Коксохімічна промисловість

КОКСОХІМІ́ЧНА ПРОМИСЛО́ВІСТЬ — під­галузь чорної металургії, під­приємства якої здійснюють хімічну пере­робку камʼяного вугі­л­ля шляхом коксува­н­ня (на­гріва­н­ня без до­ступу повітря). Має комплексо­утворювал. значе­н­ня: на її базі організовують виробництва з пере­робки кокс., домен. газів, фенолів, смол тощо. Як самос. галузь ви­окремилася на­прикінці 19 ст. Осн. продукцією є кокс, кокс. газ, хім. продукти коксува­н­ня. Першу плавку чавуну повністю на коксі здійснено на поч. 18 ст. у Великій Британії. У Рос. імперії пром. виробництво коксу роз­почалося у 1880-х рр. в Україні на Юзів. (нині Донецьк) заводі. У дорев. Росії 1913 випущено 4,4 млн т коксу (з них 99,5 % — в Україні). Осн. сировина — кокс. вугі­л­ля Донецького камʼяновугільного басейну. У довоєн­ні роки докорін­но реконстру­йовано діючі й збудовано нові коксохім. заводи у Дні­пропетровську, Дні­продзержинську, Кривому Розі (обидва — Дні­проп. обл.), Запоріж­жі, Горлівці, Єнакієвому, Жданові (нині Маріуполь), Макіївці (усі — Донец. обл.), Ворошиловську (нині Алчевськ Луган. обл.). 1940 в УРСР вироблено 15,7 млн т коксу. Високими темпами К. п. роз­вивалася в країні і у післявоєн­ні роки. 1979 у складі ВО «Укркокс» Міністерства чорної металургії УРСР діяли 15 коксохім. заводів, серед найбільших — Авдіївський коксохімічний завод, Криворізький коксохімічний завод та Ясинівський коксохімічний завод. У рад. часи в СРСР побудовано низку нових коксохім. заводів, які уві­йшли до складу металург. комбінатів, зокрема у містах Магнітогорськ, Кузнецьк, Нижній Тагіл, Орськ (усі — РФ), Ру­ставі (Грузія). Значно роз­ширено сировин­ну базу К. п. Від 1971 СРСР посідав 1-е м. у світі, частка України у заг.-союз. обсязі виробництва коксу становила 43,3 % (1988). У 1960–70-х рр. виготовле­н­ня коксу в УРСР зросло у 1,4 раза, покращилася якість коксу, організовано виробництво нових хім. продуктів коксува­н­ня, під­приємства К. п. країни оснащено потуж. високо­продуктив. динасовими батареями з високим рівнем механізації і автоматизації вироб. процесів, повним уловлюва­н­ням газу й хім. продуктів. Їх скооперовано із під­приємствами чорної металургії, вугіл. та хім. пром-стей, що забезпечило рац. викори­ста­н­ня кокс. газу. У К. п. значно зросла концентрація виробництва. Якщо 1960 в УРСР середня потужність одного заводу становила 2 млн т коксу щороку, то 1979 — 2,8 млн т. Осн. частину валового коксу використовують для потреб чорної металургії (бл. 70 %), частину продукції екс­портують (пере­важно у сх.-європ. країни). 2007 в Україні при виробництві 18,7 млн т домен. коксу викори­стано 28,1 млн т вугіл. концентратів (частка укр. вугі­л­ля становила 66,5 %). Заплановане виробництво чавуну в Україні у свою чергу вимагає збільше­н­ня виробництва коксу від 28 млн т у 2007 до 41 млн т у 2015. Гол. напрямами подальшого роз­витку К. п. є оновле­н­ня парку кокс. батарей за рахунок будівництва потуж. нових і рекон­струкції низки діючих; комплексна механізація і автоматизація вироб. процесів; впровадже­н­ня ди­станцій. та про­грам. керува­н­ня кокс. машинами; роз­шире­н­ня вугіл. сировин. бази; інтенсифікація існуючих і впровадже­н­ня нових процесів коксува­н­ня; здійсне­н­ня заходів щодо охорони водного й повітряного басейнів від за­брудне­н­ня. Про­блемами роз­витку К. п. в Україні за­ймаються Держ. ін­ститут з проектува­н­ня під­приємств коксохім. промисловості «Ді­прококс» (Харків) та ін. суміжні установи.

Завантажити статтю