Памфлет

ПАМФЛЕ́Т — художньо-публіцистичний твір сатиричного спрямува­н­ня, у якому екс­пресивно викриваються та засуджуються як конкретні впливові су­спільні діячі — політики, вчені, письмен­ники, так і негативні явища, що простежуються на державному рівні, у політикумі, філософських чи естетичних концепціях певного часу. П. — жанр-антипод панегірика. Щодо етимології терміна нині існує кілька гіпотез: з англійської мови «pamphlet» — листок, який тримають у руці, грецької «pamphlego» — все палю, французької «pame feuіllet» — летючий аркуш. Так само немає єдиної думки про витоки цього жанру: чи це промови та сатири Плутарха, Тацита, Вар­рона, Демосфена, чи байки Езопа. Не­сприятливими для ви­вче­н­ня П. стали його ж особливості як злободен­ної го­строї сатири, тому з часом роз­губилися імена багатьох памфлетистів, частина їхніх текс­тів за­знавала змін у процесі під­готовки до друку. Тому закономірно, що деякі книги й трактати європейських авторів 12 ст. ви­йшли через 700 р. у Німеч­чині під на­звою «Памфлети про суперечку імператорів з курією». Як жанр у сучасному ро­зумін­ні П. оформився в епоху Ренесансу і з того часу до сьогодні це один із найдієвіших сатиричних творів, який виконує як викривальну, так і агітаційну роль. П. епохи Від­родже­н­ня змальовував широку картину дійсності, йому притаман­ні злободен­ність тематики, моралізаторство, гостра субʼєктивність, пародіюва­н­ня схоластичної риторики. У просвітників цей жанр став засобом політичної або літературної боротьби, частково втратив дидактизм, як, на­приклад, у Д. Дефо («Чистокровний англієць», 1701), Дж. Свіфта («Листи сукнаря», 1723—24), Д. Дідро («Жак-фаталіст», 1773). У 19 ст. до цього жанру зверталися В. Гюґо, Е. Золя. П. по­єд­нує у собі як елементи публіцистики, так і художнього стилю: актуальність порушеної про­блематики, ін­спірована соціальною чи політичною подією, чітка позиція автора у ставлен­ні до зображеного, одно­значні сатиричні інтонації, логіка фактів у роз­гортан­ні сюжету, а також художня вигадка, яскрава образність. Памфлетист завжди має активну жит­тєву позицію, вболіваючи за національні та державні справи, цим і ви­значається його гостра реакція на ті про­блемні пита­н­ня, які він спо­стерігає у соціумі і до яких прагне привернути увагу широких кіл громадськості з метою подола­н­ня та усуне­н­ня су­спільних вад і їх причин. Часто П. по­значені полемічністю, адже в їх центрі — від­стоюва­н­ня певних ідей, котрі не поділяють су­противники автора. Це зумовлює такі ознаки П., як його екс­пресивність, ораторські інтонації, афористичність, різноманітність засобів комічного — від іронії до сатири, сарказму, ґротеску, а також викори­ста­н­ня при­йомів абсурду. Оскільки у П. гостро висміюється чи викривається су­спільне явище негативного характеру, по­гляди та дії певних сил, протилежні по­глядам автора твору, то основне при­значе­н­ня цього твору — дис­кредитувати в очах читача ідеологічного су­противника. Це зокрема досягається через одно­значну авторську оцінку зображеного, яка виявляється у чіткому від­творен­ні світо­глядних пере­конань автора, його жит­тєвої позиції, втілених у динаміці сюжету. Жанрова особливість П. — документальність і публіцистична ідея по­єд­нана з образністю — забезпечують йому роль інтелектуальної зброї у сучасному інформаційно-психологічному протиборстві та ідеологічному проти­стоян­ні.

Зразками П. є «Ареопагітика» Дж. Мільтона (1644), «Казка бочки» Дж. Свіфта (1704), «Трактат про віротерпимість» Вольтера (1763), «Сполучені Лінчуючі Штати» М. Твена (1901). П. належить до гібридних жанрів: він може мати форму сатиричного посла­н­ня, листа, стат­ті, філософського трактату, сатиричного порт­рета, нарису. Художня література також демонструє твори гостро сатиричного викривального змісту. Від­так для них характерна публіцистичність, комізм характерів і сюжету, продиктований авторською ідеєю. Це роман-памфлет «Подорож Гул­лівера» Дж. Свіфта (1726), поема-памфлет «Німеч­чина. Зимова казка» Г. Гайне (1844), роман-памфлет «Записки про котяче місто» Лао Ше (1933), пʼєса-памфлет «Карʼєра Артуро Уї» Б. Брехта (1941).

В Україні П. по­став на­прикінці 16 — початку 17 ст. у звʼязку з боротьбою проти утвердже­н­ня уніатства (І. Вишенський, Г. Смотрицький, Клірик Острозький, анонімні автори П. «Посла­н­ня до латин з їх же книг», «На богомерзкую, на поганую латину» та ін.). Пізніше до цього жанру зверталися І. Франко, О. Маковей, Леся Українка, Л. Мартович, С.Єфремов. В. Самійленко створив памфлети-вірші, цю традицію продовжив Гео Шкурупій (збірка віршованих памфлетів «Божествен­на комедія», 1931). М. Хвильовий є автором трьох циклів памфлетів — «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», основні думки яких ви­значили вектори літературної дис­кусії 1925—28-х рр. Також йому належить памфлет «Україна чи Малоросія?». Широкого роз­голосу набув лист-памфлет І. Багряного «Чому я не хочу повертатись до СРСР?» (1946). Його опубліковано на Заході окремою брошурою і пере­кладено кількома європейськими мовами. Це гостра сатира на антилюдську суть ідеології та державної практики сталінізму із числен­ними згадками про трагічні епізоди із власної біо­графії. До П. зверталися О. Чорногуз, Є. Дудар, Ю. Івакін. Гострі політичні П. про українське сьогоде­н­ня належать І. Дзюбі, провід­ною думкою яких є консолідація українського су­спільства та роль культури у націєтворчих процесах, а також гостре й не­примирен­не викри­т­тя сучасного політикуму, його лицемірства («Шевченків “Кавказ” на тлі не­проминального минулого», «На “еліту” надійся, а сам не плошай», «Як нам роз­валити Україну?», «Застукали сердешну волю…», «Порнократія на марші» та ін.). Як гібридний жанр П. простежується у творчості М. Куліша (пʼєса «Хулій Хурина»). На думку сучасних критиків, ознаки памфлетності притаман­ні романам «Записки українського самашедшего» Л. Костенко (2010), «Факультет» Д. Березіної (2017).

Завантажити статтю