Петро

ПЕТРО́ (Ромо­данов Петро Дмитрович; 02. 08. 1875, с. Москаленки Канівського пов. Київської губ., нині Обухівського р-ну Київської обл. — 02. 09. 1938, Київ) — церковний діяч УАПЦ. Батько Андрія, дід Сергія Ромоданових. Закінчив Казанський університет (Росія, 1910). В анкеті, заповненій при допиті в НКВС 1938, вказано, що до 1923 він учителював у м. Лубни (нині Полтавської обл.), за іншими даними: до Лютневої революції 1917 служив священ­ником на Черкащині, згодом — у парафіях Лохвицького пов. Полтавської губ. До служі­н­ня в УАПЦ був залучений лубенським архі­єпис­копом Олександром (Ярещенком). Від 1923 — єпис­коп УАПЦ на Лохвич­чині. Водночас 1923—26 — офіційний пред­ставник від УАПЦ при уряді УСРР у Харкові (правопорядник УАПЦ). У 2-й половині 1924 більшовицький режим посилив блокува­н­ня діяльності структур УАПЦ, внаслідок чого, зокрема, того року стало неможливим провести Великі Покрівські збори Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР). Рада вирішила вжити заходів щодо зня­т­тя політичних звинувачень на адресу УАПЦ й роз­блокува­н­ня реєстрації її статуту і доручила П. як своєму правопорядникові зустрітися з тогочасним наркомом внутрішніх справ та міні­стром юстиції УСРР В. Балицьким. Під час пере­говорів нарком вимагав провести «чистку» членів Церкви «від нецерковних елементів» і пропонував її очільникам спів­працю із режимом. Ймовірно, саме тоді й було започатковано тісні «контакти» режимних структур з єпис­копом П. На початку вересня скликано нараду єпис­копів і пред­ставників УАПЦ, на якій на вимогу влади ухвалено пропозицію про осуд митрополита Василя (Липківського), архі­єпис­копа Олександра (Ярещенка), протодиякона В. Потієнка і всього складу Президії ВПЦР за політичні й антирадянські ви­ступи. На нараді сформовано т. зв. Комісію по унормуван­ню життя УАПЦ на чолі з єпис­копом П., якій пере­дано канцелярію УАПЦ, що фактично пере­брала на себе обовʼязки Президії ВПЦР. У звітах вищих чинів ГПУ до ЦК КП(б)У за­значено, що на цій нараді «були прийняті ухвали, бажані для нас… Склад новообраного тимчасового органу Церкви цілком прийнятний для нас». У під­сумковій доповіді на до­зволених владою Великих Покрівських зборах 1926 єпис­коп П. звинуватив попередню Президію ВПЦР у тому, що вона «ухилялась в бік шовінізму, політиканства, дратувала владу». Результатом брутального тиску з боку влади стало обра­н­ня на цих зборах нового складу Президії ВПЦР на чолі з єпис­копом П. Митрополит Василь (Липківський) не ви­знав ухвал цих зборів, за що ВПЦР по­ставила йому на вид як поруше­н­ня засад соборноправності в УАПЦ. Новий голова ВПЦР цілеспрямовано виконував зав­да­н­ня режимних структур щодо ізоляції митрополита Василя (Липківського) і створе­н­ня у середовищі єпис­копату атмо­сфери пі­дозр і недовіри, ГПУ вміло режисерувало конфлікти всередині ВПЦР між прибічниками єпис­копа П. і митрополита. У травні 1927 П. організував проведе­н­ня наради єпис­копів, на порядок ден­ний якої винесено «найзлободен­ніше пита­н­ня про чистку», на чому наполягало ГПУ. Зрештою, на засі­дан­ні Президії ВПЦР 19 червня 1927 митрополит від­крито на­звав П. «руйнівником Церкви». Під його проводом організовано заплановане ГПУ проведе­н­ня 2-го Всеукраїнського Собору УАПЦ. У таємному листуван­ні його функціонери за­значали, що «органами ГПУ по­ставлене сер­йозне зав­да­н­ня домогтися заміни Липківського більш прийнятним для нас кандидатом». Готуючи списки учасників Собору, Президія ВПЦР на чолі з П. доклали зусиль для виявле­н­ня лояльності перед більшовицьким режимом. Під тиском ГПУ 20 жовтня після важкого обговоре­н­ня ухвалено, що Собор «визволяє… Найпочеснішого о. Митрополита від тягаря митрополітанського керівництва Українською Автокефальною Православною Церквою». П. та його прибічники наполягали на тому, щоб зняти з Василя (Липківського) також і титул митрополита, проте Собор з цим не погодився. П. ви­ступав на Соборі з най­при­скіпливішою критикою духовного очільника УАПЦ. За те, що І. Грищенко, пред­ставник Софіївської парафії, за­пропонував залишити Митрополитом Василя (Липківського), єпис­коп П. по­збавив його мандата делегата собору. Спрямованість діяльності П. у під­готовці 2-го Всеукраїнського Собору УАПЦ та його роль у ході засі­дань викликала не­прийня­т­тя більшості делегатів Собору і його не було обрано до складу керівних органів УАПЦ. 1928 ві­ді­йшов від церковних справ. Від­тоді учителював, від 1935 працював помічником бухгалтера і касиром у Будинку грудної дитини в Києві. 12 червня 1938 заарештований, 29 серпня того ж року за звинуваче­н­ням в участі «в антирадянській українській націоналістичній організації автокефалістів, за зав­да­н­ням якої провадив діяльність у створен­ні українського націоналістичного пов­станського під­пі­л­ля» засуджений до роз­стрілу з конфіскацією особистого майна. Реабілітований 1961.

Завантажити статтю