Плющ Леонід Іванович

ПЛЮЩ Леонід Іванович (26. 04. 1939, м. Нарин, Киргизcтан — 04. 06. 2015, м. Бес­сеж, Франція) — публіцист, літературо­знавець, учасник правозахисного руху. Дійсний член НТШ. Орден «За мужність» 1-го ступеня (2006). Захворів на кістковий туберкульоз, для лікува­н­ня разом із родиною пере­їхав до Одеси. Від 1956 на­вчався на фізико-математичному факультеті Одеського університету, 1962 закінчив механіко-математичний факультет Київського університету. Працював у Ін­ституті кібернетики АН УРСР (Київ). 1964, після усуне­н­ня від влади М. Хрущова, звернувся до ЦК КПРС з листом, у якому висловив свої по­гляди на демократизацію в СРСР; 1966 роз­почав писати стат­ті для самвидаву про природу радянської держави, її ідеологію, національні про­блеми в СРСР. Як і багато хто з дисидентів його поколі­н­ня, за пере­кона­н­нями був марксистом і вірив у «соціалізм з людським облич­чям». Брав активну участь у русі шістдесятників, виконував роль звʼязкового між українським, московським, кримськотатарським, єврейським правозахисними рухами, зна­йомив москвичів з українським самвидавом і возив самвидавські книги з Москви до Києва. 1968 звільнений з роботи у звʼязку з протестами проти поруше­н­ня прав людини, почав збирати подібну інформацію та пере­давати її в самвидавні бюлетень «Хроника текущих событий» та ж. «Український вісник». 1968 під­писав петиції на захист демонстрантів на Красній площі у Москві, 1969 — листа до ООН. У травні 1969 став членом Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР і під­писав перший лист про її створе­н­ня, у листопаді того ж року — про ре­пресії проти членів групи, 1971 — зверне­н­ня до 5-го між­народного Кон­гресу психіатрів із закликом ви­ступити проти викори­ста­н­ня психіатрії в СРСР у каральних цілях. 15 січня 1972 після декількох обшуків заарештований за звинуваче­н­ням у антирадянській агітації і пропаганді, 1973 Київський обласний суд, що від­бувся без участі П., ви­знав його неосудним і направив на примусове лікува­н­ня у Дні­пропетровську спецпсихлікарню (нині Дні­про). Від­разу ж після по­станови суду роз­почато широку між­народну кампанію на захист П., для чого створено від­повід­ний комітет, з часом пере­творений на Між­народний комітет математиків, що видавав спеціальні бюлетені. Значну роль в одержан­ні та пере­дачі з України за кордон інформації ві­діграла дружина П., яка писала числен­ні зверне­н­ня і листи. 1974 медична комісія продовжила термін лікува­н­ня. Влітку того ж року Між­народний кон­грес математиків у м. Ванкувер (Канада) ви­ступив із заявою про негайне звільне­н­ня П. 1975 Т. Ходорович зібрала матеріали і в самвидаві опублікувала книгу «История болезни Леонида Плюща», у тому ж році у Парижі від­бувся великий мітинг математиків, фізиків, психіатрів за під­тримки Між­народної амністії і проф­спілок. Ця кампанія мала велике значе­н­ня для ро­зумі­н­ня між­народним спів­товариством ролі каральної психіатрії в СРСР. 1976 П. був видворений із СРСР, від­тоді мешкав у Франції. Західні психіатри ви­знали його здоровим. 1976 написав автобіо­графічну книгу «На карнавалі історії», пере­ви­дану багатьма мовами у багатьох країнах світу (українською — Мюнхен, 1978; К., 2002). У 1977 на проха­н­ня М. Руденка став закордон­ним пред­ставником Української Гельсинської групи, згодом — членом її Закордон­ного пред­ставництва (Н. Світлична, П. Григоренко та ін.), від 1988 — Української Гельсинської спілки. Брав участь у різних між­народних акціях і організаціях на захист прав людини в СРСР та інших тоталітарних країнах. До кінця 1970-х рр. по­збувся ілюзій щодо можливості «доброго» соціалізму і став пере­конаним антикомуністом. Інтереси П. по­ступово змістилися від політики до культурології й літературо­знавства. Вів цикл пере­дач «На межі культури» в українській редакції радіо «Свобода», входив до обʼ­єд­на­н­ня українських письмен­ників «Слово», редколегії ж. «Сучасність» (м. Нью-Йорк, США). Написав моно­графію «Екзод Тараса Шевченка. Навколо “Москалевої криниці”» (Едмонтон, 1986; К., 2001), низку аналітичних статей про творчість Т. Шевченка, М. Хвильового, В. Барки, Б.-І. Антонича, П. Тичини, В. Стуса, М. Руденка, О. Довженка, О. Галича, опублікованих в українських, французьких і російських ви­да­н­нях. Від початку 1990-х рр. неодноразово від­відував Україну, був учасником Установчого зʼ­їзду Української Гельсинської спілки (1990), Кон­гресу національних меншин (Одеса, 1991), Кон­гресу колишніх політвʼязнів (Київ, 1994).

Завантажити статтю