Практична філософія

Визначення і загальна характеристика

ПРАКТИ́ЧНА ФІЛОСО́ФІЯ Згідно із започаткованою Аристотелем типологією, досліджує діяльність, пов’язану з вільним вибором, із практичним (етичним та політичним) життям, універсальними правилами людської поведінки (praxis), відрізняючись як від теоретичної філософії, предметом якої є споглядальна, умосяжна діяльність (theoria), так і від поетичної філософії, що досліджує діяльність, спрямовану на створення творів мистецтва та предметів технічного виробництва (poiesis). І. Кант розрізняв технічно-практичне і морально-практичне. Він поділяв П. ф. на 2 частини: перша вивчає проблеми обґрунтування (метафізика моральності), друга — емпірична (практична антропологія), присвячена прикладним аспектам етики. І. Кант, а також Й.-Ґ. Фіхте стверджували примат П. ф. над теоретичною. У філософії Ґ. Геґеля (див. також Неогеґельянство) проблематика практичної, або реальної, філософії охоплює об’єктивні (інституційні) формоутворення духу. У філософії марксизму сфера практичного була редукована до перетворювальної доцільної діяльності людини, враховуючи й революційне перетворення суспільства. Змістове поле сучасної П. ф. пов’язане із розв’язанням проблем обґрунтування моральних цінностей, а також із їх застосуванням до конкретних форм соціального буття людини — економіки, політики, науки, техніки, медицини, довкілля тощо. Тому проблематика П. ф., увага до якої особливо зросла останнім часом (після виходу програмної «Реабілітації практичної філософії» за редакцією М. Ріделя), розвивається на межі багатьох дисциплін — теорії дії та теорії рішень, лінгвістики і філософії мовлення, економічної теорії та філософії права, політології й соціології, культурології та екології. Проте П. ф. не підміняє собою предметне поле цих дисциплін, а розглядає відповідні проблеми під кутом зору етики, тобто спирається на концепт praxis як вільного самовизначення людини, діяльність якої спонукається не зовнішнім примусом, а «здійснюється свідомо та з власної волі, отже, може бути поставлена їй в обов’язок» (О. Гьофе). Відтак П. ф. постає і як прикладна етика, і як ціннісно-нормативний фундамент інституційних форм соціального буття людини, утворюючи метаінстанцію їх морально-етичної легітимації.

Завантажити статтю