Новий рік

Визначення і загальна характеристика

НОВИ́Й РІК — традиційне календарне свято. Новорічна святковість українців сформувалася на основі історичних джерел, серед них головні:

• авто­хтон­ні звичаї та обряди словʼянського язичницького свята зимового сонце­стоя­н­ня — «керечуна»; 
• давні язичницькі традиції березневого Нового року; 
• християнська обрядовість; 
• загальноєвропейські традиції першовесняного Нового року. 

У давніх українців, як і в багатьох землеробських народів Європи, рік роз­починався навесні. Після прийня­т­тя християнства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадського року стало 1 вересня. Згідно з офіційними документами, від кінця 14 ст. на українських землях започаткували традицію зу­стрічі Нового року 1 січня, хоча в народі вона прищепилася значно пізніше. У фе­одальних містах прихід календарного Нового року урочисто зу­стрічали цехові ремісники. На святкових сходках вони під­водили під­сумки минулого року, обирали нового цехмістра, посвячували в під­майстри й майстри. Свято Нового року ві­ді­гравало важливу роль в організації внутрішнього су­спільного і господарського року Запорозької Січі. За давнім козацьким звичаєм 1 січня, як і на Великдень чи 1 жовтня (Покрова), проводили загальновійськові ради для вибору старшини, причому новорічну раду вважали обовʼязковою, а дві інші скликали лише в разі потреби.

Серед українського селянства до початку 20 ст. зберігалися новорічні звичаї змішаного язичницько-християнського походже­н­ня. Так, новорічні свята вважали чарівним часом, коли пробуджувалася та ставала небезпечною усіляка нечиста сила. Вірили, що на святах присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявле­н­ня про те, що в новорічну ніч від­кривається небо, і в Бога можна по­просити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочено пере­кази про палахкоті­н­ня грошей та скарбів. Тривалий час вірили в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року. На цьому ґрунті сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеже­н­ня, у яких яскраво від­бився міфологічний світо­гляд хлібороба, його не­впевненість у завтрашньому дні, страх перед стихійними силами природи. 

Традиційна новорічна обрядовість українців — ціла низка зимових свят, серед яких виділяють період 12-дення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хреще­н­ня). Навколо цих дат церковного та громадянського календаря складався над­звичайно багатий комплекс звичаєвості. Остан­ній день старого і перший день нового року українці від­значали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На від­міну від Різдва і Хреще­н­ня ці дні не мали важливого значе­н­ня в релігійному календарі, тож у їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.

Щедрий вечір

Вечір напередодні Нового року в народі називали щедрим, або багатим, що повʼязано з традицією готувати багатий святковий стіл, на якому пере­важали скоромні страви. На Поліс­сі готували другу кутю, тому сам вечір називали «щедра кутя». До святкового меню входили також пироги з сиром, мʼясом та іншою начинкою, вареники із сметаною, гречані млинці, книші, смажене порося, ковбаси, шлунок. Усі ці страви були традиційні для новорічного столу українців. Під Новий рік у селянських господарствах виконували дії магічно-виробничого при­значе­н­ня. Так, було заведено в цей день при­вчати до роботи молодих коней і волів, їх уперше запрягали. У деяких місцевостях «на Маланки» ловили горобців і спалювали їх у вогні. Попіл, що лишався, разом з насі­н­ням навесні кидали в землю, сподіваючись таким чином захистити поля від птахів. Українцям, як й іншим європейським народам, ві­домий обряд «ляка­н­ня дерев»: господар під­ходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: «Як уродиш — не зрубаю, як не вродиш — зрубаю» — і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. На Бойківщині під Новий рік, як і напередодні Різдва, ходили до річки або колодязя обмивати обрядовий хліб — «керечун». Потім його приносили додому і котили по простеленому полотні від порога до стола, сподіваючись ви­значити долю кожного члена сімʼї. Одну частину роз­різаного «керечуна» зʼїдали, другу — давали худобі, третю — залишали до дня, коли вперше їхали в поле орати. 

Побутувало багато новорічних прикмет і ворожінь (див. Ворожі­н­ня). Так, на Полтавщині в новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з Пів­дня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з Пів­ночі — на озимину. Тієї ж ночі намагалися ді­знатися, які зернові культури будуть найбільш урожайними на­ступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали дівочі ворожі­н­ня про майбутню долю. При­ступаючи до них, дівчата за­звичай намагалися від­повісти на пита­н­ня: чекати в Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб — то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. Новорічні ворожі­н­ня поділяють на індивідуальні та колективні. Причому остан­ні порівняно швидше втратили своє магічне значе­н­ня і стали веселою традиційною роз­вагою.

Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрува­н­ня — давній народний звичай церемоніальних обходів хат з побажа­н­нями щастя членам сімʼї, щедрого врожаю і при­множе­н­ня худоби. Поділ на щедрівки, новорічні пісні й колядки досить умовний. Більшість дослідників уважають їх єдиним за своїми художніми і функціональними особливостями фольклорним жанром, що створювався на базі спільної аграрної традиції. Головна ознака новорічного щедрува­н­ня полягає в тому, що цей обряд (на від­міну від колядува­н­ня) значно менше за­знав впливу церковної ідеології і більш цілісно зберіг дохристиянські риси. Показові в цьому плані календарні обходи за участі масок (див. Маска) — «Коза» і «Маланка», що мали свій характерний обрядовий сценарій, драматичний, пісен­ний, музичний репертуар, певну територію побутува­н­ня.

Обряд «Коза»

Різдвяно-новорічний обряд «Коза» типовий перед­усім для зони Поліс­ся (як української, так і білоруської), де були зафіксовані найдавніші й найбільш роз­горнуті його варіанти. Обряд цікавий як релікт синкретичного фольклорного дійства, в якому водночас зливалися магія, спів, музика, драматичні, ігрові, хорео­графічні елементи. Його ядро становила календарна пісня «Го-го-го коза» із сюжетно повʼязаним і синхронізованим у часі танцем-пантомімою ряджених виконавців. До прийня­т­тя християнства цей обрядовий комплекс, вірогідно, входив у систему міфологічних уявлень і язичницьких церемоній, повʼязаних з початком весняного Нового року (звідси — мотив «ярої кози»). Важлива громадська функція ряджених колядників полягала в тому, щоб ро­зі­грати традиційну святкову ви­ставу в кожній хаті, що за повірʼями обіцяло господарям щастя і добробут. Центральним моментом сакрального дійства був танок «кози», її «вмира­н­ня» і «воскресі­н­ня», що символізувало циклічний круговорот часу, прихід Нового року і від­родже­н­ня природи. Аграрно-магічну спрямованість обходів з «козою» яскраво роз­крито в текс­ті пісні, де в гіперболізованих образах по­дано картину майбутнього щедрого врожаю («Де коза ходить, там жито родить», «Де коза ногою, там жито копою», «Де коза рогом, там жито стогом»). На остан­ній стадії свого існува­н­ня обряд «Коза» втратив первісну магічну функцію та транс­формувався в народну ви­ставу пародійно-гумористичного плану. Архаїчний сюжет драматичного дійства все більше від­ходив від свого пісен­ного аналога, доповнювався новими епізодами й мізансценами, внаслідок чого роз­ширювалося й коло традиційних персонажів рядже­н­ня. Так, поруч з основною зооморфною маскою в ритуальному обході ви­ступали: «дід», «баба», «журавель», «кінь», «єврей», «циган», «лікар», «козаки», «гончарі», «юристи» тощо. Вітаючи господарів зі святом, масковані парубки ро­зігрували гумористичні сценки: «сварки діда і баби», «дої­н­ня кози», «лікува­н­ня кози», «продаж кози на ярмарку» тощо. Деякі з цих сюжетів стали складовою частиною й українського різдвяного вертепу (як лялькового, так і у виконан­ні живих акторів).

Обряд «Маланка»

Пере­житки язичницької архаїки законсервував у собі й карнавальний новорічний обряд «Маланка» («Меланка»). Своєю на­звою він зобовʼязаний св. Меланії, день якої, згідно з церковним календарем, від­значають 31 грудня (13 січня за григоріанським календарем). У недалекому минулому цей звичай був роз­по­всюджений на значних теренах — від Карпат до Слобожанщини. Основне історичне ядро цієї території, очевидно, складали придністровські землі Поді­л­ля, Галичини, Буковини, ві­домі своєю давньою аграрною культурою ще з доби неоліту. У Карпато-Придністровському регіоні за традицією роль головного обрядового персонажа — «Маланки» виконував хлопець, пере­одягнений у жіночий народний костюм. Усі інші ролі також виконували парубки. На Подні­провʼї та Лів­обережній Україні давній чоловічий привілей у щедруван­ні втратив силу, тому ритуальні обходи здійснювали тут спільно обидві статеві групи молоді (або ж у них брали участь самі дівчата чи діти). 

Походже­н­ня обрядодійства «Маланка» ви­вчено ще недо­статньо, його джерела, як і джерела обряду «Коза», сягають глибин­них пластів язичницької ідеології словʼян. Первісна функція святкових церемоній — заклинально-магічна: за допомогою слова, пісні, танців, певних церемоній члени сільської територіальної громади намагалися забезпечити врожай, здоровʼя, добробут кожної сімʼї у Новому році. Характерні з цього по­гляду символічні дії ряджених: оранка по снігу, імітація сія­н­ня і молотьби, танці-стрибки на току тощо. Вважають, що за фольклорними персонажами Маланки та Василя приховані міфологічні образи давніх словʼянських божеств — Макоші й Велеса. 

Уже в 19 ст. цей обряд сут­тєво транс­формувався і пере­творився на святкову роз­вагу, своєрідний сільський карнавал, провід­ну роль у якому ві­ді­гравали шлюбні мотиви (пере­одягнені хлопці від­відували насамперед двори, де були дівчата на ви­дан­ні). Під вікнами хат обовʼязково виконували пісню про Маланку-Подністрянку — молоду господиню, яка в одних варіантах випасала качурів або коней, у других — «шовки пряла», у третіх — «біль білила» тощо. За­йшовши до хати, травестована «Маланка», згідно з законом карнавальної інверсії, зображувала господиню, що все робить не до ладу. Карикатурно-гротескний порт­рет «гулящої та ледачої молодиці» слугував немовби попередже­н­ням для дівчат, які стояли на порозі по­дружнього життя. Таким чином в ігровій формі учасники рядже­н­ня по-своєму утверджували норми народної моралі, виконували певну етнопедагогічну функцію. Логічним продовже­н­ням карнавальних обходів з «Маланкою» були загальносільські новорічні ритуали в день св. Василія (Василя). Ві­домі у пів­ден­но-західних ра­йонах України під на­звами «сход», «пляс», «джок», «данець», вони проходили за­звичай на схрещен­ні доріг, де ще в дохристиянські часи від­бувалися різноманітні колективні церемонії. У ролі організаторів таких заходів ви­ступали обʼ­єд­на­н­ня молодих чоловіків — парубочі громади, а їхній лідер («береза», «калфа») виконував функції громадського роз­порядника й церемоніймейстера. Специфіка новорічного «сходу» полягала в тому, що парубки приходили в масках, зокрема це надавало танцям особливого карнавального колориту.

Як складова частина новорічного свята Маланки-Василя в окремих селах Прикарпа­т­тя, Поді­л­ля, Пів­нічної Буковини до наших днів збереглися турніри ряджених з боротьби, що носили характер загальносільського публічного видовища. Повʼязані з культом родючості й померлих, ритуальні агони (змага­н­ня) сягають своїми корі­н­нями первісного су­спільства. Нині, як і колись, у них беруть участь ряджені парубки з «кутових» територіальних груп, що суперничають між собою. Від кожної з них у турнірі пред­ставлена одна або кілька масок. Зберігається звичай, за яким «маланкарі», що програли, повин­ні пригостити пере­можців, які отримують право провести в себе загальносільські святкові танці. Після викона­н­ня всіх ритуальних обовʼязків учасники обходів з масками повин­ні були скупатися в освяченій проточній воді на Водохреще. За повірʼям, це мало захистити їх та запобігти від спілкува­н­ня з нечи­стою силою.

Інші новорічні звичаї

Обряди «Коза» і «Маланка» — головні, але далеко не єдині форми по­здоровчих новорiчних обході в Україні. Так, на Чернігівщині та Пів­нічній Київщинi до поч. 20 ст. мав мiсце своєрiдний театралізований звичай проводів старого i зу­стрічі Нового року. Увечерi 31 грудня з парубками-щедрiвниками ходили «Старий рiк» i «Новий рiк». Першого одягали, під­мостивши горб, як діда-жебрака — у дiрявий вивернутий кожух, обвішували вʼязанками цибулi й бляшанками. Роль Нового року виконував гарний парубок у святковому народному вбран­нi, прикрашений квiтами й рiзнокольорними стрiчками. У кожний хаті, куди заходили рядженi, вiдбувалася характерна сценка. Спочатку за стiл садовили «дiда» i з ним проводжали старий рiк, потiм з жартами i штурханами «дiда» виганяли з-за столу i на його місце з великими почестями садовили «Новий рiк». Українцi намагалися зустріти Новий рiк якомога веселіше, уникаючи сварок i всього не­приємного, вірили, що це захистить вiд нещасть протягом року. Увечерi на «Маланки» у селах практикувалися жартівливі крадіжки речей, господарського інвентарю, худоби тощо. Все за­бране повертали господарям, але для цього їм необхідно було заплатити викуп, тобто пригостити. У деяких місцевостях iгровi крадiжки з двору дiвчини вважали прикметою майбутнього свата­н­ня. Подекуди засилали сватiв 31 грудня або 1 сiчня, що, за повiрʼями, мало забезпечити щасливе родин­не життя.

З днем Василя на значній території України повʼязаний звичай «полазника» (першого вiдвiдувача). Ним могли бути не лише люди, а й домашнi тварини, зокрема кiнь, пiвень, вiвця, теличка. Їх заводили в хату й вiрили, що це принесе добро людям й тваринам. Виразний аграрно-магiчний змiст мав обряд «засiва­н­ня», або «посипа­н­ня», вiдомий не лише в Українi, а й у схiдних словʼян в цiлому. Ще вдосвiта по селу ходили посипальники (хлопчики 7–14 р.). У руках вони носили торбинки або рукавицi, наповненi зерном. Заходячи до хати, посипальники здiйснювали символiчне засiв, що су­проводжувався традицiйними побажа­н­нями («На щастя, на здоровʼя, на Новий рiк. Роди жито, пшеницю, на загородi бика й телицю, на кошарi барана й ягницю, у зачiпку дiтей копицю», або «Сiю, сiю, посiваю, з Новим роком Вас вiтаю!»). Посипальникiв при­ймали як найбажаніших гостей та за­прошували сiсти до столу. Нерiдко хлопчаки наслiдували квокта­н­ня курей, а їх, жартуючи, смикали за чуба або за вуха, «щоб курчата були чубатi, вухатi й волохатi». У деяких мiсцевостях перший засiвальник повинен був обмолотити макогоном снiп жита, що стояв на покутi вiд Рiздва.

Сучасна новорічна обрядовість

Природний процес руйнува­н­ня та iсторичної транс­формацiї народної новорiчної обрядовостi українцiв значно при­скорився у 20 ст. В умовах тоталiтарного комунiстичного режиму її ототожнювали з реакційними пере­житками, послідовно пере­слiдували й викорiнювали пiд гаслами во­йовничого атеїзму, боротьби з «нацiоналiзмом» i «патрiархальщиною». У радянську добу публічно спів­ати колядки й щедрівки, ходити з рiздвяною зіркою або вертепом, влаштовувати карнавальні дійства типу «Маланка» і «Коза» було заборонено, тому на порушників накладали рiзного роду покара­н­ня. Оскільки свято Нового року було включене до календаря офiцiйних «червоних» дат радянського су­спільства, у ньому бачили насамперед альтернативу церковному Рiздву, трактували й організовували як важливий полiтичний та iдейно-виховний захiд. Лише вiд середини 1930-х рр., пiсля опублiкува­н­ня директивної стат­тi секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева, було до­зволено викори­ста­н­ня новорiчної ялинки в громадському побутi. При­близно в цей же час намiтилась тенденцiя до пере­творе­н­ня Нового року зi свята сiмейного на громадське, що зна­йшло вияв у звичаї його колективне вiдзначе­н­ня на виробництвах, в установах, закладах культури й освiти, клубах та театрах. По­ступово в побутi українцiв набули пошире­н­ня: обмiн новорiчними подарунками, вiтальними листiвками; влаштовували новорiчнi ви­стави, дитячі ранки й бали-маскаради за участі Дiда Мороза, Снiгуроньки та iнших казкових персонажiв. Пере­важно в мiстах набув пошире­н­ня ритуал запале­н­ня вогнiв новорiчної ялинки на площах i скверах як своєрiдний театралiзований пролог свята. Надмiрна полiтизацiя Нового року у радянський період виявлялася не лише в пропагандистських гаслах i заходах, а й у пере­творен­нi дитячого маскараду на «карнавал пʼятирiчок», у появi конʼюнктурних масок на зразок «стахановця», «ворошиловського стрiльця», «кон­ституцiї СРСР» тощо.

У радянській Українi двiчi (на поч. 1920-х рр. і в 1960–70-х рр.) намагалися штучно за­провадити осучасненi щедрiвки, що поетизували «грандiозні соцiалiстичні пере­творе­н­ня», але цi спроби виявилися нежит­тє­здатними. У той час, коли на рiднiй землi, де панувала комунiстична iдеологiя, традицiйнi щедрiвки вважали «небажаним» жанром фольклору, в українській дiаспорi на рiзних континентах їх цiнували як найдорожчий духовний скарб, привезений з Батькiвщини. В Українi внаслiдок того, що Церква не прийняла громадянського григорiанського календар (за­проваджений бiльшовицьким урядом 1918) й залишалася вiрною юлiанському лiточислен­ню, по­ступово сформувалася гiбридна традицiя зустрiчi старого Нового року з 13 на 14 сiчня. Саме з цим перiодом в українському селi нерiдко повʼязане додержа­н­ня давнiх народних звичаїв, зокрема сiмейних трапези, ворожi­н­ня, рядже­н­ня, щедрува­н­ня, засiва­н­ня. Нині в незалежній Україні вiдсутня будь-яка дис­кримінація щодо вияву своїх національних почут­тів, дотрима­н­ня національних звичаїв та обрядів.

В Україні від 2017 року 25 грудня набуло статусу офіційного вихідного дня (див. Вихідні та святкові дні) як дата святкува­н­ня Різдва за західноєвропейською календарною традицією, а від 2023 року більшість християнських церков в країні пере­йшла на новоюліанський календар. Це започатковує процес по­ступового від­новле­н­ня традиційної новорічної обрядовості українців, коли Різдво святкують перед Новим роком.