ПРОКОПО́ВИЧ Вʼячеслав Костянтинович (псевд. — С. Волох; 10(22). 06. 1881, Київ — 07. 06. 1942, м. Бес­санкур, Франція) — громадсько-політичний діяч, публіцист, історик. Чоловік Є. Мишковської-Прокопович. Після закінче­н­ня Університету св. Володимира у Києві (учень В. Антоновича) викладав історію у Київській державній гімназії, звідки звільнений за «українофільство». Від­тоді учителював у приватній гімназії, був вченим бібліотекарем Київського міського музею. Після 1905 — член Української радикально-демократичної партії, згодом — Товариства українських по­ступовців. Публікував числен­ні стат­ті в українській пресі, зокрема г. «Рада», у 1911–14 редагував педагогічний ж. «Світло». Після Лютневої революції 1917 взяв участь у створен­ні та став членом УЦР і її Малої ради від Української партії соціалістів-федералістів (спів­засновник і член ЦК). У січні—квітні 1918 — Міністр народної освіти у кабінеті В. Голубовича. За Української Держави геть­мана П. Скоропадського — член делегації на пере­говорах із РСФРР; за Директорії УНР — спочатку на дипломатичній роботі, у травні—листопаді 1920 — Голова Ради міністрів УНР. У січні 1921 як пред­ставник Української партії соціалістів-федералістів уві­йшов до еміграційного парламенту — Ради Республіки (м. Тарнув, Польща). Від серпня 1921 — член, у серпні—грудні 1923 — голова Українського центрального комітету. Водночас активно за­ймався публіцистикою, його стат­ті та промови друкували на сторінках часописів «Син України», «Релігійно-науковий вістник», «Українська справа», «Український сурмач» та ін. У 1923–39 разом із В. Кущем, М. Капустянським, П. Шан­друком редагував військово-літературний ж. «Табор». 1924 пере­їхав до Парижа, де продовжив тісну спів­працю з С. Петлюрою, після його вбивства у 1926–39 був Головою Ради народних міністрів УНР, у жовтні 1939 — травні 1940 — за­ступником голови Директорії та Головного отамана УНР. 1925 разом із С. Петлюрою став спів­засновником і спів­редактором, а згодом редактором офіційного органу української еміграції — часопису «Тризуб». 1927 заснував Бібліотеку імені С. Петлюри у Парижі. На еміграції продовжив започатковані ще у Києві історичні дослідже­н­ня, пере­важно у галузі сфрагістики та історії Києва. Серед праць — «Київська міліція» // «Наше минуле», 1918, ч. 1, «Сфрагістичні анекдоти» (Прага, 1938), «Заповіт Орлика» // «Тризуб», 1939, ч. 33, «Під золотою коругвою (остан­ні роки життя Києва під магдебурзьким правом)» (Париж, 1943), «Печать Малорос­сийская: Сфраґістичні етюди» // «Записки НТШ», 1954, т. 163. До 125-річчя від дня народже­н­ня П. 2006 Національний банк України випустив памʼятну монету на його честь. Архів П. зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Києві.