Нові соціальні рухи

НОВІ́ СОЦІА́ЛЬНІ РУ́ХИ — неформальні соціальні мережі, що базуються на груповій солідарності та єд­ності цін­ностей, важливих для їх прихильників. Н. с. р. мобілізують своїх учасників для виріше­н­ня конфліктних про­блем за допомогою різних форм протесту. Артикуляція у сучасному су­спільстві громадянами нових потреб та інтересів, повʼязаних з корін­ними змінами умов життя (захист довкі­л­ля, під­вище­н­ня вимог до спожива­н­ня товарів і послуг), прагне­н­ня людей без­посередньо впливати на процес прийня­т­тя рішень, об­умовили впровадже­н­ня й нових форм залуче­н­ня, нових колективних учасників, а також нових сфер для реалізації громадянських ініціатив. Дехто з дослідників говорить навіть про зміну самих пат­тернів пред­ставництва і групової участі у Н. с. р. У країнах Заходу в остан­ні роки спо­стерігається зниже­н­ня рівня участі громадян у політиці, зокрема у виборах, членстві у політичних партіях і проф­спілках, релігійних організаціях, що від 19 ст. були звичними ка­налами громадянської мобілізації. Дедалі більшу роль ві­ді­грають неін­ституціональні, стихійні форми участі, що використовують пряму дію. До неї залучають широкі верстви населе­н­ня, які раніше не були активними у громадських рухах. Нові форми характерні як для традиційних соціальних, так і для нових рухів, зокрема за права людини, виріше­н­ня жіночих, молодіжних, екологічних про­блем тощо. Від­мовляючись від звичних форм участі, громадяни роз­винених країн все частіше використовують прямі форми колективної дії — петиції, демонстрації, страйки, бойкот та ін. Від­бувається заміна традиційних форм колективної дії Н. с. р. — транс­національними політичними мережами, групами, що обʼ­єд­нуються навколо певної конкретної про­блеми. Таким чином, формується модель сучасної громадянської участі.

Н. с. р. виникли на Заході на­прикінці 1960-х рр. і активізували свою діяльність на новій основі у 1980-х — на початку 1990-х рр. В остан­ні два десятилі­т­тя виникли нові соціальні простори для колективної дії й, від­повід­но, зʼявилися нові її виконавці. Так, на­прикінці 1990-х рр. від­повід­дю на глобалізацію стала поява потужного анти­глобалістського руху, що по­єд­нує без­ліч формальних і неформальних асоціацій, обʼ­єд­наних метою проти­ставити процесу глобалізації в інтересах великих корпорацій глобалізацію в інтересах громадян. Між­народний мас­штаб діяльності, організованої за мережевим принципом, під­вищує легітимність і сприяє ефективності таких рухів. Серед нових колективних акторів — рух споживачів (спрямований проти викори­ста­н­ня певних видів продукції з різних ідеологічних, етичних, економічних міркувань), рух акціонерів (його мета — вплив на політику менеджменту корпорацій), рух на захист прав тварин тощо. Саме у цих рухах і формується новий тип дії — «індивідуалізована» колективна дія, для якої не обовʼязкова наявність колективної ідентичності. Інструментом, що від­крив небачені раніше можливості для взаємодії учасників рухів і для без­посередньої участі індивідів в діяльності локальних, національних і глобальних спільнот, а також для широкого обговоре­н­ня про­блем громадянського су­спільства, став Інтернет, що нині є альтернативним ка­налом залуче­н­ня громадян.

При значній різноманітності Н. с. р. усім їм притаман­ні певні загальні риси. По-перше, це різнорідність соціального складу, оскільки учасниками Н. с. р. є пред­ставники різних соціальних верств; вони є обʼ­єд­на­н­нями однодумців, де від­сутнє поня­т­тя індивідуального членства, як було, на­приклад, у проф­спілках, а учасники гуртуються за спільними інтересами. По-друге, для несанкціонованого до­ступу до Н. с. р. характерний низький рівень ін­ституціоналізації і централізації, аморфність усіх організаційних структур, ідеологічний плюралізм, від­сутність «системної» ідеології та ідеологічної еліти. У під­ґрунті альтернативних установок Н. с. р. лежать не ідеології, а цін­ності. По-третє, у Н. с. р. акцент зроблено на локальних діях. Засобом досягне­н­ня соціального ідеалу є не стільки політична боротьба, скільки «технологія конкретних справ». По-четверте, для Н. с. р. характерна від­сутність чітко виражених антагоністів, образу ворога, що протистоїть їхнім інтересам. Рушійною силою Н. с. р. є на­йосвіченіші групи нових середніх прошарків населе­н­ня роз­винених країн, їм притаман­на не тільки протестуюча, а й творча поведінка і засіб мисле­н­ня. По-пʼяте, Н. с. р. використовують неформальні методи прийня­т­тя рішень, прагнуть «тут» і «тепер» створити альтернативний спосіб життя. Ці типологічні ознаки об­умовлюють під­вищену не­стабільність Н. с. р., неминучість чергува­н­ня різких спадів і під­йомів у їхньому роз­витку під впливом різних ситуативних чин­ників. На від­міну від традиційних рухів, Н. с. р. не використовують ідеологічний або організаційний контроль над соціально-політичною активністю своїх учасників, чим забезпечують широкі можливості особистої самореалізації, що збільшує їхню популярність у світі. Н. с. р. виникають у конкретному ін­ституційному середовищі, що впливає на поведінку їхніх учасників, ви­значає норми і правила, яким вони слідують. Водночас в умовах економічних, соціальних і політичних змін вони є носіями нових правил, ідей, стилів життя, створюють нові культурні пат­терни. У процесі того, як індивіди і групи освоюють ці зміни, вони поширюють від­повід­ні правила і норми через соціальні мережі, що по­ступово веде до змін основних соціальних і політичних ін­ститутів, транс­формації соціального і політичного порядку. При цьому напрямок ін­ституційних змін залежить від унікальних історичних, соціокультурних традицій конкретного су­спільства, де від­бувається дії Н. с. р.

Дослідники Н. с. р. створили теорію соціальних рухів — важливий напрямок сучасної західної політичної соціології, що інтенсивно роз­вивається від 1950-х рр. Під впливом еволюції самих Н. с. р. і транс­формації соціальних та політичних ін­ститутів су­спільства загалом, змінювалися і парадигми дослідже­н­ня Н. с. р. — від ви­вче­н­ня соціопсихологічних аспектів колективної поведінки до аналізу рухів у політичному і соціокультурному контекс­тах як чин­ника ін­ституціональних змін. На Заході ви­окремлюють 3 головні парадигми дослідже­н­ня Н. с. р. Першою була парадигма колективної поведінки, її використовували пере­важно у ви­вчен­ні рухів до 1960-х рр. У цій парадигмі Н. с. р. трактували як ір­раціональну і нескоординовану колективну поведінку в ситуації соціальної кризи і повʼязаних з нею явищ де­привації, фрустрації, агресивності. Пред­ставники структурного функціоналізму, зокрема американський соціолог Н. Смелзер, роз­глядали колективну поведінку як реакцію на «структурні напруги», що виникають внаслідок конфлікту інтересів і дис­функцій соціальної системи. Колективну поведінку повʼязували з соціальними змінами, транс­формаціями соціальних структур і нормативних установок, а соціальні рухи ви­значали як зуси­л­ля груп людей, залучених у спільну дію з метою сприя­н­ня або пере­шкоджа­н­ня змінам в су­спільстві або групі. Другою парадигмою була теорія колективної дії (мобілізації ресурсів), що виникла у 1960—70-х рр. У той час отримала роз­виток теорія політичного процесу американських дослідників Ч. Тіллі, С. Тер­роу, Д. Макадама, які започаткували ви­вче­н­ня взаємодії політики соціальних ін­ститутів влади і Н. с. р. Центральну роль у теорії політичного процесу від­ведено концепції «структури політичних можливостей», що створюють у су­спільстві про­стір для колективних дій. У цій парадигмі Н. с. р. роз­глядали вже як раціональних колективних акторів, що взаємодіють у межах існуючої структури політичних можливостей з пред­ставниками влади і від­стоюють перед ними вимоги соціальних груп, які не мають іншого ін­ституційного пред­ставництва. Починаючи від 1980-х рр. у Європі отримала роз­виток парадигма ви­вче­н­ня саме Н. с. р., а не колективної дії, як було раніше. На від­міну від перших двох, у цій парадигмі Н. с. р. роз­глядають у загальному соцієтальному (ін­ституціональному), політичному, культурному та історичному контекс­тах з позицій соціального (структурного) конфлікту та історичності, як своєріну від­повідь на зміни епохи пізнього модерну і постмодерну. На­приклад, англійський соціолог Е. Ґід­денс у теорії структурації повʼязує макрорівень Н. с. р. із рівнем поведінки індивідів (мікрорівнем), під­креслюючи роль процесів само­актуалізації та самоідентифікації в епоху пізнього модерну. У теорії Н. с. р. ви­окремлюють дослідже­н­ня звʼязків між ін­ституційними змінами періоду модерну і постмодерну та виникне­н­ням нових соціальних і політичних структур, нових конфігурацій влади з новими формами колективного дії. Самі Н. с. р. роз­глядають як головне джерело соціальних, політичних і культурних змін постмодерного глобального су­спільства.

Завантажити статтю