Полонський фарфоровий завод

ПОЛО́НСЬКИЙ ФА́РФО́РОВИЙ ЗАВО́Д — під­приємство, що спеціалізувалося на виготовлен­ні продукції з фарфору. На землях Полонщини, багатих на поклади вогнетривких глин, каолінів, польового шпату, кварцу, з середини 19 ст. почали виникати фарфоро-фаянсові виробництва, одне з яких 1889 в містечко Полон­не (нині місто Шепетівського р ну Хмельницької обл.) заснував славутський фабрикант М. Шапіро. Основні виробничі дільниці з виготовле­н­ня побутового посуду знаходилися у великому камʼяному двоповерховому будинку. На від­міну від ін. під­приємств, на фабриці для по­дрібне­н­ня сировин­них матеріалів був задіяний паровий двигун на 8 кінських сил та ін. механічні при­строї. Від 1892 — фаянсовий завод, де працювали 53 особи. Від 1897 — у власності купця-під­приємця А.-Ф. Зусьмана. Від 1901 виготовляли пере­важно вироби санітарного фаянсу: раковини, умивальники, унітази та ін. предмети санітарної гігієни.

Згідно зі статистичними даними ви­да­н­ня «Памятная книжка Волынской губернии на 1907 годъ» загальна сума річного обігу на заводі складала близько 73 тис. руб.; кількість робітників — 87; силову енергію для механізмів виробляли локомотив і нафтовий двигун потужністю 28 к. с. 1915 ці показники зросли від­повід­но: 150 тис. руб.; 122 робітники; силова енергія — 50 к. с. Усі роботи виконували вручну, окрім масозаготівельного цеху, де за допомогою силової енергії готували фаянсову масу. Випалювали вироби в 6 ти одноповерхових горнових печах періодичної дії. Не­зважаючи на великі роз­міри, вироби мали хорошу якість: міцність черепка, білизну та чистоту поверх­ні. Реалізовували продукцію пере­важно через склади у Варшаві, Києві, Одесі. 1919, коли Полон­не пере­бувало в зоні запеклих боїв, а ринки збуту було втрачено, завод зупинився. Від 1921 управлі­н­ня заводом пере­йшло до фабрично-заводського комітету. Під час пере­бува­н­ня в Полон­ному польських військ там облаштували склади для фуражу та воєн­ного спорядже­н­ня, а 1922 Волинський окружний продовольчий комітет організував ското­при­ймальний пункт. Того ж року завод під­порядкували тресту «Фарфор-Фаянс-Скло». Від­новлювальними роботами від березня 1923 керував випускник Миргородської художньо-промислової школи В. Візір. У липні 1923 виготовили 196 пудів готової продукції. Насамперед налагодили випуск фаянсових побутових виробів, а на початку 1930 х рр. — ма­йоліки. 1933 виробництво пере­профілювали на випуск фарфору — чашок, блюдець, кухлів, стаканів, сільничок, глечиків, чайних сервізів, аптекарських скляночок, чорнильниць, ваз і вазочок. Оздоблювали масову продукцію трафаретними малюнками кількох кольорів. Над їх створе­н­ням працювали художники П. Іванченко, А. Мойсеєва. Особливу увагу приділяли виготовлен­ню пред­ставницьких виробів — тематичних ваз, тарелей на радянську тематику.

Протягом 1930 х років керівники заводу часто змінювалися, проте виробництво роз­ширювали, обладна­н­ня вдосконалювали. Було зведено двоповерхову будівлю формувального й глазурувального цехів, започатковано формува­н­ня виробів на більш продуктивних механічних напів­автоматичних станках. 1940 річний випуск продукції сягнув 7 млн одиниць фарфорових виробів (кількість робітників — 670). Збільшився й заводський житловий фонд на 2 це­гляні та 4 деревʼяні будинки. Звели камʼяну будівлю гуртожитку на 50 осіб, від­крили дитячі ясла. У перші дні німецько-радянської війни П. ф. з. зупинився. На кінець літа 1941 за наказом окупаційної влади він запрацював знову, але через недо­статнє забезпече­н­ня виробництва матеріалами роботу було призупинено; від­новлено 1942—43. Після деокупації Полон­ного 1944 завод продовжив роботу. 1945 виготовили майже 1 млн виробів на суму 22 тис. руб. На довоєн­ний рівень продуктивності під­приємство ви­йшло на початку 1950 х років під керівництвом Р. Рєчкімана. 1952 директором заводу став С. Сазонов; головним художником працював П. Іванченко, який не­вдовзі обійняв посаду головного інженера, а в 1960 х роках — директора. Протягом на­ступних десятиліть потужність під­приємства по­стійно зро­стала. Якість та художній рівень виробів під­вищувалися, роз­ширювався асортимент. Крім кухлів, сервізів для чаю та кави, зʼявилися різноманітні набори для напоїв, шкатулки, вази, цукерниці, анімалістична та жанрова скульптура, також освоїли випуск тонкостін­ного посуду. 1964 річний випуск продукції склав більше 11 млн штук. На заводі працювало понад 1 тис. осіб. Сформувався й стабільний колектив художньої лабораторії під керівництвом В. Овчаренка. Авторами нових форм і малюнків були художники А. Мойсеєва, М. Осипова, І. Щербицька (Голембієвська), К. Гапонюк (Кравченко), Т. Потравна, В. Горолюк.

1964 роз­почато капітальну рекон­струкцію. У нових просторих виробничих корпусах встановили формувально-сушильні агрегати, запустили потоково-механізовані лінії, обладнали 10 конвеєрних печей для утильного й декоративного випалу, мало­продуктивні горна замінили двома тунельними печами без­перервної дії, теплове устаткува­н­ня пере­вели на рідке паливо. Значну роль у цьому ві­діграли інженерно-технічні служби, очолювані головним інженером, а згодом директором В. Ігнатовим. Вагомий внесок у створе­н­ня напів­автоматів для формува­н­ня чайників, формувально-сушильних агрегатів, що впроваджували й на ін. галузевих під­приємствах республіки, зробили заслужені раціоналізатори УРСР М. Глівінський і В. Свінціцький. Потужність П. ф. з. швидко зро­стала. Якщо в 1971 було випущено 28 млн штук виробів, то в 1975 — 35 млн штук. За звитяжну працю 36 працівників заводу удостоєно державних нагород (Т. Беркута, В. Ігнатов, М. Глівінський, В. Лавренюк, Є. Кучер, Т. Меєр, В. Заіка, В. Гуменюк, Н. Ковалюк та ін.), а ливарниці фарфорових виробів Г. Сікорській присвоїли зва­н­ня Героя Соціалістичної Праці.

Поліпшилися також побутові умови робітників: у цехах обладнали кімнати від­починку, душові кімнати, на території заводу від­крили буфет та їдальню, медпункт з фізіотерапевтичним та стоматологічним кабінетами, збудували перший у місті пʼятиповерховий будинок на 64 квартири, дитячий комбінат «Сонечко» і табір «Дружба».

Від 1976 П. ф. з. — у складі Полонського виробничого обʼ­єд­на­н­ня «ФАРФОР» (існувало до 1987). У 1980, увівши в дію новий комплексно-механізований цех, працівники (а їх було 2,5 тис. осіб) випустили 37,7 млн штук виробів. Проте орієнтація виробництва пере­важно на кількісні показники при­звела до погірше­н­ня якості продукції, збільше­н­ня від­ходів виробництва, скороче­н­ня асортименту. 1985, коли завод очолив А. Суріков, було роз­ширено масозаготівельний цех, за­проваджено сумісний помел з викори­ста­н­ням місцевої дубрівської сировини (каоліну, польового шпату, кварцового піску), пере­обладнано формувальний і пічний цехи, де встановили формувально-сушильні агрегати з накопичувачами. Протягом 1985—87 газифікували всі теплові агрегати.

1985 головним художником став М. Козак. На той час на заводі сформувалися свої традиції у створен­ні форм та декору. Для виробів масового виробництва, що складали основну масу продукції, характерна гладка поверх­ня округлих, простих за силуетом форм. Їх виготовляли механізованим способом, оздоблювали за допомогою аеро­графа, штампа, деколі та простих малюнків ручного роз­пису. Вироби серійного випуску виготовляли методом лиття й оздоблювали ошатними малюнками. Серед таких — сервізи для чаю «Наталка», «Казка», сервізи для кави «Сувенір», «Світлячок», «Лілея». Авторами їх форм були К. Гапонюк, В. Богач, В. Овчаренко, Т. Потравна, а малюнків — З. Олексенко, В. Щербань, А. Кордас, Т. Старченко, Л. Потравний. Налагодже­н­ня виробництва власної шовкотрафаретної деколі при­скорило впровадже­н­ня й оновле­н­ня малюнків. Працівники технологічної лабораторії на чолі з С. Лозіцькою роз­робили рецептуру поливи чорного кольору. Це стало основою для випуску оригінального чайно-кавового сервізу «Серенада», створеного З. Олексенко, що довгий час був візитівкою П. ф. з. 1987 з пере­ходом заводу на повний госп­розрахунок зʼявилося до­статньо фондів для роз­витку виробництва й соціальної сфери. Протягом 1981—93 побудували 90 та 60 квартирний і чотири 30 квартирні пʼятиповерхові будинки. 1991 на базі державного під­приємства П. ф. з. створили одно­ймен­не орендне, що очолила Л. Пулковська; головним інженером став Б. Довгаль. Старі енергоємні тунельні печі замінили однією новою, від­крили карʼєр з видобутку місцевої сировини. Збільшили обʼєм випуску кухлів, роз­ширили пере­лік наборів різноманітного при­значе­н­ня. Оздоблювали вироби пере­важно малюнками в деколі. Водночас освоїли ручний роз­пис під­глазурним кобальтом, плеті­н­ня та ліпле­н­ня з фарфорової маси, викори­ста­н­ня кольорової глазурі. Роз­почали випуск фарфорових виробів під­вищеної білизни. Завдяки наполегливій праці технологів заводу (С. Лозіцької, І. Залевської, Н. Зайченко, А. Коломієць) впровадили оригінальні за формою та при­значе­н­ням набори й сервізи. Серед найпопулярніших — набори для рибних страв «Короп» та «Лящ», кухон­ні набори «Дюна», «Барвінок», чайно-кавовий сервіз «Ірис», набори для кави та морсу «Босфор» (автори форм М. Козак, В. Щербань, Ф. Туровський). Вагомий внесок у створе­н­ня квіткових, орнаментальних та тематичних малюнків зробило молоде поколі­н­ня художників — Н. Северин, Л. Слуцька, Л. Монастирська.

Від 1997 — ВАТ «П. ф. з.», з якого в листопаді 2001 на основні виробничих цехів ви­окремили ЗАТ «Полонський фарфор». Управлінський апарат та допоміжні під­роз­діли залишили у ВАТ. У березні 2003 обидва під­приємства зараховано до корпорації «Укр­промфарфор», а 2008 вони припинили діяльність. Влітку 2018 всі виробничі будівлі знесли з метою зведе­н­ня на їхньому місці нового промислового під­приємства.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю