Пародія

ПАРО́ДІЯ (від грец. παρω̣δία — пере­спів) — у літературі та інших видах мистецтва (кіно, театрі, інколи в музиці та живописі) комічне наслідува­н­ня художнього твору чи групи творів, зосереджене на стилі, тематиці, загалом поетиці конкретного текс­ту. Це імітація творчої манери конкретного митця, яка засновується на навмисній невід­повід­ності стилістичного та тематичного аспектів художньої форми: про буден­не говориться пафосно, величально і навпаки — про високе оповід­ається низьким стилем. Жанрова домінанта П. — пере­спів, у якому в комічній формі, інколи — карикатурній, наслідується стилістика, словниковий склад і навіть зміст творів певного літературного напряму чи жанру. Роз­квіт П. повʼязаний зі зміною художніх епох, літературних течій та шкіл, із «боротьбою» між ними. Існують і дружні П. — наслідува­н­ня чужого стилю без будь-яких намірів цей стиль принизити, вказати на його недоліки, і автопародії — пере­співи власного стилю без його критики й заперече­н­ня (їх Д. Чижевський називав «поетичними іграшками»). За характером комізму роз­різняють гумористичну й сатиричну, бурлескну та траве­стійну (бурлеск і травестію інколи виділяють в окремі види) П. У сучасному літературо­знавстві активізується тенденція трактува­н­ня П. як вияву чужого стилю у літературному творі. Вона охоплює і лірику, й епіку, широкими є і її функції — критика художньої мови і пере­будова стильової палітри літератури в процесі її історичного роз­витку. Цей жанр про­йшов кілька етапів роз­витку, активізуючись у часи пере­осмисле­н­ня вже існуючої традиції. Його витоки сягають епохи Античності. Пародією на «Іліаду» стала «Батрахоміомахія», на «Одіс­сею» Гомера — «Циклоп» Евріпіда, на трагедії Евріпіда — «Жаби» Арістофана. У 16—17 ст. зʼявилися християнізовані пере­співи від Горація, моралізаторські пере­співи «Героїд» Овід­ія, любовних послань героїнь грецької міфології, у яких використовувалися лексика й окремі образи пароді­йованих першоджерел. Епоха ран­нього Від­родже­н­ня (поч. 14 ст.) примітна числен­ними П. особливого типу — травестіями або бурлесками, тобто пере­співами ві­домих сюжетів античної поезії. За­звичай, П. невелика за обсягом, але її елементи можуть зу­стрічатися і у великих творах. На­приклад, пародійний роман пред­ставлений такими взірцями: «Дон Кіхот» М. де Сервантеса (1605), «Навіжений пастух» Ш. Сореля (1627), «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» М. Йогансена (1929), «Зламаний гвинт» О. Слісаренка (1929), «Піна днів» Б. Віана (1947), «Подруга французького лейтенанта» Дж. Фаулза (1969). Їх обʼ­єд­нує те, що кожен із цих творів пародіює якийсь роман­ний різновид попередньої епохи, його узагальнену модель на рівні концептуального змісту, сюжету, композиції, персонажів, мови, стилю. У цьому плані пощастило рицарському роману, який став головним обʼєктом П. у багатьох творах, але найві­домішим залишається «Дон Кіхот» М. де Сервантеса. Письмен­ник багато­аспектно від­творює основні компоненти жанру-основи: від сюжетних схем, героїв, ситуацій до стандартної стилістики. Автор не намагався пародіювати якийсь конкретний твір, хоча дослідники схиляються до думки, що ним міг бути «Амадіс Гальський» Ґ.-Р. де Монтальво. Проте М. де Сервантес не обмежується конкретним текс­том, а виявляє і демонструє банальності рицарського роману, бо головне зав­да­н­ня автора — висміяти не лише стиль, а й зміст, що породжує такий стиль. Надалі романтики писали П. на твори класицистів, реалісти — на текс­ти романтиків. Модерністи і постмодерністи використовували інтертекс­туальні можливості цього жанру, а авангардисти — його здатність до заперече­н­ня і висміюва­н­ня традиції.

В українському культурному просторі пародіюва­н­ня простежується у фольклорних творах, пройнятих сміховою стихією, а також у творчості мандрованих дяків. Як жанр П. по­став у 16 ст., зокрема у творчості Ф. Прокоповича. До П. зверталися П. Гулак-Артемовський, К. Думитрашко, С. Ру­данський, І. Франко. Ві­домим пародистом є В. Самійленко. У студентські роки він написав низку П. на російських поетів, пізніше вміщував П. на віршовані твори до своїх комедій і прозових творів з метою висміяти окремі явища тогочасного літературного життя. На­приклад, у «Пісні про віщого Василя» (пародія на твір О. Пушкіна) події києворуського періоду адаптовані до сучасності автора, а головний герой твору — цензор — воює не з реальним ворогом, а з українською літературою, намагаючись знищити її, однак гине сам. Чимало П. на літературні теми створив В. Блакитний (ви­ступав під псевдонімом Маркіз Попелястий): критичні П. він спрямовував тим митцям, чиї по­гляди і художню творчість не спри­ймав, а дружні П. адресував своїм однодумцям. Май­стром пародії був Остап Вишня. Так, 1927 ви­йшла його збірка «Вишневі усмішки літературні», що містить П. на твори М. Хвильового («Синя трясовина»), Г. Косинки («Однокутний бій»), Г. Коцюби («Земляний син»), М. Івченка («Сни землі»), А. Любченка («Путемна бурь»), Я. Мамонтова («Коли народ уже визволивсь»), на критика В. Коряка («Шість і шість»). У них автор продемонстрував блискучий гумор, дотепність, інколи — іронічність, засвідчуючи цими текс­тами добре зна­н­ня сучасного йому літературного процесу, вмі­н­ня читати і смак до чита­н­ня, адже Остап Вишня помічав ознаки непо­вторного авторського стилю своїх по­братимів із письмен­ницького цеху — і на змістовому, і на формальному рівнях. Часто до П. звертаються сучасні автори — поети з угрупува­н­ня «Бу-Ба-Бу» з метою роз­вінчати соцреалізм і його ідеологеми, а також О. Стусенко, С. Дзюба як літературні критики, щоб звернути увагу на банальність вислову думки, її стереотипність, неоригінальність.

Завантажити статтю