Німецька мова

Визначення і загальна характеристика

НІМЕ́ЦЬКА МОВА — мова, що належить до західної групи германських мов індоєвропейської мовної сімʼї. Офіційна мова Німеч­чини, Австрії та Швейцарії; одна з мов між­держ. спілкува­н­ня в ЄС. Поширена також у країнах з нім. діаспорою (США, Бразилія, Австралія, Італія, Румунія, РФ, Україна, Угорщина, Казах­стан). В історії становле­н­ня Н. м. виділяють кілька періодів: 750–1050 — давньоверх­ньонім. мова (найважливіша памʼятка — «Hilde­brandslied» / «Пісня про Гільде­бранда»); 1050–1350 — середньоверх­ньонім. мова (героїч. епос «Nibelungenlied» / «Пісня про Нібелунґів»; твори Гартмана фон Ауе, Ґотфріда Страсбурзького, Вальтера фон дер Фоґелвайде); 1350–1650 — ран­ньоверх­ньонім. мова; від 1650 — нововерх­ньонім. мова (сучасна Н. м.).

Індоєвроп. племена бл. 3000–2500 рр. до н. е. заселили Пн. Європи, де по­стали племін­ні мови германців. Н. м. мала риси єдиної праоснови, а процес її формува­н­ня спо­стерігався на рівні конвергенції низки зх.-герман. діалектів. У Пн. Галії на­прикінці 5 ст. створ. двомовне держ. утворе­н­ня Меровінґів. Під владою франків у межах держави Меровінґів і Каролінґів від­булося обʼ­єд­на­н­ня зх.-герман. племен (франків, алеманів, баюварів, турингів, хат­тів); у серед. 4 ст., за свідче­н­ням візант. історика готського походже­н­ня Йор­дана, утворився між­племін. союз, до якого уві­йшли, зокрема, сармати й готи на чолі з Германаріхом. Найдавніша літ. памʼятка герман. мов — пере­клад Євангелій, здійснений з грец. на готську мову творцем готського письма єпис­копом Вульфілою. Пере­селе­н­ня саксів у 4–5 ст. з узбереж­жя Пн. моря до р-нів між р. Везер і Рейн створило перед­умови для становле­н­ня староверх­ньонім. мови як мови нім. народності. Ермінони (алемани, баювари) в 1 ст. н. е. пере­містилися з басейну р. Ельба на Пд. Німеч­чини, ставши носіями пд.-нім. діалектів. Ос­нова нижніх нім. діалектів — давньосаксонський, що зберіг свій архетип і уник впливу франк. діалектів. Поня­т­тям «другий зсув приголосних» по­значають пере­будову системи дзвінких і глухих прорив. приголосних, що від­булася в давньоверх­ньонім. мові (6–8 ст. н. е.), в першу чергу, в пд.-нім. (баварський, алеманський) діалектах.

Характеризується пере­ходом глухих проривних p, t, k у сильні глухі спіранти ff, zz, hh (у позиції після голосного) або в глухі африкати pf, ts, kh (перед голосним); дзвінких проривних b, d, g — у глухі проривні p, t, k (d > t зберігся в сучас. Н. м., а b > p, g > k характерні для пд.-нім. діалектів). У період правлі­н­ня Карла Великого (800–814) племена саксів, які заселяли тер. між нижнім Рейном і Ельбою, за­знали насильниц. християнізації. Це спри­чинило пошире­н­ня латинсь­кої мови, що набула статусу мови науки. Роз­пад франк. імперії («Страс­бурґські клятви» 842, Верден. договір 843) по­жвавив по­ступ до етніч. та мовної єд­ності герман. племен, що стала виразною на­прикінці 10 — на поч. 11 ст. (поема «Annolied» / «Пісня Анно», 1077–81). Від­тоді поня­т­тя «diutisk» — символічна ознака спільності носіїв Н. м. Уперше слово «deutsch» у лат. формі «theudische» зга­дано в листі нунція Ґреґора папі Андріану І (768) та віршов. Євангелії Отфріда Вайсенбургського (863–870). У 12–13 ст. помітною стала тенденція до утворе­н­ня діалект. форм мови на пд.-зх. основі.

У 13–14 ст. лат. мова почала по­ступово втрачати панівні позиції на користь вжива­н­ня Н. м., зокрема в офіц.-діловій сфері. Нім. говірки на Сх. від Ельби, що взаємодіяли з пд.-нім. літ. традицією, стали під­ґрунтям Н. м. Її становлен­ню сприяла Реформація (див. Лютеранство), зокрема, пере­клад Н. м. Біблії (1522; 1534) — унікал. творчого досягне­н­ня М. Лютера, що стало вершин. актом утвердже­н­ня літ. мови. Вона спонукала до інтенсив. роз­будови нім. письменства в 17–19 ст. (Й.-К. Ґот­тшед, Ґ.-Е. Лес­сінґ, Г. Гайне, Й.-Ґ. Гердер, Й.-В. Ґете, Ф. Шіл­лер). Вагому роль у становлен­ні нім. літ. мови ві­діграли пере­кладозн. школи (Й.-Я. Брайтінґер, К.-М. Ві­ланд, Й.-Г. Фосс, Й.-К. Ґот­т­шед, Й.-Ґ. Гердер, А.-В. Шлеґель, Ф. Шлайєрмахер, Я. і В. Ґрімм, В. фон Гумбольдт). На­прикінці 18 ст. нормалізовано грамат. систему літ. мови та її орфо­графію; Й.-К. Аделунґ уклав «Grammatisch-kritisches Wörterbuch der hochdeu­tschen Mundart» («Граматично-кри­тичний словник високоніме­цького діалекту», 1774–86), брати Ґрімм роз­почали створе­н­ня «Deu­tsches Wörterbuch» («Німецький словник», 1852; обидва — Ляйпциґ), який завершено лише 1961.

Процес обʼ­єд­на­н­ня нім. земель (1870) за актив. участі О. фон Бісмарка зміцнив тенденцію іден­тифікації Н. м. як літературної. Н. м. використовує лат. абетку з додатк. буквами ä, ö, ü, ß. До 1941 за­стосовували готичне письмо. Імен­ники пишуть з великої літери.

Нім. фонетика та фонологія має кілька стандарт. варіантів; кожен із них має певні особливості. Сис­тема голосних складається з 15-ти довгих і коротких фонем-монофтонгів, 3-х низхідних дифтонгів; у системі приголосних — 23 фонеми. Глухі проривні p, t, k вимовляються з аспірацією перед наголошеним голосним і в кінці слова після наголошеного голосного. Пере­важною є увулярна артикуляція R. Наголос в Н. м. динамічний, закріплений за кореневим (першим) складом (винятки стосуються запозичень). Довгота голосних — фонологічна. Своєрідність Н. м. — наявність умлаута як істор. фонем. чергува­н­ня в формах множини імен­ників, дієслів. формах і словотворі.

Н. м. належить до мов флектив. типу. У Н. м. — 2 артиклі (означений, нео­значений). Для імен­ника характерні категорії роду (чоловічий, жіночий і середній), від­мінка (називний, родовий, давальний і знахідний) і числа (однина і множина); для прикметника — 2 форми: не­змін­на коротка і повна, що має сильне, слабке і змішане від­мінюва­н­ня. Дієслова поділяють на сильні (ос­нову претерита й діє­прикметника II утворюють за допомогою істор. чергува­н­ня голосного — аблаута) та слабкі (основу претерита утворюють від основи інфінітива за допомогою суфікса -(e)t, основу діє­прикметника II — за допомогою циркумфікса ge-...-(e)t). Характерна особливість Н. м. — наявність дієслів з наголошуваними від­окремлюваними префіксами. Дієслово змінюється за числами та особами. Його аналіт. форми утворюють з викори­ста­н­ням допоміж. дієслів haben «мати», sein «бути», werden «ставати» і невід­мінюваних форм дієслова. Система часів охоплює презенс, претерітум, перфект, плюсквамперфект, футурум I і мало­вживаний футурум II. Категорія стану пред­ставлена активом і пасивом (пасив дії та стану), категорія способу — індикативом, імперативом і конʼюнкти­вом (умов. спосіб).

Для Н. м. характерне слово­скла­да­н­ня. У речен­ні обовʼязковою є наявність під­мета і присудка; порядок слів — фіксований. На­прикінці 18 — на поч. 19 ст. еталон. нім. вимовою вважали саксонську, що пояснюється знач. впливом саксон. діячів мистецтва й науки на нім. культуру. Вимову вперше кодифікував Т. Зібс у праці «Deutsche Bühnen­aussprache» / «Сценічна вимова» (Берлін; Кельн; Ляйпциґ, 1898). У 2007 в Німеч­чині набув чин­но­сті остаточ. варіант закону про реформу нім. правопису, ухвалену 1996 у Відні під час зу­стрічі міністрів освіти німецькомов. країн. Реформа скасувала 87 з 212 правил орфо­графії, спростивши письмову мову.

Н. м. в Австрії від­різняється деякими особливостями фонет. зву­ча­н­ня (від­сутність аспірації в початкових p-, t-, k-, специфічна артикуляція дифтонгів), морфології (роз­біжність у грамат. роді імен­ників та утворен­ні множини), лексики (напр., Sonnabend замість нім. Samstag «субота» тощо). Серед характер. рис швейцар. варіанта Н. м. — специфічна вимова дифтонгів; слабка аспірація початкових p-, t-, k-; глуха вимова s у початк. та інтервокал. позиціях; своєрідність керува­н­ня дієслів; вжива­н­ня при­ймен­ників; наявність гельвецизмів — слів, що не мають етимол. від­повід­ності в нім. літ. мові.

Німецькомов. про­стір — з урахува­н­ням публікації нім. мовою праць П.-Й. Шафарика, Йор­дана, Ф.-М. Боденштедта, Ґ. Адама, К. –Е. Францоза, Ю. Вірґінії — ві­ді­грав сут­тєву роль у процесі кодифікації української мови, утвердже­н­ня її як субʼєкт. величини в 1-й пол. 19 ст. У ви­вче­н­ня ключових питань германістики як науки, зокрема Н. м., поміт. внесок належить ученим України (Б. Задорожний, І. Гузар, І. Шаровольський, Ю. Жлуктенко, Д. Затонський, Т. Яворсь­ка, Я. Погребен­ник, Л. Прокопова, В. Таранець, В. Левицький, О. Миронов, Є. Волощук, О. Кобзар, А. Паславська, М. Іваницька, Т. Кияк, П. Рихло, Т. Гаврилів, О. Огуй, А. Науменко, Б. Максимчук, В. Сулим, О. Білоус, І. Зимомря, М. Зимомря, О. Гвоздяк, Т. Лещук) та укр. діаспори (Д. Дорошенко, Б. Лепкий, І. Мірчук, С. Смаль-Стоцький, Р. Смаль-Стоцький, З. Кузеля, Я. Рудницький, Г. Наконечна, А. -Г. Горбач, І. Качанюк-Спєх, П. Зайцев). У цьому контекс­ті особливі заслуги в налагоджен­ні укр.-нім. взаємодій належать І. Франку.

Літ.: R. Smal-Stozkyj. Die germanisch-deutschen Kultureinflüße im Spiegel der ukrainischen Sprache. Leipzig, 1942; Жирмунский В. История немецкого языка. Москва, 1956; E. Agricola, W. Fleischer, H. Protze. Die deutsche Sprache. Bd. 1–2. Leipzig, 1969; W. Bublyk. Geschichte der deutschen Sprache. Кyjiw, 1983; M. Zymo­mrya. Zur Erkenntnis von der Kontinuität der wechselseitigkeit von kulturellen Wer­tungen // M. Zymomrya. Deutschland und Ukraine: durch die Abrisse zur Wechsel­seitigkeit von Kulturen. Fürth; Lwiw, 1999; Левицький В. В. Основи германістики. В., 2006; A. Paslawska. Deutsche Sprache in der Ukraine: Kontinuität und Entwick­lungen // Deutsche Sprache in der Ukra­ine: Kontinuitätund Entwicklungen. Lwiw, 2016; M. Zymomrya, W. Yurosch, J. Fysch­tyk. Aktivitäten für den deutsch-ukraini­schen Dialog: Gegenwart und Zukunft. Lwiw, 2020.

М. І. Зимомря, І. М. Зимомря

Завантажити статтю