Маска

МА́СКА (франц. masque, від італ. màsche­ra) — спеціальна накладка зі щілинами для очей, що закриває верхню частину обличчя, із зображенням будь-якої істоти (фантастичної, міфологічної, людини, тварини тощо). Відома з найдавніших часів у багатьох племен і народів світу. Здавна виготовляли з підруч. матеріалів — глини, дерева, кори, шкіри, трави тощо. Первісні люди одягали М. під час особливих ритуалів посвячення в таїну з метою відлякування злих духів, що несуть хвороби й нещастя. Ритуальні М. пов’язані ще з культом духів предків, тварин і природи взагалі. Осн. призначення — перевтілення людини, яка її надягає, в зображувану істоту. За цим критерієм М. нім. етнограф Р. Андрс й рос. антрополог і етнограф Д. Анучин поділяли на: культурні, військ., поховал., весіл., театр., танцювальні. Ін. класифікація враховує характер зображення: звичай., спотвореного, страхітл., карикатур. людського обличчя; зображення тварин; наголовники тощо. М. широко застосовують у медицині для запобігання поширення або проникнення інфекцій, що передаються повітряно-крапел. шляхом. Найчастіше це пов’язка на ніс і рот, виготовлена з матеріалу, що пропускає повітря, але затримує крапельки мокроти під час видиху (марля, вата, неткані матеріали). Їх також використовують під час спілкування з ослабл. хворими або в період масов. поширення грипу для захисту населення від захворювання. Хірург. М. — прилад або частина апарата, що накладається на обличчя хворого під час наркозу; киснева — пристосування для подачі кисню під час висот. польотів, підзем. робіт, гасінні пожеж тощо. Використовують М. як спец. заслону на обличчя для захисту від чого-небудь, зокрема в різних видах спорту (сітка з дроту для захисту обличчя під час фехтування, для хокей. голкіперів, гравців в амер. футбол тощо). Рад. філософ і культуролог М. Бахтін підкреслював видовищну роль маски як предмета карнавал. культури. Прообрази колись ритуал. М. стали незмін. атрибутом різних фестивалів, карнавалів, театр. вистав (сюди можна віднес­ти не лише театр. маски, але, власне, і грим, який теж є різновидом маски). М. називають фотогр. засіб обмеження світла при комбінов. фото- і кінозніманні («блукаюча маска»); воск. або гіпс. зліпок з обличчя людини. Її клали під час поховання на обличчя померлого (бувають з дерева, глини, золота, поширені в давні часи у різних народів). У перенос. значенні — зовніш. вигляд, що приховує справжню сутність когось або чогось.

С. І. Ціхун

Маска народна (М. н.). Ін. назви — личина, личман, машкара, машкадра тощо. Джерела традиц. М. н. беруть початки від доби палеолiту, де наскел. живопис, примiтивна пластика, зоо­­морфнi личини, ритуал. танцi, магiчнi церемонiї утворювали єдиний синкрет. комплекс первiс. мистецтва i свiтогляду. Замаскованих пiд тварин людей можна побачити на стiнах печери на березi р. Днiстер побл. с. Баламутiвка (нині Заставнів. р-ну Чернів. обл., 8 тис. до н. е.), на трипiл. керамiцi (4–3 тис. до н. е.). Iстор. стiйкiсть інституту ритуал. масок й пов’язаних із ним мiфол. уявлень пiдтвер­­джують глинянi маски-портрети носiїв катакомб. культури (2000–1500 рр. до н. е.), зооморфнi та антропоморфнi личини на предметах сакрал. мистецтва давньо­­слов’ян. i давньорус. перiодiв. Перша писем. згадка про звичай рядження у племен, які проживали на території України, очевидно, належить Геродоту (сюжет про неврiв, котрi раз на рiк перетворювалися на вовкiв) i датується 5 ст. до н. е. З прийняттям християнства обряд. маска на довгi часи стала iдеол. суперником i антиподом iкони. Тому в лiт-рi Київ. Русi й пiзнiших часiв її характеризували виключно в негатив. планi, засуджували разом з iн. атрибутами «богомерзь­­кого» поганства: гудками, бубнами, сопелями, iгрищами, скоморохами тощо. Як i всюди в Європi, в Українi робили числен­­нi спроби викорiнити «бiсiвський» звичай рядження i маскування, але нар. традицiї виявилися дуже стiйкими, незважаючи на пе­­реслiдування з боку церк. й свiт­­ської влад. У 19–20 ст. традиц. маски українцiв пов’язанi насамперед із рiздвяно-новорiч. святами та весiллям. Окрiм того, в деяких мiсцевостях їх використовували пiд час святкування Андрiя, Миколая, Масниці, Вели­кодня, Iвана Купала, Зелених свят та iн., брали участь в обрядах родинно-хрестин. i поховал. («iгри при мерцi») комплексу, в осiнньо-зимових зiбраннях мо­­лодi — вечорницях та досвiтках. Назви учасникiв маскування ва­­рiюються у рiзних дiалект. р-нах: «рядженi», «перебранi», «пере­­биранцi», «цигани», «дiди», «жиди», «волохи», «маланкарi», «веселики» тощо. Обряд. маска не зводиться лише до накладання на обличчя чи екзот. вбрання, а є цiлою системою засобiв («кодiв») перевтiлення в iн. iстоту: образотвор., муз.-звук., пантомiч., хореогр., вербал., акцiонал. У сферi традиц.-побут. культури М. н. — обряд. символ, мiфол. рiч, iгровий персонаж, знак смiхової культури i святк. iнобуття. У М. н. україн­­цiв є вiдбиток архаїч. простоти, їх вiдрiзняє особлива гармонiя реалiзму i комiч. ґротеску. Їх виготовляли як із наявних у кожному селян. госп-вi матерiалів (дерева, шкiри, полотна, вовни, прядива, соломи, город. культур, квi­­тiв та iн.), так i з купованих (паперу, картону, срiб. фольги, матерiї та iн.). Еквiвалентом маски часто служило гримування за допомогою сажi, борошна, буряка, а пiзнiше — жiн. косметики. Семантично вагомою для традиц. масок є кольор. трiада червоне–чорне–бiле. Причому червоний колiр виконував переважно захисну роль, чорний i бiлий асо­­цiювалися зi свiтом мерцiв, по­­тойбiч. (демонол.) iстот. Архаїч. шар звичаїв та уявлень аж до 20 ст. законспектували новорiчнi поздоровчi обходи з масками — «Коза» i «Маланка», що мали свої терени розповсюдження, вiд­­рiзнялися складом персонажiв, драм., пiсен. i муз. репертуаром. Актив. виконавцями цих обря­­додiйств виступали неодруженi парубки, об’єднанi в групи («пар­­тiї», «ватаги», «гурти») колядників. Святк. ритуал традиц. масок містив досить вагомий елемент iмпровiзацiї, але базувався на усному сценарiї, якого дотримувалися досить суворо. У його структурi — посвячувал. (iнiцiал.) церемонiя, процесiя масок, виконання обряд. пiснi, магiчнi акти, драм.-iгрове дiйство на подвiр’ї i в хатi, обдаровування, заг.-весiл. танець-сход на роздорiжжях, мiжгруп. змагання-агони, очищення водою та вогнем. Колядники в М. н. — провiсники весни i нового аграр. сезону, що обумовлює присутнiсть у їхньому вбраннi шкур тварин i рослин. атрибутiв як символiв багатства й родючостi. Сакрал.-магiчна спря­­мованiсть новорiч. масок визначає типовi риси їхньої поведiн­­ки — ритм. танц. хода, застосування дзвiнкiв та бичiв, територіал. конкуренцiя з однолiтками, публiчне покарання (осмiяння) недолiкiв i вад односельцiв, ритуал. еротизм i безчинства, особ­лива карнавал. мова. Одним із найпоширенiших прийомiв створення образу рядженого є вивертання одягу навиворiт i явна iнверсiя в його вчинках. Маски — носiї святк. (карнавал.) свободи, слова i жесту. Амбiвалентна природа колядника-рядженого виявляється в тому, що, з одного боку, вiн приносить із собою врожай, добробут i щастя, з другого — вiн порушник соц. i етич. норм, брутал. насмiшник з агресив., вульгар. вдачею. Пiд впливом християнства носiння обряд. масок у рiздвяно-новорiч. перiод вважалося великим грiхом, який треба було спокутувати, купаючись в освяч. водi на Водохреще. Осн. теми i мотиви драм. iгор святк. карнавалу українцiв (символ. вiнчання, похорон, вагiтнiсть, смерть i народження, зображення труд. процесiв, сцени, пов’я­­занi з торгом i лiкуванням тощо) знач. мiрою дублювалися у традиц. весiллi та «iграх при мерцi». Разом з тим рядження у циклi сiмей. обрядовостi мало свою специфiку, що виявилося у скороченні кола виконавцiв, акцен­­туваннi певних сюжетiв, збiль­­шеннi ролi iмпровiзац. елементiв. Провідну роль у весiл. i поховал. ритуалах вiдiгравала захисна функцiя М. н. Прагнення врятуватися вiд згуб. впливу демонiч. сил уособлювали постатi «фальшивої нареченої» та «удаваного мерця». Для рядження в будь-якому обряд. контекстi важлива демонстрацiя певної кiлькостi протиставлень: чол. — жiн., свого — чужого, молодого — старого, багатого — бідного тощо. Строката галерея укр. традиц. масок, у цiлому спiльна для календар. i сiмей. звичаєвостi, формувалася протягом багатьох столiть шляхом додавання нового до уцiлiло­­го старого. З точки зору образ. втi­­лення М. н. подiляють на кiль­­ка груп: зооморфнi, фiтоморфнi, антропоморфнi, фантастичнi (де­­монiчнi). Найдавнiший генет. пласт обряд. рядження представляють зооморфнi личини: «коза», «кiнь» («кобила»), «журавель», «бусел», «олень», «бик» («тур»), «баран» та iн., появу яких слiд пов’язувати ще з раннiми стадiями господарювання — полюванням i прирученням тварин. Із переходом до землеробства вiдбулося семант. перекодування давнiх символiв i тотемiв, частина з яких набула нового аграр. осмислення (звiдси вiдоме: «де коза ходить, там жито родить»). До фiтоморф. персонажiв належать троїцькi «куст», «тополя» та iн., роль яких виконували дiвчата, декоров. зеленими гiлками. Най­­численнiша група антропоморф. масок, яку представляють рiз­­нохарактернi персонажi: побу­­товi — «дiд», «баба», «наречений», «наречена», «Маланка», «Василь»; соц.-становi — «цар», «король», «пан», «економ», «козак», «генерал», «солдат», «пiп», «чернець»; профес. — «коваль», «сажотрус», «суддя», «лiкар», «перукар», «мисливець», «фотограф»; етнiчнi — «жид», «циган», «поляк», «турок», «татарин» та iн. До групи фантастич. iстот належать «чорт», «смерть», «русалка», «вiдьма». Заг. сенс традиц. рядження полягав не в досягненнi подiбностi реал. прототипам, а у створеннi особливого святк. простору, в якому вiдновлювалися (оживали) давнi мiфол. типи та архетипи. Уся система обряд. масок моделювала картину свiту з точки зору селян, тому персонажi рядження втiлю­­вали богiв, духiв померлих предкiв, звiрiв, пред­­ставникiв соц., профес., нац. груп. У такий спосiб нар. обряд немовби вбирав у себе реал. та iрреал. свiти, намагаючись їх примирити та урiвноважити. У цiлому ж образна система традиц. М. н. — iконогр. вiдображення послiдов­­ностi iстор. стадiй нар. свiтогляду. Протягом 20 ст. традиц. М. н. й рядження знач. мiрою втратили свою масовiсть i репрезентатив­­нiсть. Сьогоднi вони побутують в Українi лише в ослаблених i редуков. формах. Живi вогнища автентич. новорiч. карнавалу краще збереглися у пд.-зх. обл., значно ширша географiя весiл. карнавалу. Традицiя нар. рядження знаходиться на стадiї руйнування, але ще зберiгається певний запас життєвих сил, про що свiдчить поява масок-новотворiв. Номенклатуру цих образiв пiд­­казує життя, художня лiт-ра, театр, засоби масової комунiкацiї. На змiну самороб. дерев’яним i шкiряним створюють маски з пап’є-маше, гiпсу, тканини, пласт­маси, полiхлорвiнiл. плiвки. Ігровий репертуар та образна сим­­волiка М. н. надихає дiячiв профес. та самодiял. культури. Окре­­мi сюжети i персонажi новорiч. «Кози» та «Маланки» увiйши до складу укр. вертепу, мотиви традиц. рядження використовували у своїй творчостi класики укр. драматургiї, лiт-ри, образо­твор. i муз. мистецтв. М. н. належать до мало вивчених компонентiв святк.-обряд. культури українцiв. Нині вiдсутнi систем. описання М. н. із рiзних регiонiв України, бракує вiдомостей про їхнє походження, символiку, iконогра­­фiю, способи виготовлення й особ­­ли­­востi функцiонування в сiльс. та мiському середовищах. Рiдкiснi екземпляри укр. обряд. масок i приналеж. до них реквi­­зиту збе­­рiгаються в ко­­лекцiях МЕХП НАНУ (Львiв), Чер­­нiв. краєзн. музею, Музею етно­­графiї на базi iстор. факультету Чернiв. університету, Держ. музею етнографiї народiв Росiї (С.-Пе­тербург) та ін.

О. В. Курочкін

Маска театральна (М. т.) — деталь сценічного костюма, яка закриває обличчя виконавця та походить від давніх ритуалів. У театр. середовищі М. т. почали використовувати в епоху античності для того, щоб підкреслити характерні риси дійової особи за допомогою форми та кольору. М. т., як друга особа, допомагає організовувати простір та атмосферу театр. гри. Її «інакшість» формує образ носія нетрадиц. форм поведінки, створюючи йому умови для свободи руху. Приховування особи дозволяє виконавцю не тільки ототожнювати себе з «іншим», але й виходити за межі загальноприйнятих у певному соціокультур. контексті норм поведінки та моралі. Саме тому ортодоксал. богослови з підозрою ставилися до заміни обличчя у фольклор. видовищ. культурі та профес. театрі. Термін «маска» у культурі трансформувався в категорію «особистість». Давньогрец. pro­­poson спочатку означало лише маску, а потім і виконувану актором роль; лат. persona вживали лише в значенні частини театр. костюма, яка закриває обличчя виконавця ролі, а згодом — на позначення людини взагалі. Так, маска Доктора Дапертутто тісно й надовго злилася з образом її носія — В. Мейєрхольда. М. т. тлумачиться й широко, означаючи не лише засіб, що закриває обличчя актора, а й втілюваний ним сценіч. образ загалом, виражаючи сукупність засобів, використання яких дозволяє реалізувати ігрове перевтілення. Подібному визначенню надав вагомого значення Г. Креґ, який видавав у Флоренції 1908–29 ж. «Маска». За твердженням В. Маяковського, образ-маска як сукупність гіперболіз. рис характеру дійової особи спрямований не на створення сценіч. індивідуальності, а на втілення у конкрет. персонажі певного соціал. явища, «оживленої тенденції». Окрім заг. архетип. властивостей, семант. дискурс конкрет. М. т. розуміють, як правило, лише в контексті кожної окремої вистави.

А. Г. Банакурський

Завантажити статтю