Петро

ПЕТРО́ (Ромоданов Петро Дмитрович; 02. 08. 1875, с. Москаленки Канівського пов. Київської губ., нині Обухівського р-ну Київської обл. — 02. 09. 1938, Київ) — церковний діяч УАПЦ. Батько Андрія, дід Сергія Ромоданових. Закінчив Казанський університет (Росія, 1910). В анкеті, заповненій при допиті в НКВС 1938, вказано, що до 1923 він учителював у м. Лубни (нині Полтавської обл.), за іншими даними: до Лютневої революції 1917 служив священником на Черкащині, згодом — у парафіях Лохвицького пов. Полтавської губ. До служіння в УАПЦ був залучений лубенським архієпископом Олександром (Ярещенком). Від 1923 — єпископ УАПЦ на Лохвиччині. Водночас 1923–26 — офіційний представник від УАПЦ при уряді УСРР у Харкові (правопорядник УАПЦ). У 2-й половині 1924 більшовицький режим посилив блокування діяльності структур УАПЦ, внаслідок чого, зокрема, того року стало неможливим провести Великі Покрівські збори Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР). Рада вирішила вжити заходів щодо зняття політичних звинувачень на адресу УАПЦ й розблокування реєстрації її статуту і доручила П. як своєму правопорядникові зустрітися з тогочасним наркомом внутрішніх справ та міністром юстиції УСРР В. Балицьким. Під час переговорів нарком вимагав провести «чистку» членів Церкви «від нецерковних елементів» і пропонував її очільникам співпрацю із режимом. Ймовірно, саме тоді й було започатковано тісні «контакти» режимних структур з єпископом П. На початку вересня скликано нараду єпископів і представників УАПЦ, на якій на вимогу влади ухвалено пропозицію про осуд митрополита Василя (Липківського), архієпископа Олександра (Ярещенка), протодиякона В. Потієнка і всього складу Президії ВПЦР за політичні й антирадянські виступи. На нараді сформовано т. зв. Комісію по унормуванню життя УАПЦ на чолі з єпископом П., якій передано канцелярію УАПЦ, що фактично перебрала на себе обов’язки Президії ВПЦР. У звітах вищих чинів ГПУ до ЦК КП(б)У зазначено, що на цій нараді «були прийняті ухвали, бажані для нас… Склад новообраного тимчасового органу Церкви цілком прийнятний для нас». У підсумковій доповіді на дозволених владою Великих Покрівських зборах 1926 єпископ П. звинуватив попередню Президію ВПЦР у тому, що вона «ухилялась в бік шовінізму, політиканства, дратувала владу». Результатом брутального тиску з боку влади стало обрання на цих зборах нового складу Президії ВПЦР на чолі з єпископом П. Митрополит Василь (Липківський) не визнав ухвал цих зборів, за що ВПЦР поставила йому на вид як порушення засад соборноправності в УАПЦ. Новий голова ВПЦР цілеспрямовано виконував завдання режимних структур щодо ізоляції митрополита Василя (Липківського) і створення у середовищі єпископату атмосфери підозр і недовіри, ГПУ вміло режисерувало конфлікти всередині ВПЦР між прибічниками єпископа П. і митрополита. У травні 1927 П. організував проведення наради єпископів, на порядок денний якої винесено «найзлободенніше питання про чистку», на чому наполягало ГПУ. Зрештою, на засіданні Президії ВПЦР 19 червня 1927 митрополит відкрито назвав П. «руйнівником Церкви». Під його проводом організовано заплановане ГПУ проведення 2-го Всеукраїнського Собору УАПЦ. У таємному листуванні його функціонери зазначали, що «органами ГПУ поставлене серйозне завдання домогтися заміни Липківського більш прийнятним для нас кандидатом». Готуючи списки учасників Собору, Президія ВПЦР на чолі з П. доклали зусиль для виявлення лояльності перед більшовицьким режимом. Під тиском ГПУ 20 жовтня після важкого обговорення ухвалено, що Собор «визволяє… Найпочеснішого о. Митрополита від тягаря митрополітанського керівництва Українською Автокефальною Православною Церквою». П. та його прибічники наполягали на тому, щоб зняти з Василя (Липківського) також і титул митрополита, проте Собор з цим не погодився. П. виступав на Соборі з найприскіпливішою критикою духовного очільника УАПЦ. За те, що І. Грищенко, представник Софіївської парафії, запропонував залишити Митрополитом Василя (Липківського), єпископ П. позбавив його мандата делегата собору. Спрямованість діяльності П. у підготовці 2-го Всеукраїнського Собору УАПЦ та його роль у ході засідань викликала неприйняття більшості делегатів Собору і його не було обрано до складу керівних органів УАПЦ. 1928 відійшов від церковних справ. Відтоді учителював, від 1935 працював помічником бухгалтера і касиром у Будинку грудної дитини в Києві. 12 червня 1938 заарештований, 29 серпня того ж року за звинуваченням в участі «в антирадянській українській націоналістичній організації автокефалістів, за завданням якої провадив діяльність у створенні українського націоналістичного повстанського підпілля» засуджений до розстрілу з конфіскацією особистого майна. Реабілітований 1961.

Рекомендована література

1. Еженедельная сводка Секретного отдела ГПУ УССР № 8/18 за время с 20 по 26 февраля 1927 г. // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2005. № 24/25;
   Google Scholar Internet
2. Другий Всеукраїнський православний церковний Собор УАПЦ 17–30 жовтня 1927 року: Док. і мат. К., 2007.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю