Їдиш

Ї́ДИШ (אידיש ,יידיש, Yiddish, Jiddisch, Jidisch — «юдейський», «єврейський») — єврейська мова, що належить до західної групи германських мов; близька до німецької, однак користується гебрейською абеткою. Ін. назва — ідиш. Нею спілкуються пере­важно ашкеназі. Ї. виник у Центр. і Сх. Європі у 10–15 ст. на основі середньонімецьких діалектів верх­ньонімецької під­групи західнонімецької групи (70–75 %) із числен. запозиче­н­нями з давньоєврейської та арамейської (бл. 15–20 %), а також із романських і словʼянських мов (у діалектах сягає до 15 %). Синтез мов склав граматичну систему, що до­зволяє комбінувати слова з нім. корі­н­ням та синтаксичні елементи семітських і словʼянських мов. 

У 12–13 ст. у різних містах Німеч­чини вже існували великі поселе­н­ня євреїв, які роз­мовляли нім. мовою, вживаючи низку давньоєвр. слів та виразів. Із давньоєвр. мови в роз­мовну мову середньоверх­ньонім. діалектів уві­йшов також ряд словотвор. моделей та службових слів. Окрім того, в мові нім. євреїв рейн. міст і Пд. Німеч­чини, які тривалий час під­тримували тісні стосунки з містами Італії та Франції, побутували запозиче­н­ня з роман. мов. Євреї проживали пере­важно у містах, за­звичай в окремих кварталах, за­ймаючись ремеслами, торгівлею, лікар. діяльністю, організацією виробництва і господарства, кредитно-грош. операціями. Унаслідок цього, а також через гоні­н­ня, вони часто пере­їжджали, утворюючи нові поселе­н­ня. У мовлен­ні євреїв від­мін­ності місцевих нім. діалектів згладжувалися швидше, ніж у мові німців, основна маса яких жила в селах Німеч­чини. Назву мови Ї. історично також вживали з означе­н­ням тайч: «тайч-їдиш» (від - — «народно-єврейська») — як «тлумаче­н­ня» у контекс­ті традиції усного (нар.) поясне­н­ня євр. сакрал. текс­тів. Лексема «тайч» походить від Deutsch та Dutch, але нееквівалентна прикметнику «німецький» (напр., у значен­ні належності до нім. нації, оскільки прикметник цей давніший, і має первин­ну семантику «народний»; звідси тайч у цьому сенсі означає роз­мовну мову). У зближен­ні діалектів значну роль зіграло книго­друкува­н­ня, яке набуло в євреїв великого роз­витку, зокрема й в Україні. Автори і видавці, зацікавлені в найбільшому поширен­ні своїх ви­дань, прагнули уникати місцевих висловів або су­проводжували їх пере­кладом на ін. діалекти. 

Із плином часу «їдиш-тайч» («івре-тайч») почав від­різнятися від нім. говірок не лише наявністю семітизмів, а й своєрідною інтеграцією германських слів, граматичних форм і низки фонетичних особливостей, що стало основним поштовхом для само­стійного роз­витку мови. Це був складний процес, що почався в Німеч­чині і тривав у словʼян., деяких ін. країнах. Шляхи роз­витку Ї. та нім. мови роз­ходяться від 16 ст. Значні групи євреїв осідали в Польщі, Литві, Галичині, на Поділ­лі, Волині, у деяких містах Білорусі. Від­бувалося подальше змішува­н­ня євр. говірок, посилився вплив давньоєвр. та словʼян. мов; з часом виникли нові євр. територіальні діалекти, які сприяли само­стійному роз­витку і збагачен­ню літ. мови, нового Ї., що виник на основі цих діалектів. Від 2-ї пол. 18 ст. Ї. у Зх. Європі по­ступово витіснявся місцевими державними мовами, але зберігся і продовжив роз­виватися в Польщі, Литві, Білорусі, Україні, Молдові, Галичині, Румунії, де було компактно зосереджено євр. населе­н­ня. 

На­прикінці 18 — на поч. 19 ст. почався новий етап у роз­витку мови Ї., повʼязаний з пошире­н­ням ідей Просвітництва, світської освіти і літ-ри, зро­зумілої народові. Знач. внесок у зближе­н­ня літ-ри з живою мовою народу зробили просвітителі М. Левін (Лефін), Х. Гурвіц, І. Аксенфельд та ін. У 1730-і рр. серед євреїв України виник релігійно-містичний рух хасидизм. Щоб проповід­увати це вче­н­ня, його прихильники також звернулися до нар. говірок. Те, що раніше вважали грубим, нелітературним, широким потоком вводили до писемності. Значно зросла частка словʼян. елементів у Ї. Від серед. 19 ст. разом із багатьма рос. словами і формами до Ї. проникла велика кількість інтернац. термінів; це при­звело до збагаче­н­ня мови, але водночас і до «засміче­н­ня» запозиче­н­нями, спотвореними нім. словами, не­вдалими кальками з рос. та польс. мов. Основоположник євр. класичної літ-ри Ш.-Я. Абрамович (М. Мойхер-Сфорім) очистив мову, надав їй більшої виразності. Чимало зробили в цьому напрямку й ін. письмен­ники, особливо Шолом-Алейхем (його творчість отримала світ. ви­зна­н­ня) та І. Перец. Збагачен­ню й роз­витку мови сприяли пропаганда соц.-екон. знань, пере­клади праць основоположників марксизму, рев. поезія (М. Вінчевський, М. Ро­зенфельд, Д. Едельштадт, І. Бовшовер та ін.). У 19 — на поч. 20 ст. Ї. часто називали жарґоном, вживали також термін «єврейсько-німецька мова». У 20 ст. в СРСР використовували назву «єврейська мова».

 На поч. 20 ст. до масового винище­н­ня євреїв нім. нацистами мовою Ї. роз­мовляли бл. 11–12 млн євреїв у світі. Більшість ашкеназ. євреїв у 20 ст. пере­йшли на мову тих країн, де вони проживають, тому ви­значити сьогодні кількість носіїв Ї. не­просто. Зі статистики пере­пису населе­н­ня: Ізраїль — 215 тис. осіб (6 % від чисельності євреїв), США — 179 тис. осіб (бл. 2,8 %), Росія — 30 тис. осіб (13 %), Канада — 17 тис. осіб (5 %), Молдова — 17 тис. осіб (26 %), Україна — 3213 осіб (3,1 %), Білорусь — 1979 осіб (7,1 %), Румунія — 951 особа (16,4 %), Латвія — 825 осіб (7,9 %), Литва — 570 осіб (14,2 %), Естонія — 124 особи (5,8 %). Значна кількість носіїв Ї. проживають також у Польщі, Великій Британії, Бельгії, Франції, Канаді, менше — в Угорщині, Австралії, Арґентині, Бразилії, Уруґваї та ін. Загальна кількість носіїв цієї мови у світі можна оцінити в 0,5 млн осіб (деякі джерела наводять 550–600 тис. осіб; існують і набагато вищі оцінки: від 1,75 до 4 млн, однак основу методології їхнього отрима­н­ня не пояснюють). Хоча серед більшості євреїв Ї. по­ступився місцем мовам титульного населе­н­ня, глибоко релігійні євреї (харедім і особливо хасиди) спілкуються пере­важно на Ї. між собою. 

Ї. складається із західного і східного діалектів; в остан­ньому виділяють пів­нічний (т. зв. білорус.-литовський діалект: Прибалтика, Білорусь, пів­нічно-східні ареали Польщі, західна частина Смоленської обл. Росії та частина Черніг. обл.), пів­ден­но-східний (т. зв. укр. діалект: Україна, перед­усім Буковина, Молдова, східні ареали Румунії й пів­ден­на частина Брестської обл. Білорусі та Люблінського воєводства Польщі) та центральний, або пів­ден­но-західний (т. зв. польський діалект: Центральна і Західна Польща, Транс­ильванія, прикарпатські р-ни України). Існують також пере­хідні діалекти. 

Створена на поч. 20 ст. («клар шпрах» — «чиста мова») — єдина спільна мова, яка набула пошире­н­ня пере­важно в університетах. У Пн. Америці в середовищі хасидів сформувався загальний діалект на основі угорського Ї., поширеного в Транс­ильванії. У СРСР грамат. основою літ. стандарту став укр. діалект, тоді як фонетика базується на пн. діалекті. Ї., який використовували у театрі, від­повід­но до традиції, що бере початок від А. Ґольдфадена, створ. на усередненому укр. діалекті, який іноді називають волинським. Зх. Ї., на якому євреї говорили в зх. обл. Німеч­чини, Швейцарії та Нідерландів, деякі дослідники (напр., П. Векслер) роз­глядають як окрему мову; сьогодні вона практично мертва. Обл. варіанти Ї. виявляють значні від­мін­ності в системі голосних, серед яких опозиції між короткими й довгими закритими, варіюва­н­ня моделей з повними паралел. рядами коротких і довгих голосних. У діалектах зу­стрічаються також ü та дифтонги, що закінчуються на -w. У системі приголосних найбільшу різноманітність виявляє літ. Ї. У деяких діалектах від­сутня фонема h, в ін. фіксується менше палатальності, а в зх. Ї. немає роз­різне­н­ня за дзвінкістю. У різних р-нах варіюють артикуляцію r- від r апікального до r увулярного. Ї. використовує «квадратове» письмо з кількома варіантами орфо­графії. В основу писемності покладено алфавіт давньоєвр. мови з деякими стандарт. діакрит. знаками та оголосами: .

Більшість слів, запозичених з івриту та арамейської, зберегли традиц. написа­н­ня. Решта уособлює систему одно­знач. від­повід­ності між звуками, з одного боку, та літерами або їх сполуче­н­нями, з іншого. При цьому зберігаються усталені традиції щодо графіки окремих фінал. літер або правила про ініціал. , який не вимовляється. У процесі еволюції в Ї. посилилася тенденція систематично використовувати цю букву для по­значе­н­ня звука a,  — для пере­дачі о,  — x,  — v. Буквою почали по­значати голосний звук е. Ця особливість характерна й для ашкеназ. діалекту івриту, де втрату приголос. звука, що по­значали буквою , від­носять до 14 ст. Способи пере­дава­н­ня дифтонгів і ненаголошених голосних, а також правила словороз­ділу значно від­різнялися. Нині дифтонг oi по­значають ди­графом , дифтонг ei — по­єд­на­н­ням , дифтонг ai — тим самим по­єд­на­н­ням із додатковим оголосом — (діакрит. знак вживають не в усіх публікаціях). Ž і č пере­дають від­повід­но ди­графами і . Деякі видавництва не дотримуються усіх правил. Стандартною вважають орфо­графію ЇВО (YIVO; , акронім назви  — Їдис. наук. організація), проте реліг. видавництва надають пере­вагу старій системі. Від 1920-х рр. у СРСР та комуніст. і прорад. видавництвах ін. країн від­кинуто засади істор.-етимол. написа­н­ня слів іврит.-арамей. походже­н­ня, прийняли фонет. принцип, який заперечує традиц. витоки давньоєвр. та арамей. орфо­графії при написан­ні слів з цих мов. 1961 в СРСР повернулися до написа­н­ня кінц. літер. Ї. має ек­спіратор. наголос, і хоча місце наголосу в слові не завжди повністю перед­бачуване, існує кілька характер. роз­поділів словес. наголосу. 

Система голосних: i, u, e, o, a; найбільш характерні дифтонги — еі, аі та оі. В Ї., так само, як і в пд. діалектах нім. мови, роз­різняють від­ображе­н­ня середньонім. дифтонга ei та довгого голосного î. Спо­стерігається редукція багатьох нім. дифтонгів. Система приголосних: m, n, nʼ, b, d, dʼ, g, p, t, tʼ, k, v, z, zʼ, c, r, f, s, sʼ, š, č, x, h, yʼ (апо­строфом по­значено палаталізовані приголосні). На від­міну від нім. мови, ряди вибухових і фрикатив. роз­різняють не напруженістю, а дзвінкістю — очевидно, під словʼян. впливом, який також по­значився і на виникнен­ні палатальності приголосних. На від­міну від нім. мови, на­прикінці слів вживають дзвінкі приголосні. Слова іврит.-арамей. та словʼян. походже­н­ня спричинили в Ї. появу початкових сполучень приголосних, не властивих нім. мові, напр., bd-, px-. 

Грамат. система Ї. наслідує пере­важно модель нім. мови, але зі знач. змінами. У синтаксисі виникли нові моделі порядку слів. Структура гол. й під­ряд. речень стала однаковою. Від­стань між імен­никами, їх означе­н­нями, частинами дієслів. фраз скорочено. Імен­ники мають чотири від­мінки і три роди. Родовий від­мінок пере­творено на присвійний. Показник знахідного від­мінка після при­ймен­ників опускають. Герман. різниця між слабким і сильним від­мінюва­н­ням прикметників зникла, але зʼявилася нова від­мін­ність між змін­ними предикатив. прикметниками. Під семітським впливом багато імен­ників отримали різні моделі множини, під словʼянським — роз­винулися зменшувальні форми імен­ників і прикметників. У дієслові всі часи та способи, крім теперішнього часу дійсного способу, утворюють аналітично. Роз­вивається чуже ладу герман. мов послідовне роз­різне­н­ня доконаного й недоконаного видів; зʼявився ряд нових дієслів. форм, що виражають від­тінки виду, стану. Діє­прикметник теперішнього часу також набув нових функцій. Форми дієвід­міни в багатьох випадках модифікували, створили їхні нові класи. 

Унаслідок тривалих укр.-рос.-євр. мовних контактів Ї. був реципієнтом словʼян. лексики та її «донором». Він мав вплив на формува­н­ня міських говірок, жарґонів, зокрема одеського. Іврит. слова «кшталт», «ксива», «шмон» та ін. потрапили в укр. мову саме через Ї. Про це свідчить їхня ашкеназ. вимова: «ксива» (ашкеназ. іврит, Ї.) — «ктіва» (сучас. іврит). До загально­вживаного лексич. фонду укр. народнорозмовної мови з Ї. при­йшли такі слова, як: «ґвалт» («ґеволт») — «караул»; «гембель» — «не­приємність», «не­приємний обовʼязок», «головний біль»; «гендель» — «торгівля», «комерція з метою наживи»; «гешефт» — «прибуток», «навар»; «єрмолка» — (Ї.  — «ярмлке») — «євр. чол. головний убір»; «кагал» — «галаслива юрба», «зборище»; «кошерно» — «чудово»; «цорес» — «біда», «горе», «нещастя»; «шлімазл» — «невдаха»; «шнобель» — «величезний ніс» та ін. Сучасні українці вживають деякі слова і фрази з Ї., не здогадуючись про джерело походже­н­ня лексики. Напр., фразеологізм «шляк би трафив» важко пояснити, не знаючи Ї. Германізм «шляк» в Ї. значить не «удар», як у німецькій (Schlag), а «халепа», «хвороба»; «трафив» походить від євр. «трефн» — «зустріти». Ї. була однією з державних мов УНР 1917 (від­ображено на купюрі 100 крб). «Заповіт» Т. Шевченка Ї. пере­клав Д. Гофштейн. У 1920-і рр. Ї. був однією з офіційних мов Білоруської РСР. Гасло «Пролетарі всіх країн, єд­найтеся!» на гербі Білорус. РСР було написано на Ї., поряд із білоруською, польською та російською мовами. У Москві 1961–91 мовою Ї. друкували літературні і су­спільно-політичні ж. «» («Радянська батьківщина») — орган СП СРСР. Літ-ру цією мовою видають у багатьох країнах.

Завантажити статтю