КОКСОХІМІ́ЧНА ПРОМИСЛО́ВІСТЬ — під­галузь чорної металургії, під­приємства якої здійснюють хімічну пере­робку камʼяного вугі­л­ля шляхом коксува­н­ня (на­гріва­н­ня без до­ступу повітря). Має комплексо­утворювальне значе­н­ня: на її базі організовують виробництва з пере­робки коксових, домен­них газів, фенолів, смол тощо. Як само­стійна галузь ви­окремилася на­прикінці 19 ст. Основною продукцією є кокс, коксовий газ, хімічні продукти коксува­н­ня. Першу плавку чавуну повністю на коксі здійснено на початку 18 ст. у Великій Британії. У Російській імперії промислове виробництво коксу роз­почалося у 1880-х рр. в Україні на Юзівському (нині Донецьк) заводі. У дореволюційній Росії 1913 випущено 4,4 млн т коксу (з них 99,5 % — в Україні). Основна сировина — коксове вугі­л­ля Донецького камʼяновугільного басейну. У довоєн­ні роки докорін­но реконстру­йовано діючі й збудовано нові коксохімічні заводи у Дні­пропетровську, Дні­продзержинську, Кривому Розі (обидва — Дні­пропетровська обл.), Запоріж­жі, Горлівці, Єнакієвому, Жданові (нині Маріуполь), Макіївці (усі — Донецька обл.), Ворошиловську (нині Алчевськ Луганська обл.). 1940 в УРСР вироблено 15,7 млн т коксу. Високими темпами К. п. роз­вивалася в країні і у післявоєн­ні роки. 1979 у складі ВО «Укркокс» Міністерства чорної металургії УРСР діяли 15 коксохімічних заводів, серед найбільших — Авдіївський коксохімічний завод, Криворізький коксохімічний завод та Ясинівський коксохімічний завод. У радянські часи в СРСР побудовано низку нових коксохімічних заводів, які уві­йшли до складу металургійних комбінатів, зокрема у містах Магнітогорськ, Кузнецьк, Нижній Тагіл, Орськ (усі — РФ), Ру­ставі (Грузія). Значно роз­ширено сировин­ну базу К. п. Від 1971 СРСР посідав 1-е місце у світі, частка України у загальносоюзному обсязі виробництва коксу становила 43,3 % (1988). У 1960–70-х рр. виготовле­н­ня коксу в УРСР зросло у 1,4 раза, покращилася якість коксу, організовано виробництво нових хімічних продуктів коксува­н­ня, під­приємства К. п. країни оснащено потужними високо­продуктивними динасовими батареями з високим рівнем механізації і автоматизації виробничих процесів, повним уловлюва­н­ням газу й хімічних продуктів. Їх скооперовано із під­приємствами чорної металургії, вугільною та хімічною промисловостями, що забезпечило раціональне викори­ста­н­ня коксового газу. У К. п. значно зросла концентрація виробництва. Якщо 1960 в УРСР середня потужність одного заводу становила 2 млн т коксу щороку, то 1979 — 2,8 млн т. Основну частину валового коксу використовують для потреб чорної металургії (близько 70 %), частину продукції екс­портують (пере­важно у східноєвропейські країни). 2007 в Україні при виробництві 18,7 млн т домен­ного коксу викори­стано 28,1 млн т вугільних концентратів (частка українського вугі­л­ля становила 66,5 %). Заплановане виробництво чавуну в Україні у свою чергу вимагає збільше­н­ня виробництва коксу від 28 млн т у 2007 до 41 млн т у 2015. Головними напрямами подальшого роз­витку К. п. є оновле­н­ня парку коксових батарей за рахунок будівництва потужних нових і рекон­струкції низки діючих; комплексна механізація і автоматизація виробничих процесів; впровадже­н­ня ди­станційного та про­грамного керува­н­ня коксовими машинами; роз­шире­н­ня вугільної сировин­ної бази; інтенсифікація існуючих і впровадже­н­ня нових процесів коксува­н­ня; здійсне­н­ня заходів щодо охорони водного й повітряного басейнів від за­брудне­н­ня. Про­блемами роз­витку К. п. в Україні за­ймаються Державний ін­ститут з проєктува­н­ня під­приємств коксохімічної промисловості «Ді­прококс» (Харків) та інші суміжні установи.