Маска

МА́СКА (франц. masque, від італ. màsche­ra) — спеціальна накладка зі щілинами для очей, що закриває верх­ню частину облич­чя, із зображе­н­ням будь-якої істоти (фантастичної, міфологічної, людини, тварини тощо). Ві­дома з найдавніших часів у багатьох племен і народів світу. Здавна виготовляли з під­руч. матеріалів — глини, дерева, кори, шкіри, трави тощо. Первісні люди одягали М. під час особливих ритуалів посвяче­н­ня в таїну з метою від­лякува­н­ня злих духів, що несуть хвороби й нещастя. Ритуальні М. повʼязані ще з культом духів предків, тварин і природи взагалі. Осн. при­значе­н­ня — пере­втіле­н­ня людини, яка її надягає, в зображувану істоту. За цим критерієм М. нім. етно­граф Р. Андрс й рос. антрополог і етно­граф Д. Анучин поділяли на: культурні, військ., поховал., весіл., театр., танцювальні. Ін. класифікація враховує характер зображе­н­ня: звичай., спотвореного, страхітл., карикатур. людського облич­чя; зображе­н­ня тварин; наголовники тощо. М. широко за­стосовують у медицині для запобіга­н­ня пошире­н­ня або проникне­н­ня інфекцій, що пере­даються повітряно-крапел. шляхом. Найчастіше це повʼязка на ніс і рот, виготовлена з матеріалу, що пропускає повітря, але затримує крапельки мокроти під час видиху (марля, вата, не­ткані матеріали). Їх також використовують під час спілкува­н­ня з ослабл. хворими або в період масов. пошире­н­ня грипу для захисту населе­н­ня від захворюва­н­ня. Хірург. М. — прилад або частина апарата, що накладається на облич­чя хворого під час наркозу; киснева — при­стосува­н­ня для подачі кисню під час висот. польотів, під­зем. робіт, гасін­ні пожеж тощо. Використовують М. як спец. заслону на облич­чя для захисту від чого-небудь, зокрема в різних видах спорту (сітка з дроту для захисту облич­чя під час фехтува­н­ня, для хокей. голкіперів, гравців в амер. футбол тощо). Рад. філософ і культуролог М. Бахтін під­креслював видовищну роль маски як предмета карнавал. культури. Прообрази колись ритуал. М. стали не­змін. атрибутом різних фестивалів, карнавалів, театр. ви­став (сюди можна від­нес­ти не лише театр. маски, але, власне, і грим, який теж є різновидом маски). М. називають фотогр. засіб обмеже­н­ня світла при комбінов. фото- і кіно­зніман­ні («блукаюча маска»); воск. або гіпс. зліпок з облич­чя людини. Її клали під час похова­н­ня на облич­чя померлого (бувають з дерева, глини, золота, поширені в давні часи у різних народів). У пере­нос. значен­ні — зовніш. ви­гляд, що приховує справжню сутність когось або чогось.

С. І. Ціхун

Маска народна (М. н.). Ін. назви — личина, личман, машкара, машкадра тощо. Джерела традиц. М. н. беруть початки від доби палеолiту, де наскел. живопис, примiтивна пластика, зоо­­морфнi личини, ритуал. танцi, магiчнi церемонiї утворювали єдиний синкрет. комплекс первiс. мистецтва i свiто­гляду. Замаскованих пiд тварин людей можна побачити на стiнах печери на березi р. Днiстер побл. с. Баламутiвка (нині За­ставнів. р-ну Чернів. обл., 8 тис. до н. е.), на трипiл. керамiцi (4–3 тис. до н. е.). Iстор. стiйкiсть ін­ституту ритуал. масок й повʼязаних із ним мiфол. уявлень пiдтвер­­джують глинянi маски-порт­рети носiїв катакомб. культури (2000–1500 рр. до н. е.), зооморфнi та антропоморфнi личини на предметах сакрал. мистецтва давньо­­словʼян. i давньорус. перiодiв. Перша писем. згадка про звичай рядже­н­ня у племен, які проживали на території України, очевидно, належить Геродоту (сюжет про неврiв, котрi раз на рiк пере­творювалися на вовкiв) i датується 5 ст. до н. е. З прийня­т­тям християнства обряд. маска на довгi часи стала iдеол. суперником i антиподом iкони. Тому в лiт-рi Київ. Русi й пiзнiших часiв її характеризували виключно в негатив. планi, засуджували разом з iн. атрибутами «богомерзь­­кого» поганства: гудками, бубнами, сопелями, iгрищами, скоморохами тощо. Як i всюди в Європi, в Українi робили числен­­нi спроби викорiнити «бiсiвський» звичай рядже­н­ня i маскува­н­ня, але нар. традицiї виявилися дуже стiйкими, не­зважаючи на пе­­реслiдува­н­ня з боку церк. й свiт­­ської влад. У 19–20 ст. традиц. маски українцiв повʼязанi насамперед із рiздвяно-новорiч. святами та весiллям. Окрiм того, в деяких мiсцевостях їх використовували пiд час святкува­н­ня Андрiя, Миколая, Масниці, Вели­кодня, Iвана Купала, Зелених свят та iн., брали участь в обрядах родин­но-хрестин. i поховал. («iгри при мерцi») комплексу, в осiн­ньо-зимових зi­бра­н­нях мо­­лодi – вечорницях та досвiтках. Назви учасникiв маскува­н­ня ва­­рiюються у рiзних дiалект. р-нах: «рядженi», «пере­бранi», «пере­­­биранцi», «цигани», «дiди», «жиди», «волохи», «маланкарi», «веселики» тощо. Обряд. маска не зводиться лише до накла­да­н­ня на облич­чя чи екзот. вбра­н­ня, а є цiлою системою засобiв («кодiв») пере­втiле­н­ня в iн. iстоту: образотвор., муз.-звук., пантомiч., хореогр., вербал., акцiонал. У сферi традиц.-побут. культури М. н. — обряд. символ, мiфол. рiч, iгровий персонаж, знак смiхової культури i святк. iнобу­т­тя. У М. н. україн­­цiв є вiдбиток архаїч. простоти, їх вiдрiзняє особлива гармонiя реалiзму i комiч. ґротеску. Їх виготовляли як із наявних у кожному селян. госп-вi матерiалів (дерева, шкiри, полотна, вовни, прядива, соломи, город. культур, квi­­тiв та iн.), так i з купованих (паперу, картону, срiб. фольги, матерiї та iн.). Еквiвалентом маски часто служило гримува­н­ня за допомогою сажi, борошна, буряка, а пiзнiше — жiн. косметики. Семантично вагомою для традиц. масок є кольор. трiада червоне–чорне–бiле. Причому червоний колiр виконував пере­важно захисну роль, чорний i бiлий асо­­цiювалися зi свiтом мерцiв, по­­тойбiч. (демонол.) iстот. Архаїч. шар звичаїв та уявлень аж до 20 ст. закон­спектували новорiчнi по­здоровчi обходи з масками — «Коза» i «Маланка», що мали свої терени роз­по­всюдже­н­ня, вiд­­рiзнялися складом персонажiв, драм., пiсен. i муз. репертуаром. Актив. виконавцями цих обря­­додiйств ви­ступали нео­друженi парубки, обʼ­єд­нанi в групи («пар­­тiї», «ватаги», «гурти») колядників. Святк. ритуал традиц. масок містив досить вагомий елемент iм­провiзацiї, але базувався на усному сценарiї, якого дотримувалися досить суворо. У його структурi — посвячувал. (iнiцiал.) церемонiя, процесiя масок, викона­н­ня обряд. пiснi, магiчнi акти, драм.-iгрове дiйство на подвiрʼї i в хатi, обдаровува­н­ня, заг.-весiл. танець-сход на роз­дорiж­жях, мiж­груп. змага­н­ня-агони, очище­н­ня водою та вогнем. Колядники в М. н. — провiсники весни i нового аграр. сезону, що об­умовлює присутнiсть у їхньому вбран­нi шкур тварин i рослин. атрибутiв як символiв багатства й родючостi. Сакрал.-магiчна спря­­мованiсть новорiч. масок ви­значає типовi риси їхньої поведiн­­ки — ритм. танц. хода, за­стосува­н­ня дзвiнкiв та бичiв, територіал. конкуренцiя з однолiтками, публiчне покара­н­ня (осмiя­н­ня) недолiкiв i вад односельцiв, ритуал. еротизм i без­чинства, особ­лива карнавал. мова. Одним із найпоширенiших при­йомiв створе­н­ня образу рядженого є виверта­н­ня одягу навиворiт i явна iнверсiя в його вчинках. Маски — носiї святк. (карнавал.) свободи, слова i жесту. Амбiвалентна природа колядника-рядженого виявляється в тому, що, з одного боку, вiн приносить із собою врожай, добробут i щастя, з другого — вiн порушник соц. i етич. норм, брутал. насмiшник з агресив., вульгар. вдачею. Пiд впливом християнства носi­н­ня обряд. масок у рiздвяно-новорiч. перiод вважалося великим грiхом, який треба було спокутувати, купаючись в освяч. водi на Водохреще. Осн. теми i мотиви драм. iгор святк. карнавалу українцiв (символ. вiнча­н­ня, похорон, вагiтнiсть, смерть i народже­н­ня, зображе­н­ня труд. процесiв, сцени, повʼя­­занi з торгом i лiкува­н­ням тощо) знач. мiрою дублювалися у традиц. весiл­лi та «iграх при мерцi». Разом з тим рядже­н­ня у циклi сiмей. обрядовостi мало свою специфiку, що виявилося у скорочен­ні кола виконавцiв, акцен­­туван­нi певних сюжетiв, збiль­­шен­нi ролi iм­провiзац. елементiв. Провід­ну роль у весiл. i поховал. ритуалах вiдi­гравала захисна функцiя М. н. Прагне­н­ня врятуватися вiд згуб. впливу демонiч. сил уособлювали по­статi «фальшивої нареченої» та «удаваного мерця». Для рядже­н­ня в будь-якому обряд. контекс­тi важлива демонстрацiя певної кiлькостi проти­ставлень: чол. — жiн., свого — чужого, молодого — старого, багатого — бідного тощо. Строката галерея укр. традиц. масок, у цiлому спiльна для календар. i сiмей. звичаєвостi, формувалася протягом багатьох столiть шляхом додава­н­ня нового до уцiлiло­­го старого. З точки зору образ. втi­­ле­н­ня М. н. подiляють на кiль­­ка груп: зооморфнi, фiтоморфнi, антропоморфнi, фантастичнi (де­­монiчнi). Найдавнiший генет. пласт обряд. рядже­н­ня пред­ставляють зооморфнi личини: «коза», «кiнь» («кобила»), «журавель», «бусел», «олень», «бик» («тур»), «баран» та iн., появу яких слiд повʼязувати ще з ран­нiми стадiями господарюва­н­ня — полюва­н­ням i прируче­н­ням тварин. Із пере­ходом до землеробства вiдбулося семант. пере­кодува­н­ня давнiх символiв i тотемiв, частина з яких набула нового аграр. осмисле­н­ня (звiдси вiдоме: «де коза ходить, там жито родить»). До фiтоморф. персонажiв належать троїцькi «куст», «тополя» та iн., роль яких виконували дiвчата, декоров. зеленими гiлками. Най­­числен­нiша група антропоморф. масок, яку пред­ставляють рiз­­нохарактернi персонажi: побу­­товi — «дiд», «баба», «наречений», «наречена», «Маланка», «Василь»; соц.-становi — «цар», «король», «пан», «економ», «козак», «генерал», «солдат», «пiп», «чернець»; профес. — «коваль», «сажотрус», «суддя», «лiкар», «перукар», «мисливець», «фото­граф»; етнiчнi — «жид», «циган», «поляк», «турок», «татарин» та iн. До групи фантастич. iстот належать «чорт», «смерть», «русалка», «вiдьма». Заг. сенс традиц. рядже­н­ня полягав не в досягнен­нi подiбностi реал. прототипам, а у створен­нi особливого святк. простору, в якому вiдновлювалися (оживали) давнi мiфол. типи та архетипи. Уся система обряд. масок моделювала картину свiту з точки зору селян, тому персонажi рядже­н­ня втiлю­­вали богiв, духiв померлих предкiв, звiрiв, пред­­­ставникiв соц., профес., нац. груп. У такий спосiб нар. обряд немовби вбирав у себе реал. та iр­реал. свiти, намагаючись їх примирити та урiвноважити. У цiлому ж образна система традиц. М. н. — iконогр. вiдображе­н­ня послiдов­­ностi iстор. стадiй нар. свiто­гляду. Протягом 20 ст. традиц. М. н. й рядже­н­ня знач. мiрою втратили свою масовiсть i ре­презентатив­­нiсть. Сьогоднi вони побутують в Українi лише в ослаблених i редуков. формах. Живi вогнища автентич. новорiч. карнавалу краще збереглися у пд.-зх. обл., значно ширша гео­графiя весiл. карнавалу. Традицiя нар. рядже­н­ня знаходиться на стадiї руйнува­н­ня, але ще зберiгається певний запас жит­тєвих сил, про що свiдчить поява масок-новотворiв. Номенклатуру цих образiв пiд­­казує життя, художня лiт-ра, театр, засоби масової комунiкацiї. На змiну самороб. деревʼяним i шкiряним створюють маски з папʼє-маше, гiпсу, тканини, пласт­маси, полiхлорвiнiл. плiвки. Ігровий репертуар та образна сим­­волiка М. н. надихає дiячiв профес. та самодiял. культури. Окре­­мi сюжети i персонажi новорiч. «Кози» та «Маланки» увiйши до складу укр. вертепу, мотиви традиц. рядже­н­ня використовували у своїй творчостi класики укр. драматургiї, лiт-ри, образо­твор. i муз. мистецтв. М. н. належать до мало ви­вчених компонентiв святк.-обряд. культури українцiв. Нині вiдсутнi систем. описа­н­ня М. н. із рiзних регiонiв України, бракує вiдомостей про їхнє походже­н­ня, символiку, iконогра­­фiю, способи виготовле­н­ня й особ­­ли­­востi функцiонува­н­ня в сiльс. та мiському середовищах. Рiдкiснi екземпляри укр. обряд. масок i приналеж. до них реквi­­зиту збе­­рiгаються в ко­­лекцiях МЕХП НАНУ (Львiв), Чер­­нiв. краєзн. музею, Музею етно­­­графiї на базi iстор. факультету Чернiв. університету, Держ. музею етно­графiї народiв Росiї (С.-Пе­тербург) та ін.

О. В. Курочкін

Маска театральна (М. т.) — деталь сценічного костюма, яка закриває облич­чя виконавця та походить від давніх ритуалів. У театр. середовищі М. т. почали використовувати в епоху античності для того, щоб під­креслити характерні риси ді­йової особи за допомогою форми та кольору. М. т., як друга особа, допомагає організовувати про­стір та атмо­сферу театр. гри. Її «інакшість» формує образ носія нетрадиц. форм поведінки, створюючи йому умови для свободи руху. Приховува­н­ня особи до­зволяє виконавцю не тільки ототожнювати себе з «іншим», але й виходити за межі загально­прийнятих у певному соціокультур. контекс­ті норм поведінки та моралі. Саме тому ортодоксал. богослови з пі­дозрою ставилися до заміни облич­чя у фольклор. видовищ. культурі та профес. театрі. Термін «маска» у культурі транс­формувався в категорію «особистість». Давньогрец. pro­­poson спочатку означало лише маску, а потім і виконувану актором роль; лат. persona вживали лише в значен­ні частини театр. костюма, яка закриває облич­чя виконавця ролі, а згодом — на по­значе­н­ня людини взагалі. Так, маска Доктора Дапертут­то тісно й надовго злилася з образом її носія – В. Мейєрхольда. М. т. тлумачиться й широко, означаючи не лише засіб, що закриває облич­чя актора, а й втілюваний ним сценіч. образ загалом, виражаючи сукупність засобів, викори­ста­н­ня яких до­зволяє реалізувати ігрове пере­втіле­н­ня. Подібному ви­значен­ню надав вагомого значе­н­ня Г. Креґ, який видавав у Флоренції 1908–29 ж. «Маска». За твердже­н­ням В. Маяковського, образ-маска як сукупність гіперболіз. рис характеру ді­йової особи спрямований не на створе­н­ня сценіч. індивідуальності, а на втіле­н­ня у конкрет. персонажі певного соціал. явища, «оживленої тенденції». Окрім заг. архетип. властивостей, семант. дискурс конкрет. М. т. ро­зуміють, як правило, лише в контекс­ті кожної окремої ви­стави.

А. Г. Банакурський

Завантажити статтю