ПРОСКУ́РА Георгій Федорович (16(28). 04. 1876, м-ко Сміла Черкаського пов. Київської губ., нині місто Черкаського р-ну Черкаської обл. — 30. 10. 1958, Харків) — фахівець у галузі аеро­гідродинаміки та гі­дромашинобудува­н­ня. Доктор технічних наук (1937), професор (1925), академік АН УРСР (1929). Заслужений діяч науки і техніки УРСР (1944). Сталінська премія (1943). Державні нагороди СРСР. Закінчив Московське вище технічне училище (1901), де слухав лекції М. Жуковського, авторитет якого мав величезний вплив на формува­н­ня П. як інженера і вченого. Від 1901, за особистим за­проше­н­ням ректора Д. Зернова, викладав у Харківському технологічному ін­ституті (ХТІ): від 1911 — адʼюнкт-професор кафедри прикладної механіки, від 1914 — завідувач гідравлічної лабораторії та кафедри гі­дромеханіки (до 1958), виконував обовʼязки проректора з на­вчальної частини, ректора (1922–24), декана механічного факультету (1924–29, 1936–37). Удосконалював освіту в Цюриху (Швейцарія, 1902–04); був інженером-кон­структором Франко-російського суднобудівного заводу в Санкт-Петербурзі (1904–06). П. стояв біля витоків становле­н­ня вітчизняного турбінобудува­н­ня й виробництва насосів, йому належить пріоритет у роз­витку теорії гі­дромашин, пропелерних та газових турбін, теорії викори­ста­н­ня енергії вітру, досліджен­ні явищ кавітації тощо. З його іменем повʼязано створе­н­ня наукової школи гі­дромашинобудува­н­ня та становле­н­ня авіації в Україні, зокрема створе­н­ня Харківської авіаційної науково-технічної школи. У вересні 1909 він роз­почав викладати в ХТІ курс повітроплава­н­ня як необовʼязковий предмет, що стало початком під­готовки авіаційних інженерів у Харкові. 1921 за клопота­н­ням П. затверджено спеціалізацію з авіації, кафедру гі­дромеханіки ХТІ з його ініціативи реорганізовано в кафедру гідравліки і авіації, а 1923 поділено на дві само­стійні — кафедру гідравліки та кафедру авіації (обидві очолював П.). 1922–27 від­новлено роботу авіаційної секції (її члени ви­вчали про­блеми роз­витку авіації, проєктували літальні апарати на замовле­н­ня різних установ, проводили роботу в авіаспортивних гуртках заводів, брали участь у зльотах планеристів у Криму). 1923 на базі спеціалізації з авіації організовано авіаційне від­діле­н­ня механічного факультету ХТІ, що стало основою планової під­готовки авіаційних інженерів. У короткий термін під керівництвом П. створено аеродинамічну й гідравлічну лабораторії, пі­ді­брано кваліфікований викладацький склад, роз­роблено на­вчальні плани, встановлено тісні виробничі звʼязки ін­ституту з Харківським авіаційним заводом, що стало вагомим під­ґрунтям для створе­н­ня Харківського авіаційного ін­ституту (ХАІ) в результаті реорганізації ХТІ (1930). У ньому він очолював роботу кафедр аеродинаміки (1930–41) і ре­активних двигунів (1947–52). У цей період активно формувалася наукова школа П., результати діяльності якої впливали практично на всі кафедри ін­ституту. Його вважають фундатором ХАІ, з ним повʼязано створе­н­ня літаків під одно­ймен­ною маркою, що були запущені в серійне виробництво. 1939 з ініціативи П. та академіка В. Хрущова в Харкові організовано Ін­ститут енергетики АН УРСР (реорганізовано 1949 в Ін­ститути тепло­енергетики та електротехніки). 1943–49 — член Президії АН УРСР, голова Від­діле­н­ня технічних наук АН УРСР; 1944–55 — директор Лабораторії про­блем швидкохідних машин і механізмів АН УРСР. П. також проводив значну громадську діяльність, брав активну участь у створен­ні й роботі різних організацій та професійних спів­товариств. Очолював Повітроплавальний від­діл Харківського від­діле­н­ня Російського технічного товариства (від 1908), аеросекцію при Технічному товаристві студентів ХТІ (від 1909), однією з перших робіт якої була побудована під його керівництвом аеродинамічна труба закритого типу. 1911–12 П. брав участь у скла­дан­ні «Народної енциклопедії наукових і прикладних знань», що видавало Харківське товариство пошире­н­ня в народі грамотності, був редактором механічної частини технічного тому цієї енциклопедії. За­ступник голови організаційного комітету та член екс­пертної комісії з ви­пробува­н­ня двигунів внутрішнього згоря­н­ня при Харківському товаристві сільського господарства (від 1914). Член правлі­н­ня й науковий редактор публікацій Товариства авіації та повітроплава­н­ня України і Криму, від­повід­альний редактор «Известий ХТИ», «На­учных записок ХТИ» (1923–29), член правлі­н­ня Всеукраїнської асоціації інженерів (від 1922), член Президії Ради енергетики при ВРНГ УРСР (від 1927), Всесоюзної ради з аеродинаміки (від 1930). Керував Харківським від­діле­н­ням Авіаційного всесоюзного науково-інженерного товариства (від 1934). Коло наукових інтересів П. було над­звичайно широким. Йому була властива здатність перед­бачати шляхи роз­витку науки і техніки. Науковий доробок вченого склав понад 100 праць, багато положень, що в них викладені, й донині не втратили своєї наукової цін­ності. Ще будучи молодим вченим, П. заклав основи роз­рахунку та дослідже­н­ня гідротурбін на базі загальних рівнянь гідродинаміки. Він був одним із головних екс­пертів країни з питань гідротурбінобудува­н­ня. 1922–23 під його керівництвом на основі створеної ним теорії вперше в СРСР спроєктували, побудували та досліджували у гідравлічній лабораторії ХТІ пропелерну турбіну та пропелерний насос. Таким чином, саме йому належить пріоритет у роз­витку теорії пропелерних турбін. Такі турбіни були встановлені на багатьох гідро­електричних станціях СРСР. Він першим за­стосував теорію плоских ґраток профілю до роз­рахунку турбомашин. 1934 під керівництвом П. створено першу в СРСР гідродинамічну трубу для дослідже­н­ня ґраток профілю. Він був піонером і в галузі теорії газових турбін, зокрема першим за­пропонував газотурбін­ну установку за­мкнутої схеми на гелії, шляхи удосконале­н­ня її робочого циклу, роз­робив методику роз­рахунку газових турбін для багатьох робочих циклів, методи регулюва­н­ня їхньої роботи. 1940 під керівництвом П. в Ін­ституті енергетики АН УРСР спроєктовано екс­периментальну газотурбін­ну установку за­мкнутого циклу. Упродовж усього життя вчений досліджував явища кавітації, вплив кавітації на характеристики одиничних профілів та їх ґраток, ви­вчав процеси, що від­буваються в гі­дромашинах і гребних гвинтах на режимі початкової кавітації. Під його керівництвом створено оригінальні прилади для виявле­н­ня кавітації. Значний обсяг робіт із ви­вче­н­ня кавітаційних характеристик був виконаний під час створе­н­ня гідротурбін із поворотними лопатями. Ці праці також були першими в країні. П. заклав наукові основи викори­ста­н­ня енергії вітру, роз­робив вихрову теорію вітряка, дослідив варіанти вітроколес, їх лопатей, спроєктував вітросилові електро­станції різної потужності. 1937–41 у ХАІ працювала Група з ви­вче­н­ня ре­активного руху, яка під науковим керівництвом П. за­ймалася виготовле­н­ням порохових ракет, проте головна увага була зосереджена на роботах із рідин­ними ракетними двигунами, про які на той час було мало що ві­домо. Вчений зробив вагомий внесок у педагогіку, удосконаливши методику викла­да­н­ня в технічному ВНЗ. Будучи великим теоретиком, він ніколи не вважав свої дослідже­н­ня закінченими, якщо вони не були пере­вірені дослідним шляхом, тому формуван­ню екс­периментальної бази П. завжди надавав важливе значе­н­ня. Своїх послідовників він налаштовував на виріше­н­ня актуальних питань обовʼязково враховуючи тісний звʼязок науки та виробництва. Він став фундатором наукових шкіл, які й нині працюють у Національному технічному університеті «Харківський політехнічний ін­ститут», Національному аерокосмічному університеті «Харківський авіаційний ін­ститут», Ін­ституті про­блем машинобудува­н­ня НАНУ (Харків). На честь П. у Харкові на­звано вулицю (1976), встановлено барельєфи й меморіальні дошки. 1974 АН УРСР за видатні наукові роботи в галузі енергетики встановила премію його імені.