Плахотнюк Микола Григорович

ПЛАХОТНЮ́К Микола Григорович (08. 05. 1936, с. Фосфорит Курської обл., РФ — 05. 02. 2015, Київ) — учасник правозахисного руху, громадський діяч. Чоловік Валентини Чорновіл — сестри В. Чорновола. Премія імені В. Стуса (2013). Ордени «За заслуги» 3-го (2001) і 2-го (2005) ступенів, Орден Свободи (2009). Народився у сімʼї роз­куркулених селян, яка рятувалася від голодомору 1932—33 у Курській обл., а під час 2-ї світової війни повернулася у рідне с. Тихий Хутір Жашківського р-ну Київської обл. (нині Уманського р-ну Черкаської обл.). 1960 вступив до Київського медичного ін­ституту. Був комсоргом групи і від­повід­альним за сектор культури в факультетському профбюро. 1963 прочитав у газеті про Клуб творчої молоді «Сучасник» і долучився до його діяльності. Клуб організовував літературні та музичні вечори, художні ви­ставки, створив студентський між­вузівський фольклорно-етно­графічний гурток і виїзний хор «Жайворонок», започаткував традицію Шевченківських читань 22 травня біля памʼятника Т. Шевченку; його часто від­відували І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська, В. Чорновіл та ін. 23 березня 1963 організував у клубі Київського медичного ін­ституту вечір за участі В. Симоненка, М. Він­грановського, В. Коротича. Влітку 1963 написав листа до міністерства вищої освіти УРСР із пропозицією вести на­вча­н­ня українською мовою, оскільки у ін­ституті на­вчаються пере­важно українці або ті, хто ви­вчав українську мову в школі. Листа пере­слано ректорові, який пові­домив П., що викладати українською мовою не можна, бо в ін­ституті є іноземці, яких треба на­вчати російською мовою. 14 грудня 1963 взяв участь у похороні В. Симоненка, 22 грудня того ж року провів у ін­ституті вечір його памʼяті. П. викликали у партійні й комсомольські ін­станції, але обмежилися доганою. 1966 завершив на­вча­н­ня, працював лікарем. 22 травня 1967 у чергову річницю пере­похова­н­ня Т. Шевченка біля його памʼятника у Києві міліція заарештувала групу учасників читань. П. за­пропонував присутнім піти до ЦК КПУ і вимагати від­пустити заарештованих. Цієї ж ночі заарештованих звільнено, а через декілька днів П. звільнено з роботи. 1968 його допитували у справі І. Сокульського, після чого за­пропонували звільнитися за власним бажа­н­ням з нової роботи на кафедрі невропатології Київського медичного ін­ституту (звільнено за скороче­н­ням штатів). 12 січня 1972 заарештований, у вересні того ж року екс­пертиза Всесоюзного НДІ судової психіатрії у Москві по­ставила П. діа­гноз «шизофренія з манією пере­слідува­н­ня, періодично неосудний». Від­тоді пере­бував на примусовому лікуван­ні у Дні­пропетровській (нині Дні­про), від 1976 — у Казанській (РФ) спецпсихлікарнях. Неодноразові висновки медичних комісій про припине­н­ня примусового лікува­н­ня (1974, 1976, 1977) Київський обласний суд від­хиляв і лише 1978 на чергове клопота­н­ня медичної комісії пере­вів П. у Черкаську психіатричну лікарню загального типу, звідки 1981 він був виписаний. Не зміг влаштуватися на роботу в Києві чи області, пішов на курси під­вище­н­ня кваліфікації в стаціонар обласного протитуберкульозного диспансеру в Черкасах. 6 вересня 1981 заарештований за сфабрикованим звинуваче­н­ням. Оскільки психіатрична екс­пертиза ви­знала його осудним, у квітні 1982 засуджений до 4-х р. по­збавле­н­ня волі. Покара­н­ня від­бував у Ворошилов­градській обл. (нині Луганська обл.). 1984 звільнений умовно-до­строково. Від 1989 — лікар Київської міської туберкульозної лікарні. Член Українського комітету «Гельсинкі-90» (від 1991), Проводу Всеукраїнського товариства політичних вʼязнів і ре­пресованих. Від 1994 — голова правлі­н­ня громадської організації «Музей шістдесятництва», від 2008 — директор Музею шістдесятництва — філії Музею історії міста Києва. Організовував історико-культурні заходи, ви­ступав у ЗМІ зі спогадами та роз­повід­ями про шістдесятників. Його книга «Коловорот: Стат­ті, спогади, документи» (К., 2012) від­значена премією імені В. Стуса. 2017 у Києві на честь П. пере­йменовано вулицю. У березні 2022 російські окупанти знищили будинок П. у м. Буча Київської обл., де загинув його архів і частина архіву В. Чорновола.

Завантажити статтю