославича (978–1015), коли племін­ні княжі­н­ня та союзи остаточно закріпилися у складі держави, що зробило її більш згуртованою, соціально й економічно сильною, а внутр. звʼязки — більш сталими. Третій етап створе­н­ня держави припав на князюва­н­ня Володимира Святославича і його сина Ярослава Мудрого (1019–54). У часи Володимира Свято­славича князів. влада, залишаючись спадковою, стала одноосібною, адже до нього керівництво державою було здебільшого спільним. Такий порядок від­новився після смерті Ярослава Мудрого. Державність Русі мала форму, властиву су­спільству пере­хід. доби. Деякі вчені ви­значають її як дружин­ну. Панівний прошарок складався із верхівки княжих дружин­ників, які виконували функції елементар. апарату упр., збирали данину й чинили суд на місцях. Дружин. етап існува­н­ня державності тривав до середини князюва­н­ня Володимира Святославича. Історики роз­глядають Київ. Русь часів Володимира Свя­- то­славича і Ярослава Мудрого як єдино­владну, одноосібну М.: створ. від­носно сталу держ. структуру, адм., податк. і судову системи (за Ярослава Мудрого введено в дію перший писем. правовий кодекс — «Руську правду»); племін. вождів на місцях замінено княжими посадниками. Однак у перші 150 р. існува­н­ня Давньоруська держава залишалась не досить консолідованою, оскільки звʼязки між землями і містами на її знач. просторах були здебільшого спорадич., а місц. аристократія (донедавна племін­на) схилялася до сепаратизму, який знач. мірою (але не остаточно) зумів подолати Ярослав Мудрий. Частково через це після смерті князя до влади при­­йшов тріумвірат його старших синів — Ізяслава, Святослава і Всеволода Ярославичів. Спів­правлі­н­ня 2-х чи 3-х князів загалом характерне для Давньоруської держави з перших років її існува­н­ня: Олег правив від імені Ігоря, Ольга допомагала у кер-ві країною своєму чоловікові Ігорю, вона ж князювала при закон­ному спадкоємцеві Ігоря — синові Святославу Ігоровичу. Тріумвірат Ярославичів правив до 1073, коли Святослав Ярославич усунув Ізяслава Ярославича й посів його місце. Після смерті старших братів (1078) у Києві князював Всеволод Ярославич, до смерті (1093) він правив разом із сином Володимиром Мономахом. Далі Володимир Мономах вступив у дуумвірат з новим великим князем київським Святополком Ізя­славичем. При цьому монарх. форма правлі­н­ня зберігалася. Характер давньоруської М. змінився у серед. 12 ст. із на­ста­н­ням доби уділ. роз­дробленості, в основі якої — процеси соц.-екон. роз­витку, поява великого, насамперед княжого, землеволоді­н­ня, осі­да­н­ня князів Рюриковичів на землі, створе­н­ня земел. дина­стій (Мономашичі, Ро­стиславичі, Ольговичі та ін.). Багато хто з очільників цих дина­стій не хотів коритися великому князю київському, а деякі з них вступали з ним у суперечку за владу. У державі змінили форму: з одноосіб. М. (хоча інколи й з 2-ма князями на чолі) вона пере­творилася у федеративну М., коли Київ став спіл. володі­н­ням групи князів Яро­славичів (нащадків Ярослава Мудрого). Вони вважали себе колектив. власниками пд. Руської землі й вимагали там частки володінь, а свої суперечки полагоджували (не завжди успішно) на заг.-руських зʼ­їздах-«снемах». Така структура керівництва країною отримала назву колектив. сюзеренітету. На­прикінці 12 ст. зроблено спробу створити нову систему упр., для чого обрано старійшого князя (ним став владимиро-суздал. князь Всеволод Юрі­йович). Як і в 11, у 12 ст. продовжувала існувати дуумвіратна форма кер-ва, але дуумвірати складали вже не окремі князі, а очільники княжих кланів. 1181–94 дуумвірат глави Ольговичів Святослава Всеволодича і глави Ро­стиславичів Рюрика Рости­славича дещо стабілізував політ. й соц. становище у державі. Від поч. 13 ст. від­центрові процеси, притаман­ні добі роз­дробленості, посилилися й федеративна держава пере­творилася на конфедерацію князівств при збережен­ні монарх. форми правлі­н­ня, хоча ця М. була фактично символіч. нагадува­н­ням про старі часи. Давньоруська М. загинула під ударами кін­ноти монгол. хана Батия.

Літ.: Мавродин В. В. Образование Древнерус­ского государства. Ленин­град, 1945; Рыбаков Б. А. Киевская Русь и рус­ские княжества ХII–ХIII вв. Мос­ква, 1982; Толочко П. П. Древний Киев. К., 1983; Котляр Н. Ф. Древнерус­ская государствен­ность. С.-Пе­тербург, 1998.

М. Ф. Котляр

У часи виникне­н­ня і становле­н­ня Укр. козац. держави на­прикінці 1640-х — на поч. 1650-х рр. у ній утвердилася респ. форма прав­лі­н­ня, втілена у режимі партисипітар. демократії (демократії участі), за якої козаки, а також пред­ставники ін. соц. груп і верств (шляхти, посполитих і духовенства) брали активну участь у роботі ген. військ. рад і помітно впливали на напрями та зміст внутр. і зовн. політики геть­ман. уряду. У на­ступні роки від­булася транс­формація політ. режиму до авторитаризму у формі т. зв. цезаризму, тобто такого способу правлі­н­ня, за якого при формал. збережен­ні респ. устрою керівництво всіма провід. ін­ституціями держави зосереджувалося в руках однієї особи — геть­мана Б. Хмельницького, а далі — зародже­н­ня монарх. тенденцій. Символіч. актом, що унаочнював транс­формацію влад. від­носин, стало «вінча­н­ня» Б. Хмельницького на геть­манство, здійснене на поч. 1649 єрусалим. патріархом Паїсієм у стінах Софій. собору в Києві. Ін. символіч. проявом роз­витку монарх. прагнень у роки геть­манува­н­ня Б. Хмельницького було викори­ста­н­ня ним титулу, що засвідчував Божествен­не походже­н­ня влади: «Бог­дан Хмельницький, Божою милістю геть­ман…». Аналог. мотив звучав з уст геть­мана і під час пере­говорів з польс. комісарами у лютому 1649: «…мі то Бог дав, жем єсть єдино­владцем і самодержцем руським». Навесні–влітку 1651 Ген. військова канцелярія зробила спробу усталено за­провадити до геть­ман. титулу форму «Божою милістю». Одночасно від 1650 Б. Хмельницький виношував плани заснува­н­ня влас. правлячої династії, для чого домігся одруже­н­ня свого сина і спадкоємця Т. Хмельницького з донькою молдов. господаря В. Лупу. Після смерті старшого сина Б. Хмельницький прагнув закріпити пере­дачу влади в Україні молодшому синові Ю. Хмельницькому через ріше­н­ня старшин. козац. ради (весна 1657) та ви­зна­н­ня закон­ності такого кроку з боку рос. царя Олексія Михайловича і польс. короля Яна II Казимира Ваза (пере­говори з комісаром короля С.-К. Беневським у квітні 1657 та від­правка укр. посольства на чолі з Ф. Коробкою до Москви у травні 1657). Прихід до влади восени 1657 І. Виговського через лама­н­ня усталеного Б. Хмельницьким порядку пере­дачі влади посилив респ. тенденції у роз­витку держ. системи козац. України. Проте в умовах загостре­н­ня сусп. проти­стоя­н­ня у державі, що неминуче провокувало формува­н­ня в су­спільстві потреби в уособлен­ні верхов. влади в одній керів. особі як засобі толерува­н­ня роз­шарованих сусп. верств і груп, оточе­н­ня І. Виговського роз­робило плани утрима­н­ня влади у родині Виговських. З цією метою на вальний сейм 1659 у Варшаві, що мав ратифікувати Гадяц. договір 1658, геть­ман. уряд направив вимогу, щоб після смерті І. Виговського владу в Україні успадкував без виборів його брат Данило, а ін. брат Костянтин також без проведе­н­ня виборів став би його на­ступником у ранзі «польного» геть­мана. Згодом прагне­н­ня до транс­формації вибор. геть­ман. влади у спадкову зна­йшло прояв у політи- ці геть­манів Д. Много­грішного, І. Самойловича, І. Мазепи, кожен із яких ще за життя прагнув ви­значити свого на­ступника. Навіть прав­обереж. геть­ман П. Дорошенко, котрого дослідники називають найбільшим козац. традиціоналістом, не лише домагався собі довіч. геть­манства, а й прагнув здобути право пере­дати владу своєму нащадку; крім того, виношував наміри стати «уділ. князем». У 2-й пол. 18 ст. плани щодо за­провадже­н­ня в Україні монарх. форми правлі­н­ня через заснува­н­ня династії Ро­зумовських стали для уряду рос. імператриці Катерини II однією з під­став для ліквідації геть­ман. ін­ституту загалом.

Літ.: Дорошенко Д. Геть­ман Петро Дорошенко: Огляд його життя і політичної діяльності. Нью-Йорк, 1985; Верба І. В. Ідея спадковості влади в Українській козацькій державі (друга половина ХVII — ХVIII ст.) // Укр. козац. держава: витоки та шляхи істор. роз­витку. К., 1991; Липинський В. Україна на пере­ломі 1657–1659 (замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століт­ті) // Липинський В. Твори. Т. 3. Філадельфія, 1991; Олянчин Д. Пункти Івана Виговського українським послам на Варшавський сейм 1659 року // Зап. НТШ. 1991. Т. 222; Смолій В. А., Степанков В. С. Бог­дан Хмельницький: Соц.-політ. порт­рет. К., 1995; Степанков В. С. Про­блема становле­н­ня монархічної форми правлі­н­ня Бог­дана Хмельницького (1648–1657 рр.) // УІЖ. 1995. № 4; Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). К., 1999; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665. К., 2001; Його ж. Влада та соціум Геть­манату: Дослідж. з політ. і соц. історії ран­ньомодер. України. К., 2009.

В. М. Горобець

Як політ. та ідеол. теорія і доктрина, специфіч. укр. варіант націонал-консе­рватизму (див. Консе­рватизм) монархізм укра­їн­сь­кий (М. у.) роз­роблений у 1920-х рр. В. Липинським, який називав цю теорію «укр. геть­ман. націоналізмом». Згодом він набув вираз. організац.-практ. рис у формі Геть­ман. руху — громад.-політ. націонал-консе­рватив. течії прихильників від­новле­н­ня собор. Української Держави як дідичного геть­манату родини Скоропадських. М. у., що існував у 20 ст. в Україні та за її межами, ідеологічно ґрунтувався на політ. теорії В. Липинського, організаційно брав витоки певною мірою від групи «Вільна Україна», Укр. інформ. комітету Союзу визволе­н­ня України, а також від теор. засад й політ. практики Української демократично-хліборобсь­кої партії (УДХП) й істор. факту існува­н­ня 1918 Української Держави (Геть­манату). В еміграції В. Липинський разом із однодумцями (С. Шеметом, О. Скорописом-Йолтуховським, Д. Дорошенком, М. Кочубеєм, А. Монтрезором, Л. Сідлецьким, М. Ти­мофіївим та ін.) дав поштовх до практич. від­родже­н­ня укр. монарх.-геть­ман. руху. Його провід­никами стали політ. організації, утворені й керовані В. Липинсь­ким — Український союз хліборобів-державників (УСХД), Братство українських класократів-монархістів, геть­манців; і геть­маном П. Скоропадським — Геть­манців-державників Союз (СГД), Укр. геть­ман. організація Америки та ін. Ще 1911 В. Липинський рішуче ви­ступав проти участі українців у демократ. русі в Рос. імперії та закликав їх до здобу­т­тя влас. самост. держави з можливим монарх. устроєм. Найбільш ймовір. претендентами на укр. престол він вважав сина нім. імператора Вільгельма ІІ — Йоахіма та сина австро-угор. імператора Франца-Йосифа — Франца-Фердинанда. З ініціативи В. Липинського 1912 у Львові створ. Укр. інформ. комітет (голова — Р. Залозецький-Сас, секр. — А. Жук), що під­готував низку інформ. ви­дань про Україну іноз. мовами (зокрема брошуру В. Липинського «600-літня боротьба українського народу за політичне визволе­н­ня»). У тому ж році у Кракові він написав «Меморіал до Українського [Інформаційного] Комітету про наше становище су­проти напруженої політичної ситуації в Європі», у якому заявив, що укр. нація має право на вільне та незалежне нац. і політ. життя на влас. тер., Україна повин­на бути незалеж. державою у межах своїх етногр. кордонів, форма правлі­н­ня — кон­ституц. М. (евентуальна справа династії — нім., австро-угор. чи, можливо, навіть рос. — повин­на залежати від укр. кон­ституанти і становища Європи). Ця укр. кон­ституц. М. могла пере­бувати й під протекторатом Рос. або Австро-Угор. імперій і зобовʼязувалася зберігати пов­ний нейтралітет щодо цих держав. Роз­почати й очолити нац.-визв. вій­ну мав «Союз українсь­ких державників (імперіалістів)», сформов. із чл. Союзу визволе­н­ня України. 1912–13 В. Липинський намагався активізувати діяльність «Вільної України» та Укр. інформ. комітету, проте не­вдовзі діяльність само­стійників у Галичині дис­кредитували галиц. «автономісти». У під­рос. Україні само­стійниц. ідеї також не були сприйняті укр. політ. колами, що сповід­ували соціаліст.-демократ. й автономіст. ідеї. Тому 1917–18 В. Липинський, як один із лідерів УДХП і автор її про­грами, заради утвердже­н­ня ідеї само­стійності та згуртува­н­ня навколо неї широких су­спільно-політ. кіл і сві­домого громадянства на певний час ві­ді­йшов від пошире­н­ня ідеї укр. держ. монархізму. 29 квітня 1918 П. Скоропадський отримав владу в Україні внаслідок держ. пере­вороту, а делегати Всеукр. зʼ­їзду хліборобів проголосили його геть­маном України. У день пере­вороту, готуючи для П. Скоропадського проекти «Грамоти до всього Українського Народу» та Законів «Про тимчасовий державний устрій України», право­знавець О. Палтов під­готував і проект утворе­н­ня Української Держави у формі Князівства Київського і Королівства Га­лицького. Однак П. Скоропадський від­кинув будь-які спроби абсолютизації влади, оскільки вважав свою диктатуру тимчасовою — лише до стабілізації політ. й фінанс.-екон. становища в країні. Після цього демократично обраний Сойм (парламент) мав ви­значити держ. устрій Української Держави та форму правлі­н­ня в ній. З паді­н­ням Української Держави у формі Геть­манату П. Скоропадського й встановле­н­ням у Києві респ. влади та від­новле­н­ням УНР В. Липинський (на той час — укр. посол у Відні) повернувся до думки щодо виробле­н­ня теорії монарх. ладу в Україні. Він залишив посаду посла УНР в Австрії і 1920 заснував у Відні УСХД, а 1921 ви­йшов з УДХП (разом із С. Шеметом). В. Липинський не вірив, що укр. демократія може консолідувати націю та побудувати незалежну державу, гостро критикував респ. провід­ників УНР, їхнє аморфне баче­н­ня форми й моделі укр. державності, а також уявле­н­ня про те, що народ може демократ. методами сприяти роз­будові України (народ ніколи не буває кращий і ро­зумніший від своїх провід­ників і не може вирішити того, чого вони самі вирішити не можуть). Аналізуючи період існува­н­ня Української Держави у 1918, В. Липинський ви­окремив 2 гол. ознаки слабкості становле­н­ня нації: виборність і залежність від чужих держав, тому оптимал. моде­л­лю держ. устрою в Україні вважав спадк. М., уособлену у формі дідичного Геть­манату. У майбут. геть­ман. Українській Державі він перед­бачав на­да­н­ня сусп. класам автоном. самоврядува­н­ня, як і її адм.-тер. одиницям — автоном. Землям (включно із меншими складовими — повітами, волостями, с-щами тощо). М., що стояла над всіма сусп. класами і не була диктатурою жодної партії чи касти, була б зацікавлена в тому, щоб забезпечити кожному з них спроможність для самоорганізації та найширшого роз­витку усіх продуктив. здібностей. Монарх як уособле­н­ня єд­ності укр. нації та землі мав носити титул «Геть­мана Всієї України: Правобічної, Лівобічної, Сіверської, Слобідсь­кої, Кубанської, Військ Запорозь­ких і Чорноморських та Великого Князя Київського, Галицького і Володимирського, Подільського, Волинського, Холмського, Берестейського, Турово-Пинського, Чернігівського і Всея Малия Руси». Таким чином, територ. межі та кордони майбут. геть­ман. собор. Української Держави охоплювали не лише тер. колиш. Геть­манату 1918, УНР чи незалеж. України кін. 20 — поч. 21 ст., а й Холмщину (нині Польща), усю Сіверщину та Слобожанщину (нині частково РФ), Берестейщину і Турово-Пінщину (нині Білорусь), а також Кубань і Чорноморщину (нині РФ). Крім того, через князів. і геть­ман. титули історично майбутня Українська Держава укорінювалася не тільки правона­ступницею Війська Запорозького чи Геть­манщини козац. часів, а й давньої князів.-королів. Русі. Одним із гол. питань, що від­разу ж по­стало перед засн. УСХД і стосувалося ідейно-політ. засад та організації М. у., було пита­н­ня династії. Осн. кандидати — пред­ставник геть­ман. роду П. Скоропадський і онук австро-угор. імператора Франца-Йосифа В. фон Габсбурґ-Лотрінґен (Василь Вишиваний). Зрештою пред­ставники УСХД зупинилися на кандидатурі П. Скоропадського, і 8 травня 1920 у Берліні сторони під­писали від­повід­ну угоду. Формально П. Скоропадський вступив до УСХД на заг. під­ставах 6 листопада 1921, коли склав присягу «служити ідеї Української Трудової Монархії, побудованої на спів­праці і спів­дружності автономних і самозорганізованих українських класів і українських земель, обʼ­єд­наних в одну Націю і в одну Державу». Не­зважаючи на те, що В. Липинський був пере­конаним прихильником монарх. ладу, він рішуче від­кидав абсолютист.-монарх. режими та називав їх «спадк. диктатурами». На його думку, існують 2 способи персоніфікації політ. ідей: диктатура та М. При диктатурі ідею персоніфікує людина, яка під­нялася завдяки своїм заслугам і здібностям; при М. — людина і рід, який має істор., традиц. право для цієї персоніфікації. Диктатор править самодержавно і без­від­повід­ально, монарх — через при­знач. на це людей, які від­повід­ають перед ним і перед тими, ким вони правлять. Свою концептуал. ідеол. теорію укр. монарх. націонал-консе­рватизму В. Липинсь­кий почав викладати 1919 у фундаментал. пр. «Листи до братів-хліборобів», яку частинами друкували у неперіод. органі УСХД «Хліборобська Україна» (перший зшиток ви­даний 1920 у Відні). Особливість і позитив. елемент нац. консе­рватизму В. Липин­ського — ідея політ. інтеграції як засобу творе­н­ня незалеж. нац. держави. Нація у теорії націонал-консе­рватизму — усі громадяни держави, споріднені спіл. традиціями, історією, культурою, держ.-етногр. тер. і су­спільно-політ. організацією та державою. Тому важливе місце у його концепті укр. націонал-консе­рватизму посідає ідеологія, тісно пере­плетена із традиціоналізмом, історією укр. державності, політ. елітаризм (аристократизм) у по­єд­нан­ні з особливою шаною до етич. культури хлібороб. спільноти. Через «класократію» у формі дідичного геть­манату (монарх. устрій держави) В. Липинський висунув альтернативу як «демократії», так і «охлократії». При цьому класократія слугує не лише засобом організації (консолідації) нації, але й методом забезпече­н­ня (а не заперече­н­ня) громад.-сусп. свободи. 4–8 червня 1922 у м. Райхенау (Австрія) на нараді чл. укр. хлібороб. організацій, у якій взяли участь пред­ставники УСХД, Союзів хліборобів України у Німеч­чині, Румунії, Польщі та Групи укр. хліборобів у Болгарії, ухвалено ріше­н­ня про необхідність обʼ­єд­на­н­ня укр. хлібороб. організацій. Для реалізації цієї мети скликано Зʼїзд хлібороб. організацій, який обрав головою Центр. управи обʼ­єд­на­них хлібороб. та ін. класових організацій (від 1927 — Геть­ман. управа) І. Леонтовича. Спочатку чл. геть­ман. організацій були пере­важно емі­гранти з Над­дні­прянщини, починаючи від 1921 вони зʼявилися у Німеч­чині, Польщі, Болгарії, Чехо-Словач­чині та Румунії. Від серед. 1920-х рр. закон. геть­маном-мо­нархом України П. Скоропадського ви­знали січові організації у США та Канаді, які 1934 реорганізовано у Союз геть­манців-державників Пн. Америки і Канади (гол. обозний — М. Геть­ман, друк. орган — г. «Український робітник»). По­стали нові обʼ­єд­нан­ня — Організація укр. робітників-класократів у Канаді та Союз геть­манців-державників «Плуга і Меча» в Арґентині. Геть­ман. осередки зʼя­вилися й на укр. землях, що пере­бували у складі Польщі, зокрема 1926 створ. Геть­ман.-монарх. організацію галиц. інтелігенції. У Великій Британії 1932–34 група геть­манців видавала інформ. бюл. «Investigator». 1925 Рада присяжних УСХД урочисто проголосила П. Скоропадського головою дідичного монаршого роду, 1926 його син Д. Скоропадський погодився продовжити династію та у майбутньому очолити Геть­ман. рух. 1927 П. Скоропадський і В. Липинський під­писали угоду про створе­н­ня Геть­ман. управи обʼєд­на­них укр. хлібороб. та ін. класових організацій. Головою управи при­знач. М. Кочубей, її чл. — О. Скоропис-Йолтуховський і А. Монтрезор (усі — чл. Ради присяжних УСХД). Від­так Рада присяжних ставала свого роду ідеол. центром УСХД, а Гол. управа — виконав. і керів. центром Геть­ман. руху. У різний час до Геть­ман. управи входили також В. Залозецький-Сас, О. Назарук, Б. Гомзин, Д. Скоропад­ський, С. Лощенко. Концепція В. Липинського перед­бачала, що влада геть­мана буде обмежена політ. (Радою присяжних) і виконав. (Геть­ман. управою) органами, а контролюватиме його дії та скеровуватиме їх геть­ман. організація «орден. типу», якою В. Липинсь­кий вважав УСХД. Саме цей провід­ниц. дуалізм спричинив конфлікт між таборами «теоретиків» і «практиків», внаслідок якого 1930 В. Липинського практично ізольовано від будь-яких важелів впливу в Геть­ман. русі. У від­повідь він разом із нечислен. прихильниками заснував нову організацію — Братство укр. класократів-монархістів, геть­манців. Його ідеологія не від­різнялася від поперед. про­грам. засад УСХД, лише пита­н­ня вибору династії від­кладалося до склика­н­ня Укр. установ. зборів з від­родже­н­ням Української Держави. Після смерті В. Липинського 1931 у «Збірнику Хліборобської України» вміщено Комунікат, у якому наголошено, що Братство пере­бирає на себе монарх. традиції як його духовну спадщину, проте не­вдовзі воно припинило своє існува­н­ня. 1932 на вимогу батька Д. Скоропадський залишив фахову працю інж. і пов­ністю присвятив себе укр. справі, 16 травня 1933 у день свого 60-річчя П. Скоропадський урочисто проголосив його своїм правона­ступником. Окрім від­повід­ності ідеям монарх. геть­манства, цей крок мав важливе внутр.-організац. значе­н­ня, адже Д. Скоропадський уособлював примире­н­ня в обох таборах геть­манців. 1937 Рада присяжних прийняла ріше­н­ня про роз­пуск УСХД, натомість геть­ман. центр оголосив про створе­н­ня нової організації — СГД. Самоідентифікація Геть­ман. руху, його ідеол. і теор. об­ґрунтува­н­ня та організац. оформле­н­ня від­бувалися у склад. між­воєн. період. Наявність різнополяр. політ. таборів у середовищі укр. еміграції породжувала труднощі на шляху пошуку ком­промісів і консолідації само­стійн. сил. Від­сутність єдиного ре­презентанта укр. справи не до­зволяла роз­раховувати на рівноправне й пер­спективне партнерство з урядами європ. країн і давало остан­нім можливість використовувати різні укр. групи для реалізації влас. геостратег. планів. 1937–38 з метою під­трима­н­ня геть­манців та усіх українців-державників і долуче­н­ня до керівництва монарх. рухом Д. Скоропадський з ініціативи батька від­відав укр. емі­грант. громади у США та Канаді. Ця подорож ві­діграла значну роль у справі єд­на­н­ня українців у діаспорі, зро­ста­н­ня СГД і зміцне­н­ня його впливу. Так, О. Назарук успішно засновував нові Геть­ман. Січі у Пн. Америці, колиш. військ. міністр УНР О. Шаповал разом із колиш. чл. Директорії УНР О. Андрієвським (при­єд­нався до Геть­ман. руху в еміграції) стали спів­­організаторами 4-х геть­ман. Летун. шкіл. Д. Скоропадський також досягнув угоди з урядом Канади щодо створе­н­ня військ. формувань з українців у резерві канад. армії. З приходом до влади у Німеч­чині націонал-соціалістів діяльність СГД ускладнилася, фактично легал. заходи Геть­ман. руху в цій країні за часів нацизму проводила Укр. громада (майже повністю під­порядк. впливові СГД). Політика А. Гітлера була від­верто спрямована на роз­пале­н­ня європ. вій­ни, тому навесні 1939 П. Скоропадський, щоб за будь-яких умов заверше­н­ня вже неминучої світ. вій­ни забезпечити прихильність пере­можців до укр. визв. справи й зберегти провід Геть­ман. руху по обидва боки ворогуючих сторін, ві­діслав Д. Скоропадського до Лондона. 1944 П. Скоропадсь­кий затвердив роз­роблені Геть­ман. радою «Норми про спадковість Геть­манської Влади й Геть­манської Булави у Вищому Проводі Геть­манського Руху і в Українській Державі», що регламентували порядок спадк. геть­манува­н­ня у роді Скоропадських по чол. і жін. лініях. Документ офіційно оформив нерозрив. держ.-правовий звʼязок між Українсь­кою Державою 1918 та майбут. незалеж. Україною. Після смерті П. Скоропадського внаслідок поране­н­ня під час бомбардува­н­ня його вдова Олександра 29 червня 1945 пере­брала на себе функції регента, а 14 вересня створила Регент. раду, однак вже 1948 роз­пустила її та пере­дала спадкові права і обовʼяз­ки геть­ман. булави та керівництво Геть­ман. рухом Д. Скоропадському. Від­так вплив Геть­ман. руху знову почав зро­стати. 1951 у Канаді зʼявився новий часопис СГД «Наша Держава», згодом — «Батьківщина». Особл. популярності набула «Батьківщина» (від 1980-х рр. — місячник), яка від поч. пере­будови у СРСР почала зʼявлятися й в Україні (до 1995 часопис видавав у Торонто М. Королишин, загалом ви­йшло 1774 числа). Від­новила свою діяльність геть­ман. організація у США після її припине­н­ня під час вій­ни (у звʼяз­ку зі звинуваче­н­ням у спів­праці з нацистами). Спадкоємцем СГД у США стала Укр. геть­ман. організація Америки. Серед її лідерів — М. Сіменович, П. Запорожець, В. Бачинський. Зросла чисельність СГД в Австралії, Бразилії, Арґентині. Важливим поштовхом до активізації геть­ман. організацій у їхньому ідей. спрямуван­ні у післявоєн. світі став зʼїзд СГД, проведений 1950 у Німеч­чині. Д. Скоропадський також брав участь у всезаг. організації емі­грант. су­спільно-політ. життя українців, зокрема 1949–57 був почес. головою Союзу українців Британії, тісно спів­­працював із Закордон. частинами ОУН (товаришував із С. Бандерою). Після несподіваної смерті Д. Скоропадського в Лондоні 23 лютого 1957 за незʼясов. об­ставин згідно з під­писаними геть­маном П. Скоропадським «Актами про дідичність Геть­манської Влади та порядок правопереємства в нашому Роді на принципі Старшинства» обовʼязки очільника Геть­ман. руху та СГД взяла на себе його старша дочка М. Скоропадська-Монтрезор. Перший Всегеть­ман. кон­грес, проведений у липні 1958 в м. Детройт (шт. Мічиґан, США), одноголосно ухвалив істор. по­станову: «1. Акт пере­бра­н­ня прав і обо­вʼязків Старшого в Роді Скоропадських Її Світлістю Геть­манівною Марією, як первородною Дочкою Геть­мана Павла, у від­повід­ності з правними нормами й традицією Геть­манського Руху, становить нове свідоцтво у здійснюван­ні засади дідиче­н­ня Верховної Влади Родом Скоропадських, яку то посаду Делегати Всегеть­манського Кон­гресу прирікають свято й невід­ступно оберігати, як непорушний постулят і дорого­вказ у своїй діяльності, в цілях пере­несе­н­ня в Україну для остаточного тріюмфу». Водночас делегати Кон­гресу, стурбовані хворобою М. Скоропадської-Монтрезор і від­сутністю в геть­ман. роді нащадків чол. статі, що зі смертю Д. Скоропадського при­звело до частк. занепаду Геть­ман. руху, по­становили: «2. Порядок спадкового пере­ємництва прав на Геть­манську Булаву і обо­вʼязків Старшого в Роді Скоропадських, від­повід­но до т. 5 вищезга­даних “Норм про спадковість…” з дня 12-го грудня 1944 р., по Її Світлості Геть­манівні Марії шириться за принципом старшинства на Ясновельможних Геть­манівен: ЄЛИСАВЕТУ, ОЛЕНУ, ОЛЕКСАНДРУ і, за від­сутністю у Неї дітей, на Геть­манівну ІРИНУ із задержа­н­ням пріорітету за нащадками чоловічої статі». Від­повід­но до ухвалених документів, після смерті М. Скоропадської-Монтрезор 12 лютого 1959 її обо­вʼязки пере­йшли до Є. Скоропадської-Кужим. Ще у період по­їздки Д. Скоропадського до США та Канади і протягом його життя у Великій Британії вона частково пере­брала на себе керівництво геть­ман. організаціями в окупов. країнах Європи. Зі смертю Є. Скоропадської-Кужим 26 лютого 1976 Геть­ман. рух почав повільно занепадати, оскільки оста­н­ня донька геть­мана П. Скоропадського — О. Скоропадська-Отт, яка до своєї смерті 4 серпня 2014 мешкала у Швейцарії, не виявила прагне­н­ня активно за­йматися політ. діяльністю, а звернула увагу та зуси­л­ля насамперед на зі­бра­н­ня і збереже­н­ня документал. матеріалів про життя та діяльність геть­ман. родини в еміграції. Проте саме під час її номінал. пере­бува­н­ня на чолі Геть­ман. руху роз­роблено оновлену концепцію побудови монарх.-геть­ман. Української Держави. У 2-й пол. 20 ст. геть­манці жили в умовах очікува­н­ня ядер. сутички між СРСР і США, поразки СРСР у 3-й світ. вій­ні та, як наслідок, здобу­т­тя Україною державності. Провід­ники Геть­ман. руху ще з 1950-х рр. вважали, що повоєн­на Україна, в якій пере­важає консе­рвативно-селян. насел., позитивно сприйме геть­ман. ідеї. 1978 у Нью-Йорку опубл. проект «Кон­ституційних основ Української Держави у світлі про­грамових засад Геть­манського Руху» (серед авторів — В. Гришко, Д. Левчук), у якому укр. консерватори-монархісти оприлюднили своє баче­н­ня держ. моделі майбут. незалеж. України. У вступ. перед­мові до вид. («Історичні узасадне­н­ня Геть­манства») секр. і чл. президії ради Геть­ман. руху Б. Коваль роз­критикував капіталіст. й соціаліст. системи та за­уважив, що ці ідеології прагнуть набути ознак світ. рухів, мають на меті стерти нац. межі та держ. кордони задля інтернаціоналізації (або глобалізації) світу. Сенсом новіт. (модер.) геть­манства він ви­значав потребу «по­збутися минулих державнотворчих неу­спіхів і по­ставити перед нашими очима і перед очима кожного українського поколі­н­ня тверде, ясне і по­стійне стремлі­н­ня будови власної держави». Упорядкува­н­ня новіт. незалеж. Української Держави можливе тільки під владою геть­мана, влада якого є не самодерж., а обмеженою кон­ституцією. В основу укр. законодавства будуть покладені дві основоположні засади — праця і власність, а роз­виток громад. життя залежатиме від пред­ставництва всього насел., що впорядковує і ви­значає всі від­носини через пред­ставниц. орган (Сойм). Ідеал. формацією геть­манці вважали укр. державність, побудовану за принципами традиціоналізму, труд. М. і класократії. Це був своєрід. теор. і практ. під­сумок діяльності Геть­ман. руху, в якому пред­ставники його інтелектуал. ядра обʼ­єд­нали ідеї В. Липинського 1920-х рр., що до того часу вже стали класикою й основою монарх. теорії укр. консе­рватизму, з новіт. ідеол. доробками та практ. баче­н­нями укр. державності геть­манцями кін. 1970-х — поч. 1980-х рр.

Літ.: Кочубей М. Думки геть­манця // Хлібороб. Україна. Ві­день, 1920–21. Кн. 2, зб. 2, 3, 4; Липинський В. Комунікат // Діло. 1930, 30 верес.–9 жовт.; Заповіт Ясновельможного Пана Геть­мана Павла // Січ. Чікаго, 1933. Ч. 24; Позиції, пер­спективи і зав­да­н­ня Геть­манського Руху в світлі матеріялів Зʼ­їзду СГД Німеч­чини і Австрії від 17–18 грудня 1950 року. Авгсбург, 1951; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Нью-Йорк, 1954; Кон­ституційні основи Української Держави у світлі про­грамових засад Геть­манського Руху (проект). Нью-Йорк, 1978; Королишин М. Геть­манські Січі в Канаді й Америці // Батьківщина. Торонто, 1991, лип.–серп.; Гай-Нижник П. П. Монархічна Україна: яку державну модель перед­бачали побудувати в Україні геть­манці у другій половині ХХ столі­т­тя // Гілея. 2012. Вип. 61; Його ж. В. Липинсь­кий та УДХП в теорії і практиці українсь­кого державотворе­н­ня і політичного на­ціонал-консе­рватизму (1900–1920 рр.) // Там само. 2018. Вип. 129; Його ж. Становле­н­ня теорії українського націонал-консе­рватизму і геть­манського монархізму у ХХ ст.: Вільна Україна, УІК-СВУ, УДХП, УНГ, УСХД, СГД (Геть­манський рух) // Україна ХХ ст.: су­спільно-політ. моделі нац. держави (державниц. ідеологія та про­грамні засади провід. укр. політ. партій і громад.-політ. обʼ­єд­нань). К., 2018.

П. П. Гай-Нижник

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю