Пастораль

ПАСТОРА́ЛЬ (франц. pastorale, від латинського pastoralis — пастуший). У широкому значен­ні П. — твори 14—18 ст. різних жанрів (еклога, поема, ліричний вірш, роман, повість, драма), присвячені опису ідилічного пастушого життя на тлі чудової неза­йманої природи, що проти­ставляється роз­бещеному місту. У вужчому ро­зумін­ні — певний конкретно-історичний різновид пастушої поезії (16—17 ст.). Предтеча П. — антична буколічна поезія, у якій оспівувалося сільське життя як антитеза до пере­ваг цивілізації. Їх обʼ­єд­нує стилізація під простоту й без­посередність зображе­н­ня, однак ці ознаки більш яскраво виражені у П. Найві­доміший пред­ставник цього жанру — давньо­грецький поет Теокріт (3 ст. до н. е.). Саме він увів у П. основні його маркери — поетизація природи й життя далеко від цивілізації, пастуші роз­ваги, зокрема гра на сопілці, волинці, ріжку, без­турботні співи, вигадав низку персонажів — пастухів і пастушок, які будуть виринати у П. на­ступних століть, — Дафніс, Хлоя, Корідон, Тірсис та ін. Ел­лінський письмен­ник Лонґ (роман «Дафніс і Хлоя»), ідеалізуючи життя серед природи, збагатив твори цього жанру любовною темою. У західноєвропейських літературах доби Середньовіч­чя П. практично не зу­стрічається, однак простежуються її окремі мотиви, на­приклад, зображе­н­ня пастуха як мудрого вчителя життя, який у деяких творах сакралізувався, ототожнюючись із Христом, а прекрасної пастушки як ідеалу чистоти й цнотливості. У 15—17 ст. цей жанр досяг вершини роз­квіту у творах італійського письмен­ника Т. Тассо, англійського поета Е. Спенсера, паризької літературної групи «Плеяда». У добу Від­родже­н­ня пасторальність помітна у структурі багатьох жанрів, зокрема у творах В. Шек­спіра, Л. де Веґи, М. де Сервантеса та ін. У 17 ст. жанр вичерпав свої можливості, натомість зʼявилися пародії на цю форму, на­приклад, «Вівчарський тиждень» Дж. Ґея (1714). Водночас мотив усамітненого життя на лоні природи не зникає, а набуває нового змісту — пастухи і пастушки пере­живають витончені почу­т­тя, галантно дис­кутують серед майстерно декорованих картин природи. У 18—19 ст. мотиви ідилічного життя на тлі природи від­родилися у французьких пасторальних романах («Поль і Вірджіні» Б. де Сен-Пʼєра, «Галатея» Ж.-П. Флоріана та ін.), у 19 ст. — у жанрі елегійних плачів («Адонаїс» П.-Б. Шеллі, 1821; «Тірсис» М. Арнольда, 1867). У літературі класицизму П. не від­повід­ав його раціональним приписам, зокрема стосовно змісту, тому занепав. Від­новле­н­ня інтересу до цього жанру помітне в літературі модернізму, особливо в поетиці романів, по­значеній пасторальністю («Чарівна гора» Т. Манна, «Шум прибою» Ю. Місіми, «Снігова країна» Я. Кавабати, «Волхв» Дж. Фаулза). Іронічна роз­біжність між авторською на­становою на пасторальність і змістом творів помітна у текс­тах «Пасторалі» Л. Араґона, «Пастораль ХХ сторіч­чя» Л. Костенко, «Американська пастораль» Ф. Рота, «Пастораль 1943» В. Затуливітра. Від­гук пасторальних мотивів звучить в окремих творах Ф. Прокоповича, в таких рядках Г. Сковороди («А коли зі­йшла ден­ниця, / То прокинулася птиця, / Музика звучить навкруг, у повітрі шум і рух! Тільки сонце визирає — / Вівчар вівці виганяє, / На сопілочку свою котить трелі по гаю»). Однак в українській літературі цей жанр не мав пошире­н­ня.

Завантажити статтю