Німеччина

Визначення і загальна характеристика

НІМЕ́Ч­ЧИНА, Федеративна Республіка Німеч­чина (нім. Deutschland, Bundes­republik Deutschland) — держава в Центральній Європі. На Пн. ме­жує з Данією, на Зх. — з Нідерландами, Бельгією, Люксембурґом, Францією, на Пд. — Швейцарією та Австрією, на Сх. — Чехією та Польщею. На Пн. омивається Пів­нічним і Балтійським морями, протяжність морського узбереж­жя становить 2442 км, загальна протяжність державного кордону — 3758 км. Площа 357,3 тис. км². Населе­н­ня 82,6 млн осіб (2018): німці (91,3 %), мі­гранти (8,7 %). Понад 22 % жителів Н. (18,6 млн) мають міграційне корі­н­ня, з них більше половини отримали нім. громадянство. У Н. ви­знано 4 нацменшини: цигани (нім. сінті й рома, 70 тис. осіб), лужицькі серби, фризи (по 60 тис.), данці (50 тис.). Релігійні громади: католики (29,8 %), проте­станти (27,8 %), мусульмани (5 %); майже 36 % населе­н­ня не належить до жодної конфесії. Столиця — Берлін (3,52 млн осіб, 2018). Найбільші міста (млн осіб): Гамбурґ (1,787), Мюнхен (1,45), Кельн (1,06). Є федеративною державою, до складу якої входять 16 земель (Баден-Вюртемберґ, Баварія, Берлін, Бранденбурґ, Бремен, Гамбурґ, Гес­сен, Мекленбурґ-Пере­дня Померанія, Нижня Саксонія, Пів­нічна Рейн-Вестфалія, Рейнланд-Пфальц, Саарланд, Саксонія, Саксонія-Ангальт, Шлезвіґ-Гольштейн, Тюринґія) як рівноправні cубʼєкти федерації із власними органами само­управлі­н­ня. Водночас адміністрації земель реалізують не лише місцеві закони, але й закони федерації. Найбільша за площею земля — Баварія (70 540 км²), найбільша за чисельністю — Пів­нічна Рейн-Вестфалія (17,9 млн осіб). Особливими є 3 міста-федерал. землі, території яких охоплюють великі міста з околицями — Берлін, Бремен і Гамбурґ. Найменша федеральна земля — Бремен (420 км² і 679 тис. мешканців). Земля Саарланд після 2-ї світової вій­ни пере­бувала під протекторатом Франції і лише 1 січня 1957 уві­йшла до складу тодішньої ФРН. Грошова одиниця — євро. Державна мова — німецька. У Н. існує багато регіональних діалектів, офіційно ви­знано данську, пів­нічнофризьку, затерландську фризьку, ромську, нижньонімецьку (нижньосаксонську), верх­ньо- і нижньолужицьку мови (див. Лужицькі мови). Форма державного правлі­н­ня — парламентська республіка. Вищий законодавчий орган — парламент, що складається з 2-х палат: бундестаґу й бундесрату. Політична система Н. базується на принципах федералізму та парламентській демократії. Федеральний президент (станом на червень 2024 — Ф.-В. Штайнмайєр) є главою держави, його обирають Федеральні збори (50 % — депутати бундестаґу, 50 % — пред­ставники ландтаґів), однак він має дуже обмежені повноваже­н­ня: більшість актів потребують обо­вʼязк. контрасигнації глави уряду або від­повід­них міністрів. Особливістю політичного роз­витку Н. є система т. зв. канцлерської демократії. Федеральний канцлер (станом на червень 2024 — О. Шольц) є главою уряду, його обирає більшість депутатів бундестаґу, які сформували коаліцію. Кожна земля має власну кон­ституцію, виборчий законодавчий орган — однопалатний ландтаґ, що обирається всенародно. Лише в Баварії 1947–99 існував двопалатний парламент. У кожній землі є уряд, склад якого залежний від більшості у ландтаґах. Провід­ні політичні сили Н.: блок християнськл-демократичних партій — Християнсько-демократичний союз (ХДС) і Хрис­тиянсько-соціальний союз (ХСС), що ви­ступають у парламенті як єдина фракція, та Соціал-демократична партія Німеч­чини (СДПН). Се­­ред інших партій — «Союз 90/Зелені», «Ліва», Вільна демократична партія (ВДП), «Альтернатива для Німеч­чини». Н. — член «Групи Семи» (G7), «Групи Двадцяти» (G20), ЄС (спів­засн.), Шенґенської зони, Єврозони, Ради Європи, Західноєвропейського союзу (1954–2011), НАТО, Організації спів­робітництва та роз­витку (спів­засн.), ООН, ОБСЄ (спів­засн.), СОТ.

Природні умови

З Пн. на Пд. тер. Н. пред­ставлена 5-ма великими ландшафтними ра­йонами: Пів­нічнонімецькою низовиною, Порогом середньовисоких гір, Пів­ден­но-західнонімецьким середньогірʼям, Пів­ден­нонімецьким перед­гірʼям Альп та Баварськими Альпами. Плато на Пн. багаті на озера, луки та болота, на Пд. від Порога середньогірʼя характерні родючі ґрунти. До низовин. ландшафтів належать Нижньорейнська, Вестфальська та Саксоно-тюринґська низовини. Найбільшими островами у Пн. морі є Східнофризькі острови, зокрема Боркум і Норден­най, Гельґоланд; у Балтійському морі — Рюґен, Гід­дензеє і Фемарн. Найбільші ріки: Рейн (865 км), Ельба (700 км), Дунай (686 км), Майн (524 км), Везер (440 км), Шпреє (382 км) і Мозель (242 км). Боден. оз. (нім. частина) має площу 305 км². Найвища вершина у німецьких Альпах — г. Цуґшпітце (2962 м). Майже третина площі вкрита лісом. Озера, ріки та ін. водо­йми становлять понад 2 % території. Перед­гірʼя Альп охоплює Швабсько-Баварське високогірне плато з його пагорбами та великими озерами на Пн., широкі граві­йові рівнини й долину Дунаю. Між Боденським озером та м. Берхтесґаден глибоко в горах роз­ташована низка озер, зокрема Кеніґсзе, а також ві­домі туристичні місця Ґарміш-Партенкірхен та Міт­тенвальд. Н. лежить у зоні помірного клімату з пере­важно західними холодними вітрами із Атлантики й континентальним кліматом на Сх. Значні температурні колива­н­ня трапляються рідко. У липні середня температура становить +21,8 °С, мін. — +12,3 °С; у січні — від­повід­но +2,1 °С і -2,8 °С. Винятком є Верх­ньорейнський грабен з дуже мʼяким кліматом, Верх­ня Баварія з регулярним теплим, сухим альпійським пів­ден­ним вітром та гори Гарц, що утворюють власну кліматичну зону із суворими вітрами, холодним літом і сніжними зимами.

Історичні ві­домості

Уперше про германців згадував грец. філософ, історик і гео­граф Посідоній (бл. 135–51 до н. е.). Проте, його слова ві­домі лише в пере­казі Афінея, який жив на межі 2–3 ст. У 12 р. до н. е. за наказом Октавіана Авґуста були виготовлені тріумфал. фасти — написи, висічені на камені, що містили список тріумфів від заснува­н­ня Риму, де серед інших зга­дано про пере­могу Клавдія Марцел­ла 222 до н. е. над «гал­лами, інсубрами і герм[анцями]». Сучасне поня­т­тя про германців як групу племен, які живуть на правому березі Рейну, закріпили «Записки про Гал­льську вій­ну» Юлія Цезаря у 50-х рр. до н. е., де неодноразово згадуються і германці, і їхня країна — Германія. Грец. історик і гео­граф Страбон (64 до н. е. — 24 н. е.) у «Гео­графії» описує «Германію, яка починається від Рейну»: «…у місцях, що нині лежать за Рейном на схід, мешкають германці». Назва «Тевтонське» (у ро­зумін­ні — «Німецьке») королівство вперше згадується у Зальцбур. ан­налах від 919: «Арнульф, герцог Баварії, був обраний правити Тевтонським королівством». Уперше в офіц. документах титул «rex Teu­tonicorum» був викори­станий 1074 папою Григорієм VII щодо короля Генріха IV, а термін «Regnum Teutonicum» набув держ.-пра­во­вого характеру після його викори­ста­н­ня у Ворм. конкордаті 1122. Сучас. варіант самона­зви німців «deutsch» спочатку по­значав мову. Уперше самона­зва нар. давньоверх­ньонім. мови у лат. формі «theudische» в джерелах згадується 786 в послан­ні нунція Ґреґора папі Адріану I, який писав, що на синоді в Корбриджі (Англія) текс­ти читали латиною та нім. нар. мовою («tam latine quam theodisce»). Термін «Німецька земля» вперше викори­стано в «Annolied» («Пісня Анно», бл. 1080) у давньоверх­ньонім. формі — «diutschiu lant». У Реґенсбур. кайзерів. хроніці (12 ст.) це слово вперше зу­стрічається як назва народу: «die Diutiscen», «die Deu­tschen» — німці. У 6–9 ст. виникли племін­ні герцогства германців (Саксонія, Тюринґія, Алеманія (Швабія), Франконія, Баварія). Після роз­паду та поділу Франк. імперії 843 з її сх. частини утворено Сх.-Франк. королівство, що від 911 (обра­н­ня королем Конрада I) в історіо­графії вважається Королівством Н. 962 король Оттон І Великий був коронований у Римі як імператор, проте лише від 1486 у назві титулу зʼяви­лося доповне­н­ня «герман. нації», а від 1512 імператори почали використовувати назву «Священ­на Римська імперія німецької нації» (нім. Heiliges Römisches Reich Deutscher Nation). Нім. зх. кордон був зафіксований від­носно рано й залишався досить стабільним. Натомість сх. кордон змінювався протягом століть. Бл. 900 він проходив прибл. по ріках Ельба та Заале. Згодом нім. р-н поселе­н­ня поширився далеко на Сх. Цей рух припинився лише в 14 ст. Досягнутий на той період етніч. кордон між німцями й сло­вʼянами про­існував до 2-ї світової вій­ни. На тер. сучас. Н. в минулому існували різні державо­утворе­н­ня: королівство Тюринґія (5 ст. — 534), герцогство Тюринґія (631–1440), королівство Алеманія (5 ст.), герцогство Алеманія (6 ст. — 746), герцогства Баварія (6 ст. — 788, 907–1623), Саксонія (6 ст. — 1180), Франконія (поч. 9 ст. — 939), Швабія (909–1313), Сх.-Франк. королівство (843–911), королівство Н. (911–962), Римська імперія (962–1157), Священ­на Римська імперія (1157–1512), курфюршества Саксонія, Бранденбурґ (обидва — 1356–1806), Пфальц (1356–1777), Священ­на Римська імперія нім. нації (1512–1806), курфюршество Баварія (1623–1806) у складі Священ. Римської імперії нім. нації, королівство Прус­сія (1701–1918), Рейн. союз під протекторатом Франц. імперії (1806–13), Королівства Саксонія, Баварія, Вюртемберґ (усі — 1806–1918), Ган­новер (1814–66), Нім. союз (1815–66), Пн.-нім. союз (1866–71), Нім. імперія (1871–1918), Ва­ймар. Респ. (1918–33), Третій райх (1933–45), НДР (1949–90), ФРН (від 1949). У 1949–90 столицею ФРН було м. Бонн. 3 жовтня 1990 сх.-нім. землі уві­йшли до складу ФРН. Тоді ж утвор. 5 нових федерал. земель: Бранденбурґ, Мекленбурґ-Пере­дня Померанія, Саксонія, Саксонія-Ангальт і Тюринґія. Райхстаґ як вища дорадчо-законодавча установа діяв при імператорі від 11 ст., від 1663 — по­стійно. Перший заг.-нім. парламент — Франкфурт. нац. збори — було скликано 1848. Райхстаґ як парламент обʼ­єд­наної Нім. імперії створ. 1871. Сучас. бундестаґ по­стійно діє від 1949. Перша Кон­ституція у Н. була ухвалена під тиском французів у Королівстві Вестфалія 1807. Нинішня Кон­ституція (Осн. закон) ФРН вступила в дію 23 травня 1949, а від 3 жовт­ня 1990 її чин­ність поширено й на сх.-нім. землі (колишня НДР) та Зх. Берлін.

Економічний, соціальний і культурний роз­виток

В обʼ­єд­наній Н. пріоритет. напрямами є по­глибле­н­ня й роз­шире­н­ня європ. політ. та екон. інтеграції. Н. багато в чому ви­значає політ. роз­виток ЄС. За канцлерства Г. Коля вона була прихильницею зміцне­н­ня влас. рис європ. і глобал. держави, за Ґ. Шредера ствердила себе нацією-державою, що керувалася нац. інтересами пропорційно до своєї могутності і не під­тримала амер. політики в Іраку, а за А.-Д. Меркель стала потуж. кон­трибутором зміцне­н­ня позицій ЄС в кризовий період, формува­н­ня ним спільної зовн. та без­пекової політики. Від 2012 Н. у своїй «східній політиці» дедалі частіше від­мовляється роз­глядати від­носини з країнами колиш. СРСР у контекс­ті дво­сторон­ніх нім.-рос. звʼязків. Головна мета нім. зовн. політики полягає в збережен­ні миру та без­пеки у світі, а також досягнен­ні інтеграції в структури багато­сторон. спів­праці. Спільно з Францією Н. прагне зміцнити та реформувати єврозону, щоб євро краще протистояло глобал. кризам. Досягне­н­ня повоєн. Н. високих стандартів життя і поверне­н­ня їй статусу однієї з най­впливовіших держав світу стало можливим завдяки виваженій внутр. і зовн. політиці та рац. організації господарства. Після вій­ни екон. система ФРН була інтегрована до євроатлантич. ареалу й роз­винулася в соц. ринк. економіку, в основі якої була вільна конкуренція з елементами держ. регулюва­н­ня. 1948–65 проведено комплекс успіш. соц.-екон. реформ: конфіскац. грош. й ліберал. цінову реформи, оновле­н­ня традиц. галузей промисловості та створе­н­ня нових за рахунок іноз., нац. приват. і бюджет. інвестицій, елементи держ. регулюва­н­ня й систему соц. захисту, під­тримку малого й серед. бізнесу, створе­н­ня роз­виненого соц.-труд. законодавства. Формува­н­ня системи соц. ринк. економіки роз­почалося зі створе­н­ня державою рівних умов та від­мови від прямого втруча­н­ня в процеси ціно­утворе­н­ня й формува­н­ня зарплати. Картел. законом 1957 заборонено домовленості та угоди, що впливають на ринк. від­носини шляхом обмеже­н­ня конкуренції через картел. угоди. Осн. складовими екон. під­несе­н­ня були: від­родже­н­ня виробництва на новій тех. основі; рац. викори­ста­н­ня допомоги за Маршал­ла Планом у 2,7 млрд дол. США та коштів з держ. бюджету для інвестува­н­ня економіки; від­сутність військ. витрат; наявність понад 10 млн пере­селенців як резерву дешевої, але висококва­ліфік. робочої сили; місткий внутр. ринок. 1950 подолано роз­поділ продуктів за картками, будівництво 1950–55 1,8 млн квартир соц. житла до­зволило зняти гостроту пита­н­ня не­стачі житл. площі, середньоріч. приріст пром. продукції становив у 1950–60-х рр. 9,6 %. Бл. половини всієї виробленої в країні продукції йшло на екс­порт. Доходи від нього до­зволили ФРН роз­платитися з боргами, здійснити виплати жертвам нацизму і створити значні золотовалютні резерви, що зробило нім. марку однією з най­стабільніших валют у світі. Соц. закони 1950-х рр. поліпшили становище жертв вій­ни, біженців, інвалідів, пенсіонерів (1957 роз­мір пенсії почав залежати від змін заробіт. плати). Не­стачу робочої сили вирішили за рахунок масового залуче­н­ня іноз. працівників, зокрема 1961 ФРН уклала з Туреч­чиною угоду про на­йма­н­ня робочої сили. Тоді до країни приїхало 6,7 тис. турків, 1970 вже пере­бувало 429 тис., 1976 — бл. 1 млн. Станом на 1973 іноз. робітники складали 10 % усієї робочої сили ФРН. Прикладом потуж. повоєн. нім. екон. зро­ста­н­ня («нім. дива») є Баварія, що з аграрної стала найбільшою промислово високороз­виненою федерал. землею Н. У Баварії зосереджено автомобіле- й літакобудува­н­ня («BMW», «Audi», «EADS»), електротех. («Siеmens»), текс­тил., швейну, харч. пром-сть. Тут проводять величезні за мас­штабами і значе­н­ням наук. дослідж. При­єд­на­н­ня НДР до ФРН 1990 спричинило низку екон. про­блем у сх. землях: втрата ринку збуту в Сх. Європі; під­вищений попит на зх. товари згубно вплинув на сх. фірми, що не могли реалізувати свою продукцію; продаж зх.-нім. та іноз. інвесторам комбінатів НДР або їхнє закри­т­тя зумовило деіндустріалізацію сх.-нім. економіки; зро­ста­н­ня без­робі­т­тя (на поч. 2000-х рр. доходило до 20 %). 1991 уряд Н. ухвалив про­граму роз­витку сх. земель «Під­несе­н­ня Сходу», 1993 для фінансува­н­ня нім. єд­ності введено додатк. «податок солідарності» у роз­мірі 7,5 % заг. доходу. На 1-му етапі щорічно у сх. землі спрямовували загалом бл. 150 млрд євро. Протягом 20-ти р. фінанс. влива­н­ня ФРН у нові федерал. землі склали 1,3 трлн євро. Фактич. донорами для нових земель стали Гес­сен, Баварія і Баден-Вюртемберґ. Процеси соц.-екон. вирівнюва­н­ня сх. і зх. земель Н. продовжуються й нині. Н. належить до 12-ти країн, що 2002 за­провадили євро. Криза фінанс. ринку (2008), а також на­ступна боргова охопили всю єврозону, зокрема Н. Федерал. уряд зупинив після цього по­двій­ну стратегію нової заборгованості і за­провадив заходи задля зміцне­н­ня ін­новац. потужності. Вперше після 1969 пред­ставити збалансов. федерал. бюджет вдалося 2014. Економіка Н. — найроз­виненіша в ЄС і 4-а у світі після США, Китаю та Японії. У таких великих галузях, як автомобіле-, машино- й приладобудува­н­ня, хім. пром-сть, а також мед. техніка, екс­порт становить більше половини обігу. Позитивна екон. динаміка при­звела до сприятл. роз­витку ринку праці. Н. належить до країн із найвищим рівнем зайнятості в ЄС і має найнижчий від­соток без­робіт. молоді. Вона — один із найбільших у світі виробників металу, цементу, машин, транс­порт. засобів, електроніки, продуктів харчува­н­ня, продукції суднобуд., хім., текс­тил. пром-стей. Водночас є енергодефіцит. країною: частка імпорту енергоресурсів сягає 70 % (нафти — 97 %, природ. газу — понад 80 %). Вироб-во легкових і вантаж. автомобілів зосереджене в землях Баден-Вюртемберґ, Райнланд-Пфальц, Нижня Саксонія, Гес­сен, Пн. Рейн-Вест­фалія, Баварія та Саарланд. Гол. центри аерокосміч. промисловості — Мюнхен і Бремен. Н. належить до числа найбільших виробників та екс­портерів електротех. й електрон. устаткува­н­ня. Провід­ні текс­тил. центри роз­таш. в землях Пн. Рейн-Вестфалія і Баден-Вюртемберґ, а також навколо м. Авґс­бурґ. Н. — серед лідерів-виробників аграр. продукції у ЄС. Пл. с.-г. угідь 19 млн га. Роз­винені високотехнол. галузі землеробства (рослин­ництво, садівництво, виноробство) і тварин­ництва, харч. та пере­робна пром-сть, виробництво біо­маси. Під­твердже­н­ням зміцне­н­ня екон. позицій Н. на межі 20–21 ст. стало не лише освоє­н­ня ринків та інвестиції у країнах Центр. та Сх. Європи, а й купівля великими нім. фірмами знакових іноз. компаній. Так, «Volkswagen» при­дбав «Rolls-Royce Motor Cars», «Deutsche Bank» — «Bankers Trust», «Dаimler-Benz» — «Chrysler Corporation». Н. дуже інтегрована до світ. економіки й ви­грає від вільної торгівлі та від­критих ринків. До зовн. торгівлі залучено понад 1 млн під­приємств; важливу частку в нім. зовн. торгівлі ві­ді­грають майже 10 700 під­приємств, роз­таш. за кордоном. Екс­портують пере­важно автомобілі та зап­частини до них, машини й устаткува­н­ня, хім. вироби, електрон­но-обчислюв. та електр. техніку. Торг. партнери: Франція, США, Китай, Нідерланди, Велика Британія. Найбільше товарів імпортують з Китаю, Нідерландів, Франції, США та Італії. По­стійно зро­стає значе­н­ня екон. і торг. звʼязків з азій. країнами (зокрема в Китаї роз­міщено 5000 нім. під­приємств). Нім. інвестиції за кордоном від 1990 виросли в 5 разів і пере­вищили 1 трлн євро (2018), третина з яких була інвестована в європ. просторі. Іноз. компанії завдяки участі в нім. під­приємствах забезпечують 3,7 млн робочих місць, обсяг прямих іноз. інвестицій у Н. складає 466 млрд євро. Н. стала важливим місцем проведе­н­ня між­нар. ярмарків: на майже 150 між­нар. ви­ставок щороку при­їздить 10 млн від­відувачів. Н. посідає 4-е м. після США, Японії та Китаю та є найбільшим ринком сектору інформатики та телекомунікації у Європі. Н. — класич. приклад корпоратив. соц. держави, осн. метою її соц. політики є макс. помʼякше­н­ня нерівності серед верств насел. шляхом під­вище­н­ня оподаткува­н­ня замож. громадян і роз­поділу благ серед малозабезпеч. мешканців. 95 % діє­здат. насел. країни за­страховано на випадок потреби на­да­н­ня дорогих мед. послуг і купівлі ліків. Однак високі соц. стандарти спричиняють демогр. про­блеми, зокрема низьку народжуваність, старі­н­ня нації та зниже­н­ня частки корін. насел. В умовах глобалізації Н. за­знає сер­йозних екон. викликів, повʼяза­них з низькими темпами зро­ста­н­ня ВВП і великим тягарем реалізації соц. про­грам — кожен ім­мі­грант щомісячно отримує бл. 400 євро, його забезпечують місцем прожива­н­ня, освітою, мед. обслуговува­н­ням. Високі нім. зар­плати й податки є викликом для жит­тє­здатності багатьох компаній, адже їм доводиться від­давати до 70 % заг. доходу на держ. пенсії, страховки й податки. Як наслідок, багато нім. компаній вважають за краще роз­вивати свою вироб. й екон. діяльність за межами країни. ВВП складає 3,948 трлн дол. США (2018), у роз­рахунку на особу — 39 899 дол. США. Структура ВВП (2018): сфера послуг — 50,9 % (фінанс.-кредитні, орендні та консалтинг. послуги — 29,2 %, держ. та приватні послуги — 21,7 %), виробництво — 26,2 %, торгівля, транс­порт і готел. бізнес — 17,8 %, будівництво — 4,2 %, с. та ліс. госп-во, рибальство — 0,8 %. Серед най­старіших ВНЗів Н. — Гайдельбер. (1386), Кельн. (1388), Ляйпциз. (1409), Мюнхен. (1472), Тюбінґен. (1477), Ґет­тінґен. (1734), Мюнстер. (1780), Берлін. (1810), Бонн. (1818) університети, а також Брауншвейґ. (1745), Дрезден. (1828), Рейн.-Вестфал. (м. Аахен, 1870, статус університету від 1880) тех. університети. Найві­доміші наук. установи: Берлін.-Бранденбур. АН, Нім. нац. АН «Леопольдіна», Нім. н.-д. товариство, Товариство ім. М. Планка для сприя­н­ня роз­витку наук, Товариство сприя­н­ня приклад. дослідж. ім. Й. Фраунгофера, Спів­товариство нім. н.-д. центрів ім. Г. Гельмгольца, Наук. товариство ім. Ґ. Ляйбніца. Найбільше інформ. агентство — «Deutsche Presse-Agentur» (DPA, засн. 1949, штаб-квартира — у Гамбурзі). Видають часописи «Bild», «Süddeu­tsche Zeitung», «Frankfurter Allge­meine Zeitung», «Die Welt», «Ber­liner Morgenpost», «Die Zeit», «Der Tagesspiegel», «Der Spiegel», «Stern» тощо. Серед памʼяток культури та архітектури — храми (Пречистої Діви Марії, 13–14 ст.; Памʼяті, 19–20 ст.), замки, палаци (Ґрюневальд, 16–17 ст.; Шарлот­тенбурґ, 17–18 ст.; Фрідріхсфельде, 18 ст.), арсенал 17 ст., Бранденбур. ворота, опера (обидва — 18 ст.) та райхстаґ (19 ст.), музеї «Музейного острова» — Старий (1824–30), Новий (1843–46; реконстру­йов. 1997), Пергам. (1909–30), Боде-музей (1897–1904), а також Стара (1866–76) і Нова (1968) нац. галереї (усі — Берлін); Стара (1470–80) та Нова (1867) ратуші, церкви св. Петра (14 ст.), Святого Духа (13–14 ст.; пере­будована у 18 ст.), Богоматері (1468–88), св. Михайла (1597), св. Боніфація (бл. 1850); Бавар. бібліотека (1558), Гліптотека (1816–30), Стара (1825–36) й Нова (1853) пінакотеки, Музей етнології (1868), Бавар. опера (1657), «Резиденц­театер» (1753), Держ. зі­бра­н­ня антич. мистецтва (1838–45), резиденція бавар. герцогів і королів (16–19 ст.), колона Марії в памʼять про ви­гна­н­ня швед. армії (1638), Тріумф. ворота (1850), ворота Пропілеї (1854–62; усі — Мюнхен); церква Богородиці (1726, від­новлена 2005), архіт. комплекс Цвінґер (18 ст.), опера (19 ст.; усі — Дрезден); Нюрнберн. фортеця (11–16 ст.); палац Сан-Сусі в Потс­дамі (18 ст.); кафедрал. собори в Аахені (9 ст.), Фрайбурзі (12 ст.), Кельні (1248–1880). Н. — батьківщина поетів Й. Ґете, Г. Гайне, Л. Уланда, поетів і драматургів Б. Брехта, Ф. Шіл­лера, драматурга Ґ. Лес­сінґа; письмен­ників Т. Манна, Г. Бьо­л­ля, Г. Гессе (усі — лауреати Нобелів. премії), Е.-М. Ремарка; художників А. Дюрера, М. Ґрюневальда, Л. Кранаха, Г. Гольбейна; композиторів Й.-С. Баха, Л. ван Бетговена, Й. Брамса, Р. Ваґнера, Р. Штраус­са, К. Вебера, Ґ. Генделя; богослова, реформатора Церкви М. Лютера; філософів І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шел­лінґа, Ґ. Геґеля, Л. Фойєрбаха, Ґ. Ляйбніца, Х. Вольфа, філософа й письмен­ника Й. Гердера, філософів і соціологів К. Маркса та Ф. Енгельса, філософа-марксиста Б. Вальтера; математика Ґ. Ріман­на; фізиків А. Айнштайна, М. Борна, М. Планка (усі — лауреати Нобелів. премії), Й. Фраунгофера, фізика, винахідника рентґенів. ви­промінюва­н­ня В. Рентґена (лауреат Нобелів. премії), фізика, фізіолога та психолога Г. Гельмгольца; нім. першо­друкаря Й. Ґутенберґа; інж., одного із піонерів авіації О. Лілієнталя; інж., винахідника дизел. двигуна Р. Дизеля; автокон­структорів К.-Ф. Бенца, Ґ. Даймлера, В. Майбаха та ін.

Німецько-українські звʼязки

Німецько-українські звʼязки сягають пізньоантичного часу, коли в 3 ст. від­булася міграція герман. обʼ­єд­на­н­ня готів тер. сучас. України від балт. до чорномор. узбереж­жя. В Україні памʼятки готсь­кої вельбарської культури фіксують здебільшого на Волині. У Причорноморʼї та Криму готи утворили потужне ран­ньодерж. обʼ­єд­на­н­ня. Найві­домішим готським королем на укр. землях був Германаріх (бл. 350–376). Під тиском гунів більшість готів в остан. чв. 4 ст. ві­ді­йшли за Дунай, а частина — у гір. Крим, де заснували країну Дорі з центром у Манґупі. У 8 ст. створ. православну Готську єпархію (існувала до 1780-х рр.), а у 12 ст. готи, алани та греки заснували князівство Феодоро, що про­існувало до 1475 і було ліквідоване турками. Однак крим.-готська мова документально зафіксована ще в 1560-х рр., а крим. готи залишалися в Криму до кін. 18 ст. У часи ран­нього Середньовіч­чя перший ві­домий дипломат. контакт між Н. і Київ. Руссю від­бувся 838–839, коли до франк. імператора Людовика Благочестивого в Інґельгайм прибули роси. 959 київ. княгиня Ольга від­правила до нім. короля От­тона І посланця з проха­н­ням надіслати в Київ священиків та єпис­копів. 961–962 у Києві з церк. місією пере­бував єпис­коп Адальберт. 973 до нім. короля От­тона II прибуло руське посольство. Великий київ. князь Володимир Святославич також обмінювався дипломат. місіями з Н., зокрема 1008 Київ від­відав єпис­коп Бруно, який описав свою подорож у листі до імператора Генріха II. Посольства великого київ. князя Ярослава Мудрого 1040 та 1043 знаходилися при дворі імператора Генріха III. Неодноразово прибували в Київ до великого князя Ізя­слава Ярославича й посольства імператора Генріха IV. Сам князь, втративши київ. престол 1073, звернувся до нього із проха­н­ням про посередництво. Однак посольство Бурхарда, що прибуло до великого київ. князя Свято­слава Ярославича, не змогло вирішити про­блему, хоч і повернулося із великими дарами. 1089 нім. кайзер Генріх IV взяв за дружину Євпраксію Всеволодівну (під час коронації отримала імʼя Адельгейда) — най­старшу доньку князя Всеволода Ярославича. 1189 галиц. князь Володимир, син Яро­слава Осмомисла, від­відав нім. імператора Фрідріха І Барбарос­су з проха­н­ням допомогти повернути галиц. престол. 1238 війська князя Данила Галицького побл. м. Дорогичин (нині Під­ляс. воєводства, Польща) роз­били хрестоносців Добжин. ордену, 1254 Галиц.-Волин. князівство уклало із Тевтон. орденом та князівством Мазовія договір про поділ ятвязьких земель. Угоду про дружбу між Галиц.-Волин. князівством і Тевтон. орденом своїми грамотами під­тверджували князі Андрій і Лев Юрі­йовичі (1316) та Юрій-Болеслав Тройденович (1325, 1327, 1334, 1335). Під час Ґрюнвальд. битви (1410), у якій Тевтон. орден за­знав поразки, серед 15-ти польс. полків було 9 укр. з Галичини й Поді­л­ля, а серед 17-ти литов. — 6 з Волині й Поліс­ся. У добу ран­нього Середньовіч­чя активно роз­вивалися торг. від­носини Київ. Русі з нім. містами. Уже від 10 ст. у м. Пере­мишль (нині Під­карп. воєводства, Польща) і Київ їздили купці з Майнца, Авґсбурґа, Реґенсбурґа, від 11 ст. — із Кельна. Важливим торг. партнером Києва був Реґенсбурґ, князь Володимир Мономах жертвував кошти його монастирю св. Якова й Ґертруди. Збереглися австр. (1192) та штирій. (1191) митні нормативи для реґенсбур. купців, які їхали торгувати до Київ. Русі. У 11–12 ст. вихідці з Реґенсбурґа, Майнца заснували невеликі громади, що за­ймалися комерцією в Києві, Володимирі-Волинському (нині Волин. обл.) та Луцьку. Галиц.-волин. князь Лев Данилович першим із руських князів оцінив значе­н­ня Маґдебур. права для роз­витку міст, поселе­н­ня в них нім. колоністів. Львів. міське самоврядува­н­ня від серед. 14 ст. до серед. 16 ст. знаходилося під знач. впливом місц. німців. Загалом від поч. 14 ст. до кін. 18 ст. бл. тисячі укр. міст та містечок отримали Маґдебур. право, що пере­вищувало пере­лік власне нім. міст, що мали це право. У 14–15 ст. активно й досить успішно роз­вивалася укр.-нім. торгівля. Про це свідчить, зокрема, протекцій. універсал купцям Торуня (нині Куяв.-Помор. воєводства, Польща), що гарантував пропуск їхніх товарів через волин. митниці без вилучень чи конфіскацій, ви­даний 1320 волин. князем Андрієм Юрі­йовичем. Грамоту подіб. змісту 1341 отримали торун. купці і від волин. князів Кейстута та Любарта. У серед. 16 — 1-й пол. 17 ст. екс­порт окремих видів товарів до Н. набув знач. мас­штабів. Так, через Львів в окремі роки приганяли на продаж по 40 тис. волів, яких пере­правляли далі на ярмарки Саксонії та Сілезії. Укр. козаки брали участь у Тридцятиріч. вій­ні 1618–48, зокрема 1620 у складі імператор. війська під командува­н­ням бавар. воєначальника Й. Тіллі козаки воювали на тер. Угорщини та Чехії проти військ Проте­стант. унії, а 1631 під командува­н­ням А. фон Вал­ленштайна в Сілезії — проти союзника шведів саксон. курфюрста Йоган­на-Ґеорґа І. Під час Визв. вій­ни під проводом Б. Хмельницького Бранденбурґ-Прус­сія під­тримувала дипломат. від­носини з ново­створ. Укр. козац. державою. Так, влітку 1657 посол бранденбур. курфюрста Фрідріха-Вільгельма прибув до Чигирина (нині Черкас. обл.), щоб за­пропонувати геть­ману Б. Хмельницькому під­писати договір про дружбу. У березні 1658 до геть­мана І. Виговського при­їхав посол Фрідріха-Вільгельма із зав­да­н­ням сприяти примирен­ню Війська Запорозького та Речі Посполитої. Навесні 1659 у Варшаві Ю. Немирич від імені Війська Запорозького вів пере­говори з послом Фрідріха-Вільгельма щодо врахува­н­ня інте­ресів курфюрста в Польщі. У березні 1671 геть­ман П. Дорошенко пропонував Фрідріху-Вільгельму спільні дії проти Польщі. Прагнучи зі­брати антимоск. коаліцію, 1720 геть­ман П. Орлик зустрівся в Ган­новері з міні­стром Ґ. Бернсдорфом. Знаковою фігурою в історії козац. України став німець, ген. осавул Ф. Кеніґсек, який 1708 командував обороною Батурина (нині Черніг. обл.) від рос. військ.

Від 16 ст. молодь з України здобувала освіту в університетах Гайдельберґа, Ляйпциґа, Вюртемберґа, Галле, Вюрцбурґа, Віт­тенберґа, Кеніґсберґа, Інґольштадта, Мюнхена та ін. нім. міст, зокрема церк. і громад. діяч М. Смотрицький на поч. 17 ст. навч. у Ляйпциз., Віт­тенбер. та Нюрнбер. університетах. Значно зросла кількість укр. студентів у Н. у 18 ст. У Ляйпциз. університеті навч. Г. та І. Козицькі, М. Мотоніс, П. й М. Білушенки, І. і П. Остро­градські, А. Без­бородько, Ф. і Я. Паскевичі, Г. Ґалаґан, брати Милорадовичі, І. Данилевський, А. і М. Базилевські, М. Кулябка та ін. У Кеніґсбер. університеті навч. не менше 30-ти українців, зокрема 1764 тут у присутності І. Канта доктор. дис. з філософії блискуче захистив І. Хмельницький. Німець з походже­н­ня І. Ґізель став проф. і ректором Києво-Могилян. колегії (1645–50), архімандритом Києво-Печер. лаври (1656–83), ред. «Синопсису Київського» (1674), у якому вперше було систематично викладено історію України. Також уродженець Кеніґсберґа А. Зерникав (А. Чернігівський) пере­­­йшов з лютеранства в православʼя, від 1680 мешкав і працював на Чернігівщині. Ректор Києво-Могилян. академії Ф. Прокопович, який слухав лекції в університетах Галле, Єни, Ляйпциґа, під­тримував активні звʼязки з нім. вченими, зокрема з віце-президентом Королів. АН у Берліні Д.-Е. Яблонським. У Н. видавали і наук. праці укр. учених, зокрема Ф. Прокоповича, М. Максимовича та ін. Від 1738 у Києво-Могилян. академії було за­проваджено системат. ви­вче­н­ня нім. мови, першим проф. якої був С. Тодорський, викладали німці К. Феґен, К. Ремер. Серед під­ручників з філософії в академії використовували праці Ф. Баумайстра — нім. філософа школи Х. Вольфа та Ґ. Ляйбніца. Про військ.-політ. події в Україні 2-ї пол. 17 — поч. 18 ст. регулярно і докладно писали нім. часописи. 1684 у Ляйпциз. університеті дослідник із Сілезії Й.-Й. Мюл­лер захистив першу в Зх. Європі наук. дис. з історії укр. козацтва. Серед нім. істориків Україною цікавилися Й. Пасторій (писав про нац.-визв. вій­ну українського народу серед. 17 ст.), С. Пуф­фендорф (у роз­ділах про Польщу й Москву згадував і про укр. козаків), Й. Гербіній (від­відав Україну 1674 й описав Києво-Печер. лавру). У 18 ст. цінні роз­відки про Україну, зокрема про природу Пд. України, написав мандрівник і природо­знавець Й. Ґюльденштедт. Уперше наук. систематизов. виклад історії України зроблено у праці Й. Енґеля «Geschichte der Ukraine und ukra­inishen Cosacken» («Історія України та українських козаків», Галле, 1796), у якій він під­креслив: «Україна.., що дорівнює своїми роз­мірами деяким королівствам», була «стіною, що від­діляла культурну Європу від дикої Азії...». Про нац. від­родже­н­ня України німці мало що знали, хоча воно й живилося ідеями нім. філософа й письмен­ника Й. Гердера, ними оперували М. Максимович, А. Метлинський та ін. Й. Гердер пророкував, що «Україна стане новою Грецією...» (1769). У 2-й пол. 19 ст. лише одиниці серед німців продовжували цікавитися укр. пита­н­ням. 1861 К. Шлецер, 2-й секр. посольства Прус­сії в С.-Пе­тер­бурзі, вислав до мін-ва закордон. справ звіти про політ. на­строї в Росії, у яких на основі памфлетів йшла мова про можливість від­окремле­н­ня Малої Росії від Великоросії та цілковиту різницю між українцями і росіянами в нац. і духов. на­ставлен­ні. Неві­домо, як на це від­реагували у Прус­сії, хоча про укр. рух до незалежності дуже добре знав О. фон Бісмарк, який, однак, дотримувався політики традиц. «династич. приязні» до Росії й був противником «рев. течій». Нім. філософ Е. Гартманн, від­повід­но до бажа­н­ня уряду, у роз­відці «Rußland und Europa» («Росія і Європа», 1888), опубл. у берлін. часописі «Die Gegenwart», пропонував для ослабле­н­ня Росії створити Київ. королівство. Але офіц. ставле­н­ня Н. до само­стійності України було не лише стримане, а навіть негативне. Від 2-ї пол. 19 ст. до 1-ї світової вій­ни тривав інтенсив. обмін товарами між Н. та Україною мор. шляхом: з України вивозили пшеницю, цукр. буряки, залізну руду, марганець, натомість завозили с.-г. машини, хім. і текс­тил. продукцію. 1781 австр. влада ініціювала пере­селе­н­ня німців до Буковини та Галичини. До 1786 у Галичину прибуло 20 тис. поселенців. За даними пере­пису 1869, на Буковині проживало 40 тис. німців, 1919 — 68 тис. 1911 у Чернівцях від­бувся 1-й зʼїзд карпат. німців. 1918 буковин. німці під­тримали при­єд­на­н­ня краю до Румунії. Від кін. 18 ст. на за­проше­н­ня рос. царя нім. колоністи почали оселятися в Новоросії (див. Новоросійсь­кий край; від 1787), на Волині (від 1797), у Пд. Криму (від 1805), Бес­сарабії (від 1814) тощо. Так, станом на 1861 у Волин. губ. проживало 13,7 тис. нім. поселенців-колоністів, 1881 — 84,7 тис., 1914 — 209,7 тис. За даними пере­пису 1897, в укр. губ. мешкало 377 тис. німців. Завдяки зуси­л­лям нім. колоністів понад 500 тис. дес. землі на Волині із зане­дбаних стали високо­продуктивними, укр. селяни пере­ймали практики пере­дової агрокультури. 1915 нім. колоністам у Херсон., Катерино­слав. і Таврій. губ. належало 1,7 млн дес. землі. У Криму саме німці зі Швабії у десятки разів збільшили площі вино­градників та побудували перші під­земні погреби для запасів вина. На Пд. України нім. колоністи шляхом схреще­н­ня привезених із Н. порід із місцевою до кін. 19 ст. вивели нову породу «червона німецька корова» (від 1939 — «червона степова»), що нині в Україні складає понад третину поголівʼя молоч. порід. Вони за­провадили традицію масового висаджува­н­ня дерев для боротьби із суховіями та для снігозатрима­н­ня. Так, 1853 у нім. колоніях Катеринослав. губ. вже росло понад 309 тис. фрукт. дерев та 750 тис. шовковиць, а в колоніях Молочан. меноніт. братства Таврій. губ. — 3,4 млн дерев, із яких шовковиць — 1,4 млн; 1891 колоністи Херсон. губ. мали понад 2 тис. дес. штуч. лісових насаджень. Ф. Фальц-Фейн заснував на Херсонщині заповід­ник «Асканія-Нова» (див. «Асканія-Нова» Біо­сферний заповід­ник ім. Ф. Фальц-Фейна; назва походить від маєтку Асканія в Н.). У Києві за проектом нім. арх. Й.-Ґ. Шеделя збудовано велику дзвіницю Києво-Печер. лаври (1731–44), будинок Києво-Могилян. академії (1736), Клов. палац (1752–56); за проектом арх. І. Штрома — будинок Володимир. кадет. корпусу (нині Міністерство оборони України, 1857); за проектом Г. Шлейфера — театр Соловцова (нині Нац. драм. театр ім. І. Франка, 1898); за проектом арх. В. Шретера — Міський театр (нині Нац. опера України, 1899–1901). У 2-й пол. 19 ст. нім. інвестиції у будівництво банків і заводів у Над­дні­прян. Україні склали 29,7 млн крб. Так, нім. промисловець Ґ. Гартман 1896 заснував Луган. паровозобуд. завод (див. Луганський тепловозобудівний завод). Від кін. 19 ст. у Н. навч. або вдосконалювали знан­ня митці М. Івасюк, М. Сосенко, І. Труш, Г. Нарбут, О. Мурашко, М. Паращук, згодом — Є. Ліпецький, Д.-М. Горняткевич. На­прикінці 19 — поч. 20 ст. до Н. прибували на сезон­ні с.-г. роботи вихідці з Галичини. У під­писаному 9 лютого 1918 Брестському (Берестейському) мирному договорі Н. ви­знала незалежність УНР та її кордони. 1918 Україна та Н. від­крили свої дипломат. місії: першим нім. послом у Києві був А. фон Шварценштейн, а українським у Берліні — О. Севрюк. Нім. консульства 1918 діяли в Києві, Одесі, Катеринославі (нині Дні­про), Миколаєві, Маріуполі (нині Донец. обл.). Уряд УНР у лютому 1918 звернувся до Берліна та Відня з проха­н­ням увести в Україну війська для від­верне­н­ня рад. на­ступу. Нім. війська зайняли Київ., Черніг., Полтав., Харків. і Таврій. губ. Їхнім осн. зав­да­н­ням було забезпече­н­ня екс­порту продовольства та сировини до Н. (див. Австро-німецька окупація України 1918). З огляду на слабкість УНР 29 квітня 1918 за без­посеред. під­тримки нім. командува­н­ня в Україні було здійснено держ. пере­ворот і проголошено Українську Державу на чолі з геть­маном П. Скоропадським. У вересні 1918 у м. Кас­сель він зустрівся із кайзером Вільгельмом II. Це був перший візит очільника України до Н. У листопаді 1918 після поразки Н. у 1-й світ. вій­ні нім. війська виведені з України. Після фактич. припине­н­ня існува­н­ня УНР 1920 у Н. осіла значна кількість укр. політ. біженців. Політ. та військ. кола, наук. й культурна громадськість Н. виявляли значну зацікавленість в укр. емі­грантах і Україні загалом. 1918 у Берліні з ініціативи П. Рорбаха та А. Шмідта засн. Німецько-українське товариство, що 1918–26 видавало часопис «Die Ukraine». Під егідою торг. палати Мюнхена виникла низка укр. установ. Після 1-ї світової вій­ни в Н. у таборах для інтернов. осіб пере­бувало бл. 100 тис. українців. За сприя­н­ня військ.-сан. місій для справ полонених українців у Н. в таборах у Раштат­ті, Бадені, Вецларі й Зальцведелі створ. укр. громади, від­кривали церкви, школи, читальні, друкували газети, влаш­товували лекції, концерти. Після звільне­н­ня осн. маса військовополонених повернулася на батьківщину. Рад. Україна та Н. також роз­вивали дво­сторон­ні від­носини. Так, 23 квітня 1921 між УСРР і Н. було укладено угоду «Про обмін військовополоненими і цивільними інтернованими». У лютому 1922 до Берліна з візитом прибув голова РНК УСРР Х. Раковський для обговоре­н­ня пита­н­ня екон. спів­праці, а у квітні 1922 сторони домовилися обмінятися торг. місіями. З пошире­н­ням дії Рапал­льського договору 1922 на УСРР Н. де-юре ви­знала Рад. Украї­ну незалеж. державою. Уряд УСРР при­значив своїм повноваж. пред­ставником у Берліні В. Аус­сема. Посольство УНР у Берліні та консульство в Мюнхені були ліквідовані. 1923 Н. при­значила своїм ген. консулом в УСРР З. Гая. Заг. кількість українців, які у 1920–30-х рр. залишалися в Н., становила 15 тис. осіб. Берлін був одним із гол. осередків укр. політ. еміграції. Тут проживали геть­ман П. Скоропадський, президент ЗУНР Є. Петрушевич, міністр оборони ЗУНР Д. Вітовський, голова уряду УНР та Директорії УНР В. Вин­ниченко, чл. Директорії УНР А. Макаренко, військ. міністр УНР М. Порш, голова УВО й ОУН Є. Коновалець та ін. У 1920-х рр. у Н. мешкали та працювали письмен­ник і реж. О. Довженко (2001 в Берліні йому від­крито мемор. дошку), скульптор і художник О. Архипенко та ін. 1922 у Берліні для ко­ординації діяльності всіх організацій із захисту прав українців створ. Спілку обʼ­єд­наних громад. і добродій. укр. організацій у Н. на чолі з Д. Дорошенком. Вагомим здобутком укр. еміграції в Н. між­воєн. періоду став Український науковий ін­ститут у Берліні (від 1926), у якому працювали або спів­працювали з ним Д. Дорошенко, І. Мірчук, Д. Чижевсь­кий, О. Колес­са, В. Липинський, С. Смаль-Стоцький, В. Старосольський, З. Кузеля та ін. У Вестфал. університеті (м. Мюнстер) викладав О. Бурґгардт (Юрій Клен). Створ. лекторати української мови в університетах Берліна, Ляйпциґа, Галле, Тюбінґена (1931 в б-ці університету працювала Г. Чикаленко-Кел­лер). Серед нім. україністів активними були Г. Кох (дослідник історії укр. Церкви), П. Рорбах, Т. Біберштайн; особливо продуктивним — А. Шмідт, який у ст. «Das ukrainische Problem» («Українська про­блема», опубл. у місячнику «Volk und Reich», 1933, Heft 8), на основі істор. огляду України ді­йшов висновку, що в інтересах нім. народу сприяти прагнен­ню українців до само­стійності. Напередодні 2-ї світової вій­ни А. Шмідт у праці «Ukraine, Land der Zukunft» («Україна. Країна майбутнього», Берлін, 1939), ще раз від­стоюючи ідею само­стійності України, намагався звернути увагу нім. су­спільства на важливість укр. пита­н­ня також в інтересах самої Н. 1941 Ін­ститут студій кордонів і закордон. дослідів у Берліні під­готував за спів­участі В. Кубі­йовича «Атляс України» (був заборонений владою). 1919 у Берліні створ. Укр. громаду (спочатку непартійне громад.-культурне товариство, згодом на­ближене до геть­ман. центру). 1919–33 у Берліні діяло видавництво «Українська накладня» Я. Орен­штайна, у ред. якого працювали З. Кузеля, Б. Лепкий, В. Сімович; 1921–26 — видавництво «Українське слово» З. Кузелі. У Берліні виходили часописи «Українське слово» (1921–23), «Український прапор» (1923–31), «Літопис політики, письменства і мистецтва» (1923–24), «Osteuropäische Kor­respondenz» (1926–30) та ін. Від 1931 діяла Українська пресова служба у Берліні. У 1920-х рр. укр. студенти навч. в університетах Берліна, Ляйпциґа, Мюнстера, Тюбінґена. У Берліні 1921 засн. Асоц. укр. студентів у Н. Зменше­н­ня в 1930-х рр. кількості укр. студентів у Н. при­звело до припине­н­ня діяльності багатьох студент. обʼ­єд­нань. Важливу роль у налагоджен­ні та роз­витку пед. і наук. взаємин України з Ва­ймар. Респ. ві­ді­гравало пред­ставництво Наркомату закордон. справ УСРР, що діяло в Берліні 1922–27. Укр. вчених часто за­прошували для участі в роботі нім. нац. наук. зборів та обирали чл. нім. нац. наук. т-в. Натомість почес. чл. укр. наук. т-в були видатні пред­ставники нім. науки. 1925 встановлено обмін науковцями та ви­да­н­нями між ВУАН та Бавар. АН. 1933 засн. Українське національне обʼ­єд­на­н­ня (УНО; для всіх українців, які проживали на тер. Н.), що 1937 пере­йшло на націоналіст. позиції. До 1937 УНО очолювали Ф. Королів та І. Драбатий, 1938–45 — Т. Омельченко. Крім нац.-вихов. та культ.-осв. діяльності, воно від­стоювало інтереси укр. робітників, допомагало укр. студентам, полоненим з польс. і рад. армій, видавало г. «Український вісник» (1936–45). У 1938 заходами нім. влади створ. Укр. установу до­вірʼя (кер. — М. Сушко). 1940 П. Скоропадський від­новив діяльність Укр. громади, що мала друк. орган «Українська дійсність» (1940–45). Того ж року у Н. засн. Візитатуру Апостольську (очолювали послідовно П. Вергун, М. Вояковський, І. Бучко). 1941–45 у Берліні діяла Націоналістична організація українських студентів у Німеч­чині. Після приходу до влади А. Гітлера громад. життя українців у Н. суворо контролювалося нацист. режимом. За даними пере­пису 1926, в УСРР проживало 394 тис. німців, функціонувало 626 нім. шкіл. 1924 у місцях компакт. прожива­н­ня німців на Пд. України ви­значено 7 нім. нац. р-нів, роз­почато створе­н­ня нім. нац. сільс. рад, 1931 їх уже було 243 (див. Національне адміністративно-територіальне будівництво в УСРР/УРСР 1924–40). У 1930-х рр. під сталін. ре­пресії потрапило понад 10 тис. німців України, нім. нац. р-ни ліквідовано. На поч. 2-ї світової вій­ни всі укр. німці були без­під­ставно звинувачені в під­собниц­тві фашистам і до серед. 1942 вислані у сх. р-ни СРСР (див. Депортація). Після заверше­н­ня вій­ни заборона депортов. укр. німцям оселятися в Україні діяла до 1972 (до 1991 в Україну повернулося лише 38 тис. німців). 23 серпня 1939 Н. і СРСР уклали Молотова–Ріб­бентропа Пакт, що засвідчив пере­орієнтацію у зовн. політиці СРСР на зближе­н­ня з Н. До договору до­дано таєм. додатк. протокол, яким встановлено роз­ме­жува­н­ня країн Сх. Європи на сфери нім. і рад. інтересів на випадок «територ.-політ. пере­будови» цих країн. Н. ви­знавала інтереси СРСР у Латвії, Естонії, Сх. Польщі, Фінляндії та Бес­сарабії. 1 вересня 1939 німці роз­горнули на­ступ на Польщу, що стало поч. Другої світової вій­ни (див. також Німецько-польська вій­на 1939). 120 тис. українців воювали проти вермахту в складі польс. війська. 22 червня 1941 нацист. Н. разом із союзниками вторглася на тер. СРСР. У складі Червоної армії проти вермахту воювало 6 млн українців; 22 липня 1942 уся тер. України була окупована гітлерівцями. 30 червня 1941 ліквідовано спробу від­новле­н­ня укр. державності у Львові — Укр. держ. правлі­н­ня (див. Акт від­новле­н­ня Української Держави). 1 серпня 1941 з тер. колиш. Дрогоб. (нині у складі Львів. обл.), Львів., Станіслав. (нині Івано-Фр.) і Терноп. (окрім деяких пн. р-нів) обл. УРСР утвор. 5-й дистрикт Генеральної губернії — «Галичина»; 20 серпня того ж року з частини укр. земель — райхскомісаріат Україна на чолі з Е. Кохом і з центром у Рівному. Пн. Буковину і частини Бес­сарабії та Транс­ністрію німці від­дали у володі­н­ня Румунії. На під­контрольних німцям укр. землях пере­слідували всі прояви політ.-само­стійниц. дій: Укр. нац. рада у Львові (липень 1941) та Києві (жовтень 1941), Похідні групи ОУН. Від 1942 на Волині й Поліс­сі почали формуватися партизан. загони, від 1943 — Українська пов­станська армія. Єдиною регуляр. укр. військ. формацією в складі нім. ЗС була дивізія «Галичина», сформована у квітні 1943. У цей період зʼявилася низка україно­знав. праць, особливо про укр. державниц. прагне­н­ня, зокрема П. Рорбаха і А. Шмідта «Osteuropa historisch­politisch gesehen» («Східна Європа з історичної та політичної точок зору», 1942), Ф. Павзера «Die Ukraine» («Україна», 1943); з історії укр. Церкви — Е. Вінтера «Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine (955–1939)» (1942; українською мовою — «Візантія та Рим у боротьбі за Україну (955–1939)», Прага, 1944), а також праці Д. Дорошенка, Д. Антоновича, P. Смаль-Стоцького, Ґ. Від­емайєра Ф. Ланґа. 28 жовтня 1944 тер. України повністю звільнено від загарбників. До Н. на примус. роботи було вивезено бл. 2,4 млн українців. Під час від­ступу фашисти за­стосували тактику «випаленої землі». Після закінче­н­ня 2-ї світової вій­ни в Н. знаходилося бл. 3 млн українців, значну частину з яких 1945 репатрі­йовано. На поч. 1946 у Зх. Н. залишилося бл. 180 тис. українців, більшість з яких пере­бували у таборах для пере­міщ. осіб (див. Ді-Пі). 1946 українці почали пере­селятися з Н. спочатку до Франції, Бельгії, Великої Британії, а згодом до США, Канади, Бразилії, Австралії та ін. країн. 1947 чисельність українців у Н. зменшилася до 140 тис., 1948 — 111 тис., 1949 — 86 тис. і 1950 — 55 тис. 1947 українці пере­бували в 134-х таборах, деякі мешкали в приват. приміще­н­нях. Гол. місцевості, в яких жили українці: в амер. зоні — Реґенсбурґ (4660 осіб), Міт­тенвальд-Єґеркасерне (2890), Авґс­бурґ-Зом­меркасерне (2640), Мюнхен-Фра­йман (2580), Корнберґ (2340), Ельванґен (2330), Ашаф­фенбурґ-Лаґарде (див. Ашаф­фенбурґ, 2300), Байройт (2170), Ет­тлінґен (2150), Берхтесґаден-Орлик (2110), Мюнхен-Шляйсгайм (2020), Ашаф­фенбурґ-Піонір-Касерне (2000), Новий Ульм (1930), Майнц-Кастель (1800), Діл­лінґен (1660), Штут­тґарт-Цуф­фенгаузен (1580), Ашаф­фенбурґ-Артелері (1450), Ашаф­фенбурґ-Буа-Бріле, Карлсруе (по 1300), Інґольштадт (1280), Міт­тенвальд-Піонір-Касерне (1190), Стефанс­кірхен (1170), Пфорцгайм (1130), Но­ймаркт (1070), Райтерзайх (970), Ландсгут (900), Ерланґен (810), Людвіґсбурґ (800), Мюнхен-Лайм (720); у британ. зоні — Ган­новер-Табір ім. М. Лисенка (3430), Гайденау (3030), Райне (1910), Мюнстер-Лаґер (1530), Мюль­гайм-Рур (1440), Гал­лендорф (1420), Батгорн (1350), Лінторф (1320), Ґослар (1200), Гамбурґ-Фалькенберґ (1110), Бурґдорф (970), Бравншвайґ (900), Білефельд (850), Дельменгорст (800), Коріґен (740), Ґет­тінґен (680), Ґоденау (650); у франц. зоні — Ґнайзенау (1370), Бад-Кройцнах (670), Ландштуль (610), Трір (530). Спочатку серед українців пере­важали люди молодого та серед. віку (до 20 р. — 24 %, 20–50 р. — 64 %, понад 50 р. — 10 %). Прибл. 80 % праце­здат. українців були зайняті у промисловості й на буд-ві, 5 % — у с. госп-ві, 3 % — в укр. громад. установах. У Зх. Н. українці сповід­ували католицизм (67 %), пра­вославʼя (31 %), ін. релігії (2 %). 1948 діяло 39 катол. громад зі 151-м священиком, православ. — від­повід­но 38 і 99, євангел. — 17 і 19; у 1949: 21 катол. громада з 48-ма священиками, православ. — від­повід­но 23 і 52, євангел. — 12 і 12; у 1980: 21 катол. громада з 26-ма священиками, православ. — від­повід­но 20 і 10. Від 1959 апостол. екзархом був єпис­коп П. Корниляк. Екзархат Н. охоплював 4 деканати з бл. 13 тис. вірних. УАПЦ очолювали митрополит Н. Абрамович, згодом архі­єпис­копи Орест (Іванюк) й Анатолій (Дублянський). У Мюнхені в 1980-х pp. пере­бував архі­єпис­коп Володимир (Дідович). Частина православних належала до УАПЦ Соборноправної. У перші повоєн­ні роки в Н. активно роз­вивалися література, на­ука й мистецтво. 1945 засн. обʼ­єдн. укр. еміграц. письмен­ників МУР, що видавало художні журнали та укр. газети з літ. додатками. Того ж року з Праги до Мюнхена пере­містився Український вільний університет, який видав до поч. 1990-х рр. бл. 100 т. «Наукових записок Українського вільного університету», «Наукових збірників Українського вільного університету», моно­графій та ін. наук. праць; нині УВУ — єдиний університет поза межами України з українською мовою викла­да­н­ня, з правом присвоє­н­ня вчених ступ. магістра та д-ра наук. Тоді ж у Реґенсбурзі та Мюнхені від­новив функціонува­н­ня Український технічно-господарський ін­ститут, який теж видав десятки томів «Наукових записок» і моно­графій. 1948 у Мюнхені поновило діяльність Нім.-укр. товариство, яке очолювали К. Бенш, К. Ґребе, Ф. Редер, Г. Прогаска. Це товариство видавало за ред. Г. Прокопчука ж. «Ukraine in Vergangen­heit und Gegenwart», у якому висвітлювали укр. про­блематику. 1960 товариство обʼ­єд­налося із засн. 1948 з ініціативи І. Мірчука й Г. Коха Нім.-укр. товариством ім. Й. Гердера. У повоєн­ні роки українці у ФРН мали широко роз­галужену мережу худож. самодіяльності: понад 60 хорів, більше 50 драм. гуртків, чимало ансамблів бандуристів. Діяла низка профес. театрів і хор. колективів, зокрема «Ансамбль українських акторів» під керівництвом В. Блавацького, театр. студія Й. Гірняка, хор «Україна» Н. Городовенка та ін. У повоєн. мист. житті ФРН активну участь брали спів­аки О. Русняк, К. Чічка-Андрієнко, І. Синенька-Іваницька, І. Маланюк, О. Совʼяк, М. Євсевський, композитори Є. Цимбалістий і О. Бобикевич, скульптор Г. Крук, художник С.-І. Кордюк та ін. 1947–48 у Н. було 72 укр. дитсадки, 87 нар. шкіл, 35 г-зій, 8 ін. серед. шкіл, 39 фахових шкіл. Крім того, функціонували 5 ВШ: УВУ, Укр. тех.-госп. ін­ститут, Укр. екон. висока школа, Богословсько-педагогічна академія УАПЦ й Укр. катол. духовна семінарія, у яких працювали 314 викл. і навч. бл. 1260 студентів. Наук. діяльність провадили Наукове товариство імені Шевченка й Українська вільна академія наук. 1945–51 у ФРН діяла 41 укр. організація з 638-ма філіями (58 тис. чл.), було 44 видавництва, виходило 147 період. ви­дань. Зокрема, функціонували видавництва «Дні­прова хвиля», «На горі», Укр. видавництво, «Логос», «Verlag Ukraine», «Молоде життя». Друкували г. «Шлях пере­моги», «Християнський голос», «Українські вісті», «Мета», ж. «Сучасність». Для ко­ординації й ре­презентації укр. громад. і культур. установ 1945 в Ашаф­фенбурзі створ. Центральне пред­ставництво української еміграції в Німеч­чині (1-й голова — В. Муд­рий), що 1953 перейм. у Центр. пред­ставництво укр. еміграції в Н. Після 2-ї світової вій­ни центром укр. політ. життя став Мюнхен. Були осередки Державного центру УНР в екзилі та Антибільшовицького блоку народів. Серед політ. діячів тривалий час у ФРН працювали: А. і М. Лівицькі, І. Мазепа, С. Витвицький, С. Баран, С. Довгаль, І. Багряний, П. Феденко, С. Бандера, Я. і Я. Стецьки, Д. Андрієвський, О. Бойдуник, М. Капустянський, Я. Маковецький, Л. і Д. Ребети, Б. Кордюк, В. Стахів, В. Доленко, Ф. Пігідо. Після 2-ї світової вій­ни тут пере­бувала більшість укр. науковців, письмен­ників, митців, культур., громад. і політ. діячів. У нім. університетах викладали Д. Чижевський (Гайдельберґ), О. Горбач (Франкфурт-на-Майні), Ю. Бойко, А. Білинсь­кий, Г. Наконечна, М. Антохій (усі — Мюнхен), Д. Злепко (Бонн), Б. Осадчук (Берлін). В укр. навч.-наук. установах, що пере­бували у ФРН, працювали: І. Мірчук, Ю. Панейко, В. Орелецький, Ю. Бойко, В. Янів, Б. Крупницький, Н. Полонська-Василенко, П. Зайцев, Є. Ґловінський, Д. Олянчин, Ю. Студинський, М. Міл­лер, П. Курін­ний, О. Горбач, П. Феденко, М. Гоцій, І. Гриньох, І. Качуровський, І. Кошелівець, Г. Васькович, З. Соколюк (усі — УВУ); Б. Іваницький, П. Савицький, Р.-Р. Єндик, М. Коржан, І. Майстренко, А. Фіґоль (усі — Укр. тех.-госп. ін­ститут). Після ви­їзду до ін. країн протягом 5-ти повоєн. років майже 150 тис. українців, ФРН пере­стала бути центром політ. життя укр. нац.-патріот. організацій на Зх. На поч. 1950-х pp. пере­бувало бл. 20 тис. українців, пере­важно старшого віку та непраце­здатних, згодом під­росло молоде поколі­н­ня. Після ліквідації таборів українці були зрівняні в правах (крім політ.) з нім. насел. як «чужинці без батьківщини». Станом на 1970 роз­поділ українців у землях та містах Н. був такий: Баварія — 8700 (44 %), Баден-Вюртемберґ — 3500 (18 %), Гес­сен — 3300 (16 %), Вестфалія — 1550 (7,3 %), Нижня Саксонія — 1450 (7,2 %), Гамбурґ, Бремен, Берлін — разом бл. 1300 (6 %). На­прикінці 1950-х рр. мешкало 15 тис. осіб. З огляду на таку динаміку наук., мист. життя в подальшому помітно занепало. Від 1950-х рр. кількість субот. шкіл і дитсадків по­стійно зменшувалася: 1955 — від­повід­но 41 і 24, 1970 — 20 і 3. У 1960–80-х рр. у ФРН діяла низка самодіял. колективів, зокрема ансамбль «Бандура», хор «Діброва», танц. гуртки, церк. хори. УРСР під­тримувала екон. і культурні звʼязки пере­важно з НДР. 1958 у Києві створ. укр. від­діл Товариства рад.-нім. дружби і культур. звʼязків (голова — І. Білодід). Містами-по­братимами Києва стали Ляйпциґ і Мюнхен. 1989 у Києві від­крито консульство, 1992 — посольство ФРН. 17 січня 1992 встановлено дипломат. від­носини між Україною та Н. Першим послом незалеж. України у Н. 1992 став І. Пісковий, а послом Н. в Україні — Г. граф фон Бас­севіц (консул Н. у Києві 1989–92). Окрім посольства, в Н. діють: від­діл. посольства України в Бонні, ген. консульства в Мюнхені, Гамбурзі і Франкфурті-на-Майні. Ген. консульство у Мюнхені — перша консул. установа України за кордоном (від 1992). В Україні нім. консульства функціонують у Львові, Одесі, Донецьку (офіс у Дні­прі) та Харкові. У лютому та квітні 1992 Н. з офіц. візитами від­відав Президент України Л. Кравчук. Ключовими документами дво­сторон. від­носин стали Спільна декларація про основи від­носин (9 червня 1993), під­писана під час першого візиту федерал. канцлера Г. Коля до України; Договір про роз­виток широкомас­штаб. спів­робітництва у сфері економіки, промисловості, науки і техніки (5 листопада 1993); угоди про сприя­н­ня здійснен­ню і взаєм. захист інвестицій (29 червня 1996) та про уникне­н­ня по­двій. оподаткува­н­ня стосовно податків на доходи і майно (4 жовтня 1996). Загалом договірно-правова база нім.-укр. від­носин на кін. 2020 нараховує 89 документів між­нар.-правового характеру, 43 з яких укладені на між­держ. та між­уряд. рівнях. Ін­ституц. формами укр.-нім. спів­робітництва є: регулярні зу­стрічі кер. держав і урядів, міністрів; діяльність між­уряд. профіл. комісій; між­уряд. політ. консультації на найвищому рівні, що проходили практично щорічно 1998–2004 почергово в кожній із країн; започатк. 2005 формат нім.-укр. робочої Групи високого рівня; Нім.-укр. (1998) та Укр.-нім. (1999) громад. форуми. 1961–2018 понад 30 нім. міст стали містами-по­братимами українських. Між­парламент. діалог на вищому рівні було започатковано під час офіц. візитів голови ВР України О. Мороза до Н. у квітні 1995 та голови бундестаґу Р. Зюсмут в Україну в липні 1996. Свідче­н­ням виходу дво­сторон. від­носин на якісно новий рівень стали перший офіц. візит федерал. президента Н. Р. Герцоґа до України (лютий 1998) та перші укр.-нім. між­уряд. консультації в Бонні, у яких взяли участь Л. Кучма та Г. Коль (травень 1998). 10 червня 2002 у С.-Пе­тербурзі президенти Л. Кучма та В. Путін і федерал. канцлер Ґ. Шредер під­писали спільну заяву про створе­н­ня газотранс­порт. консорціуму, але цей проект так і не був реалізований. 2011 започатковано зу­стрічі міністрів закордон. справ Н., Франції та Польщі у форматі «Ва­ймарський трикутник + Україна». Нім. депутати під­тримують су­спільно-політ. рухи в Україні, спрямовані на зміцне­н­ня демократії та по­глибле­н­ня європ. курсу. Непересіч. жестом під­тримки й солідарності з укр. народом, який захистив своє право вибору та забезпечив пере­могу демократії, стало на­да­н­ня трибуни для ви­ступу в бунде­стазі президенту України В. Ющенку 9 березня 2005. Важливу роль у по­глиблен­ні спів­праці між ВР України та бундестаґом ві­ді­грає Нім.-укр. між­парламент. група. Політ. під­тримку в Н. мали також події Революції гідності (Євромай­дану) 2013–14. Депутати бундестаґу впродовж березня–квітня 2014 провели низку засі­дань на тему внутр. ситуації в Україні та рос. агресії. Усі фракції ви­знали т. зв. референдум в АР Крим таким, що суперечить укр. законодавству, та засудили анексію РФ Криму. Незакон­ним ви­знано проведе­н­ня т. зв. референдумів у Донец. та Луган. обл. На засі­дан­ні Європ. ради 6 березня 2014 за наполяга­н­ням Берліна прийнято ріше­н­ня про за­провадже­н­ня 3-х рівнів санкцій проти РФ. Під час Революції гідності нім. політики були актив. учасниками пере­говор. процесу в Києві щодо виходу з криз. ситуації, неодноразово зу­стрічалися з лідерами Євромай­дану та пред­ставниками команди В. Януковича. Після втечі остан­нього з України нім. політики надавали значну під­тримку європ. вибору України, пошуку шляхів подола­н­ня кризи, так Президент України П. Порошенко 2014–16 неодноразово від­відував Н. з робочими та офіц. візитами й вів пере­говори з А.-Д. Меркель. Премʼєр-міністр України А. Яценюк пере­бував у Н. з робочими візитами 2014–15, В. Гройсман — у червні 2016. Зі свого боку федерал. канцлер А.-Д. Меркель від­відала Україну з робочим візитом 23 серпня 2014, а федерал. президент Й. Ґаук 7 червня 2014 та 29 вересня 2016. Окрім цього, лідери України та Н. неод­норазово зу­стрічалися на різних пере­говор. май­данчиках в ін. країнах, зокрема в Парижі в грудні 2019 у т. зв. Нормандському форматі на вищому рівні з мирного врегулюва­н­ня на Донбасі під час чотири­сторон. пере­говорів щодо мирного врегулюва­н­ня непідкон­трол. Україні частини Донбасу. Офіц. Берлін під­тримує діяльність Спо­стереж. між­нар. місії ОБСЄ в Україні, а також надає допомогу особам, які по­страждали внаслідок рос. агресії. У 1-му пів­річ­чі 2007 Н., що головувала в ЄС, за­пропонувала Україні про­граму реалізації стратегії «спец. сусідства», що не перед­бачала набу­т­тя членства в ЄС. Однак 2015 бундестаґ і бундесрат ратифікували Угоду про асоц. України з ЄС. Н. надає сут­тєву практичну допомогу (зокрема «План дій щодо України», цільові про­грами, гуманітарні проекти; заг. обсяг — бл. 1,2 млрд євро) і є єдиною з-поміж провід. держав світу, що делегувала уряд. уповноважених для під­тримки пріоритет. напрямів взаємодії (децентралізація, приватизація та транзит газу). За даними Держ­стату України, обсяг дво­сторон. торгівлі (товарами і послугами) між Україною та Н., що 2004 складав 4,9 млрд дол. США (екс­порт — 2 млрд, імпорт — 2,9 млрд), протягом на­ступ. періоду неухильно зро­став і 2019 становив 9,4 млрд дол. США (екс­порт — 3 млрд, імпорт — 6,4 млрд). За результатами 2019, Н. посіла 1-е м. серед європ. торг. партнерів України з питомою вагою 17,31 % від заг. товарообігу. 2020, за даними Держ. митної служби України, Н. по­ставила до нашої країни товарів на суму 5,1 млрд дол. США (2-е м. після Китаю). Найбільшими товар. групами екс­порту є: машини, устаткува­н­ня та механізми, продукція хім. промисловості, метал, деревина, текс­тиль та вироби з них. У структурі імпорту товарів з Н. традиційно найбільшу частку складають товари інвестиц. при­значе­н­ня (машинобудува­н­ня), а також високотехнол. споживчі товари, зокрема автомобілебудува­н­ня, фармацевт. галузь. Н., за даними посольства України в Н., станом на 1 січня 2020 інвестувала в економіку України 1843,1 млн дол. США, що складає 5,1 % від заг. обсягу прямих іноз. інвестицій, залучених в економіку України. Прикладами нім. інвестицій в Україну є: виробники буд. сумішей «Henkel» (завод у м. Миколаїв Львів. обл.) та «Knauf» (завод у м. Соледар Донец. обл.), абразивів «Klingspor» (завод у м. Великі Мости Львів. обл.), електрич. кабел. мереж для автомобілів «Leoni AG» (заводи у с. Нежухів Стрий. р-ну Львів. обл. та м. Коломия Івано-Фр. обл.), кабелів «Forsch­ner» (завод у м. Свалява Закарп. обл.), автовиробник «Volkswagen AG» (завод «Єврокар» у с. Соломоново Ужгород. р-ну Закарп. обл.), «МETRO Cash&Carry» (31 мегамаркет у 22-х містах України) та ін. Також в Україні зареєстровано понад 250 пред­ставництв нім. компаній. У банків. сфері України нім. капітал пред­ставлений в установах: «ПроКредитБанк» (від 2001; спільна власність «ProCredit Holding» та «Kreditanstalt für Wie­deraufbau»), «Дойче Банк ДБУ» (від 2009; дочір. «Deutsche Bank Aktiengesellschaft»). Створ. 1999 на паритет. засадах НБУ і КМ України та Нім. кредит. установою Нім.-укр. фонд сприяє посилен­ню конкуренто­спроможності укр. мікро-, малих та серед. під­приємств шляхом на­да­н­ня їм кредитів. Військ. спів­праця між Україною та Н. здійснюється на під­ставі під­писаних 1993 між Мін-вами оборони угод «Про спів­робітництво у військовій галузі» та «Про під­готовку військовослужбовців ЗС України у закладах бундесверу в рамках військової на­вчальної допомоги». 2008 під­писано «Рамкову угоду між Національним космічним агентством України та Німецьким космічним агентством щодо спів­робітництва у сфері космічної діяльності». Активно роз­вивається спів­праця між університетами 2-х країн. 1998 у Києві від­крито офіс Нім. служби академ. обмінів (DAAD) та укладено угоду про спів­робітництво між ВНЗами. Нині в нім. університетах навч. бл. 4000 українців, а в укр. університетах працюють викл. з Н. Нім. служба академ. обмінів і фонд О. фон Гумбольд­та здійснюють обмін бл. 1,5 тис. студентів і вчених на рік. Загалом, між укр. та нім. закладами вищої освіти існує бл. 140 угод про спів­­працю, до якої залучено 60 нім., 44 укр. ВНЗи і 15 дослідниц. установ. Важливими сферами нім.-укр. спів­праці є: нанофізика/нанотехнології, дослідж. у сфері охорони здоровʼя, зокрема мед. техніки, фіз. та хім. технології, довкі­л­ля. Серед найвагоміших між­держ. проектів у галузі культури — Дні культури України в Н. (2000), Дні культури (2003, 2008) та Тижні (2013, 2014) Н. в Україні, Тижні укр. культури в «Європі-парку» (м. Руст) та Баварії (2008), Фестивалі укр. кіно у землях Пн. Рейн-Вестфалія та Баварія (2009), а також у Берліні (2010–11), 15-й «Українікум» на базі Університету Ґрайфсвальда (2010). У Н. з гастролями пере­бували: Нац. капела України «Думка» (здійснила 2 по­становки опери «Аїда» Дж. Верді в м. Мангайм), рок-гурт «Гайдамаки», камер. хор «Хрещатик», капела «Пік­кардійська терція» (усі — 2009), гурт «Воплі Від­оплясова» (2010), камер. хор «Кредо» (2011). У Берліні на одному з будинків, де свого часу мешкала Леся Українка, 2010 встановлено памʼятну дошку поетесі. 2011 з нагоди 66-ї річниці визволе­н­ня укр. жінок-вʼязнів з концтабору Равенсбрюк встановлено памʼят­ну дошку. У сфері культур. і гуманітар. спів­робітництва від 2007 працює Культурно-інформ. агенція України в Н. Від 2009 у Берліні проводять фестиваль «Українале». 2001–07 укр.-нім. фонд «Взаєморо­зумі­н­ня і примире­н­ня» як компенсацію за пере­несені страж­да­н­ня від нацист. режиму виплатив 867 млн євро понад 471 тис. колиш. укр. «остарбайтерів» та їхнім спадкоємцям. Окремим пита­н­ням у дво­сторон. від­носинах є про­блема ре­ституції культур. цін­ностей, що були втрачені чи пере­міщені під час 2-ї світової вій­ни. Позитив. прикладом спів­праці у цьому питан­ні є поверне­н­ня з України до Н. 5173 од. зберіга­н­ня з «Архіву Баха» (2001), а з Н. в Україну 210 старовин. писанок (2011), що до вій­ни належали Всеукр. істор. музею ім. Т. Шевченка. В офіц. держ. електрон. базі втрачених культур. цін­ностей (Маґдебурґ) у Н. роз­міщено дані про понад 10 тис. памʼяток, що зникли під час вій­ни з укр. музеїв. Загалом у Н. існує бл. 30 укр. громад. культ.-осв. т-в. Після ріше­н­ня 1998 про самоліквідацію Центр. пред­ставництва українців у Н. (Мюнхен) на роль центр. організації українців у Н. претендувала Спілка українців Н., що 2007 реорганізована в Центр. спілку українців у Н. Через слабку фінанс. базу більшість громад. обʼ­єд­нань українців не мають влас. приміщень. Єдиним україномов. часописом у Н. залишається «Християнсь­кий голос». Водночас у культур. сфері спо­стерігається активізація діяльності укр. громади. 2009 від­булося від­кри­т­тя Укр. дому в Берліні, на базі якого створ. кіноклуб, що вже здобув певну популярність серед молодих німців. Новітня укр. еміграція, починаючи від 1990-х рр., має чітко виражений екон. характер і швидко зро­стає. Особливо багато українців отримали до­звіл на прожива­н­ня в Н. 2005 (131 тис.) та 2006 (129 тис.). 2011 у Н. мешкало понад 235 тис. вихідців з України, з них громадян Н. — бл. 120 тис., 2016 — бл. 140 тис. 1996 у Києві від­бувся 1-й Кон­грес німців в Україні. Нині в Україні діють бл. 170 нім. громад. організацій. За даними пере­пису насел. 2001, в Україні проживало 33,3 тис. німців. 2016–17 у заг.-осв. навч. закладах України нім. мову ви­вчали понад 560 тис. учнів, ще понад 11 тис. — факультативно або в гуртках. У 20-ти школах України заня­т­тя проводять вчителі з Н. У 12-ти центрах ви­вче­н­ня нім. мови Ґете-ін­ституту в Україні діють курси під­вище­н­ня кваліфікації для вчителів нім. мови.

Літ.: Кулініч І. М. Українсько-німецькі історичні звʼязки. К., 1969; Маруняк В. Українська еміграція в Німеч­чині і Австрії по Другій світовій вій­ні. Т. 1: Роки 1945–1951. Мюнхен, 1985; Т. 2: Роки 1952–1975. К., 1998; Бублик В. Українська еміграція в Німеч­чині: минуле і сучасне // СіЧ. 1992. № 5; Кудряченко А. І. Європейська політика Федеративної Республіки Німеч­чини (1970–1991 рр.). К., 1996; Історія Німеч­чини з давніх часів до 1945 року. Дн., 2003; Васильчук В. М. Німці в Україні. Історія і сучасність (друга половина XVIII — початок XXI ст.). К., 2004; Мартинов А. Ю. Обʼ­єд­нана Німеч­чина: від «Бон­нської» до «Берлінської» республіки (1990–2005 рр.). К., 2006; Бобылева С. И. История Гер­мании: В 3 т. Москва, 2008; Кондратюк С. В. Європейська політика обʼ­єд­наної Німеч­чини. К., 2008; Кривець Н. В. Українсько-німецькі від­носини: політика, дипломатія, економіка, 1918–1933 рр. К., 2008; Солошенко В. В. Українсько-німецькі від­носини в кінці ХХ — на початку ХХІ ст.: історіо­графічний та джерело­знавчий аналіз про­блеми // Вісн. Київ. славіст. університету. Сер. Історія. 2008. № 38; Шульце Г. Історія Німеч­чини / Пер. з нім. К., 2010; Лутай М. Є. Німці в Україні: історія і сьогоде­н­ня. Ж., 2010; Озмет С. Могучая крепость. Новая история германского народа / Пер. с англ. Москва, 2010; Сов­ремен­ная Германия. Экономика и поли­тика. Москва, 2015; Кудряченко А. І. Українсько-німецькі від­носини в контекс­ті глобальних змін на рубежі ХХ–Х­ХІ століть // Між­нар. регіон. процеси та зовн.-політ. пріоритети України. К., 2017; Його ж. Федеративна Республіка Німеч­чини: засади демократичного сходже­н­ня. К., 2020.

А. І. Жуковський, А. І. Кудряченко, В. В. Солошенко

Німецько-українські музичні звʼязки

Німецько-українські музичні звʼязки беруть поч. від остан. чв. 17 ст., коли 1675 у нім. м. Єна було ви­дано трактат Й. Гербініуса, де вперше по­дано ві­домості про спів у Києво-Печер. лаврі й наведено зразок запису «київською квадратною нотою». До того періоду належить від­найдений Н. Герасимовою-Персидською партес. концерт неві­домого автора (дослідниця датує його бл. 1680), що має низку збігів із «Маленьким духовним концертом» Г. Шютца (1639) і свідчить про зна­йомство його автора з твором нім. композитора. У від­найдених нею ж поголосниках пʼяти- і ше­стиголосих укр. партес. мотетів було вклеєно гравюри нім. майстрів серед. 18 ст., на досвіді яких навч. і вдосконалювали майстерність гравери майстерні Києво-Печер. лаври. 1733–38 у Дрездені пере­бував бандурист і лютніст Т. Біло­градський, якого взяв із собою рос. посол граф Г.-К. Кайзерлінґ і від­дав у науку до лютніста С.-Л. Вайса — друга Й.-С. Баха. Т. Біло­градський, вочевидь, виконував при дворі укр. думи й пісні, а згодом, озна­йомившись із досягне­н­нями зх. музики 1-ї пол. 18 ст., став блискучим виконавцем італ. і нім. музики. Він під­тримував зна­йомство з по­друж­жям музикантів — спів­ачкою Ф. Гассе-Бордоні й ві­домим на той час композитором, дир. Дрезден. опери Й.-А. Гассе. На поч. 20 ст. у Берлін. б-ці було зна­йдено муз. твір його дочки, спів­ачки й клавесиністки Є. Біло­градської — «Менует Штарцера з шістьма варіаціями». У 1830-х рр. у Дрездені в К. Липинського навч. скрипаль-віртуоз кріпак Артем, який згодом працював концерт­мейстером в оркестрі П. Ґалаґана в с. Дігтярі (нині смт Прилуц. р-ну Черніг. обл.). У творчості Й.-С. Баха вперше в нім. профес. музиці виявлено укр. пісен­ні елементи (напр., в одній із малих прелюдій опрацьовано мелодію «Та не жур мене, моя мати» тощо). З ін. боку нім. буршівська (студент.) пісня поширилася в Україні й стала народною («Як засядем, бра­т­тя, коло чари»). У 2-й пол. 18 ст. нім.-укр. муз. звʼязки активізувалися. Зарубіж. музикантів-інструменталістів і капель­мейстерів за­прошували в муз. колективи при маєтках укр. і польс. вельмож із метою під­вище­н­ня виконав. рівня місц. музикантів-самоуків (напр., К. Лау в О. Ро­зумовського, Карл­шмідт в О. Ходкевича, віртуози Б. Ромберґ, брати Ґуґелі й Ф. Ріс в О. Будлянського, Д. Краузе й К.-Ф.-Т. Бертольд у П. Ґалаґана, Ф. Блюм у М. Комбурлея, А. Ґерке в А. Ганьського, М. Гауптман в А. Рєпніна). Цим об­умовлено значне надходже­н­ня в Україну нотної літ-ри та інструментарію. У репертуарі укр. оркестрів і капел була різноманітно пред­ставлена тогочасна ансамбл. і оркестр. музика нім. композиторів. Тоді ж роз­почато укомплектува­н­ня нотної б-ки Ро­зумовських, де, зокрема, були твори родини Бахів, нині в колекції Ро­зумовських зберігаються ноти 6-ти квартетів М. Штабінґера, опери-пастичо «Sere­na­ta» Й. Кванца, К. Ґрауна, Г. Нігельмана та Фрідріха Великого, що привернули увагу укр. дослідників-музико­знавців (Т. Гнатів і Л. Івченко). Від поч. 19 ст. завдяки діяльності нім. меншини на території України (тоді в складі Рос. імперії) музика нім. композиторів по­ступово вві­йшла до міського культур. простору. Важливою віхою в роз­витку нім.-укр. муз. звʼязків того періоду вважають ви­да­н­ня 1818 у типо­графії Харків. університету 2-том. праці піаніста й диригента (тоді жив у Харкові) Ґ. Гесса де Кальве «Теория му­зыки» в рос. пере­кладі, де вперше на вітчизн. теренах по­дано ві­домості про Й.-С. Баха. У 1-й чв. 19 ст. на за­проше­н­ня герцога де Рішельє до Одеси прибуло багато нім. поселенців. Окрім госп. діяльності (зокрема вже від 1821 функціонувала 1-а ф-ка роялів і піаніно К. Гааза), нім. колоністи працювали в перших профес. муз. закладах: у класах «Товариства любителів музики» теорію музики викладав Ф. Кестлер, спів — К. Швамберґ; у муз. школі «Товариства витончених мистецтв» вокал. заня­т­тя проводив Руф. У концерт. житті Одеси того періоду виділявся тонкий інтер­претатор музики Ф. Шопена — піаніст Р. Фельдау. Муз. діяч і піаніст Д. фон Рес­сель сприяв заснуван­ню в місті консерваторії. Популярністю користувалися його приватні курси піаністів і муз. курси К. Лаґлера (див. Лаґ­лери). Також в Одесі діяло спів­ац. обʼ­єдн. «Гармонія», куди входили українці, які спів­али нім. мовою. У б-ці графині Є. Воронцової (дружини губернатора Новоросії) налічувалося 25 т. творів Ґ. Генделя. Певний внесок у пошире­н­ня знань про нім. музику зробив австрієць Й. Медеріч (Ґа­л­люс) — композитор й копі­їст творів нім. композиторів (зокрема спадщини Ґ. Генделя), який 1817–35 жив і працював у Львові. 1816–22 німець з походже­н­ня М. Бернард був капель­мейстером кріпац. оркестру графа А. Потоцького у Київ. губ. Вплив середовища укр. фольклору від­чутно по­значився на подальшій його діяльності: як видавець зна­йомив своїх клієнтів із творчістю нім. композиторів Т. Кул­лака, А. фон Гензельта, Й.-Б. Крамера, менш ві­домих Ш. Майєра, Ф. Ланґера, К. Рейс­сіґера, з влас. аранжува­н­нями числен. укр. нар. мелодій для фортепіано. Від 1822 у С.-Пе­тер­бур­зі він друкував твори О. Лизогуба, А. Єдлічки (див. Єдлічки), С. Карпенка, П. Сокальського. Рос. дослідник В. Жирмунський від­значав вплив укр. музики на пісню нім. колоністів в Україні, в результаті чого склався новий пісен. тип з елементами як нім., так і укр. муз. матеріалу. Згодом про це писали й нім. дослідники А. Штром, Г. Штайнванд, К. Болль. Нечислен­ні інструм. твори укр. композиторів 1-ї пол. 19 ст. по­значені впливом нім. характерності (добір жанрів і організація форми орієнтовані на класичну й ран­ньоромант. стилістику нім. муз. творчості; Г. Рачинський, Й. Витвицький, А. Коціпіньський, В. Пащенко, О. Лизогуб, І. Лозинсь­кий, А. Голенковський, М. Завадсь­кий, І. Лизогуб). З ін. боку простежується вплив укр. нар. пісен­ності на творчість Л. ван Бетговена. Цьому сприяло тривале спілкува­н­ня композитора з українцем, графом А. Ро­зумовським (1790–1836 жив у Відні), прослуховува­н­ня ви­ступів його кріпац. хор. капели та зна­йомство з укр. нар. піснями. Так, пісня «Їхав козак за Дунай» набула особливої популярності в нім. су­спільстві, до неї звертався не лише Л. ван Бетговен, а й його сучасники — К. Вебер, Й.-Н. Гум­мель, Й.-К.-Ф. Шнайдер. Доба Романтизму по­значилася зацікавленістю нім. дослідників і пере­кладачів до фольклору українського народу, що повʼязано з козаками та їхніми військ. по­двигами, що здобули славу в Європі. Найранішою нім. роз­відкою, присвяч. укр. думам та істор. пісням, стала ст. Г. Трітена «Über die Volksgesänge der Zaporoger Ko­saken» («Про народні пісні запорозьких козаків», опубл. у «Blätter zur Kunde der Literatur des Auslan­des», 1840, № 76, 77). Однією з перших зʼявилася зб. поет. пере­кладів В. Вальдбріля «Slawische Balalaika» («Словʼянська балалайка», Ляйпциґ, 1843), до якої разом із рос. і польс. уві­йшли 75 укр. пісень і 25 коломи­йок. Від серед. 19 ст. музика нім. композиторів через пед. і виконав. аспекти набула інтенсивнішого побутува­н­ня. Консолідоване значе­н­ня для цього мало від­кри­т­тя від­діл. РМТ у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі (нині Дні­про), Полтаві, Чернігові, Він­ниці, Житомирі та Сімферополі (див. Музичні від­діле­н­ня Імператорського Російського музичного товариства в Україні). Знач. подією в діяльності товариства стало 1-е викона­н­ня у Києві 9-ї Симф. Л. ван Бетговена під керівництвом М. Вино­градського за участі 360-ти виконавців (1893). Важливе місце в історії нім.-укр. муз. звʼязків посідає діяльність Р. Пфеніґа. Від 1853 він викладав спів в Ін­ституті шляхет. дівчат у Києві, був одним із ініціаторів заснува­н­ня Київ. від­діл. РМТ, 1868–75 — директор Київ. муз. училища. У Києві ви­дано його романс «Скажи мені правду» (1868, видавництво А. Коціпіньського) та екс­промт для фортепіано «Нетерпляче бажа­н­ня» (1874, видавництво Л. Ідзіковського). Деякі твори композитор опублікував у Н., зокрема 1845 у Штут­тґарті на­друковано антологію укр. пісень «Die poe­tische Ukraine» («Поетична Україна»), під­готовлену письмен­ником і пере­кладачем Ф. Боденштедтом, у якій уперше в Н. заявлено про укр. нар. культуру. Потуж. осередком муз. освіти в Європі в 2-й пол. 19 ст. була Ляйпциз. консерваторія. 1865–69 там навч. піаніст, композитор та педагог Г. Ходоровський, який потім працював один сезон хор­мейстером під керівництвом Ф. Ліста у Ва­ймарі. 1867–69 у консерваторії навч. М. Лисенко. Саме там він написав свій 1-й знач. твір — «Заповіт» на сл. Т. Шевченка для соліста, хору та фортепіано, видав 1-у серію «Музики до “Кобзаря” Шевченка», «Збірник українських пісень» (1–3 вип. по 40 пісень) для голосу з фортепіано. Після поверне­н­ня до Києва за­провадив у пед. репертуар твори Й.-С. Баха, Л. ван Бетговена, Ф. Мендельсона, Р. Шуман­на. З нім. музикантами М. Лисенко спілкувався й на батьківщині: 1889 у Харкові диригент М. Ем­мануель по­ставив його оперу «Різдвяна ніч» (у 3-й ред.). 1876 Ляйпциз. консерваторію закін. М. Колачевський, ві­домий в історії музики «Українською симфонією», що була його диплом. роботою. Пізніше в Ляйпцизі здобули муз. освіту С. Аб­бакумов, Б. Бережницький, С. Борткевич, В. Григорович-Барський, Т. Маєрський та ін. На той час припадає й діяльність Б. Каульфуса, який від 1858 ви­ступав у Києві як піаніст і концерт­мейстер, від 1867 — в ансамблі з М. Лисенком та А. Родзянком, від 1859 був диригентом Нім. спів­ац. товариства, 1866–67 викладав у Київ. муз. училищі, 1867–85 — Ін­ституті шляхет. дів­чат. У Харкові ві­домим викл. гри на фортепіано від 1858 був вихованець Ляйпциз. консерваторії Ю. де Рот. У Берлін. АМ у Й. Йоахима 1872–76 удосконалював майстерність скрипаль Т. Ганицький, який 1877 здійснив концертне турне містами Н., був концерт­мейстером Берлін. симф. оркестру, організував камер. оркестр і хор, концертував із ними в Н. до 1900. Вагомий внесок у роз­виток нім.-укр. муз. звʼязків зробили ви­значні піаністи й педагоги Станіслав Блуменфельд, Ф. Блуменфельд, Генріх і Ґу­став Нейгаузи, С. Ріхтер. Вагомий внесок в історії нім.-укр. муз. звʼяз­ків залишили нім. муз. обʼ­єдн., що гуртувалися навколо кірх. У Києві Нім. чол. спів­ац. товариство існувало від 1854, а 1-й орган було встановлено ще 1820 (органіст Ф. Зейферт). Подібні осередки діяли в Харкові та Львові. У їхньому репертуарі поряд із нім. музикою звучали обробки укр. нар. пісень, здійснені нім. авторами (Р. Пфеніґ, Ґ. Гесс де Кальве та ін.). 1880 в Одесі К. фон Гампельн заснував Бахів. товариство, 1883 його очолив Г. Гартан. Першим органістом в Одесі був вихованець Ляйпциз. консерваторії Р. Гельм. У Cх. Галичині, що від 1772 входила до Австрії (1876–1918 — Австро-Угорщина), було впроваджено нім. мову як урядову. Проте слід від­значити значно більший вплив австр. культури, ніж німецької (див. Австрія). Після 1776 у Львові діяла нім. оперна трупа (про­існувала до 1872). У 1780–1840-х рр. по­ставлено опери В.-А. Моцарта, Л. Керубіні, А. Ґретрі, Ф. Обера, Ф. Ґалеві, Дж. Рос­сіні, В. Бел­ліні, Ґ. Доніцет­ті, К. Вебера (зокрема 1836 від­булася львів. премʼєра опери «Оберон»), а також оперу нині малові­домого композитора А. Лорцинґа «Цар і тесля» (1848). Згодом нім. театр припинив своє існува­н­ня, а трупа пере­йшла на сцену польс. театру у Львові, де здійснила по­становки опер Дж. Мейєрбера, Ф. фон Флотова, Ш. Ґуно, Р. Ваґнера. 1880 Галичину від­відав Й. Брамс, який разом зі скрипалем Й. Йоахимом дав концерт у Львові. Вплив укр. нар. музики від­чутний у його 1-му й 3-му Струн. квартетах, одному з «Угорських танців». Був зна­йомий із Є. Мандичевським, І. Кнор­ром, В. Сокальським. Сфера впливу нім. музикантів поширювалася пере­важно на інструм. галузь. Це стосувалося як виконавства, так і репертуару та педагогіки. Особл. роль ві­ді­грав Р. Бул­леріан, який 1896–1907 керував у Києві щоден. Літніми симф. концертами просто неба в Купец. саду — на­ймас­штабнішою муз. акцією того часу, що збирала до 4-х тис. слухачів; щотижнево давав великий симф. концерт (зокрема звучали симф. Л. ван Бетговена, Р. Шуман­на, увертюри до опер Р. Ваґнера, «Угорські танці» й 2-а Симф. Й. Брамса, «Лісова симфонія» і «Леонора» Й. Раффа), здобувши числен­ні схвальні від­гуки в місц. пресі. Епізодично в Києві ви­ступали диригенти М. Келер (1899), Г. Мельцер-Щавінський (1909), О. Фрід (1910), Е. Вендель (1911), а також Берлін. симф. оркестр під керівництвом А. Нікіша (1899, 1904). В. Сокальський (псевд. Дон Дієз) опублікував понад 1000 статей у харків. г. «Южный край» (1882–85, 1886–1911). Обʼєктом його рец. було викона­н­ня на концерт. естраді творів Й.-С. Баха, Л. ван Бетговена, К. Вебера, Ф. Мендельсона, Р. Шуман­на, Й. Брамса, Р. Ваґнера, М. Реґера, Р. Штраус­са. У Львові на­прикінці 19 ст. неодноразово ставили оперу «Трі­стан та Ізольда» Р. Ваґнера. Музика нім. композитора викликала профес. зацікавле­н­ня спів­ачки С. Крушельницької, яка під час навч. в Італії 1895 спеціально поїхала до Відня, щоб ви­вчити ваґнерів. вокал. стиль. Згодом опери Р. Ваґнера й Р. Штраус­са посіли значне місце в її репертуарі (напр., тріумфал. ви­ступи 1902 на сцені «Ґранд-Опера» в Парижі в опері «Лоенґрін»; 1906 у Буенос-Айресі під керівництвом А. Тосканіні в операх «Валькірія», «Трі­стан та Ізольда»). Найкращим у Рос. імперії диригентом музики Р. Ваґнера вважали Ф. Блуменфельда. У Києві першою ваґнерів. по­становкою став «Тангейзер» (1882), у сезоні 1908/09 поява на театр. кону «Валькірії» стало над­звич. подією. 1910 у Львові виконано всю тетралогію «Перстень Нібелунґа». 1913 у міському театрі від­бувся «Ваґнерівсь­кий фестиваль»; опери «Лоенґрін», «Валькірія», «Тангейзер», «Трі­стан та Ізольда» виконували під керівництвом диригентів Й. Прибика та А. Пазовського за участі спів­аків П. Цесевича, К. Воронець-Монтвід, Карпова та за­прошеної із С.-Пе­тербурга О. Черкаської. До 2-ї пол. 1920-х рр. «Тангейзер», «Лоенґрін», «Валькірія» залишалися репертуарними в опер. антре­призах Києва, Харкова, Одеси. Значне досягне­н­ня для нім.-укр. муз. звʼязків на поч. 20 ст. — партнер. діяльність нотовидавця Ї. Їндржишека з К.-Г. Редером у Ляйпцизі. У приміщен­ні свого київ. магазину 1909 він від­крив невелику студію звукозапису від Берлін. грамофон. товариства «Інтернаціональ Екс­тра-Рекорд», де здійснювали записи київ. спів­аки, інструменталісти, хори, драм. арт., декл­аматори, заклавши під­валини вітчизн. диско­графії та фоногр. архіву виконав. мистецтва України. По­жвавле­н­ня мист. звʼяз­ків між Н. та Україною виявилося у частих ви­ступах на нім. сцені цілої когорти укр. спів­аків (пере­важно зі Сх. Галичини), серед яких — М. Менцинський, О. Руснак, О. Носалевич, Р. Любинецький, Є. Гушалевич, Р. Орленко (1913 на святкуван­ні 100-річчя від дня народж. Р. Ваґнера в Байройті виконав партію Вотана в опері «Золото Рейну»), М. Скала-Старицький, І. Синенька-Іваницька, К. Чічка-Андрієнко, І. Маланюк. У Львові роз­почав свою карʼєру нім. спів­ак Й. Манн. Зуси­л­лями Нім.-укр. товариства, що діяло в Н., проведено концерти-академії до 150-річчя від дня народж. Т. Шевченка, до 100-річчя від дня народж. М. Грушевського. При Укр. громаді в Берліні засн. хор, який, зокрема, ви­ступав під керівництвом Є. Турули на шевченків. вечорі 1921. З ініціативи Укр. громади проведено вечір до 75-ї річниці від дня смерті Т. Шевченка (1935, «Бетговен-зал»), де пере­важну більшість слухачів (850) становили пред­ставники нім. інтелігенції. Перед ними ви­ступили спів­ак К. Чічка-Андрієнко, віолончелістка Х. Колес­са, академ. хор під керівництвом Є. Цимбалістого. Остан­ній також 1936 провів «Вечір укр. пісні» за участі спів­ака А. Павлюка. 1937 до 25-ї річниці від дня смерті М. Лисенка від­булася урочиста академія, де з доповід­дю ви­ступив З. Кузеля та з концертом укр. соло­співів — І. Синенька-Іваницька. 1932 у Залі Шуберта в Берліні зуси­л­лями укр. і рос. арт. було по­ставлено оперу «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Схвальні від­гуки нім. преси здобула піаністка Л. Колес­са (1933), яка ви­ступала з орке­стром під керівництвом В. Фуртвенґлера, Г. Абендрота, Б. Вальтера. Спів­ак Берлін. опери О. Зарицький організував хор українців Берліна, що дебютував 1929 в урочи­стій академії, присвяч. митрополиту А. Шептицькому. 1922–27 у Вищій школі музики Берліна здобував фах композитора А. Рудницький, також він брав уроки гри на фортепіано у ві­домих піаністів Е. Петрі й А. Шнабеля, від­відував капель­мейстер. кл. Ю. Прювера. У 1930-х рр. у львів. часописах опублікував низку статей про діячів нім. муз. культури — Ф. Шрекера, Р. Ваґнера, А. Шенберґа, Р. Штраус­са, а також Ф. Бузоні, диригента Г. Шерхена. Пере­клав українською мовою і опублікував у ж. «Українська музика» (Львів, 1938) «Спробу нової естетики музики» Ф. Бузоні. 1927–30 С. Лукіянович-Туркевич ви­вчала композицію у Ф. Шрекера в Берліні. 1919 Київ. симф. оркестр ім. М. Лисенка під керівництвом Р. Ґлієра та Ф. Блуменфельда провів цикл із 4-х концертів, присвяч. музиці Й.-С. Баха. Тоді ж хор. музика нім. композитора про­звучала у виконан­ні Капели ім. М. Лисенка під керівництвом Я. Калішевсь­кого й М. Леонтовича. Важливу сторінку в роз­виток нім.-укр. муз. звʼязків уписали «Музично-історичні демонстрації» Г. Беклемішева (1923–28), в рамках яких від­булися 2 концерти з творів Й.-С. Баха (про­звучало 32 композиції). До роковин смерті Й.-С. Баха 1925–26 організовано 6 окремих моногр. вечорів: 4 демонстрації з влас. лекціями Г. Беклемішева (бл. 40 творів), вечір камер. ансамблю та вечір ансамблю з орке­стром за участі піаністів Є. Сливака, А. Луфера, О. Скробанської та ін. У Вищому муз. ін­ституті у Львові музика нім. майстрів посіла одне з почес. місць як у пед. репертуарі, так і концерт. практиці (зокрема піаністів В. Божейко, С. Дністрянської, Д. Гординської-Каранович, Л. Колес­си, Г. Левицької, Т. Микиші, А. Рудницького, Р. Савицького). Також завдяки діяльності Галиц. (від 1919 — Польс.) муз. товариства у Львові широко популяризували музику нім. майстрів. Із Н. повʼязане профес. формува­н­ня А. Солтиса, який навч. у Муз. академії Шарлот­тенбурґа (1911–14; кл. композиції К. Вольфа), АМ (1914–16; кл. композиції Г. Шуман­на) та Університеті (1921) Берліна. Згодом разом із батьком М. Солтисом долучився до діяльності Польс. муз. товариства: 1919 під керівництвом його батька про­звучали симф. Л. ван Бетговена, Й. Брамса, А. Брукнера, 1929 вперше у Львові було виконано Месу h-moll Й.-С. Баха. Знач. подією концерт. життя Львова стало від­значе­н­ня 25-річчя від дня народж. Й.-С. Баха й Ґ.-Ф. Генделя, зініці­йоване діячами Союзу укр. профес. музик. З-поміж низки заходів центр. місце посів концерт, проведений 15 листопада 1935 за участі хорів Львів. «Бояна», Муз. товариства ім. М. Лисенка, скрипаля Є. Перфецького, піаніста Р. Савицького, спів­ачки О. Бандрівської. 1927–30 твори Й.-С. Баха пере­видавали в Україні, також було зроблено укр. пере­клад текс­ту деяких його кантат (нині зберігаються в муз. від­ділі НБУВ). Вагомий внесок у роз­виток нім.-укр. муз. звʼязків зробив Б. Яворський, який започаткував в Україні муз. германістику. 1911 він прочитав курс лекцій «6 сонат для скрипки соло Й.-С. Баха» для педагогів і учнів Київ. муз. училища, 1918 ви­ступав із коментарями в бахів. концертах Київ. нар. консерваторії, 1917–21 у Київ. консерваторії вів наук.-метод. курс «Бахівський семінар», 1919 зі скрипалем П. Коханьським і 1920 зі спів­ачкою О. Бутомо-На­звановою як піаніст виконував твори Й.-С. Баха в концертах Товариства нар. театру і мистецтв. У 1-й пол. 20 ст. нім. учені публікували антології текс­тів укр. нар. пісень, стат­ті й моно­графії про укр. фольклор (П. Кремер, А.-Ш. Вуцькі, П. Айс­нер, П. Дільс, В. Данкерт). Під час нацист. окупації 1941–44 у Львові діяв Укр. театр, у якому ставили опери, оперети, балети, драм. ви­стави (для нім. глядачів диригував Ф. Вайдліх, для укр. — Л. Туркевич). Його арт. ви­ступали в різних заходах твор. спілок, мист. клубів, з освіт. і темат. концертами по радіо. 1943–44 багато укр. митців (пере­важно із Зх. України) емігрували за кордон. Деякі з них тимчасово (до поч. 1950-х рр.) пере­бували в таборах для пере­міщ. осіб у Н., де роз­горнули активну організац. і культ.-осв. діяльність у створен­ні укр. шкіл, театр. гуртків, ви­ступали з концертами. З-поміж них — композитори Я. Барнич, В. Без­коровайний, І. Білогруд, О. Бобикевич, І.-Б. Весоловський, В. Грудин, Г. Китастий, Р. Купчинський, Г. Лапшинський, З. Лисько, А. Мірошник, І. Недільський, Ю. Орансь­кий, І. Соневицький, Ю. Фіяла; музико­знавці В. Витвицький, А. Ольховський, піаністи Р. Савицький, Л. Горницький, О. Сидоренко-Квірмбах, Р. Темницька, скрипа­лі Б. Сарамага, М. Михайловсь­кий, О. Сімович, В. Цісик, віолончеліст І.-С. Барвінський, бандурист і спів­ак В. Луців, спів­аки К. Задорожна, Є. Зарицька, І. Маланюк, М. Скала-Старицький, диригенти Л. Туркевич, Б. Пʼюрко, хор­мейстери О. Кошиць, Н. Городовенко та ін. 1944–49 у Мюнхені діяв Укр. опер. ансамбль під керівництвом Б. Пʼюрка. Важливим здобутком того періоду стало проведе­н­ня в місті Тижня укр. культури (4–17 квітня 1948), де в концертах ви­ступили чол. хор під керівництвом В. Божика, мішаний хор під керівництвом Н. Городовенка, капела бандуристів під керівництвом Г. Китастого, спів­аки В. Максимович, Л. Рейнарович, О. Руснак, піаністи Б. Максимович, Р. Савицький. Спів­ачка І. Маланюк 1952–68 виконувала провід­ні партії в Мюнхен. опері, спів­працювала з диригентами В. Фуртвенґлером, Б. Вальтером, Г. Кнап­пертсбушем, Г. фон Караяном, товаришувала з П. Гіндемітом і здійснила премʼєри багатьох його творів. Їй було присвоєно почесне зва­н­ня «Kammer­sängerin» у ФРН (1957) та Австрії (1973). Між СРСР та НДР було під­писано низку договорів про спів­працю в галузі культури, 1958 засн. Товариство рад.-нім. дружби та його Укр. від­діл., завдяки якому склалися творчі контакти Укр­концерту та оркестрів радіо й телебаче­н­ня НДР. 1964 від­булися Дні нім. культури в СРСР і 1975 Дні культури СРСР у НДР. 1977 нім. реж. У. Ванд по­ставив у Києві оперу «Орфей і Евридика» К. Ґлюка, тоді ж у Ляйпцизі ви­ступали арт. Київ. театру опери та балету ім. Т. Шевченка з ви­ставами «Лючія ді Лам­мермур» Ґ. Доніцет­ті, «Хованщина» М. Мусоргського. До кін. 1960-х рр. муз. звʼязки між УРСР і ФРН були епізодичними. Під­писана 1973 угода про культурне спів­робітництво СРСР (зокрема й УРСР) із ФРН роз­почала новий етап нім.-укр. муз. звʼязків. Важливу роль у їх роз­витку від 2-ї пол. 20 ст. ві­ді­грає укр. діаспора в Н. 1963 у Мюнхені було ви­дано моно­графію А. Рудницького «Українська музика», що викликала в УРСР гостру критику й публ. засудже­н­ня автора. У 1980–90-х рр. концерти укр. музикантів організували П. Бобин (в Мюнхені), Я. Залізняк (у Новому Ульмі). Під час хрущов. «від­лиги» з появою композиторів-шістдесятників ситуація по­ступово змінювалася. Приватно, через диригента І. Блажкова, налагоджувалися контакти із зарубіж. митцями (Е. Крженек, П. Гіндеміт, К. Штокгаузен та ін.). 1960 Л. Грабовський пере­клав з нім. мови «Посібник з композиції з дванадцятьма тонами» Ґ. Єлінека, 1968 пере­клав і опублікував «Лекції з дванадцятитонового контрапункту з перед­мовою» Е. Крженека. Для роз­витку нім.-укр. муз. звʼязків важливе значе­н­ня мало заснува­н­ня завдяки А. Котляревському кл. органа в Київ. консерваторії (1970) та від­кри­т­тя Будинку орган­ної та камер. музики (1981). А. Котляревський створив орган­ну виконав. школу в Україні. Його учні Г. Булибенко, Н. Висіч, І. Калиновсь­ка, З. Самосват, В. Коростельов, О. Дмитренко, В. Кошуба та ін. активно включали в репертуар твори Д. Букстегуде, Й. Пахельбеля, Й.-С. Баха та ін. композиторів. Важливу роль у контактах із муз. громадськістю зарубіж. країн ві­ді­грає НСКУ. Так, композитор О. Красотов став лауреатом Між­нар. конкурсу пісні в Берліні (1972). У Києві 1985 пере­бував композитор і диригент із НДР Е. Клей, який здійснив фонд. запис творів Л. ван Бетговена й Г. Майбороди в Будинку звукозапису. У березні 1987 в Києві від­бувся симф. концерт із творів композиторів ФРН і Зх. Берліна (Й.-П. Ос­тен­дорф, У. Лейндорф, В. фон Швейнітц та гол. ред. муз. видавництва «Hans Sikorski» Ю. Кехлер) за їхньої участі. 1988 П. Петров-Омельчук став лауреатом Між­нар. конкурсу композиторів ім. К. Вебера (НДР, 2-а премія). У ФРН протягом 1980-х рр. виконували й видавали твори В. Сильвестрова, В. Зубицького, В. Губи. На сучас. етапі нім.-укр. муз. звʼязки виявляються на рівні контактів муз. ВНЗів обох країн. Так, 1980 було по­ставлено оперу «Дейдамія» Ґ. Генделя за участі студентів Київ. консерваторії і Ляйпциз. вищої школи музики й театру (реж. Р. Ейзер, диригент Л. Горбатенко). Подіями держ. значе­н­ня стали: Тиждень нім. культури в Україні (Київ, Харків, Одеса, Львів, 1991; серед учасників — оркестр Мюнхен. філармонії, балет Берлін. коміч. опери), Дні України в Баварії (1993), Дні укр. культури в Ляйпцизі (1994), Дні культури Баварії в Україні (1998), Дні нім. культури в Україні (м. Мукачево Закарп. обл., 1993; Миколаїв, 1995; Одеса, 1996; Крим, 1998; Донецьк, 1999). На замовле­н­ня берлін. фестивалю «Музичне бієнале» В. Сильвестров написав «Метамузику» — своєрідну симф. для фортепіано з оркес­тром, світ. премʼєру якої здійснили О. Любимов і Берлін. радіосимф. оркестр під керівництвом А. Тама­йо на 14-му бієнале 12 березня 1993. Одним із перших в Україні 1993 від­крито центр нім. культури «Баварський дім. Одеса», при якому організовано нім. молодіж. хор «Viva la musica», ансамбль струн. інструментів, струн. квартет, дит. хор. 1995 у Львові ви­ступив Хор А. Веберна із Фрайбурґа. Від­кри­т­тя 1998 в Україні офісу Нім. служби академ. обмінів сприяло укладен­ню угоди про спів­працю між укр. та нім. ВНЗами: низка укр. музико­знавців побувала на стажуван­ні в Н. (Л. Мельник, С. Тихий, А. Єфименко, К. Берден­никова, І. Крицька та ін.). У 1990-х — на поч. 2000-х рр. у Н. пере­бували як слухачі майстер-класів К. Цепколенко, В. Рунчак, А. Загайкевич, С. Зажитько, Л. Юріна та ін. 1993 у Львові організовано Ваґнерів. товариство (голова — Б. Котюк), його осередки діють у Києві, Харкові, Івано-Франківську. 1999 у Львові створ. Ін­ститут літургіки (від 2016 — Ін­ститут церк. музики) як н.-д. під­роз­діл Укр. катол. університету (президент — К. Ган­нік, Вюрцбурґ, віце-дир. — Ю. Ясіновський), діяльність якого зосереджена навколо церк. монодії і гімно­графії. Від­булися музико­знавчі симпозіуми («Німеч­чина, Росія, Україна — муз. звʼязки: історія і сучасність», С.-Пе­тербург, 1994; «Муз. звʼязки між Сходом і Заходом Європи», Хемніц–Цвік­кау, 1995; «Українсько-німецькі музичні звʼяз­ки минулого і сьогоде­н­ня», Київ, 1997), між­нар. наук. конф. («Ф. Мендельсон-Бартольді й традиції музичного професіоналізму», 1995, «Роберт Шуманн і пере­хрестя шляхів музики та літератури», обидві — Харків, «Р. Ваґнер і сучасність», Київ, обидві — 1997), фестиваль «Бах та його епоха» (Він­ниця, 1995). Муз. германістику досліджували І. Юдкін-Ріпун, М. Черкашина-Губаренко, Л. Кияновська, Л. Неболюбова, А. Єфименко, І. Крицька, С. Тихий, Н. Заболотна та ін. Окремою збіркою 2001 у Києві ви­дано соло­співи та ансамблі М. Лисенка на сл. Г. Гайне у пере­співах укр. поетів (упорядник Р. Скорульська). 2004 у Києві ви­йшла друком зб. камерно-вокал. творів нім. композиторів-романтиків «Лебединий спів. Schwanengesang» (упорядник В. Кузик) нім. мовою та з укр. пере­кладами поетів 1920-х рр. У Донецьку до 250-річчя смерті Й.-С. Баха й 75-річчя заснува­н­ня Нового Бахів. товариства було ви­дано зб. наук. праць (2003), де висвітлено естетико-культурол. і теор. аспекти ви­вче­н­ня творчості Й.-С. Баха, твор. діалог сучас. композиторів із його музикою, про­блеми інтер­претації бахів. спадщини. На базі Волин. університету (Луцьк) було здійснено екс­перим. проект — ви­дано навч. посібник укр. і нім. мовами «Волинський осередок НСКУ» (Лц., 2006). У жовтні 2006 між Київ. ін­ститутом музики ім. Р. Ґлієра та Вищою школою ім. Р. Шуман­на (Ін­ститут музико­­знавства, Дюс­сельдорф) було під­писано договір про спів­працю, згідно з яким від­буваються спільні наук. симпозіуми, стажува­н­ня аспірантів, видають спільні наук. збірники. Музика сучас. нім. композиторів звучить на фестивалях «Між­народний форум музики молодих», «Музичні премʼєри сезону» (зокрема 1995 учасниками були нім. композитори й виконавці К. Шедль, Б. Ґел­лер, Ф. Брукман, О. Бен­нінгоф, Г. Віземанн, В. Штокмайєр, В. Шрайбер; 1998 від­булися майстер-класи П.-Г. Діт­тріха для студентів і молодих композиторів у Нац. муз. академії України), «Київ Музик Фест», «Контрасти», «Два дні і дві ночі нової музики» (засн. 1995, худож. дир. К. Цепколенко, президент Б. Вульф, Фрайбурґ), у концерт. серії В. Рунчака «Нова музика в Україні» тощо. В Україні ви­ступали органіст і композитор Т. Брандмюл­лер, трубач Е.-Г. Тарр. У Н. звучала хор. музика Л. Дичко (1994), М. Шуха (1997). У Фрайбурзі 1995 від­бувся концерт. проект «Ton Stücke aus Lemberg» за участі львів. виконавців і композиторів (зокрема Ю. Ланюка, М. Скорика, О. Козаренка). Спів­ачка З. Кушплер здійснила фонд. записи із симф. орке­стром Бавар. радіо, Штут­тґарта, Потсдама, Мюнхена, Бонна; брала участь у муз. фестивалях Н., ви­ступала в ансамблі з берлін. інструм. квартетом «Petersen». 2002–07 гол. диригентом опер. театру й симф. оркестру в Бонні працював Р. Кофман. 2009 у Нац. філармонії України від­бувся концерт. проект під керівництвом В. Сіренка — «Страсті» Й.-С. Баха. З нагоди 20-річчя паді­н­ня Берлін. стіни в Києві проведено між­нар. гала-концерт, де вперше виконано твір В. Польової «Ода до радості» (2009, серед виконавців — нім. тенор М. Дріс). 1992, 1994 у Мюнхені ви­ступали лауреати фестивалів «Червона рута–91, 93». До Н. виїхали на прожива­н­ня укр. композитори О. Бєлінський, О. Ґрінберґ, Л. Етінгер, В. Журавицький, Я. Лапинсь­кий, Г. Немировський, О. Осадчий, О. Тринько, Ю. Шамо, Т. Ященко, музико­знавці І. Білосвєтова, Н. Якименко, Н. Тишко, А. Єфименко, І. Крицька, диригент І. Блажков. До творчості нім. поетів Й. Ґете, Р.-М. Рільке, Г. Гайне, Ф. Ґеб­беля, Й. Бехера та ін. неодноразово зверталися укр. композитори П. і В. Сокальські, В. Матюк, М. Лисенко, С. Людкевич, Я. Лопатинський, Д. Січинський, Б. Під­горецький, К. Стеценко, Я. Степовий, В. Барвінський, Н. Нижанківський, А. Рудницький, Б. Лятошинський, М. Вериківський, Д. Клебанов, М. Кармінський, М. Завалішина, Л. Грабовський, В. Наливайко, Р. Верещагін, В. Кирейко, Я. Фрейдлін, В. Польова, А. Загайкевич. Образи нім. літ-ри зна­йшли від­ображе­н­ня в операх «Альмінер» В. Чечот­та, «Фауст» Б. Стронька, рок-опері «Трі­стан та Ізольда» О. Нежигая, міні-опері «Між двох вогнів» К. Цепколенко, балеті «Так казав Заратустра» В. Маника, ораторії «Йосиф Флавій — пори року» О. Костіна, кантаті «Нічна пісня» для тенора й камер. оркестру Г. Немировського, симф. № 4 «Іспанська балада» В. Золотухіна, симф. поемах «Життя в борг» О. Красотова й «По прочитан­ні Гоф­фман­на» О. Потієнка, композиції для скрипки соло й симф. оркестру «Ірис. Приноше­н­ня Герману Гессе» В. Ларчікова, музиці до драм. ви­став «Крихітка Цахес» С. Бедусенка та «Легенда про Фауста» М. Денисенко. Твор. діалог із музикою нім. композиторів спо­стерігається у творах сучас. укр. композиторів: варіації «BACH DESCH» для симф. оркестру О. Гаркавого, «Медитація на тему BACH» для баяна В. Рунчака, «Прелюдія, фуга та арія на тему BACH» для 2-х фортепіано В. Бібика, «Фуга-колаж на тему BACH» для 2-х фортепіано Ю. Іщенка, «Джазові парафрази творів Л. ван Бетговена» («Місячна соната», «Апасіоната», «Для Елізи») М. Скорика, камерна симф. № 5 «Warum?» І. Щербакова, «Присвята Веберу» для камер. оркестру П. Петрова-Омельчука, «Поклоні­н­ня Баху» для камер. оркестру В. Гончаренка, «Присвята Баху» для флейти, челести, контрабаса, ударних В. Маника, «До Елізи» для фортепіано О. Ґуґеля, «Приноше­н­ня Й.-С. Баху» для 2-х скрипок, клавесина, фортепіано, органа та оркестр. груп С. Луньова (2004), «Хоральна симфонія» № 2 (присвята П. Гіндеміту та Й.-С. Баху) для органа Є. Льонка та ін. Укр. музиканти виборювали почесні місця на між­нар. муз. конкурсах у Н.: піаністи В. Сєчкін (у рамках 3-го Всесвіт. фестивалю молоді та студентів, Берлін, 1951, 1-а премія), І. Сіялова-Фоґель (ім. Р. Шуман­на, Берлін, 1956, 2-а премія і спец. приз), Б. Неболюбова (ім. Й.-С. Баха, Ляйпциґ, 1992, 4-а премія), В. Гладков (Бремен, 1993, спец. приз журі), Д. Назаренко (ім. Й. Дрекселя, Нюрнберґ, 1994, 1-а премія), В. Писаренко (ім. Ф. Ліста, Ва­ймар, 1998, 3-я премія), Д. Прощаєв (2002, 1-а премія), фортепіан. дует І. Алексійчук–Ю. Кот (1996, 2-а премія; усі — «ARD», Мюнхен); скрипалі О. Горохов (ім. Й.-С. Баха, Ляйпциґ, 1950, 2-а премія), Ю. Мазуркевич (Мюнхен, 1966, 3-я премія), Л. Шутко (1973, 3-я премія), О. Кошванець (1984, 1-а премія; обидва — ім. Й.-С. Баха, Ляйпциґ), М. Комонько (ім. Г. Куленкампфа, Кельн, 2003); альтист Ю. Башмет (Мюнхен, 1976, Ґран-Прі); віолончелістка Н. Хома (Маркнойкірхен, 1987, 2-а премія); спів­аки А. Кочерга (у рамках 10-го Всесвіт. фестивалю молоді та студентів, Берлін, 1973), М. Гнатюк (естрад. пісні «Шлягер–79», Дрезден, Ґран-Прі), З. Кушплер (ім. Е. Маєр, Гамбурґ, 1999; «ARD», Мюнхен, 2000; обидва — 1-а премія); баяністи П. Фенюк (ім. Гуґо Ґермана, Вітте, 1991, 1-а премія), Ю. Федоров («Фоґтландські дні музики», Клінґенталь, 1994, 3-я премія), дует «Ка­данс» у складі баяніста І. Єргієва та скрипальки О. Єргієвої («Фоґтландські дні музики», Клінґенталь, 1999, 1-а премія); камерні хори «Київ» (1-й конкурс хорів ім. Р. Шуман­на, Цвік­кау, 1992, золотий диплом), «Хрещатик» (ім. Ф. Мендельсона-Бартольді, у фольклор. про­грамі, Даупфеталь, 1996, 1-а премія), жін. хор Київ. муз. училища ім. Р. Ґлієра (Марктобердорф, 1995, 1-а премія) тощо.

Літ.: Кудрик Б. Українська народна піс­­ня і всесвітня музика. Л., 1927; Людвіг ван Бетховен Х., 1927; Витвицький В. Музика на Мюнхенських тижнях української культури // Арка (Мюнхен). 1948. Ч. 5; Кулінич І. Економічні та культурні звʼязки УРСР та НДР. К., 1966; Залесь­кий О. Українські мотиви в творах Бет­говена // Свобода (США). 1970, 8 груд.; Гордійчук Я. Лейпціг — Київ // Музика. 1976. № 5; Герлах Х. Преса НДР про українських митців (орбіти української музики) // Там само. 1978. № 3; Руд­ниць­кий А. Про музику і музик. Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980; Федор­чук І. Український фольклор у творах західноєвропейських композиторів // Музика. 1981. № 5; Бах и современ­ность. К., 1985; Олексієнко Т. Тиждень німецької музики на Україні // Музика. 1992. № 1; Клименко В. Вокальні твори М. Ли­­сенка на слова Г. Гейне // УМ. К., 1992. Вип. 27; Мирошниченко А. Немецкие влияния на музыкальную жизнь Одес­сы // Літ.-мист. Одеса 2-ї пол. 19 ст.: Тези. О., 1992; Павлишин С. Історія однієї карʼєри. Л., 1994; Юдкін І. Нариси ні­­мецької музичної культури другої половини ХХ ст. К., 1994; Паламарчук О. А музи не мовчали. Львів. 1941–1944 роки. Л., 1996; Яріш В., Сулима М. Українці в Берліні. 1918–1945. Торонто, 1996; Ро­­берт Шуман и пере­крестье путей му­зыки и литературы. Х., 1997; Німці в Україні. К., 1998; Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі. Кн. 2. Л., 1998; Українсько-німецькі музичні звʼязки минулого і сьогоде­н­ня. К., 1998; Луців В. Від Бистриці до Темзи. Л., 1999; Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції. 1919–1939 рр. К., 1999; Яцишин М. Українсько-німецькі культурні звʼязки кінця 80-х — у 90-ті роки ХХ столі­т­тя. Лц., 1999; Дзюдзя М. «Українська громада» у Німеч­чині // УМГ. 1999. № 3; Кияновська Л. Діяльність німецьких, ав­стрійських та чеських музикантів в Галичині у ХІХ ст. // Musica Galicianа. 2000. Т. 5; Її ж. Вплив австро-німецького театру у Львові на роз­виток західноукраїнської музичної культури // Вісн. Львів. університету. Сер. Мистецтво. 2001. Вип. 1; Шип С. Музична культура етнічних німців України в жанровому аспекті // Київ. музико­знавство. К., 2001. Вип. 6; Чер­кашина-Губаренко М. Музика і театр на пере­хресті епох: У 2 т. К., 2002; За­­болотна Н. Художні структури в духов­них кантатах Баха. О., 2003; Німці і ні­­мецька культура в Україні. К., 2003; Зінь­кевич О. Україна — Німеч­чина: діалоги // Музика. 2006. № 4; Кривець Н. На­­ціональ­но-культурна діяльність української еміграції у Німеч­чині в 20–30-ті рр. XX ст. // Між­нар. звʼязки України. К., 2009. Вип. 18.

О. П. Кушнірук

Українсько-німецькі літературні звʼязки

19 ст. знаменує початок по­глибленого озна­йомле­н­ня нім. письмен­ників з укр. літ-рою. Першоджерелом стала героїчна історія українського народу, його багатий фольклор. Саме на істор. ґрунті виникає інтерес нім. дослідників до укр. тематики, що була досить поширеною у європ. літ-рах 18–19 ст. Зацікавле­н­ня укр. літ-рою зро­стало з появою ви­знач. худож. творів. На поч. 19 ст. укр. література синтезувала в собі здобутки нар. словесності, прислівʼїв, приказок, духовно-реліг. лірики тощо. Початком нового роз­витку укр. словесності стала поява 1798 перших 3-х ч. поеми І. Котляревського «Енеїда». У 1-й пол. 19 ст. у працях нім. дослідників почали зʼявлятися перші згадки про І. Котляревського як письмен­ника. Нім. мандрівник і письмен­ник Й.-Ґ. Коль, який 1838 подорожував на Пд. Рос. імперії і на основі своїх вражень і записів видав кн. «Reisen in Südrußland» («Подорож до Пів­ден­ної Росії», Ляйпциґ; Дрезден, 1841), у якій за­значав, що «одним з най­вдаліших і на­йоригінальніших нових творів малоросійської літератури є “Енеїда” Котляревського». Про творчість І. Котляревського та її роль в історії укр. письменства йдеться й у працях Ґ. Ада­ма. Нім. дослідник і пере­кладач, який був зна­йомий з О. Кобилянською й О. Маковеєм, написав низку статей про укр. літературу, в яких інформував нім. громадськість про кращих її пред­ставників, зокрема І. Котляревського. Нім. критик називав його «будителем національної сві­домості рідного народу», давав високу оцінку твору укр. поета, зокрема особливо зацікавився мовою «Енеїди», вказуючи на її народність, багатство, різноманітність. Він також писав про І. Котляревського як про драматурга, автора перших укр. пʼєс — «Наталка Полтавка» (1838) та «Москаль-чарівник» (1841), що поклали початок нової укр. драматургії. Із ста­т­тями про І. Котляревського в нім. пресі ви­ступали й укр. письмен­ники. 1898 у ж. «Die Gesell­schaft», що виходив у Ляйпцизі, була опублікована роз­відка О. Маковея «До пита­н­ня про дослідже­н­ня української літератури», в якій він позитивно характеризував його твори, зокрема «Енеїду». Велике значе­н­ня для по­ступу літ-ри перших десятиліть 19 ст. мала наук. фольклорист. діяльність. Окремі зразки укр. нар.-пісен. творчості були пере­кладені нім. мовою та ви­дані 1829 у зб. «Ruthenische Volkslieder» В. Поля. Нім. письмен­ник і пере­кладач Ф. Боденштедт видав 1845 у Штут­тґарті антологію укр. пісень «Die poetische Ukraine» («Поетична Україна»), у вступі до якої за­значав, що його зав­да­н­ня — озна­йомити своїх спів­вітчизників з історією України, роз­крити її поет. нар. багатство. В антологію, що була позитивно сприйнята нім. вченими й літ. критиками, вміщено понад 40 фольк­лор. творів, зокрема «Стоїть явір над водою» Г. Сковороди, «Віють вітри, віють буйні» І. Котляревського та ін. Для роз­витку укр. письменства мали значе­н­ня авторитетні наук. праці того часу, зокрема «История славянских литератур» О. Пипіна та В. Спасовича (1879; нім. мовою — Ляйпциґ, 1880; один із роз­ділів був присвяч. укр. літ-рі), «Очерки истории украинской ли­тературы ХІХ столетия» М. Петрова (1884). Нім. літературо­знавець Ґ. Карпелес видав у Берліні 2-томну працю «Allgemeine Geschichte der Literatur von ihren Anfängen bis auf die Gegenwart» («Загальна історія літератур від початків до сучасності» (т. 1, 1891; т. 2, 1900), у якій роз­глянув у контекс­ті світ. літ-ри роз­виток укр. літ-ри від найдавніших часів до кін. 19 ст. Ґ. Карпелес за­значав, що новий період в історії укр. літ-ри започаткував І. Котляревський, який у своїх творах «вдало пере­дав характерні риси життя рідного народу». Він також писав, що «творчість найвидатнішого українського поета Тараса Шевченка виросла з його любові до народу. Уже в перших поезіях виявляється глибоке поетичне від­чу­т­тя національного життя своєї батьківщини, її великого історичного минулого…». Праця Ґ. Карпелеса користувалася популярністю в Н., була пере­кладена багатьма мовами світу. Деякі ві­домості про укр. письменство є в дослідж. нім. літературо­знавця Ю. Гарта («Ge­schichte der Weltliteratur» («Історія світової літератури», т. 1–2, Берлін, 1893–96). Озна­йомле­н­ня німців з укр. нар. творчістю сприяло їхньому зацікавлен­ню твор. доробком деяких укр. письмен­ників.

Про творчість Т. Шевченка почали інформувати німців у 1840-і рр.: спочатку на сторінках часописів зʼявилися коротенькі пові­домле­н­ня про появу його творів, пізніше почали друкувати пере­клади окремих, пере­важно лірич., поезій, стат­ті про нього. Так, 1843 у «Jahrbücher für slawische Litera­tur, Kunst und Wissenschaft», що виходив у Ляйпцизі, була опубл. замітка Я.-П. Йор­дана щодо поеми «Гайдамаки». У «Wissen­schaftliche Beilage der Leipziger Zeitung» від 10 червня 1860 зʼяви­лася ста­т­тя, що містила автобіо­графію Т. Шевченка у німецькомов. пере­кладі й вступне слово Г.-Л. Цунка. Він також є автором стат­ті про Т. Шевченка, опубл. у ляйпциз. ж. «Die Gartenlaube» (1862, № 28). Пере­шкоди щодо роз­витку укр. нац. культури, що чинив рос. уряд, змушували її діячів використовувати видавн. можливості в Н. 1859 у Ляйпцизі ви­йшло нелегал. вид. «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки», де було вміщено політично гострі твори «Кавказ», «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте», «За думою дума», «І мертвим, і живим, і ненародженим». Важливе значе­н­ня для глибшого засвоє­н­ня творчості Т. Шевченка в нім. літературі мала праця австр. поета, пере­кладача Й.-Ґ. Обріста «Taras Grigoriewicz Szewczenko, ein kleinrussischer Dichter» («Тарас Григорович Шевченко — український поет», Чц., 1870), у якій вміщено біогр. нарис про Т. Шевченка і пере­клади низки його поезій. Автор за­значав, що «пере­клади свої я вирішив від­крити нарисом про життя Шевченка, щоб звернути увагу німецьких пере­кладачів на його своєрідну, справді національну поезію, яка за межами батьківщини поета мало ві­дома або й зовсім неві­дома…». Далі він писав, що коли б цією працею йому вдалося зацікавити лише одного або кілька істориків літ-ри чи пере­кладачів, то цим була б зроблена велика послуга як нім., так і укр. літературі, і самобут. поет. талант Т. Шевченка зна­йшов би заслужене ви­зна­н­ня. Й.-Ґ. Обріст порівнював укр. поета з видат. нім. письмен­никами 19 ст., зокрема з Ґ.-А. Бюрґером. Йому належать пере­клади ліро-епіч. творів «Гайдамаки», «Гамалія», «Тарасова ніч», поезій «Іван Під­кова», «Лілея», «Русалка», «Утоплена» та ін. Не­зважаючи на те, що його пере­клади мали чимало недоліків інтер­претац. характеру, вони справили сут­тєвий вплив на подальше ви­вче­н­ня худож. спадщини поета нім. письменством. Згодом зʼявилися пере­клади з Т. Шевченка авторства К. Климковича, П. Скобельського, О. Грицая та ін. Так, К. Климкович пере­клав німецькою низку лірич. віршів, написаних Т. Шевченком у заслан­ні, осн. істор. твори укр. поета — «Гайдамаки», «Гамалія», а також «Закувала зозуленька», «Зацвіла в долині червона калина», «Ой чого ти почорніло», «Не женися на багатій», «Самому чудно. А де ж дітись», «По вулиці вітер віє», «І небо невмите і заспані хвилі» (усі — неопубл., зберігаються у від­ділі рукопис. фондів та текс­тології Ін­ституту літ-ри НАНУ, Київ). Пере­кладац. майстерність до­зволяла К. Климковичу над­звичайно точно зберегти ритміку оригіналу. П. Скобельський 1872–74 пере­клав нім. мовою бл. 20 вір­шів Т. Шевченка, з яких на­друковано «І широкую долину», а також уривок з поеми «Гайдамаки». У нім. ж. «Ukrainische Nachrichten» були опубл. пере­клади О. Грицая. Він прекрасно володів нім. літ. мовою, особливу увагу приділяв змісту поезій Т. Шевченка, намагаючись донести до нім. читача рев. ідеї, втілені в них, від­творити на­стрій і мелодійне звуча­н­ня його лірики. У своїх пере­кладах він уміло пере­дав глибоко нар. й над­звичайно поет. мову Т. Шевченка. Роз­виткові укр.-нім. літ. звʼязків у 19 ст. сприяв австр. письмен­ник, критик і публіцист К.-Е. Францоз. Він народився в Україні, закін. Чернів. нім. г-зію, від 1867 навч. у Віден. університеті. У Чернівцях зблизився з Й.-Ґ. Обрістом й укр. поетом С. Воробкевичем. Це зна­йомство пробудило його глибоку зацікавленість культурою українського народу, зокрема легендами та піснями. Подорожуючи Україною, він озна­йомився з особливостями укр. нар. поезії, зробив низку пере­кладів прикарп. нар. пісень нім. мовою, що були опубл. на сторінках нім. період. ви­дань. Серед них — «Ой на горі ялина зелена», «Щоден­но він до лісу ходить», «Полюбила миленького», «Ой куди ж його забрали, та бідного Василя», «Ой піду я до Відня» тощо. Велике значе­н­ня мала його діяльність щодо озна­йомле­н­ня нім. читача з творчістю Т. Шевченка. У роз­відці «Die Kleinrussen und ihr Sän­ger» («Малороси і їхні спів­аки», 1877), згодом вміщеній у кн. «Vom Don zur Donau» («Від Дону до Дунаю», 1878), особливу увагу приділено укр. Кобзареві. Автор показав глибоко нац. характер вір­шів Т. Шевченка, їхній орган. звʼя­зок із нар. творчістю. К.-Е. Францоз називав поему «Гайдамаки» одним із видат. досягнень сло­вʼян. літ-ри. З його пере­кладів творів Т. Шевченка опубл. лише вірш «Минули літа молодії» 1870 у чернів. німецькомов. зб. «Книжні листки». У своїй твор. діяльності К.-Е. Францоз значну увагу приділяв укр. тематиці, написав низку прозових творів нім. мовою, зокрема «Воловецьке пов­ста­н­ня» (1874), «Староста з Білої» (1875), «Боротьба за правду» (1882) тощо, в яких змалював тяжке життя буковинців, нестерпне становище прикарп. селянства, їхню боротьбу за соц. визволе­н­ня, намагався роз­крити діяльність загонів опришків на Прикарпат­ті та Буковині, симпатизував ідеям укр. нац.-визв. руху. 1889 у берлін. ж. «Die Nation» була опубл. його ст. «Українські поети», в якій він за­значав, що Т. Шевченко належить до кола найвидатніших поетів словʼян. світу. У цій стат­ті, а також у нарисі «Література українців», опубл. у 2-му вид. двотомника «Vom Don zur Donau» («Від Дону до Дунаю», 1889), літературо­знавець зробив заг. огляд укр. літ-ри, від­значив роль у її роз­витку таких майстрів худож. слова, як Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Осно­вʼяненко, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Франко, І. Нечуй-Левицький та ін. 1878 у «Журналі іноземної літератури», що виходив у Берліні, нім. критик В. Каверау опублікував ст. «Тарас Шевченко». Йому також належить пере­клад поеми «Кавказ», що отримав високу оцінку І. Франка. Серед нім. пере­кладачів творів Т. Шевченка — поетеса і скульпторка Юлія Вірґінія. Уперше її пере­клади пое­зій Т. Шевченка «Заповіт», «Сонце заходить, гори чорніють», «Тече вода в синє море» за сприя­н­ня А.-Е. Зеліба було опубл. 1910 у ж. «Freiheit und Arbeit», що виходив у Лозан­ні. А.-Е. Зеліб по­зна­йомив Юлію Вірґінію з творчістю Т. Шевченка й допоміг їй видати 1911 у Ляйпцизі зб. «Ausge­wӓhlte Gedichte von Taras Schew­tschenko» («Ви­брані вірші Тараса Шевченка»), де вміщено пере­клади нім. мовою творів поета, зокрема «Гамалії», «Кавказу», «Івана Під­кови», лірич. віршів, перед­мову і короткий біогр. нарис про нього. У деяких пере­кладах віршів Т. Шевченка авторка наслідувала форму нім. нар. пісень. Ця збірка мала знач. роз­голос у нім. пресі. Важливе значе­н­ня для пошире­н­ня твор. доробку Т. Шевченка в Н. мав пере­клад А.-Е. Зеліба повісті «Художник», що зʼявив­ся 1912 у Ляйпцизі (авторка вступ. стат­ті — Юлія Вірґінія). Знач. внесок у справу роз­витку укр.-нім. літ. звʼязків зробила Марко Вовчок. Однією з цікавих сторінок творчості письмен­ниці є її пере­кладац. діяльність. Під час пере­бува­н­ня за кордоном (1859–67), зокрема в Н., вона досконало ви­вчила нім. мову й читала нім. класиків в оригіналі. Після поверне­н­ня до С.-Пе­тербурга 1867 разом із Д. Писаревим пере­клала велику за обсягом працю нім. вченого-зоолога А. Брема «Життя тварин» (у 6-ти т., 1863–69). У її пере­кладі ви­йшов 1869 у С.-Пе­тербурзі роман нім.-чес. письмен­ника А. Майснера «Чорно-жовтий прапор», в якому автор зображує су­спільно-політ. процеси, що від­бувалися в Австрії після революції 1848. Значну кількість україномов. творів Марка Вовчка до кін. 1860-х рр. було пере­кладено багатьма мовами, зокрема німецькою. Одну з перших спроб озна­йомити нім. читачів із творчістю письмен­ниці зробив К. Климкович. У 1870-і рр. у Нюрнберзі вперше була ви­дана нім. мовою повість «Маруся». Важлива роль у популяризації укр. літ-ри, зокрема й творчості Марка Вовчка, на поч. 20 ст. належить віден. ж. «Ruthenische Revue», в якому, крім укр. авторів, друкувалися й нім. критики та літературо­знавці. 1903 на сторінках цього ви­да­н­ня з німецькомов. пере­кладами оповідань Марка Вовчка «Два сини» та «Максим Гримач» ви­ступила вже ві­дома на той час укр. письмен­ниця О. Кобилянська. До пере­кладів вона написала перед­мову під на­звою «Марко Вовчок та її оповіда­н­ня», в якій озна­йомила читачів із жи­т­тям і творчістю письмен­ниці, від­значила її велику роль в історії укр. літ-ри. Крім творів Марка Вовчка, О. Кобилянська пере­клала нім. мовою оповіда­н­ня й новели В. Стефаника «Сама-саміська», «Катруся», «Лист», Леся Мартовича «Мужицька смерть», Н. Кобринської «Чудовище», Олени Пчілки «Солов­йовий спів», Лесі Українки «Голосні струни» тощо. Її пере­клади творів укр. письмен­ників, як за­значає Я. Погребен­ник, «допомогли німецьким читачам від­крити для себе нових, неві­домих авторів, сприйняти нові ідеї оригінальної літератури». О. Кобилянська під­тримувала творчі контакти з нім. письмен­никами, видавцями, редакторами, зокрема з Л. Якобовським, Ґ. Адамом та ін., її багато публікували на сторінках нім. періодики.

Особливу роль в історії укр.-нім. літ. звʼязків кін. 19 — поч. 20 ст. ві­діграла наук. й пере­кладац. діяльність письмен­ника, публіциста, літературо­знавця І. Франка. Літ. роз­виток в Україні І. Франко повсякчас роз­глядав на тлі явищ ін. літ-р, перед­усім тих, з якими укр. письменство мало реальний звʼязок — рос., польс., нім. тощо. Добре володіючи нім. мовою, І. Франко по­стійно ви­ступав зі ста­т­тями про укр. літературу в нім. пресі. Він активно листувався нім. мовою з пере­кладачами його творів, редакторами та видавцями німецькомов. газет і журналів, зокрема гол. ред. «Ruthenische Revue» Р. Сембратовичем, а також В. Яґичем, О. Рошкевич. І. Франко написав низку оповідань нім. мовою («Вівчар», «Острий-преострий староста», «Історія однієї конфіскати», «Роз­бійник і піп», «Із галицької Книги Битія», «Терен у нозі» та ін.). Його пере­клади нім. мовою нар. укр. пісень і віршових творів Т. Шевченка від­значаються високою майстерністю. Особливий інте­рес ученого викликали пере­клади творів Т. Шевченка нім. мовою. Від­значаючи не завжди високий рівень окремих пере­кладів, що друкували в тогочас. періодиці, І. Франко як рецензент в одній зі своїх статей писав: «Не­звичайна простота вислову, його мальовничість та натуральність ваблять пере­кладача, але заразом доводять його до роз­пачу, коли він хоче своїм пере­кладом пере­дати не лише механічно значе­н­ня українських віршів, але хоч при­близно українську мелодійність, враже­н­ня, яке робить оригінал». 1879–80 І. Франко у серії «Дрібна бібліотека» опублікував збірку пере­кладів українською мовою «Думи і пісні най­знатніших європейсь­ких поетів», до якої уві­йшли 18 пое­зій з нім., англ. та рос. літ-р, серед них кілька віршів Г. Гайне та ін. зразки нім. лірики. У його пере­кладах широко пред­ставлена література кін. 18–19 ст., зокрема німецькомовна (Й. Ґете, Ф. Шіл­лер, Ґ. Лес­сінґ, Г. Гайне, Н. Ленау, К. Мейєр, Д. фон Мілієнкрон та ін.). І. Франко не обмежувався лише пере­кладами, а у вступ. ста­т­тях подавав біогр. дані нім. письмен­ників, характеристики їхнього світо­гляду, висловлював свої по­гляди з багатьох питань су­спільно-політ. та істор.-літ. характеру. 1882 у Львові у видавництві «Світ» ви­йшов друком пере­клад І. Франка українською мовою 1-ї ч. «Фауста» Й. Ґете, до якого він написав також 2 перед­мови. У 1-й ред. він охарактеризував значе­н­ня цього твору для політ.-культур. й літ. від­родже­н­ня Н., а в 2-й глибоко пере­йнявся роз­думами Й. Ґете щодо майбутнього Н. і всього світу. Його пере­клад 3-го акту 2-ї ч. під на­звою «Гелена і Фавст» був опубл. в «Літературно-науковому віснику» (Л., 1899, кн. 10; окреме вид. — Л., 1899). Серед пере­кладених І. Франком творів Й. Ґете українською мовою опубл. вірші «Прометей», «Пере­міна рослин» (обидва — 1879), «Бог і баядера» (1882), «Рибак» (1912), «Наречена з Корінфа» (1932), поема «Герман і Доротея» (1917). І. Франко видав 1913 у Львові кн. «Най­старіші памʼятки німецької поезії ІХ–ХІ вв.» (зі своїми «Вступними увагами» й поясне­н­нями). Він був не лише пере­кладачем творів Й. Ґете, але й дослідником його творчості, знавцем крит. праць про нім. письмен­ника. 1827 укр. письмен­ник П. Гулак-Артемовський на­друкував на сторінках моск. ж. «Вестник Европы» свій пере­клад українською мовою балади Й. Ґете «Рибак» (1778) під заголовком «Рибалка». Ця балада, так само як і його «Лісовий цар» (1782), уже дещо від­даляється від простоти композиції нар.-пісен. стилю, але зберігає заг. лірич. характер, її тематика почерпнута з фольклору, однак викори­стана для вираже­н­ня сучас., романтично забарвленого від­чу­т­тя природи. Багато пере­кладів з нім. поезії, зокрема з Г. Гайне, у за­значений період зробили І. Нечуй-Левицький, П. Грабовський, Леся Українка, Ю. Федькович та ін. Остан­ньому належать пере­клади 4-х балад Г. Гайне «Проща до Кевляру», «Валтасар», «Лорелея», «У тебе алмази і перли». Також він пере­кладав твори Й. Ґете, Ф. Шіл­лера, Л. Уланда тощо. 1865 видав у Чернівцях зб. поезій «Gedichte von J. Fed­kowicz» («Вірші Ю. Федьковича»), яка отримала високу оцінку І. Франка, схвальні від­гуки австр. преси. До поет. доробку письмен­ника належать також пере­клади нім. мовою укр. нар. пісень. Важливе місце в пере­кладах Лесі Українки за­ймали ліричні пісні Г. Гайне. 1892 у Львові ви­йшла зб. пере­кладів Лесі Українки і М. Славинського з «Buch der Lieder» («Книга пісень») Г. Гайне. Того ж року І. Франко видав збірку своїх пере­кладів, до якої уві­йшли вірші нім. поета та його поема «Deutschland» («Німеч­чина»). 1895 у Львові в серії «Дрібна бібліотека» ви­йшла зб. пере­кладів П. Грабовського «З чужого поля», де були вміщені також пере­клади з Г. Гайне. 1961 у Н. на­друковано пере­клад нім. мовою роману І. Багряного «Тигролови». 1970 у Гамбурзі опубл. нім. мовою роман «Собор» О. Гончара у пере­кладі укр. письмен­ника-емі­гранта І. Костецького разом із дружиною, нім. письмен­ницею Е. Котмайєр. 1976 у Берліні на­друковано німецькомов. пере­клад роману «Прапороносці», 1985 — «Твоя зоря» О. Гончара. 2009 у Києві зʼявився пере­клад нім. мовою М. Остгайм-Дзерович роману «Жовтий князь» Василя Барки. 1997 у Н. ви­йшла зб. проз. творів В. Шевчука «Місцева зозулька з ластівʼячого гнізда» в пере­кладі А.-Г. Горбач. Здійснено ви­да­н­ня нім. мовою низки творів Ю. Андруховича в пере­кладах С. Штьор, С. Онуфрів, М. Поляка, А. Воль­дана, А.-Г. Горбач. Нім. мовою опубл. чимало творів С. Жа­дана у пере­кладах Ю. Дуркота і С. Штьор. 1997 у Києві нім. меценатами Д. Кар­ренберґом і Т. Куштевською спільно з НСПУ засн. Німецько-українську премію ім. О. Гончара Між­народну, метою якої є під­тримка екс­перим.-інтелектуал. напряму в творчості молодих укр. письмен­ників.

У 1990-х рр. зʼявилася низка праць укр. науковців, у яких висвітлено окремі аспекти історії укр.-нім. літ. звʼязків 19 — поч. 20 ст. (Н. Грицюта, Я. Погребен­ник, М. Зимомря, В. Полєк, Б. Ступарик, Є. Прісовський та ін.). Вагомий внесок у роз­робку цієї теми зробила ві­дома вчена-літературо­знавець, пере­кладачка Я. Погребен­ник — дослідниця творчості Т. Шевченка в нім. пере­кладах, творчості О. Кобилянської нім. мовою, зокрема її твор. контактів з нім. видавцями й редакторами. Процес входже­н­ня укр. літ-ри в німецькомов. про­стір на матеріалі худож. спадщини В. Вин­ниченка, Г. Косинки, Б. Лепкого, Олександра Олеся, Миколи Хвильового, О. Грицая у 1910–30-х рр. від­ображено в працях Я. Лопушанського. У сучас. пере­кладо­знавстві роль пере­кладів укр. класич. прози в роз­витку літ. взаємин укр. й нім. народів досліджує О. Матвіїшин, яка зʼясувала осн. стиліст. особливості німецькомов. пере­кладів ві­домих пере­кладачів укр. худож. слова В. Горошовського, О. Кобилянської та ін. Окремі пита­н­ня рецепції худож. спадщини Т. Шевченка в німецькомов. культур. середовищі досліджують М. Зимомря й І. Зимомря, зокрема аналізують інтер­претац. оцінки таких нім. рецепієнтів, як Я.-П. Йор­дан, Г.-Л. Цунк, Й.-Ґ. Обріст. Пита­н­ням історії укр.-нім. худож. пере­кладу від серед. 19 ст. до серед. 2010-х рр. присвяч. праця М. Іваницької «Особистість пере­кладача в українсько-німецьких літературних взаєминах» (Чц., 2015), у якій висвітлено роль особистості пере­кладача як чин­ника між­літ. взаємин. Зверне­н­ня до істор. контекс­ту звʼязків укр. й нім. народів у сфері літ-ри, ви­вче­н­ня питань взаєм. озна­йомле­н­ня зі зразками худож. слова, публіцистики, фольклору, їхнього інтер­претац. ро­зумі­н­ня, пере­кла­да­н­ня й осмисле­н­ня створює під­ґрунтя для подальшого збагаче­н­ня традицій укр.-нім. культур. спів­праці.

Літ.: Франко І. Шевченко в німецькім одязі // ЛНВ. 1904. Т. 27, кн. 8; Кобилян­ська О. Ви­брані твори: В 3 т. Т. 3. К., 1952; Франко І. Твори: В 20 т. Т. 17. К., 1955; Мар­ко Вовчок. Твори: В 6 т. Т. 6. К., 1956; Зо­­сенко О. Марко Вовчок і зарубіжні літератури. К., 1959; Журавська І. Леся Україн­ка та зарубіжні літератури. К., 1963; По­­гребен­ник Я. Карл Еміль Францоз як дослідник і популяризатор Шевченка // РЛ. 1969. № 4; Її ж. Листи Юлії Віргінії — пере­кладачки творів Т. Шевченка // Арх. України. 1969. № 4; Її ж. З історії пере­кла­да­н­ня Т. Г. Шевченка німецькою мовою // Там само. 1971. № 2; Її ж. Шевченко ні­­мецькою мовою. К., 1973; Рудницький Л. Іван Франко і німецька література. Мюн­хен, 1974; Гуць Г. Є. Юрій Федькович і західноєвропейська література. К., 1985; Попов В. Ж. З історії українсько-ав­стрійських культурних звʼязків (60–80-ті роки ХІХ ст.) // Між­нар. звʼязки України: наук. пошуки і знахідки. К., 1991. Вип. 1; По­­гре­бен­ник Я. М. Іван Франко в українсько-німецьких літературних взаєминах. К., 1998; Полєк В., Ступарик Б. Сторінки українсько-німецьких історико-культурних взаємин. Ів.-Ф., 1999; M. Zymomrja. Deutschland und Ukraine: Durch die Ab­ris­­se zur Wechselseitigkeit von Kulturen. Fürth, 1999; Лопушанський Я. М. Рецепція української літератури в німецькомовному світі (перша половина ХХ ст.). К., 2000; Прісовський Є. Про типологічну спорідненість поем Шевченка «Сон», «Кавказ» та А. Міцкевича «Поминки» й Г. Гейне «Німеч­чина» // Зб. пр. 33-ї наук. Шевченк. конф. Чк., 2001; Погребен­ник Я. Німецькомовний контекст творчості О. Кобилянської. Чц., 2005; Матвії­шин О. М. Українська проза початку ХХ столі­т­тя в пере­кладах німецькою мо­­вою: лінгвокультурний вимір. К., 2011; Брицький П. П., Бочан П. О. Німці, французи і англійці про Україну та український народ у ХVІІІ–ХІХ столі­т­тях. Чц., 2011; Зимомря М., Зимомря І. Рецепція поетичної спадщини Тараса Шевченка в ні­­­мецькомовному культурному просторі // СіЧ. 2013. № 7.

Н. В. Кривець

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю