Перепадя Анатоль Олексійович
ПЕРЕПА́ДЯ Анатоль Олексійович (23. 08. 1935, с. Попелак Сиваського р-ну Дніпропетровської обл., нині Генічеського р-ну Херсонської обл. — 09. 06. 2008, Київ) — перекладач. Премії імені М. Зерова (1993), імені М. Лукаша «Ars Translationis» журналу «Всесвіт» (1995), імені В. Стуса (1996), імені Г. Сковороди (2001, 2005). Орден Академічних Пальм Франції (2005). Закінчив Київський університет (1957), навчався на курсі разом із В. Симоненком, з яким товаришував. Працював газетярем у Сумах (1957–60), редактором у видавництвах «Веселка» (1960–66) і «Дніпро» (1966–71). У 1960 познайомився з М. Лукашем, який справив визначальний вплив на формування творчої особистості П. як перекладача. Друкувався від 1963, в смугу посилених політичних репресій на початку 1970-х рр. був звільнений із видавництва «Дніпро» за передачу віршів з архіву В. Симоненка за кордон, мусив певний час публікувати свої переклади під чужими прізвищами; виступав як редакційний рецензент і консультант у журналі «Всесвіт». 1974–79 неодноразово був об’єктом критики з боку «корифеїв» офіційного мовознавства академіків АН УРСР І. Білодіда та В. Русанівського за начебто створення «штучної націоналістичної перекладацької мови». До повноцінного творчого життя зміг повернутися за часів «перебудови». За доби незалежності активно співпрацював із посольствами та культурними центрами різних європейських держав, перекладаючи з їх підтримкою літературну класику. Загинув унаслідок травм, отриманих під час велосипедної прогулянки на Оболоні через наїзд автомобіля, яким керував Володимир Хорамський (водій покарання уникнув). Серед перекладів П. з французької — романи «Шукачі фараонів» М. Дюїно (1963), «Колен Лантьє» Ж. Олів’є (1964), збірник «Планета людей» А. Сент-Екзюпері (1968), романи «Печерний лев» Ж. Роні-старшого (1979), «Лілея долини» О. де Бальзака (1991), «Поцілунок, дарований прокаженому» Ф. Моріака (до книжки увійшло 4 романи, 1994), повість «Чума» та ін. твори А. Камю (в тритомнику 1996–97), цикл романів «У пошуках втраченого часу» М. Пруста (т. 1, 1997; т. 7, 2002), «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле (2004), «Проби» М. Монтеня (т. 1–3, 2005–07); з італійської — прозові розділи «Нового життя» Данте Аліґ’єрі (1965), збірник «Білий прапор над Кефалонією» М. Вентурі (роман і три повісті, 1972), повість «Кожному своє» Л. Шаші (1983, співавт.), «Життєпис...» Б. Челліні (1990), «Канцоньєре» Ф. Петрарки (2007), у періодиці в різні роки — романи «Будь-яким способом» Л. Шаші, «Приватна Венера» Дж. Щербаненка, «Увага до жінки» А. Моравіа, повість «Розполовинений віконт» і оповідання І. Кальвіно, а також оповідання Л. Малерба, М. Солдаті, Дж. Лампедузи тощо; з іспанської — розділи 21–35 i 61–74 другого тому роману «Дон Кіхот» М. Сервантеса (цим було завершено незакінчений переклад М. Лукаша, 1995), романи «Контракт» А. Ґроссо, «Розправа з методом» А. Карпентьєра (співавт.) та ін.; з португальської — збірник «Досвітні птахи» У.-Т. Родріґеса (дві повісті, 1984), у періодиці — кілька романів Ж. Амаду, «Шукач діамантів» Б. Гімарайнша тощо; з каталанської — роман «Чи любиш ти Блеза Сандрара?» М. де Сеабра, оповідання Ф. Кукурула та ін. твори. П. належать переклади частини «Життєписів найславетніших живописців...» Дж. Вазарі (1970), кількох розділів «Щоденника» М. Башкирцевої (журнал «Україна», 1986–87), біографії Данте Аліґ’єрі пера Дж. Боккаччо тощо, а крім того — інтерв’ю, перекладознавчі статті та рецензії, спогади про М. Лукаша, полемічні виступи в обороні української мови («Моя Лукашіана», «Українська як пародія на імперську», «Мова володіє тим, хто нею володіє», «Пан Мигель і Дон Микола», «Корок геть!» тощо). Автор циклу оповідань із фантастичними мотивами «Заговорити з дельфіном» (одне з них, «Півень», опубліковане українською мовою і в чеському та словацькому перекладах, 1988). П. був продовжувачем «онтологічної» (чи «барокової») течії українського перекладу П. Куліша–М. Лукаша (терміни належать перекладознавцю М. Новиковій, яка протиставляє цю течію «нормативній», уособлюваній іменами М. Старицького, М. Зерова, М. Рильського, Г. Кочура). У своїх перекладах П. сміливо експериментував, використовуючи багатства української мови в усіх її стилістичних регістрах. За власним визначенням, він не визнавав позначок «заст.», «арх.», «діал.», «дорев.», «зах.», «книжн.», «обмеж.», «ц.-с.» тощо, якими рясніли словники радянського часу, вважаючи, що мова перекладу має за багатством не поступатися мові художньої літератури й фольклору і озиватися «рядком Кобзаря, Котляревського, народної пісні чи думи». Саме така настанова стала підставою для цькувань П. офіціозним мовознавством у 1970-і рр., коли штучно плекали збіднену українську мову, максимально наближену до «великої братньої російської».
Рекомендована література
- Білодід І. Про критерії якості перекладу // Теорія і практика перекладу: Зб. К., 1979. Вип. 1;
- Життєві перепади перекладача Перепаді. Із Анатолем Перепадею пила вино й розмовляла Євгенія Кононенко // Україна молода. 2006, 3 листоп.;
- Стріха М. Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням. К., 2020.
Завантажити статтю
Людина 
.jpg)
