Попович Ілько Омелянович

ПОПО́ВИЧ Ілько Омелянович (псевд. — Емга; 01. 08. 1882, Чернівці — 01. 07. 1955, м. Мюнхен, Німеч­чина) — військовик, громадсько-політичний діяч. Син О. Поповича. Закінчив політехнічні студії, працював за фахом у Чернівцях, зокрема від 1910 — будівельний комісар Буковинського кра­йового виділу. Член старшини «Союзу Січей» на Буковині (від 1904), організатор і секретар (від 1906) Радикальної партії Буковини, видавець часопису «Громадянин» (1909—11), голова товариства допомоги емі­грантам «Охорона», член правлі­н­ня товариств «Український народний дім», «Торговля», «Запороже». Спів­організатор 1-го масового січового свята у Чернівцях (1912), голова організаційної секції загального комітету громадських організацій Буковини у справі святкува­н­ня Шевченківського ювілею (1914). З початком 1-ї світової війни мобілізований у австро-угорську армію, воював на Східному та Італійському фронтах. На­прикінці 1918 вступив в УГА. Один із організаторів Буковинського віча 3 листопада 1918, у той же день при­значений військовим комен­дантом Чернівців, за­ступником кра­йового військового командувача сотника О. Драгана. Командував загоном українських добровольців, що оточив будинок кра­йового уряду у Чернівцях і забезпечив мирну пере­дачу влади на Буковині Українській національній раді. Як член її Буковинської делегації 6 листопада 1918 під­писав Універсал до вільних громадян усіх народностей і верств в краю із закликом до буковинців про під­тримку нової української влади. Ви­ступав проти пропозиції здати Буковину румунським військам без бою, пропонував оголосити загальну мобілізацію. Після окупації краю румунами ви­їхав до Галичини. Отримав доруче­н­ня О. Поповича разом із Т. Галіпом вирушити до Києва з місією просити допомогу у геть­мана П. Скоропадського для звільне­н­ня Буковини. Однак місія прибула до Києва 27 листопада 1918, у роз­пал антигеть­манського пов­ста­н­ня Директорії УНР, тому допомоги не отримала. Депутат від ЗУНР Трудового кон­гресу України, скликаного у січні 1919 Директорією УНР в Києві, делегат Української національної ради від Буковинської національної ради. Від 1920-х рр. працював інженером у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ). Ініціював заснува­н­ня в місті чоловічого хору «Думка», від 1938 очолював місцевий осередок товариства «Сокіл». Член ЦК Української соціалістично-радикальної партії. У вересні 1939 заарештований більшовиками і вивезений для допитів у Москву, через рік повернувся до Станіслава. Після від­ступу більшовиків працював у міській управі. Очолював Окружну військову управу, в квітні 1943 обраний звʼязковим у справах формува­н­ня дивізії «Галичина». Влітку 1944 через Угорщину ви­їхав до Відня, після війни мешкав у Німеч­чині. Від 1948 — член, від 1952 — за­ступник голови Української національної ради в екзилі. Член установчих зборів і 1-го правлі­н­ня Українського товариства для обʼ­єд­на­н­ня Європи (Мюнхен, 1950). Як один із провід­них діячів Української соціалістичної партії 1949—52 опікувався важко хворим І. Мазепою, разом із С. Довгалем був виконавцем його остан­ньої волі. Автор числен­них публіцистичних творів і спогадів, на­друкованих в українській діаспорній періодиці.

Завантажити статтю