ПА́СКВІЛЬ (від італ. pasquillo) — твір наклепницького спрямува­н­ня зі сві­домими неправдивими звинуваче­н­нями, мета яких — принизити або ском­прометувати конкретну особу, групу людей, су­спільний рух, літературний напрям. За найпоширенішою версією, походже­н­ня терміна трактується так: чи то шкільний учитель, чи то кравець Пасквіно з Риму (15 ст.), який від­значався дотепністю, писав викривальні твори, спрямовані на висміюва­н­ня високопосадовців того часу. У 16 ст. недалеко від його будинку встановлено мармурову скульптуру, на­звану зменшувальною формою від Пасквіно, тобто Пасквіл­ло, бо на ній у певний день вивішували епі­грами, анекдоти, жарти, не­вдовзі опубліковані під на­звою «П.». Його значе­н­ня згодом за­знало змін: від початкового уїдливого глузува­н­ня до брехливого доносу, часто анонімного або опублікованого під псевдонімом. За своєю суттю це принизливе звинуваче­н­ня, спрямоване на дис­кредитацію конкретної особи, яку, навіть якщо її не на­звано, можна ідентифікувати. Тож П. може бути будь-який жанр, який подає неправдиву інформацію з принизливими інсинуаціями. Німецький критик В. Менцель у праці «Die Deutsche Literatur» («Німецька література», 1827; 1836) називав «аморальною» творчість Й.-В. Ґете, Ф. Шіл­лера, пред­ставників «Молодої Німеч­чини», і це викликало аргументовані протести, зокрема Г. Гайне. П. можна вважати й рецензію В. Бєлінського на поему «Гайдамаки» Т. Шевченка, його «Лист до Гоголя».

В українській літературі цей жанр демонструє окремі зразки, а після доби Бароко почав занепадати. Як приклад, можна навести П. на геть­мана Івана Самойловича анонімного автора, вміщений у Літописі Самійла Величка. Це «антипанегірик», у якому сатирично зображено геть­мана, його гонор, уболіва­н­ня як за власну вигоду, так і своєї родини, конфліктність тощо. Одним із зразків є П. на І. Мазепу авторства П. Зайця (1709), який зашифрував своє імʼя у текс­ті твору. П. часто засвідчує паді­н­ня моралі у су­спільстві, тенденційність сповід­уваної ідеологічної доктрини. Так, у радянський час українські публіцисти спрямовували вістря своєї сатири проти українських націоналістів, Ватикану, «недоліків» капіталістичного світу, тобто їхні твори ставали засобом політичної боротьби. П. інколи нагадує памфлет за звинувачувальним публіцистичним стилем.