Перепадя Анатоль Олексійович

ПЕРЕ­ПА́ДЯ Анатоль Олексі­йович (23. 08. 1935, с. Попелак Сиваського р-ну Дні­пропетровської обл., нині Генічеського р-ну Херсонської обл. — 09. 06. 2008, Київ) — пере­кладач. Премії імені М. Зерова (1993), імені М. Лукаша «Ars Translationis» журналу «Всесвіт» (1995), імені В. Стуса (1996), імені Г. Сковороди (2001, 2005). Орден Академічних Пальм Франції (2005). Закінчив Київський університет (1957), на­вчався на курсі разом із В. Симоненком, з яким товаришував. Працював газетярем у Сумах (1957—60), редактором у видавництвах «Веселка» (1960—66) і «Дні­про» (1966—71). У 1960 по­зна­йомився з М. Лукашем, який справив ви­значальний вплив на формува­н­ня творчої особистості П. як пере­кладача. Друкувався від 1963, в смугу посилених політичних ре­пресій на початку 1970-х рр. був звільнений із видавництва «Дні­про» за пере­дачу віршів з архіву В. Симоненка за кордон, мусив певний час публікувати свої пере­клади під чужими прі­звищами; ви­ступав як редакційний рецензент і консультант у журналі «Всесвіт». 1974—79 неодноразово був обʼєктом критики з боку «корифеїв» офіційного мово­знавства академіків АН УРСР І. Білодіда та В. Русанівського за начебто створе­н­ня «штучної націоналістичної пере­кладацької мови». До повноцін­ного творчого життя зміг повернутися за часів «пере­будови». За доби незалежності активно спів­працював із посольствами та культурними центрами різних європейських держав, пере­кладаючи з їх під­тримкою літературну класику. Загинув унаслідок травм, отриманих під час велосипедної прогулянки на Оболоні через наїзд автомобіля, яким керував Володимир Хорамський (водій покара­н­ня уникнув). Серед пере­кладів П. з французької — романи «Шукачі фараонів» М. Дюїно (1963), «Колен Лантьє» Ж. Олівʼє (1964), збірник «Планета людей» А. Сент-Екзюпері (1968), романи «Печерний лев» Ж. Роні-старшого (1979), «Лілея долини» О. де Бальзака (1991), «Поцілунок, дарований прокаженому» Ф. Моріака (до книжки уві­йшло 4 романи, 1994), повість «Чума» та ін. твори А. Камю (в тритомнику 1996—97), цикл романів «У пошуках втраченого часу» М. Пруста (т. 1, 1997; т. 7, 2002), «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле (2004), «Проби» М. Монтеня (т. 1—3, 2005—07); з італійської — прозові роз­діли «Нового життя» Данте Аліґʼєрі (1965), збірник «Білий прапор над Кефалонією» М. Вентурі (роман і три повісті, 1972), повість «Кожному своє» Л. Шаші (1983, спів­авт.), «Жит­тєпис...» Б. Чел­ліні (1990), «Канцоньєре» Ф. Петрарки (2007), у періодиці в різні роки — романи «Будь-яким способом» Л. Шаші, «Приватна Венера» Дж. Щербаненка, «Увага до жінки» А. Моравіа, повість «Роз­половинений віконт» і оповіда­н­ня І. Кальвіно, а також оповіда­н­ня Л. Малерба, М. Солдаті, Дж. Лампедузи тощо; з іспанської — роз­діли 21—35 i 61—74 другого тому роману «Дон Кіхот» М. Сервантеса (цим було завершено незакінчений пере­клад М. Лукаша, 1995), романи «Контракт» А. Ґрос­со, «Роз­права з методом» А. Карпентьєра (спів­авт.) та ін.; з португальської — збірник «Досвітні птахи» У.-Т. Родріґеса (дві повісті, 1984), у періодиці — кілька романів Ж. Амаду, «Шукач діамантів» Б. Гімарайнша тощо; з каталанської — роман «Чи любиш ти Блеза Сандрара?» М. де Сеабра, оповіда­н­ня Ф. Кукурула та ін. твори. П. належать пере­клади частини «Жит­тєписів найславетніших живописців...» Дж. Вазарі (1970), кількох роз­ділів «Щоден­ника» М. Башкирцевої (журнал «Україна», 1986—87), біо­графії Данте Аліґʼєрі пера Дж. Бок­кач­чо тощо, а крім того — інтервʼю, пере­кладо­знавчі стат­ті та рецензії, спогади про М. Лукаша, полемічні ви­ступи в обороні української мови («Моя Лукашіана», «Українська як пародія на імперську», «Мова володіє тим, хто нею володіє», «Пан Мигель і Дон Микола», «Корок геть!» тощо). Автор циклу оповідань із фантастичними мотивами «Заговорити з дельфіном» (одне з них, «Пі­вень», опубліковане українською мовою і в чеському та словацькому пере­кладах, 1988). П. був продовжувачем «онтологічної» (чи «барокової») течії українського пере­кладу П. Куліша—М. Лукаша (терміни належать пере­кладо­знавцю М. Новиковій, яка проти­ставляє цю течію «нормативній», уособлюваній іменами М. Старицького, М. Зерова, М. Рильського, Г. Кочура). У своїх пере­кладах П. сміливо екс­периментував, використовуючи багатства української мови в усіх її стилістичних регі­страх. За власним ви­значе­н­ням, він не ви­знавав по­значок «заст.», «арх.», «діал.», «дорев.», «зах.», «книжн.», «обмеж.», «ц.-с.» тощо, якими рясніли словники радянського часу, вважаючи, що мова пере­кладу має за багатством не по­ступатися мові художньої літератури й фольклору і озиватися «рядком Кобзаря, Котляревського, народної пісні чи думи». Саме така на­станова стала під­ставою для цькувань П. офіціозним мово­знавством у 1970-і рр., коли штучно плекали збіднену українську мову, максимально на­ближену до «великої братньої російської».

Завантажити статтю